Дашкевич (Дашкович) Остафій

(? – 1535)

(Остап, Євстафій, Євстахій) – український військово-політичний діяч. Походив зі шляхетського роду з м. Овруча. Політичну діяльність розпочав у Білорусі. Брав участь у повстанні М. Глинського. Був канівським, з 1514 р. – черкаським старостою. Як прикордонний староста організовував загони козаків для оборони південноукраїнських земель від нападів татар і турків. Дашкевич неодноразово на чолі козацьких загонів ходив у Крим, а в 1515-1516 і в 1521 рр. здійснив два походи у московські землі. В 1531 р. відбив напад кримського хана Саадат-Гірея на Черкаси. В 1533 р. подав на розгляд польському сейму в Пьонтркові проект побудови на Дніпрі ряду фортець для оборони України від татарських нападів. Пропозицію Дашкевича сейм схвалив, але подальших заходів до втілення проекту у життя зроблено не було. Українські історики Д. Бантиш-Каменський, М. Маркович, Д. Дорошенко називали Дашкевича одним із перших козацьких гетьманів та організаторів запорізького козацтва.

 

Могила Петро Симеонович

(1596 – 1647)

Церковний і культурний діяч, архімандрит Печерської Лаври, митрополит Київський і Галицький (1632-1647 рр.). Виступав проти унії православної та католицької церков, але був одним з авторів проекту українсько-білоруського патріархату, поєднаного з Римом, що не здійснився через опір з боку Польщі, козаччини та Риму. Домігся визнання польським урядом української православної церкви в 1632 р. та передачі їй деяких монастирів та церков. У 1631 р. відкрив у Печерській Лаврі школу, яку в 1632 р. було об’єднано з Київською братською школою (Києво-Могилянська колегія в 1633 р., з 1701 р. – Києво-Могилянська академія). У культурно-освітянській діяльності Петро Могила поєднував відданість ідеалам і традиціям православного Сходу з розумінням історичних та культурних надбань католицького Заходу. Петро Могила підготував проект “Православного ісповідання віри”, працював над новим виданням Біблії і збірника “Житія святих”. Автор ряду богословських творів, чисельних полемічних праць і проповідей.

 

Наливайко Северин

(бл. 1560 – 1597)

Козацький ватажок, керівник селянсько-козацького повстання 1594 – 1596 рр. в Україні і в Білорусі проти гніту польських, литовських, українських, білоруських феодалів. Родом з м. Гусятина (тепер Тернопільської обл.). Брав участь у походах проти татар і турків, деякий час служив сотником надвірної корогви в українського магната Костянтина Острозького. Восени 1594 р. очолив повстання козацької бідноти, селян і міщан на Правобережній Україні. Об'єднавши повстанське військо з запорожцями, Северин Наливайко у квітні 1596 р. під Білою Церквою розгромив польський загін князя К. Ружинського. Повстанці обрали Северина Наливайко гетьманом. У червні 1596 р. Северин Наливайко був виданий угодовською частиною козацької старшини С. Жолкевському. Після жорстоких тортур страчений у Варшаві 1597 р.

 

Конашевич-Сагайдачний Петро Кононович

(бл. 1570 – 1622)

Гетьман реєстрового козацтва, видатний полководець, відомий політичний та культурно-просвітницький діяч. У 1601 р. прибув на Запорозьку Січ. В 1606 р. – був уперше обраний гетьманом українського козацтва. Перетворив козацьке військо у регулярне військове формування. На чолі з ним козаки здійснили кілька успішних походів проти турків та Кримського ханства (1607, 1608, 1614, 1615, 1616). Намагаючись зміцнити становище козацтва, певний час проводив компромісну політику щодо уряду Речі Посполитої.

В 1620 р. вступив до Київського Богоявленського братства з усім козацьким військом, матеріально допомагав Київській братській школі. Сприяв відновленню ієрархії української православної церкви. Став першим українським гетьманом, який прагнув поєднати військову могутність українського козацтва з діяльністю інших станів українського суспільства (духовенства, української шляхти та міщан) для досягнення автономії України в складі Речі Посполитої. Боронячи православну віру, козаки водночас виступали захисниками своєї національної самостійності. Петро Конашевич-Сагайдачний займався меценатством і благодійництвом. Своє майно Петро Конашевич-Сагайдачний заповів Київському і Львівському братствам.

Національно-визвольна революція

 

В 1648 р. після “золотого десятиліття”, за визначенням польських істориків, спалахнуло найбільше за всі часи існування Речі Посполитої повстання, яке, охопивши великі території, змінивши суспільно-політичний лад та карту Європи переросло в національно-визвольну революцію. Історик О.Д. Бойко виділяє три етапи революції:

І етап (лютий 1648 – серпень 1657 р.) – найбільше піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби.

ІІ етап (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства.

ІІІ етап (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз’єднання Української держави.

На першому етапі революцію очолив Богдан Зиновій Хмельницький. Його соратниками були: полковники І. Богун, М. Кривоніс, Джеджелія, Нестеренко, Топіга, Шумейко, Валевич, Д. Нечай, Гоголь, М. Кричевський, І. Виговський, П. Тетеря, І. Ганжа та інші. Пізніше з них вийшли відомі воєначальники, дипломати, державні діячі

На другому етапі завдяки впливу іноземних держав, незважаючи на спроби гетьмана І. Виговського (1657 – 1659 рр.) відбувається розкіл України на два гетьманства – на Правобережне і Лівобережне.

На Лівобережній Україні відомими гетьманами були Іван Брюховецький (1663 – 1668 рр.), Дем’ян Многогрішний (1668 – 1672 рр.), Іван Самойлович (1672 – 1687 рр.).

Гетьманами Правобережної України були Павло Тетеря (1663 – 1665 рр.), Степан Опара (1665 рр.), Михайло Ханенко (1669 – 1674 рр.) та інші.

Син Богдана Хмельницького Юрій Хмельницький, гетьманував три рази – 1657 р., 1659 – 1663 рр., 1677 – 1681 рр.

Міжусобна боротьба, вплив іноземних держав вимагали рішучого лідера, який би об’єднав Лівобережну і Правобережну Україну. Ним став Петро Дорошенко, який став гетьманом в 1665 р. і до 1676 р. продовжував боротьбу за національну незалежність єдиної України.

З капітуляцією війська Петра Дорошенка і закінчується національно-визвольна революцію.

 

Богун Іван

Брюховецький Іван

Виговський Іван

Дорошенко Петро

Кривоніс Максим

Многогрішний Дем’ян

Пушкар Мартин

Самойлович Іван

Сомко Яким Семенович

Тетеря Павло

Ханенко Михайло

Хмельницький Богдан

Хмельницький Юрій

Богун Іван Теодорович

(?- 4(17).ІІ.1664)

Народився біля Новгород-Сіверського, видатний український військовий і державний діяч, полководець, полковник подільський, згодом – вінницький і паволоцький, наказний гетьман (1651 р.). Брав участь у всіх битвах Визвольної війни 1648-54. Послідовно виступав за незалежну українську державу. У Берестецькій битві 1651 р., будучи наказним гетьманом, допоміг значній частині козаків вирватися з оточення. У 1654 р. Іван Богун відмовився присягати російському цареві. У 1654-55 роках керував обороною Умані. Після переходу Івана Виговського в 1659 р. на бік Польщі підняв проти нього повстання. Розстріляний поляками в 1664 р. під час походу правобережного гетьмана Павла Тетері на Лівобережну Україну.

Брюховецький Іван

(? – 5(18).VI.1668)

Народився біля Диканьки (тепер Полтавської області) – кошовий отаман Запорізької Січі (1662 р.), гетьман Лівобережної України (1663-68 рр.), обраний при підтримці рядового козацтва на Чорній раді в 1663 р.. Підписав Московські статті в 1665 р., які обмежували українську автономію, за що дістав чин боярина. Під впливом всенародного обурення Андрусівським перемир’ям 1667 р. Іван Брюховецький підняв повстання проти царя, водночас вів переговори з турецьким султаном про передачу України під владу Туреччини. Це викликало повстання у козацькому війську, під час якого Івана Брюховецького було вбито.

Виговський Іван Остапович

(? – 26.ІІІ.1664)

Народився в с Гоголіве, під Києвом. Видатний український державник, політичний та військовий діяч, гетьман України (1657-59 рр.). Походив з шляхетської родини. Здобув освіту в Київській колегії. Перебував на службі в польсько-шляхетському війську, будучи намісником луцького старости. Під Жовтими Водами в 1648 році Виговський виступив на боці поляків, був поранений і потрапив до татарського полону. Був викуплений з полону Богданом Хмельницький і в 1648 р. призначений генеральним писарем. Після смерті Богдана Хмельницького Іван Виговський став заступником Юрія Хмельницького, а на Корсунській раді в 1657 р. був обраний гетьманом. Придушив повстання Пушкаря і Якова Барабаша 1657-58 рр. Іван Виговський прагнув, орієнтуючись на Швецію і Польщу, незалежності України від Росії. За Гадяцьким договором 1658 р., укладеним Іваном Виговським з Польщею, Гетьманщина мала увійти до Речі Посполитої як Велике князівство Руське із своєю адміністрацією і військом. 8.VI.1659 Іван Виговський розбив московське військо під Конотопом. Однак проти Івана Виговського спалахнуло повстання на чолі з І. Богуном, І. Іскрою, І. Сірком. Іван Виговський у вересні 1659 р. втік до Польщі. Уряд Речі Посполитої надав Івану Виговському титул сенатора, високі посади київського воєводи і барського старости. Але 26 березні 1664 р. за обвинуваченням гетьмана Павла Тетері в участі в козацькому повстанні за вироком польського польового суду Іван Виговський був розстріляний під Вільхівцем, неподалік від Лисянки (тепер Черкаської області).

Дорошенко Петро

(1627 – 19.ХІ.1698)

Народився в м. Чигирині – гетьман Правобережної України (1665-76), в 1668 р. – гетьман всієї України. Походив з козацько-старшинського роду. Брав участь у визвольній війні 1648-54 рр. Після смерті Богдана Хмельницького Петро Дорошенко підтримував Івана Виговського, беручи участь у придушенні повстання Пушкаря і Барабаша 1657-58 рр. У 1659 р. Петро Дорошенко був позбавлений полковництва, але Юрій Хмельницький незабаром признав його чигиринським полковником. В 1665 р. після знищення Василя Дрозденка став гетьманом Правобережної України, яку за Слободищенським трактатом 1660 р. було приєднано до Польщі. Петро Дорошенко звернувся до царського уряду, пропонуючи приєднати Правобережну Україну, але за конкретних умов: скасування Московських статей 1665 р., ліквідація Андрусівського перемир’я 1667 р., визнання Петра Дорошенка гетьманом всієї України. Після відмови Москви в 1669 р. Петро Дорошенко підписав угоду про перехід України під владу Туреччини. Під час російсько-турецької війни за визволення Правобережжя від Туреччини в 1676 р. Петро Дорошенко капітулює перед військом гетьмана Івана Самойловича і зрікається булави на його користь. На вимогу російського уряду переїхав до Москви. У 1679-82 рор. – воєвода у В’ятці. Помер 19.ХІ.1698 року в с. Ярополча (тепер с. Ярополець Московської області, Росія).

 

Кривоніс Максим (Перебийніс, Вільшаський)

(? – листопад 1648)

Визначний український полководець, герой Національно-визвольної війни (1648-57 рр.), один із найближчих сподвижників Богдана Хмельницького, черкаський полковник. Найімовірніше народився в с. Вільшаній на Черкащині. В 1930-40-х роках перебував на Запоріжжі, де прославився в козацьких походах проти татар і турків. Деякий час перебував на службі у французкій армії. На початку визвольної війни очолив Черкаський полк. Відзначився в багатьох битвах. Брав участь в битвах під Пилявцями, Махнівкою, та інших, заволодів фортом Високий Замок. Козацька кіннота, яку очолював Кривоніс відіграла вирішальну роль у розгромі польської армії у Корсунській битві (1648 р.). Очолював рух українських селян, козаків та міської бідноти на Брацлавщині, Подолі, Волині, визволив від шляхти все Лівобережжя і значну частину Правобережжя. Помер у середині листопада 1648 р. від чуми під час облоги Замостя.

Многогрішний Дем’ян Ігнатович

(бл. 1630 – бл. 1701)

Гетьман Лівобережної України 1669-72 років. Походить з селянської родини. Учасник визвольної війни 1648-57 рр. Чернігівський полковник з 1663 по 1668 рр. Виступав проти Андрусівського перемир’я 1667. У 1668 р. брав участь у антимосковському повстанні Івана Брюховецького. Д. Многогрішний уклав з царським урядом Глухівські статті 1669 про політичне і правове становище Лівобережної України у складі Російської держави. Д. Многогрішний був прихильником сильної гетьманської влади. Скинутий з гетьманства невдоволеним козацтвом. В 1672-88 рр. був засланий царським урядом до Іркутську за зв’язки з Петром Дорошенком і зловживання владою. Після звільнення служив у війську, а у 1696 р. постригся в ченці. Помер в Іркутську.

 

Пушкар Мартин (Пушкаренко)

(? – 1(11).6.1658)

Полтавський полковник з 1648 по 1658 роки. До 1648 року Мартин Пушкар перебував на Запоріжжі. На початку національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648-57 років приєднався до української армії, брав участь у ряді битв. Належав до тієї частини козацької старшини, яка виходячи з вузькоособистих інтересів виступала за воєнно-політичний союз з Московською державою. Після смерті Богдана Хмельницького вороже поставився до державницької політики гетьмана Івана Виговського. Діючи в тісному зв’язку з московським урядом, який шляхом поглиблення суперечностей в українському суспільстві намагався поширити свій вплив на Гетьманщині, в кінці 1657 року спільно з кошовим Яковом Барабашем очолив збройний виступ проти гетьманської влади. У червні 1658 року заколотники були розгромлені урядовими військами в бою під Полтавою, в якому загинув і сам Пушкар.

Самойлович Іван Самійлович

(? – 1690)

Народився в с. Ходорків Житомирської області. Гетьман Лівобережної України (1672-1687 рр.), чернігівський полковник (1668-1669 рр.), генеральний суддя (1669-1672 рр.). Виступав за соборність українських земель. У 1674 р. на раді в Переяславі був проголошений гетьманом Правобережжя, але фактично став ним в 1676 р. після зречення Петра Дорошенка. Очолив козацькі полки у війні з Туреччиною і Кримським ханством (1677-1678 рр.). За Іван Самойловича між Москвою і Польщею було укладено “Вічний мир 1686”, що юридично оформив розподіл українських земель. Іван Самойлович був прихильником сильної гетьманської влади монархічного типу. За його правління внаслідок масового переселення правобережного населення на Лівобережжя відбулося відродження економічного життя Гетьманщини. Старшинська опозиція, користуючись невдачею Кримського походу 1687 р., звинуватила Івана Самойловича у таємних зносинах з кримським ханом і за рішенням Коломацької ради позбавила його гетьманства. Російський уряд заслав Івана Самойловича до Сибіру за зловживання владою. Помер в 1690 р. в м. Тобольск Тюменської області, Росія.

 

Сомко Яким Семенович

(? – 1663)

Наказний гетьман Лівобережної України (1660 – 1663 рр.). Його сестра Анна була першою дружиною Богдана Хмельницького. У 1662 р. старшинська рада в Козельці обрала Якима Сомка гетьманом усієї України. Однак цар його не визнав. Провадив політику на дотримання пунктів “Березневих статей” 1654 р., тому царський уряд підтримав на Чорній раді у Ніжині (1663 р.) не Сомка, а Брюховецького. Потрапивши до рук новообраного гетьмана, Яким Сомко і його прихильники були страчені.

Тетеря Павло Іванович

(бл. 1620 – квітень 1671)

Гетьман Правобережної України (1663-1665 рр.). З 1653 р. – переяславський полковник. У 1654 р. брав участь в українському посольстві, що підписало в Москві Березневі статті. Після смерті Богдана Хмельницького підтримував Івана Виговського, потім Юрія Хмельницького. Брав участь у підписанні Гадяцького договору 1658 р., Слободищинського трактату 1660 р. Після відмови Юрія Хмельницького від гетьманства 1663 р. Павло Тетеря оголосив себе гетьманом Правобережної України. У 1665 р. військо повстанців під проводом Василя Дрозденка під Брацлавом розбило Павла Тетерю. Він був змушений зректися гетьманських клейнод, виїхав до Польщі, де прийняв католицтво. Не діставши підтримки польського уряду, Павло Тетеря схилився на бік Туреччини, виїхав до Молдавії, а звідти – до Адріанополя, де і помер.

Ханенко Михайло

(бл. 1620 – 1680)

Гетьман Правобережної України (1669-1674 рр.). Брав участь у національно-визвольній революції під проводом Богдана Хмельницького 1648-1657 рр. З 1656 р. – полковник Уманського полку. Належав до тієї частини козацької старшини, яка виступала проти укладення гетьманом Юрієм Хмельницьким Переяславських статей 1659 р. з Московським царством. Підтримував П. Суховія в його боротьбі проти гетьмана П. Дорошенка. У вересні 1670 р. разом із запорожцями, уклавши з польськими представниками договір в Острозі, перейшов під протекторат Польщі. Влітку 1672 р. загони Михайла Xаненка та запорожці були розбиті полками гетьмана Дорошенка. На Переяславській раді 19.ІІІ.1674 р. зрікся влади і присягнув на вірність Москві. Отримав від московського царя маєтності у Лівобережній Україні.

 

Хмельницький Богдан-Зіновій Михайлович

(бл. 1595 – 27.VII.1657)

Народився імовірно в Чигирині, тепер місто Черкаської області. Гетьман Війська Запорізького з 1648 р., державний діяч, полководець, засновник козацько-гетьманської держави. Походить з родини дрібного шляхтича. Освіту здобув в єзуїт. колегії у Львові. Вільно володів латинською, польською, турецькою і татарською мовами, був добре обізнаний із всесвітньою історією. Служив у війську реєстрових козаків, брав участь у походах проти турок. У 1637 р. був військовим писарем; 1638-1646 рр. – сотником. За деякими даними, в 1645-1646 рр. Богдан Хмельницький на чолі близько 2500 козаків виїхав до Франції, де вони відзначились у штурмі фортеці Дюнкерка. У кінці грудня 1647 р. Богдан Хмельницький, переслідуваний польським урядом, з невеликим загоном козаків втік на Запорізьку Січ, де був обраний гетьманом. Богдан Хмельницький почав підготовку до повстання проти польсько-шляхетського панування в Україні. Починаючи війну з Польщею, Богдан Хмельницький заручився союзом з Туреччиною і Кримом, які дали йому політичну і військову допомогу. Під керівництвом Богдана Хмельницького було здобуто перемоги в битві на Жовтих Водах (1648 р.), Корсунській битві (1648 р.), Пилявецькій битві (1648 р.), Зборівській битві (1649 р.), Батозькій битві (1652 р.), битві під Жванцем (1653 р.). Тріумфальний в’їзд Богдана Хмельницького у Київ і зустріч його як “пресвітлого володаря й князя Русі” свідчили про початок нової козацько-гетьманської держави. Богдан Хмельницький створив 300-тисячне українське військо, яке було першорядною збройною силою в тогочасній Європі й основою, на якій будувалася нова українська держава. Богдан Хмельницький був видатним дипломатом. Найбільшим досягненням Богдана Хмельницького було утворення і формування козацько-гетьманської держави Війська Запорізького (1648-1782 рр.). Богдан Хмельницький створив державний апарат і цілу провідну верству козацько-гетьманської Держави. Помер 27.VII.1657 р., похований 23.VІІІ.1657 р. в Іллінській церкві в с. Суботові, тепер Черкаської області.

Хмельницький Юрій Богданович

(бл. 1641 – 1685)

Народився в с. Суботів Черкаської області. Гетьман України (1657 р., 1659-63 рр., 1677-81 рр.), молодший син Богдана Хмельницького. Був обраний гетьманом після смерті батька, але під тиском Івана Виговського відмовився від гетьманства на його користь і поїхав навчатися до Київської колегії. Після втечі Виговського до Польщі в 1659 р. козацька рада у Переяславі знову обрала Юрія Хмельницького гетьманом. Російський уряд примусив Юрія Хмельницького укласти Переяславські статті 1659 р., які обмежили суверенні права України, давали право Росії призначати своїх воєвод і мати свої залоги, крім Києва, ще у 5 містах України. Після розгрому російського війська під Чудновом Юрій Хмельницький уклав з Річчю Посполитою Слободищенський трактат (1660 р.), за яким передав Лівобережну Україну під владу Польщі, гарантуючи їй автономію. Але частина лівобережних полків виступила проти зв’язків з Польщею. В 1663 р. Юрій Хмельницький відмовився від гетьманства і постригся в ченці під ім’ям Гедеона. В 1664 р. польський уряд звинуватив Юрія Хмельницького у зраді і ув’язнив його у Марієнбурзькій фортеці. Після звільнення в 1667-1673 рh/ він жив в Уманському монастирі. В 1673 р. його схопили татари й відіслали до Константинополя. Там турки надали йому посаду архімандрита у православному монастирі. Розпочавши наступ на Україну, в 1677 р. турки проголосили його “гетьманом” війська, якого практично не існувало. Зазнавши невдачу, турецький уряд в 1681 р. позбавив Юрія Хмельницького гетьманства, але в 1685 р. знов призначив його на цю посаду. Через півроку Юрій Хмельницький був страчений за непідкорення турецькому урядові в м. Кам’янці-Подільському тепер Хмельницької області.

Під імперською владою (кін. XVІІ – поч. XX ст.)

 

Протягом майже 250 років з кінця XVІІ до початку XX ст. українські землі були розділені між сусідніми державами: Московським царством (пізніше це Російська імперія), Річчю Посполитою та Османською імперією (Туреччиною). Після другого і третього поділів Польщі (1793, 1795 рр.) 80 % українських земель опиняються під владою Росії, інша частина під владою Австрійської імперії.

Серед українських політичних та культурних діячів цього періоду необхідно виділити такі постаті, як Іван Мазепа, Пилип Орлик, Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Іван Франко та інших, оскільки саме вони сприяли піднесенню національної свідомості українців, активно виступали за державотворчу роль українського народу.

Гетьмани Лівобережної України Данило Апостол, Іван Скоропадський, Кирило Розумовський проявили себе як захисники автономії Гетьманщини, талановиті організатори, державні діячі.

Козацькі лідери Іван Сірко, Петро Калнишевський здійснили переможні походи проти турецько-татарських завойовників і стали взірцем нескореності українського народу.

Активно боролися проти феодального гноблення такі відомі ватажки повстанців Максим Залізняк, Іван Гонта, Устим Кармелюк. Олекса Довбуш, Семен Палій.

В даний період Павлом Чубинським був написаний геніальний вірш, що став гімном незалежної України: “Ще не вмерла Україна”, Михайлом Вербицьким була написана музика до нині державного гімну.

Апостол Данило

Білозерський Василь Михайлович

Вербицький Михайло Михайлович

Гонта Іван

Довбуш Олекса Васильович

Драгоманов Михайло Петрович

Залізняк Максим

Калнишевський Петро Іванович

Кармалюк (Кармелюк) Устим Якимович

Костомаров Микола Іванович

Куліш Пантелеймон Олександрович

Мазепа Іван

Орлик Пилип

Палій Семен Пилипович

Полуботок Павло

Розумовський Кирило

Сірко Іван Дмитрович

Сковорода Григорій Савич

Скоропадський Іван

Українка Леся

Франко Іван Якович

Чубинський Павло Платонович

Шевченко Тарас Григорович

Апостол Данило Павлович

(14.ХІІ.1654 – 28.І.1734)

Народився в с. Великі Сорочинці нині Полтавської області. Визначний український військовий та політичний діяч кінця XVІІ – початку XVІІІ століття. Миргородський полковник (1638-1727 рр.), гетьман Лівобережної України (1727-34 рр.). Походив з українського старшинського роду. У кінці XVІІ ст. брав участь у багатьох походах проти турецько-татарських загарбників. Під час Північної війни 1700-1721 р. приєднався до старшини, яка з Іваном Мазепою перейшла на бік шведського короля Карла ХІІ. Але незабаром повернувся до російської армії. За опозиційну діяльність щодо російської колонізаторської політики в Україні Данило Апостол разом з Павлом Полуботком та частинної козацької старшини був тимчасово ув’язнений в Петропавловській фортеці. Після відновлення гетьманства був обраний гетьманом Лівобережної України, але влада його була обмеженою, що виходило з “Решительных пунктов” 1728 р.. Данило Апостол чимало зробив для впорядкування козацької адміністрації. Проводив ряд адміністративних і економічних реформ, зокрема провів реорганізацію фінансової системи України, продовжив судову реформу, захищав українську торгівлю, обмежив до 6 кількість російських полків на українських землях.

Білозерський Василь Михайлович

(1825 – 1899)

Український громадсько-політичний і культурний діяч, журналіст. У 1845 р. брав участь в організації Кирило-Мефодіївського братства. Розвивав ідеї християнського соціалізму, виступав за об’єднання всіх слов’янських земель в єдину федерацію з республіканським устроєм, в якій провідну роль відводив Україні. У 1848 р. був засланий до Петрозаводська. В 1861 – 1862 рр. – редактор першого українського щомісячного журналу “Основа”. Активний член гуртка петербурзьких українців.

Вербицький Михайло Михайлович

(1815 – 1870)

Український композитор і хоровий диригент, один з перших українських композиторів – професіоналів у Галичині, священик. Навчався музики у співацько-музичній школі (1829 – 1833 рр.) в Перемишлі та в духовній семінарії у Львові (1833 – 1842 рр.). Автор хорових, вокальних інструментальних творів, серед них оперети “Гриць Мазниця”, “Школяр на мандрівці”, хори (“Заповіт”, “Думка”). У 1863 р. написав музику до українського національного гімну “Ще не вмерла Україна” (з 15.І.1992 р. – Державний Гімн України).

Гонта Іван

(? – 1768)

Один з відомих керівників національно-визвольного повстання на Правобережній Україні в 1678 р. – Коліївщини. Народився в селі Розсішки на Уманщині (тепер село Христинівського району Черкаської області). Будучи сотником уманської надвірної міліції польського магната Ф. Потоцького, перейшов на бік Максима Залізняка. Після взяття Умані був обраний полковником уманським. В ході придушення повстання Івана Гонту захопили російські війська, які передали його Польщі. Після жорстоких катувань Івана Гонту було страчено. Збереглися народні перекази про Гонту. Художній образ Гонти створений Тарасом Шевченком у поемі “Гайдамаки”.

Довбуш Олекса Васильович

(1700-1745)

Ватажок карпатських опришків у 1730-1740 рр. Родом з Печеніжина (тепер Івано-Франківської області). Із загоном 30-50 чоловік, спираючись на підтримку селян, діяв переважно на Покутті та Гуцульщині, заходив на Поділля. Загін Олекси Довбуша протистояв експедиціям, часом до 2 тис. чоловік, що висилалися урядом проти нього. Загинув від рук зрадника. З ім’ям Олекси Довбуша пов’язано багато пам’яток у Карпатах. Образ Олекси Довбуша відтворено у народних переказах, художніх творах українських письменників.

 

Драгоманов Михайло Петрович

(1841-1895)

Публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч. Псевдоніми: Кирило Василенко, Волинець, П.Петрик, Українець тощо. Народився в м. Гадяч на Полтавщині у дворянській родині. Закінчив 1863 р. історико-філологічний факультет Київського університету, з 1864 р. – його приват-доцент, з 1870 р. – доцент. Редагував газету “Киевский телеграф”, керував прогресивним крилом київської Старої громади. Після звільнення у 1875 р. з університету за політичну неблагонадійність 1876 р. емігрував у Швейцарію, де створив своєрідний осередок політичної еміграції, який був центром української думки за кордоном протягом наступних двадцяти років. Заснував у Женеві вільну українську друкарню (1878-1882 рр.), де видав збірник статей “Громада”, журнал “Громада” (разом з С. Подолинським і М. Павликом), заборонені урядом твори Т. Шевченка, П. Мирного та ін. Політичним ідеалом Михайла Драгоманова була федеративна держава, в якій домінували б адміністративний децентралізм та культурно-національна автономія і розвивались інтернаціональні політичні, економічні та культурні зв’язки. Автор праць з історії України, збірок “Історичні пісні малоруського народу” (у співавторстві з В.Б. Антоновичем), “Малоруські народні перекази і оповідання” (1876 р.). Помер у м. Софія, Болгарія.

Залізняк Максим

(поч. 40-х XVІІ ст. –?)

Запорозький козак, один з керівників національно-визвольного повстання на Правобережній Україні 1768 р. – Коліївщини. Народився в селі Медведівці на Чигиринщині (тепер Чигиринського району, Черкаської області). Навесні 1768 р. Максим Залізняк зібрав у Холодному Яру загін, який захопив Жаботин, Смілу, Богуслав, Корсунь, Лебедин, Лисянку, Звенигородку, а згодом разом з надвірними козаками магната Ф. Потоцького на чолі з Іваном Гонтою повстанці оволоділи Уманню. Рада повстанців проголосила Максима Залізняка гетьманом. Царський уряд, наляканий розмахом і антифеодальною спрямованістю повстання, подав військову допомогу Польщі у розгромі його. 08.07.1768 р. Максим Залізняк. був по-зрадницьки схоплений, покараний киями і засланий на довічну каторгу у Нерчинськ.

Калнишевський Петро Іванович

(1690 – 31.X.1803)

Останній кошовий отаман Запорозької (Нової) Січі, полководець, дипломат. Походив із козацько-старшинського роду Лубенського полку, в 1754-1761 рр. – похідний полковник, 1754-1761 рр. – військовий осавул. Вперше обраний кошовим отаманом у 1762 р., однак невдовзі був усунутий з посади, можливо, через незгоду з політикою царського уряду. У 1765 р., всупереч волі Катерини II, Петра Калнишевського знову обрано кошовим, і після того його обирали 10 років підряд. Брав участь у російсько-турецькій війні, прихильно ставився до гайдамацького руху. Коли в червні 1775 р. російські війська оточили Січ, вважаючи на нерівність сил, Петро Калнишевський умовив козаків не чинити опору. Незважаючи на це Петра Калнишевського разом зі козацькою старшиною було заарештовано і ув’язнено в Соловецькому монастирі, де він провів понад 25 років.

Указом імператора Росії Олександра Павловича від 2 квітня 1801 р. він був помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами (йому йшов 111 рік) і станом здоров'я залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя 12 листопада (31 жовтня) 1803 р.

Похований Петро Калнишевський на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Могила не збереглася, але на паперті Спасо-Преображенського собору Соловецького монастиря досі збережено могильну плиту з текстом: “Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Кальнишевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу 112 лет от роду смертию благочестивою, доброю”.

2008 р. Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату у зв'язку з 1020-літтям Хрещення Київської Русі-України благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих для загального церковного шанування, занести його ім'я у православний церковний календар, чесні останки праведного Петра вважати святими мощами та віддати їх на волю Божу. Собор благословив будівництво храмів на його честь.

Пам'ять праведного Петра Багатостраждального – 14 (1) жовтня, в день Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки козацтва.

Кармалюк (Кармелюк) Устим Якимович

(1787 – 1835)

Український народний герой, ватажок селянського антикріпосницького руху. Народився на Вінниччині в сім’ї кріпака. Очолив селянський повстанський рух, що в 1814-1828 рр. охопив кілька повітів Подільської губ. В 1830-1835 рр. повстання поширилося на Київщину та Бессарабію. У ньому брали участь бл. 20 тис. селян. Загони У. Кармалюка чинили напади на поміщицькі маєтки. Чотири рази Устима Кармелюка засуджували до каторжних робіт у Сибіру, але кожного разу йому вдавалося тікати. Убитий із засідки в с. Шляхові Коричинці (Хмельницька обл.). Образ Кармалюка відобразили в творах М. Старицький, Марко Вовчок, В. Кучер та інші українські письменники.

Костомаров Микола Іванович

(1817 – 1885)

Історик, письменник, публіцист. Псевдонім Ієремія Гапка. Закінчив Харківський університет, викладав у Київському університеті. Один із засновників Кирило-Мефодіївського товариства в 1846 р., автор його програмних документів. У 1859 – 1862 рр. – професор Петербурзького університету. Один з організаторів журналу “Основа”. З 1876 року – член-кореспондент Російської академії наук, 1876 р. – почесний член Сербського ученого дружества. Автор праць з української історії (“Богдан Хмельницький”, “Руїна”, “Мазепа”, “Мазепинці”, “Гетьманство Виговського” та ін.), дослідження “Русская история в жизнеописаниях ее важнейших деятелей”, а також драм (“Сава Чалий”, “Переяславська ніч”), поезій. Займався українською етнографією. Засновник народницького напряму в українській історіографії.

Куліш Пантелеймон Олександрович

(1819 – 1897)

Історик, письменник, етнограф. Псевдоніми: Панько Казюка, Хутрянин тощо. У 1837 – 1839 рр. навчався у Київському університеті. Був членом Кирило-Мефодіївського товариства, належав до його ліберального крила. У працях Пантелеймона Куліша – з історії козаччини простежується його критичне ставлення до антифеодального козацько-селянського руху та діячів, що сприяли зближенню України з Росією. Вважав козацтво руйнівною силою, що нищила здобутки культури та державності. В літературній діяльності Пантелемон Куліш використовував засоби романтизму та “етнографічного реалізму”. Автор праці “Записки о Южной Руси”, роману “Чорна рада”, “Граматика”, тритомної праці “История отпадения Малороссии от Польши” тощо. Заснував друкарню в Петербурзі, де видавав твори українських письменників, працював у журналі “Основа”. Створив оригінальний український правопис (“кулішівка”). Видав близько 40 доступних по ціні народним масам книжок під загальною назвою “Сільська бібліотека”.

Мазепа Іван Степанович

(1639, (1644)-1709)

Народився в с. Мазепинці біля Білої Церкви. Український політичний діяч, дипломат, гетьман Лівобережної України (1687-1709 рр.). Походив з родини шляхтичів. Навчався у Києво-Могилянській колегії і єзуїтські колегії в Полоцьку (за даними відомостями, у Варшаві). За юнацьких років служив “покойовим” при дворі польського короля Яна Казимира. За кордоном (Німеччина, Італія, Франція, Нідерланди) вивчав артилерійську справу. В 1663 р. повернувся в Україну, щоб допомогти хворому батькові. В 1669 р. після сутички з польським магнатом перейшов до гетьмана Петра Дорошенка. Іван Мазепа був командиром гетьманської гвардії, генеральним осавулом. В 1674 р. перейшов на бік лівобережного гетьмана Івана Самойловича, був генеральним осавулом. Брав участь у Чигиринських походах 1677-1678 рр.

В 1687 р. став гетьманом і уклав з Росією Коломацькі статті. У Івана Мазепи було близько 0,5 млн. селян-кріпаків. Був меценатом, збудував державним і власним коштом чимало церков і монастирів. Іван Мазепа стояв на ґрунті української козацько-гетьманської державності і соборності України – Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини й Ханської України. Намагався встановити міцну автократичну гетьманську владу із збереженням традиційної системи козацького устрою. Іван Мазепа спочатку виступ