Теорія ярликування Ф.Танненбаума та Г. Беккера.

Теорію ярликування (від англ. label – ярлик) започатковує американський вчений Френк Танненбаум (1893-1969) та американський соціолог Говард Беккер (1899-1960). Вчені акцентують на тому, як саме суспільство реагує на різного роду відхилення і як впливає на їхнє відтворення. Визначаючи певний вчинок людини девіантним, суспільство «наклеює» їй ярлик. Таким чином, ярлик – це

оцінка, яку дає суспільство індивіду чи соціальній групі.

У межах теорії ярликування йдеться про негативні наслідки цього процесу, хоча загалом можливе і «позитивне» ярликування.

Ярлики діють у двох напрямках: вони втримують від антисуспільних вчинків, але за умови їх недоречного, надмірного застосування можуть поглиблювати антисуспільну поведінку. Ця теорія певною мірою кореспондує з так званою теоремою В. Томаса: те, що люди сприймають як реальне, стає реальним за своїми наслідками. Йдеться про те, що внаслідок ярликування змін може зазнавати не тільки ставлення оточуючих до індивіда, але й його уявлення про себе, самооцінка та ідентичність.

Теорія ярликування фокусує увагу на соціальній природі процесу, в якому одні індивіди в суспільстві можуть означити інших девіантами. В центрі уваги знаходиться те, як конкретний індивід пристосовується до думки про себе як про девіанта. Прихильники теорії ярликування вважають, що завжди, коли якихось членів суспільства називають злочинцями, душевнохворими тощо, має місце приклеювання ярликів.

Процес включає індивіда або групу, які приклеюють ярлик, і того чи тих, кому цей ярлик приклеюють. Ярлик – негативне визначення, яке фіксує індивіда на певній ціннісній шкалі. Ті, хто наклеює ярлики, це агенти соціального контролю. Часто наклеювання ярликів є частиною їхніх соціальних функцій (правоохоронці, психіатри). Разом з тим кожен член суспільства може виконувати цю функцію, називаючи когось пияком, наркоманом, брехуном, ненадійною людиною і т.п.

З точки зору теорії ярликування, девіантом є той, стосовно кого ефективно відбувся процес приклеювання ярлика. Ефективність цього процесу часто визначається становищем об’єкта і суб’єкта вказаного процесу у соціальній ієрархії. Індивід з високим статусом може і не отримати ярлик, навіть якщо вчинить те ж, що й особа з низьким соціальним статусом.

Прихильники теорії ярликування кажуть, що кожен індивід фактично здійснює акт первинної девіації. Вживання алкоголю та наркотиків, крадіжки, бійки – це речі, які вважаються нормальними у межах молодіжних, зовсім не обов’язково девіантних, субкультур. Проте карають лише невелику частину із тих, хто здійснює акт первинної девіації. Тільки невелика частина таких індивідів отримує ярлик девіанта. Згідно з теорією ярликування, саме цей ярлик змушує позначених ним у майбутньому вчиняти акти вторинної девіантності. Аргументом на користь такої інтерпретації є те, що наклеювання ярлика є аналогом таврування злочинців у середні віки. Відомо, що така форма покарання нерідко провокувала повторні злочини як реакцію на соціальне відторгнення.