Антропологічна (біологічна) школа Ч. Ломброзо, Р. Гарофало, Е.Феррі, У. Шелдон.

Найвідомішим представником біологічної школи дослідження девіантної поведінки є Чезаре Ломброзо (1835-1909) – італійський тюремний лікар-психіатр, родоначальник антропологічного напрямку в кримінології та кримінальному праві, основною думкою якого стала ідея про природженому злочинця. Головна заслуга в кримінології Ч. Ломброзо полягає в тому, що він змістив акцент вивчення з злочину як діяння на людину - злочинця. Автор праці «Злочинна людина» (1876 р.).

Ч. Ломброзо стверджує, що злочинна поведінка успадковується, і що злочинці можуть бути ідентифіковані завдяки фізичним дефектам. Він розробив класифікацію злочинців: природжені злочинці; душевнохворі злочинці; злочинці за пристрастю, до яких належать і політичні маніяки; випадкові злочинці.

Злочинці відзначаються характерними фізіогномічними характеристиками чи деформаціями та являють собою приклади деградації, соціальної та біологічної еволюції у зворотному напрямку. Ч. Ломброзо та його учні здійснили низку розтинів, досліджень трупів злочинців та оголосили, що було виявлено подібності між фізіологією цих тіл і тіл примітивних людей та мавп. Більшість з цих подібностей стосувалася розмірів та пропорцій черепа.

Природжених злочинців, за Ч. Ломброзо, можна виявити завдяки таким характеристикам: великі щелепи, що виступають вперед, низьке чоло, високі вилиці, сплюснутий або задертий ніс, повні губи, нечутливість до болю, довгі руки. Вказані характеристики, на думку дослідника, є доказами атавістичного виродження.

Погляди Ч. Ломброзо співзвучні поглядам його сучасників, зокрема поглядам представників расово-антропологічної школи. Так, дослідник стверджував, що лише представники білої раси досягнули найвищої симетрії форм тіла і у цьому сенсі представляють вищий, порівняно із іншими расами, ступінь еволюції.

Вивчаючи жіночу злочинність, Ч. Ломброзо відзначає те, що вона є рідкістю, і пояснює це природною пасивністю жінок, котра втримує їх від вчинення злочинів, оскільки їм бракує ініціативності для того, аби стати злочинцями. Поряд із цими реакційними чи застарілими з погляду сьогодення поглядами Ч. Ломброзо виступає проти смертної кари, за гуманізацію покарання та лікування злочинців, оскільки вважає схильність до злочинів хворобою.

Теорія Ч. Ломброзо не витримала перевірки часом, але її об'єктивний підхід і наукові засоби поклали початок застосуванню більш точних методів у кримінології. Пізніше він переглянув свою теорію й включив у причинове пояснення злочинності соціальний та економічний фактори й навколишнє середовище індивіда.

Ще за життя Ч. Ломброзо висунуті ним теоретичні положення уточнили й доповнили його учні Е. Феррі й Р. Гарофало.

 

Енріко Феррі (1856-1928) італійський кримінолог і політичний діяч. Він заперечував вільну волю та підтримував теорію причинності. Е. Феррі розрізняв три види факторів схильності до злочинів: антропологічні (фізична будова тіла, психічний стан, особливості статі, віку, сімейного становища, виховання, освіти); фізичні (клімат, особливості ґрунту, температуру повітря, сезонні коливання); соціальні (щільність населення, мораль, релігію, стан промисловості, політичний устрій тощо).

На відміну від Ч. Ломброзо, Е. Феррі приділяв увагу не тільки антропологічним чинникам злочинності, але також факторам соціальним. Е. Феррі висував таку класифікацію злочинців: природжені злочинці (термін Ломброзо) з явно вираженими фізіологічними відхиленнями; душевнохворі злочинці; злочинці по придбаною звичкою (саме в цій групі злочинців, по Феррі, вплив соціальних чинників особливо великий); злочинці по пристрасті; випадкові злочинці. Е. Феррі пропонував застосовувати до злочинця заходи, відповідні категорії, під яку він підпадає.

Біологічні причини він поєднав із соціальними, економічними та політичними факторами. Вважав, що держава має стати тим основним інструментом, за допомогою якого можна досягти поліпшення умов життя людей.

Рафаель Гарофало (1852-1934) -італійський учений, барон, він був суддею кримінального апеляційного суду міста Неаполя. Визнавав злочин соціальним явищем, але його причини бачив в самому злочинцеві, який, подібно мікробу, потрапивши у відповідне середовище, стає на шлях все більш небезпечних діянь. Злочинця, на думку Гарофало, відрізняє відсутність двох найважливіших людських почуттів - співчуття і чесності - або хоча б одного з них: у відповідності з цим він намагався побудувати свою класифікацію злочинців (найнебезпечніші злочини скоюють ті, хто позбавлений співчуття і чесності, крадіжки скоюють ті, хто позбавлений хоча б чесності, і т.п.).

В цілому ж злочинець - це особа, не здатна адаптуватися до нормального життя, а його злочин - лише симптом цієї ненормальності. Тому юридичне поняття злочину, питання про стадії злочину, про види співучасників втрачають для Гарофало своє значення. На думку Гарофало, немає необхідності у витратах суспільства на утримання суду присяжних і на спроби виправити злочинця - комісія експертів повинна виявити ступінь небезпеки злочинця для суспільства і призначити міру, здатну усунути його з товариства або ізолювати (смертна кара, каторга, відмова від умовних покарань і т.п.).

Підтримував психологізм у поясненні злочинності. Р. Гарофало сформулював правила адаптації та усунення тих, хто не може пристосуватися до умов соціально-природної селекції, та пропонував: позбавляти життя осіб, чиї злочинні дії випливають з не усунутих психічних аномалій, що роблять їх нездатними до життя в суспільстві; частково усувати чи піддавати тривалому ув'язненню тих, хто віддає перевагу бродячому (кочовому) способові життя; примусово виправляти осіб, у яких недостатньо розвинуті альтруїстичні почуття чи які скоїли злочин за надзвичайного збігу обставин.

 

Американський психолог і лікар Уільям Шелдон (1898 - 1977) у визначенні схильності до девіантної поведінки підкреслював важливість будови тіла. В основу своєї класифікації У. Шелдон поклав переважання в людському організмі однієї з тканин ембріона: ендодерми, з якої утворюються органи травлення; мезодерми, з якої складаються кістки, м'язи і легені; ектодерми, з якої утворюються шкіра, волосся, нігті, нерви і мозок.

Проаналізувавши 4000 фотографій оголених студентів коледжу і провівши кореляційний аналіз між ознаками зовнішності і 50 поведінковими характеристиками, він запропонував розрізняти такі типи особистості: ендоморфний, мезоморфний і ектоморфний.

Ендоморфний тип (з великим животом, значними жировими відкладеннями на плечах і стегнах, слабкими кінцівками) проявляє схильність до вісцеротонії (лат. viscera - нутрощі і грец. tonos - напруга). Він товариський і поступливий, привітний, любить комфорт, легко виражає свої почуття. У важкі хвилини прагне спілкування. Не любить напруги, а в стані сп'яніння стає чулим і м'яким.

Мезоморфний тип (могутня статура, груди «колесом», квадратна голова, широкі долоні і ступні) схильний до соматотонії (soma - тіло і tonos - напруга). Це люди неспокійні, нерідко агресивні, полюбляють пригоди. Досить потайливі у почуттях і думках. У поставі й діях цей тип виражає впевненість, складні життєві ситуації прагне вирішувати через зміну світу навколо себе. У стані сп'яніння такі люди настирливі й агресивні.

 

Ектоморфний тип (худорлявий і високий, зі слабо-розвиненими внутрішніми органами, худим обличчям, вузькою грудною кліткою, тонкими довгими кінцівками) звичайно відрізняється церебротонією (лат. cerebrum - мозок і грец. tonos - напруга). Це люди загальмовані й інтровертні, нетовариські, потайливі. У їхній поставі відчувається скутість. У важких ситуаціях схильні до самоти. Найпродуктивнішим і щасливим для них переважно виявляється пізній період життя. Під дією алкоголю практично не змінюють своєї звичайної поведінки і стану.