На середину 70-х років військово-політичні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні серйозно послабилися (падіння проамериканських режимів в Індокитаї й розпад СЕАТО). В умовах подальшого послаблення міжнародних позицій США Вашингтон почав розглядати як невідкладне й першочергове завдання американської політики в Азії зміцнення відносин зі своїми партнерами, передусім з Японією.
Зміна пріоритетів в азіатсько-тихоокеанській стратегії США чітко визначилася вже з середини 1975 р., коли об'єктом найбільшої дипломатичної активності Вашингтона стала Японія. З цього часу по суті почався новий етап у розвитку японо-американських відносин, що позначився більш високим рівнем військового співробітництва і рішучістю дотримуватися погодженої політико-дипломатичної лінії у відносинах із третіми державами. Обидві сторони підтвердили намір своїх країн підтримувати високий рівень двосторонніх відносин, убачаючи в цьому основу такого «світопорядку», який відповідав би інтересам Заходу. Досягли неофіційної домовленості про збереження системи щорічного автоматичного продовження «договору безпеки» протягом тривалого часу, в усякому разі на період дії ДНЯЗ. США формально підтвердили ядерні гарантії своєму союзникові. Адміністрація Картера виступила з офіційною заявою про намір ураховувати позицію свого партнера з усіх серйозних міжнародних проблем і не здійснювати без попередніх консультацій з японським урядом ніяких дипломатичних акцій, що зачіпають його інтереси. Одночасно й Токіо почав уникати дипломатичних акцій, передусім щодо країн соціалістичної системи, які можна було б тлумачити як проведення сепаратного курсу.
- Трансформація японсько-американського союзу у 1990-і-2000-і рр
Основною доктриною зовнішньої політики залишається концепція доцільності союзу з США, які продовжують мати в своєму розпорядженні військові бази в Японії (найбільша з них — в р. Місава). У 1987 р. було укладено угоду про участь Японії в програмі «Зоряних воєн». Осінню 1997 р. військові міністри і міністри закордонних справ США і Японії підписали у Вашингтоні нову угоду про основні напрями їх військової співпраці на основі японо-американського «договору безпеки». Його мета (за Офіційною версією) — визначення ширших параметрів військової співпраці обох держав в Азіатсько-тихоокеанському регіоні (АТР). Ще раніше, в квітні 1996. р., на зустрічі президента США Б.Клинтона і прем'єр-міністра Японії Р.Хасімото була підписана декларація, в якій підкреслювалося, що військова співпраця США і Японії разом із захистом її території від нападу ззовні ставить своєю метою сумісні дії по ліквідації конфліктів, що виникають в суміжних з Японією районах АТР.
На сучасному етапі Японія створює власну систему протиракетної оборони спільно із Сполученими Штатами, які і далі залишатимуться її головним союзником в забезпеченні безпеки країни. Проте Колін Пауелл, будучи держсекретарем США, заявив в серпні 2004 року, що Японії слід внести поправки до своєї конституції, щоб стати постійним членом Ради Безпеки ООН. При цьому вищий американський чиновник прямо рекомендував японцям переглянути 9-у статтю конституції, яка заважає армії воювати за кордоном. У цьому відбилася загальна позиція американської адміністрації, що вважає, що сильна у військовому плані і Японія, що активно діє в регіоні, необхідна для забезпечення стратегічних інтересів США в Східній Азії. Для Японії військовий союз з США не менш важливий. І перш за все у вигляді американської «ядерної парасольки», яка, на думку японців, надійно їх захищає від нападу ядерних держав впродовж п'ятдесяти років. Необхідність в ньому, вони вважають, не зникла і в наші дні, коли росте потужність Китаю і коли Північна Корея не приховує наявності у неї ядерної зброї і засобів його доставки. У Токіо також усвідомлюють, що, якщо союз розпадеться, Японії доведеться удвічі, а то і втричі збільшити витрати на оборону, щоб компенсувати втрату можливостей, які їй сьогодні надає співпрацю з США. Але навіть в цьому випадку їй не вдасться створити такий же унікальний військовий і розвідувальний потенціал, яким володіють Сполучені Штати. Разом з тим японські політики не приховують, що хотіли б з часом отримати для країни велику самостійність і рівноправ'я в рамках союзу. Проте це прагнення навряд чи коли-небудь стане реальністю, оскільки японо-американське партнерство вже за визначенням не може бути рівноправним із-за різниці в розмірах і стратегічних «вагових категоріях» його учасників. В черговий раз це було продемонстровано в ході багатомісячних переговорів Японії і США про плани по реструктуризації американської військової присутності в Японії. Угода про висновок близько 8 тисяч американських солдатів з Окінави на Гуам і про закриття ряду військових баз було досягнуто ще в жовтні 2005 року.
