Проблема суверенітету Японії в японсько-американських відносин у 1950-і – першій половині 1970-х рр.

В перші повоєнні роки Вашингтон в основному домігся того, щоб Японія не становила воєнної загрози для США. Я. – головний військово-стратегічний плацдарм на Далекому Сході для США. Вашингтон розпочав підготовку до укладан­ня сепаратного мирного договору з Я. 8 вересня 1951 р. цей договір було підписано (Радянський Союз відмовився підписати його), за ним: збереження на японській те­риторії американських військ, військових баз та інших вій­ськових об'єктів. Слідом за підписанням сепаратного мирного договору 8 вересня 1951 р. був підписаний яп-ам Договір безпеки, який дав змогу США утри­мувати в Я й поблизу неї будь-які військові кон­тингенти, оснащені будь-якою зброєю, використовувати збройні сили на влас­ний розсуд для ведення воєнних операцій під приводом підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далекому Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного напа­ду ззовні, включаючи допомогу, що надається на спе­ціальне прохання японського уряду для придушення ве­ликих внутрішніх заколотів і заворушень у Японії».

28 лютого 1952 р. Японія і США підписали Адміністративну угоду: в розпоряд­женні США залишилися фактично всі ті військові бази та інші військові об'єкти на японській території, котрі вони утримували тут до набрання чинності Сан-Франциським мирним договором.

Прямим наслідком японо-американського союзу ста­ло прямування Я у фарватері зовнішньої політики США 8 березня 1954 р. Я і США підписали Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Я в гонку озброєнь, сприяла посиленню залежності япон­ських збройних сил від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі США, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь США, сподіваю­чись відновити з американською допомогою свою втраче­ну могутність.

На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Японії суттєво змінилася. В країні розгорнувся рух за ліквідацію американських військових баз на території Японії, за ану­лювання кабального «договору безпеки», за повне відновлення незалежності Японії та її перехід на позиції миру, свободи й нейтралітету. Під тиском громадськості в грудні 1954 р. змушений був піти у відставку відверто проамериканський уряд С. Іосіда. На зміну йому прий­шов уряд Хатояма, котрий успішно нормалізував япо-но-радянські дипломатичні відносини.

Згодом, «договір безпеки» явно перестав задовольняти і Сполучені Штати. Конкретна домовленість про початок переговорів була досягнута у вересні 1958 р., а 4 жовтня в Токіо розпо­чались і самі переговори. 19 січня 1960 р. Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Я і США. Він замінив «договір безпеки» 1951 р., а також угоду про засоби обслуговуван­ня територій та статус збройних сил США в Японії.

Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні і в 70-ті роки, що було зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнерів. Японію як «третю промислову дер­жаву» закликали відіграти роль «головного джерела ста­більності» в Азії.

Одну з причин, що затьмарювала японо-американські відносини, становила проблема повернення Я о.Окі­нави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Рюкю, до складу якого входить Окінава. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відпові­дальність за безпосередню оборону архіпелагу покладала­ся на японські сили самооборони.

На середину 70-х років військово-політичні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні серйозно пос­лабилися, про що свідчили падіння проамериканських режимів в Індокитаї й розпад СЕАТО. Все це викликало помітний поворот управо в політичному мисленні правлячих кіл США. Прихильники «жорсткого курсу» щодо країн протилежної соціально-економічної системи отримали аргументи на користь посилення кон­фронтації з цими країнами. В умовах подальшого послаб­лення міжнародних позицій США Вашингтон почав роз­глядати як невідкладне й першочергове завдання амери­канської політики в Азії зміцнення відносин зі своїми партнерами, передусім з Японією.