Сімейна дієздатність

Відповідно до ст. 14 СК України сімейні права є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника.

Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. не містить легального визначення ні сімейної правоздатності, ні сімейної дієздатності, хоча в СК України застосовуються положення про дієздатність, обмежено дієздатних чи недієздатних осіб, зокрема, в ч.2 ст.14, ч.2 ст.15, ч.5 ст. 110, ч.4 ст.148, ч.1 ст.211, ч.1 ст.212, ч.1 ст. 219, ч.2 ст. 220, ч.2 ст. 232, ч.1 ст. 244 тощо. Аналіз цих законодавчих положень свідчить, що в більшості своїй сімейне законодавство оперує поняттям дієздатності, яке є тотожним з цивільною дієздатністю, проте в деяких випадках з урахуванням особливостей сімейних правовідносин можна стверджувати про існування сімейної дієздатності як самостійної правової категорії, яка за змістом та обсягом не співпадає з дієздатністю у цивільному праві. Так, ст. 16 СК України проголошує: якщо мати, батько дитини є неповнолітніми, баба, дід дитини з боку того з батьків, хто є неповнолітнім, зобов’язані надавати йому допомогу у здійсненні ним батьківських прав та виконанні батьківських обов’язків. Як бачимо, СК України навіть не допускає можливості надати таким неповнолітнім батькам повну дієздатність, як це передбачено ст. 35 ЦК України від 16 січня 2003 р. Отже, сімейне законодавство як би «забуває», що неповнолітній особі може бути надана повна цивільна дієздатність у порядку емансипації. Зазначені вище положення свідчать, що актуальним на сьогодні залишається висловлювання Я. Р. Веберса, що перенесення цивілістичної конструкції дієздатності на область сімейного права не може бути виправдано головним чином з тієї причини, що зміст і структура цивільної дієздатності встановлені для створення і здійснення прав і обов’язків в основному майнового характеру, вчинення майнових правочинів, виникнення деліктної відповідальності[16]. Все це ще раз підкреслює необхідність розгляду сімейної дієздатності як самостійної правової категорії. Хоча одностайності з цього питання як не було у радянській правовій доктрині, так і немає у сучасній цивілістиці. Традиційними є наступні точки зору: 1) до сімейної дієздатності може бути застосовано визначення цивільної дієздатності і наявність дієздатності не завжди необхідна для участі у сімейних правовідносинах[17]; 2) у сфері регулювання сімейних відносин сімейна дієздатність не має самостійного значення[18]; 3) сімейна дієздатність є самостійною правовою категорією, яка за змістом та обсягом відмінна від цивільної дієздатності[19].

Дійсно, якщо традиційно ми пов’язуємо зміст цивільної дієздатності зі здатністю особи самостійно набувати для себе цивільні права і створювати цивільні обов’язки та самостійно здійснювати такі права або виконувати такі обов’язки, і нести відповідальність у разі їх невиконання, і цивільне законодавство розкриває обсяг дієздатності, в основному, через здійснення майнових прав та виконання майнових обов’язків, то сфера сімейних відносин залишається такою, де питання «особистого» є головним, а сімейні майнові права та обов’язки є похідними від сімейних особистих прав та обов’язків. Все це надає підстави стверджувати, що сімейна дієздатність – це самостійна правова категорія.

Слід зазначити, що у науці не склалося й єдиного підходу щодо визначення самого поняття «сімейна дієздатність». Майже всіма правниками сімейна дієздатність розглядається через здатність особи до вчинення сімейно-правових актів, у змісті сімейної дієздатності не виокремлюються положення про здатність особи нести самостійно відповідальність за порушення сімейних обов’язків, тобто на відміну від визначення цивільної дієздатності, передбаченому ч.1 ст. 30 ЦК України, коли деліктоздатність є лише складовою цивільної дієздатності, сімейна дієздатність не пов’язується з деліктоздатністю у разі невиконання сімейних обов’язків.

Зважаючи на пріоритет регулювання сімейним правом особистих немайнових відносин, на специфіку сімейно-правових актів, сімейну дієздатність можна визначити як здатність учасника сімейних відносин самостійно вчиняти сімейно-правові акти, внаслідок чого набувати сімейні особисті немайнові та майнові права, створювати для себе сімейні обов’язки, а також здатність самостійно здійснювати сімейні права та виконувати сімейні обов’язки.

Видається, що сімейна дієздатність у повному обсязі виникає саме з досягненням повноліття. Так, опікуном, піклувальником дитини може бути за її згодою повнолітня дієздатна особа (ч.1 ст. 244 СК України), батьками-вихователями також можуть бути тільки повнолітні та працездатні особи (п.17 Положення про дитячий будинок сімейного типу, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 564). Якщо ж учасники сімейних відносин можуть самостійно вчиняти сімейно-правові акти в іншому віці, то це є виключенням із загального правила, і такі виключення повинні бути чітко визначені законом, наприклад, СК України, за загальним правилом, за рішенням суду неповнолітній особі може бути надано право на шлюб з 16 років (ч.2 ст. 23 СК України), бути усиновлювачем з 21 року (ч.1 ст.211 СК України) тощо, проте повну сімейну дієздатність мають саме повнолітні особи.

Відповідно до ч.2 ст.256-3 СК України на влаштування дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування, до прийомної сім’ї потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити.

Наведені вище законодавчі положення свідчать, що сімейна дієздатність дітей має певні рівні, і, безумовно, критеріями поділу сімейної дієздатності дітей на рівні є вік та стан (фізичний, психічний) розвитку дитини. Саме в залежності від віку та стану розвитку дитини слід виділити 3 рівні сімейної дієздатності дітей: 1) мінімальна сімейна дієздатність малолітніх дітей віком до 6 (7) років – дітей дошкільного віку; 2) часткова сімейна дієздатність малолітніх дітей віком від 6 (7) років до 14 років; 3) неповна сімейна дієздатність неповнолітніх дітей віком від 14 до 18 років.

Аналіз законодавства України про освіту надає підстави виділити дітей віком до шести (семи) років, як дітей дошкільного віку, і саме цей чинник впливатиме на обсяг їх сімейної дієздатності, оскільки відповідно до ч.3 ст. 4 Закону України «Про дошкільну освіту» від 11 липня 2001 р. №2628-III дошкільний вік – базовий етап фізичного, психологічного та соціального становлення особистості дитини, а ст. 12 цього ж закону як тип дошкільного навчального закладу виділяє дошкільний навчальний заклад (дитячий садок) для дітей віком від трьох до шести (семи) років, де забезпечуються їх розвиток, виховання і навчання відповідно до вимог Базового компонента дошкільної освіти. Згідно ч.1 ст. 20 Закону України «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 року № 651-XIV зарахування учнів до загальноосвітніх навчальних закладів здійснюється, як правило, з 6 років. Отже, видається, що саме вік, з якого дитину можуть зарахувати до загальноосвітнього навчального закладу, свідчить, що дитина має такий рівень фізичного та психічного розвитку, який дозволяє самостійно висловити власну думку з питань, які стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Що стосується дітей до 6 (7) років, то можливість їх самостійно висловлювати думку щодо здійснення їх сімейних прав є умовною й залежить від рівня їх розвитку, проте вважати всіх дітей дошкільного віку абсолютно недієздатними у сімейному праві не є доцільним. З досягненням 14 років обсяг сімейної дієздатності неповнолітніх значно зростає у порівнянні з дієздатністю малолітніх (неповнолітні можуть, наприклад, самостійно визначати місце проживання, звертатися до суду за захистом сімейних прав та інтересів тощо), тому сімейну дієздатність неповнолітніх можна вважати саме неповною, а сімейну дієздатність дітей віком від 6 (7) років до 14 років – частковою.