Представництво інтересів члена сім’ї

 

Представництво у сімейному праві тісно переплітається з представництвом у цивільному праві, оскільки мова йде про вчинення певних дій, які тягнуть правові наслідки, не особисто, а через представника. Згідно з ч.1 ст. 237 Цивільного кодексу України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. В межах цієї статті ми не будемо дискутувати щодо правової природи правомірних юридичних дій у сімейному праві, визначивши за основу, що серед юридичних актів у сімейному праві виділяють правочини, адміністративні акти та судові рішення[23].

Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. містить ст. 39 «Законні представники», частини 1 та 2 якої передбачають, що права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом. Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена. Відповідно до ч. 1 ст. 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

Отже, у процесуальних правовідносинах батьки є завжди представниками малолітніх дітей і можуть бути представниками неповнолітніх дітей.

У цивільному праві традиційно розрізняють добровільне та обов’язкове представництво. Добровільним є представництво, при якому дієздатна особа, яка сама здатна вчиняти правочини, використовує для їх вчинення представника на власний розсуд. Обов’язкове представництво, на відміну від добровільного, характеризується тим, що воно існує незалежно від волевиявлення особи, яку представляють[24]. Саме обов’язкове представництво йменують ще законним представництвом.

Відповідно до ч. 2 ст. 154 СК України батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень. У зв’язку з цим виникає питання про яких непрацездатних дітей йде мова?

Частина 2 ст. 172 СК України передбачає, що повнолітні дочка, син мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень.

Добровільне представництво у цивільному праві може здійснюватися на підставі договору доручення, довіреності, акта органу юридичної особи. Що ж стосується добровільного представництва у сімейному праві, то підставами виникнення його може бути договір доручення або довіреність.

Аналізуючи положення СК України, можна дійти висновку, що поки що можливість вчинення певних правомірний дій через представника при здійсненні сімейних прав передбачена у двох випадках, а саме: по-перше, згідно з ч. 3 ст. 28 СК України якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, нотаріально засвідчену, можуть подати їх представники. Повноваження представника мають бути нотаріально засвідчені; по-друге, ч. 3 ст. 126 СК України передбачає, що якщо заява про визнання батьківства не може бути подана особисто, вона може бути подана через представника або надіслана поштою, за умови її нотаріального засвідчення. Повноваження представника мають бути нотаріально засвідчені

Таким чином, здійснення таких прав, як право на подачу заяви про реєстрацію шлюбу та право визнання батьківства у добровільному порядку може здійснюватися через представника, ці положення є дійсно новими для сімейного права України. І як зазначає автор проекту СК України професор З.В. Ромовська, “у ч. 3 ст. 28 СК міститься досить складна, але виправдана процедура подання заяви про реєстрацію шлюбу через представника. Ця новела викликала заперечення: відсутнього не можна буде ознайомити з його правами та обов’язками, з’ясувати, чи має він інформацію про стан здоров’я нареченої. Однак вага аргументів не була достатньою для відмови від неї. Перебування за кордоном, на морському судні, в лікарні, в місцях позбавлення волі тощо може перешкоджати особистому поданню заяви. Не може подати такої заяви особисто й інвалід, позбавлений можливості рухатися. Виходом із ситуацій стануть послуги представника. У статті допущено процесуальне (процедурне) представництво: представник уповноважується лише на подання заяви про реєстрацію шлюбу”[25]. Видається, що ця позиція автора проекту СК України заслуговує схвалення та підтримки. Дійсно, в багатьох випадках, обумовлених поважними причинами, особа не зможе здійснити особисто свої права, передбачені сімейним законодавством, так чому виключно з теоретичних аспектів, пов’язаних з характеристикою сімейних прав як таких, що мають особисто-довірчий характер, законодавець повинен відмовляти особі у можливості участі представника в таких відносинах, бо подача самої заяви про реєстрацію шлюбу через представника ні в якому разі не змінить особисто-довірчого характеру сімейних прав та обов’язків, які виникнуть внаслідок укладення шлюбу. В той же час не можна говорити, що подача такої заяви не тягне ніяких правових наслідків, бо у разі відмови від шлюбу у подальшому настають певні правові наслідки, передбачені ч. 3 та ч. 4 ст. 31 СК України.

Отже, подачу заяви через представника можна розцінювати як вчинення певної правомірної дії – правочину від імені представляємого-особи, яка бажає укласти шлюб. Професор З.В.Ромовська визначає таке представництво як “процесуальне (процедурне)”, проте, видається, що слід визнати у цьому випадку наявність добровільного представництва, тим паче, що закон передбачає нотаріальне засвідчення повноважень представника, отже, необхідно видавати представникові довіреність на вчинення цих дій.

Дозволяючи подачу заяви про реєстрацію шлюбу через представника, законодавець одночасно забороняє реєстрацію самого шлюбу через представника (ч. 2 ст. 34 СК України), вказуючи, що присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу є обов’язковою.

Аналізуючи законодавство інших держав щодо можливості подання заяви про реєстрацію шлюбу через представника та реєстрації шлюбу через представника, ми бачимо, що, наприклад, Сімейний кодекс Російської Федерації не дозволяє вчинення таких дій через представника. В той же час за законодавством Італії особи, які перебувають у діючій армії або у складі збройних сил у воєнний час, можуть укласти шлюб за довіреністю. Шлюб може бути укладений за довіреністю і у випадку, якщо один із подружжя знаходиться за кордоном і наводить серйозні підстави для реєстрації шлюбу у його відсутності у заяві, яка подана до суду за місцем знаходження іншого подружжя. На підставі рішення суду шлюб може бути укладений. У довіреності вказується особа, яка уповноважена на укладення шлюбу. Довіреність у такому випадку повинна бути оформлена нотаріально чи (в воєнний час) здійснена у формі, яка прирівнюється до нотаріальної. Шлюб повинен бути зареєстрований не пізніше 180 днів з дня видачі довіреності[26]. Аналогічні положення застосування в такому випадку судового порядку отримання дозволу та видачі довіреності на реєстрацію шлюбу через представника передбачені й Кодексом про сім’ю та опіку Польщі. Дозволяється реєстрація шлюбу через представника і за законодавством Чехії, деяких штатів США та інших держав. Слід також мати на увазі, що сімейне законодавство більшості зарубіжних країн має вже тривалий час свого застосування, який обраховується десятиріччями, і суттєвих проблем, які пов’язані з наданням можливості реєструвати шлюб через представника, не виникло. Отже, можна констатувати, що СК України, зробивши крок і надавши можливість подати заяву про реєстрацію шлюбу через представника, повинен зробити ще один крок вперед і надати можливість за рішенням суду і при наявності поважних причин реєструвати шлюб через представника.

Слід зазначити, що передбачаючи можливість подання заяви через представника у двох випадках, про які мова йшла вище, до органів державної РАЦСу, СК України разом з тим і у двох випадках прямо передбачає заборону вчинення дій через представника: по-перше, згідно з ч.2 ст. 34 реєстрація шлюбу через представника не допускається; по-друге, відповідно до ч.1 ст. 223 особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду заяву про усиновлення. Подання такої заяви через представника не допускається. Що стосується першої заборони, то, видається, що вона повинна бути скасована, про що вже мова йшла вище, а от що стосується заборони подання заяви про усиновлення, то слід зазначити, що Цивільний процесуальний кодекс України, прийнятий 18.03.2004 р., в ст. 251 не врахував цього положення щодо особистого подання заяви, визначивши лише підсудність справи, в той час як ЦПК УРСР у ст. 265² передбачав, що заява про усиновлення дитини подається громадянином України та іноземними громадянами до суду у письмовій формі, тобто чітко визначено коло осіб, які подають заяву про усиновлення. У зв’язку з цим пропонується внести зміни до ст. 251 ЦПК України 2004 р. і викласти її в редакції: “1. Заява про усиновлення дитини або повнолітньої особи, яка не має матері, батька або позбавлена їх опіки, подається особою, яка бажає бути усиновлювачем, до суду за місцем їх проживання”.

Пункт 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» передбачає, що сімейне законодавство не передбачає можливості розірвання шлюбу представником одного з подружжя або їх обох за довіреністю останніх, а правила ЦК про представництво, довіреність і доручення на ці правовідносини не поширюються.

Згідно з ч. 1 ст. 237 Цивільного кодексу України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Стаття 242 ЦК України окремо закріплює такий вид представництва як представництво за законом, відповідно до якої батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.

Так, згідно з ч. 4 ст. 256-2 СК України прийомні батьки є законними представниками прийомних дітей і діють без спеціальних на те повноважень як опікуни або піклувальники, відповідно до ч. 4 ст. 256-6 СК України батьки-вихователі є законними представниками дітей і діють без спеціальних на те повноважень як опікуни або піклувальники. Отже, прийомні батьки й батьки-вихователі є законними представниками, і це прямо передбачено законом. Проте, що стосується правового становища патронатних вихователів, то відповідно до п. 3 ст. 255 СК України патронатний вихователь зобов’язаний захищати дитину, її права та інтереси як опікун або піклувальник, без спеціальних на те повноважень, але закон чітко не визначив його статус як законного представника. У зв’язку з цим, видається, що п. 3 ст.255 СК України потребує уточнення.

Традиційно вважалося, що законне представництво, або його ще йменували обов’язковим представництвом, – це представництво, яке засноване на законі або адміністративному акті, і виникає законне представництво лише у випадках, визначених законом, який окреслює і коло повноважень представника.

Відповідно до ст. 14 СК України сімейні права є такими, що тісно пов’язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника. Таке законодавче положення свідчить, що піклувальник не належить до законних представників, піклувальник інтереси неповнолітньої дитини не представляє саме як представник, а лише допомагає неповнолітній дитині здійснювати свої права, наприклад, дає згоду на вчинення неповнолітньою особою певних правочинів, якщо ці правочини вона не може вчинити самостійно.

Відповідно до ч.2 ст. 154 СК України батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень. Ця норма викликає певні запитання, так, не зовсім зрозуміло, чому батьки стали законними представниками непрацездатних сина, дочки?

Відповідно до ч.3 ст.75 СК України непрацездатними вважаються особи, які є інвалідами І, ІІ, ІІІ груп або жінки, старші віком за 55 років та чоловіки, старше віком за 60 років. Якщо, наприклад, син є інвалідом ІІІ групи, це не означає, що він обов’язково є недієздатним, і він сам не може представляти свої інтереси. Навіть, якщо йому був призначений опікун хтось із батьків, то у цьому випадку матиме місце законне представництво вже опікуна. Якщо непрацездатність розглядати з позиції трудової дієздатності, то в трудовому праві дієздатність у повному обсязі настає з 16 років, тоді, якщо мова йде про дітей у віці до 14 років, то батьки є їх законними представниками, а що стосується дітей, які старші віком за 14 років, то про законне представництво батьків можна говорити умовно: у матеріальних правовідносинах його немає, а у процесуальних правовідносинах воно може бути, хоча з 14 років дитина може й самостійно захищати свої порушені сімейні права та інтереси.

Не зовсім вдалою є й редакція ч.2 ст.172 СК України, відповідно до якої повнолітні дочка, син мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень. Видається, що відступлення від традиційних поглядів на інститут законного представництва не покращує ситуацію з захистом прав та інтересів осіб, а, навпаки, може призвести до негативних наслідків, оскільки непрацездатність, немічність батьків ще не означає їх недієздатності, тому вони повинні бути самостійними учасниками правовідносин щодо захисту своїх прав та інтересів, і тільки за їх бажанням на підставі добровільного представництва повнолітні дочка, син мають право звернутися за захистом їх прав та інтересів.

Отже, окреслюючи лише деякі проблемні питання інституту законного представництва у сімейних правовідносинах, можна зробити висновок, що положення чинного сімейного законодавства потребують змін з урахуванням саме усталених поглядів на законне представництво. Безумовно, що нові погляди на цей інститут мають право на існування, але вони потребують чи свого додаткового вивчення, аналізу, співставлення з процесуальним законодавством.