Здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов’язків

В. П. Грибанов наголошував, що будь-яке суб’єктивне право являє собою соціальну цінність лише остільки, оскільки його можна реалізувати, тобто скористуватися можливостями, які надаються даним суб’єктивним правом, для задоволення матеріальних і культурних потреб управомоченої особи[20].

Під здійсненням сімейних прав Ю. Ф. Бєспалов розуміє діяльність управомоченої особи у рамках юридичних можливостей, які надаються їй сімейним законодавством, нормами міжнародного права, або договором, спрямовану на задоволення приватних а в деяких випадках публічних інтересів. Здійснення сімейних прав є поведінка правомочної особи та (або) її представника, яка полягає у розпорядженні сімейними правами[21].

Здійснення сімейних прав – це завжди певний динамічний процес. О. М. Калітенко вказує, що пріоритет здійснення сімейних прав фізичної особи може зумовлюватися тією соціальною функцією, що виконує особа (материнство, батьківство), віком (малолітні і неповнолітні діти, неповнолітні батьки), станом (непрацездатність, багатодітність) та можливо іншими ознаками, що індивідуалізують особу[22].

Здійснення сімейних прав – це реалізація суб’єктом сімейних правовідносин тих правомочностей, які складають зміст суб’єктивного сімейного права.

Відповідно до ст. 14 СК України сімейні права є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника.

Відповідно до ст. 156 СК України неповнолітні батьки мають такі ж права та обов’язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно. Неповнолітні батьки, які досягли чотирнадцяти років, мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини. Неповнолітні батьки у суді мають право на безоплатну правову допомогу. Отже, неповнолітні батьки, як і повнолітні батьки, мають права на визначення прізвища, імені, по батькові дитини, на виховання дитини, на спілкування з дитиною, на визначення місця проживання дитини і відібрання дитини від будь-яких осіб, які незаконно її утримують. Неповнолітні батьки мають право і самостійно визнавати й оспорювати своє батьківство у судовому порядку, реалізуючи право на захист, передбачене ст. 18 СК України. Відповідно до ч. 1 ст. 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

Неповнолітні батьки мають право й зареєструвати народження дитини. Якщо неповнолітні батьки не перебувають у шлюбі між собою, то походження дитини від матері визначається на підставі відповідних документів, визначених п.2 глави ІІІ Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затв. наказом Міністерства юстиції України від 18.10.2000 р. №52/5, а походження дитини від батька визначається за заявою матері та батька дитини про визнання батьківства. У той же час частина 2 ст. 126 СК України передбачає, якщо заява про визнання себе батьком дитини подана неповнолітнім, орган державної реєстрації актів цивільного стану повідомляє батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього про запис його батьком дитини. У разі якщо повідомити батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього неможливо, орган державної реєстрації актів цивільного стану повинен повідомити орган опіки та піклування про запис неповнолітнього батьком дитини. Як бачимо, законодавець не враховує, що за новітнім цивільним та сімейним законодавством України діти до 18 років поділяються на малолітніх осіб до 14 років та неповнолітніх осіб у віці від 14 до 18 років, а згідно ч.2 ст. 243 СК України над неповнолітньою особою встановлюється піклування, а не опіка, і відповідно призначається неповнолітній особі піклувальник, а не опікун. Отже, ч. 2 ст. 126 СК України потребує редакційних змін.