Поняття «члена сім’ї» у законодавстві

У правозастосовній практиці постійно виникає питання щодо тлумачення поняття «член сім’ї», особливо після закріплення в ч. 3 ст. 3 СК України положення, що права члена сім’ї має одинока особа.

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", частин четвертої і п'ятої статті 22 Закону України "Про міліцію" та частини шостої статті 22 Закону України "Про пожежну безпеку" (справа про офіційне тлумачення терміна "член сім'ї") від 3 червня 1999 року передбачає у п.3, що у Конституції України терміни "сім'я", "члени сім'ї", "родичі", "сімейне життя", "утримання" тощо без визначення змісту вживаються неодноразово. Фундаментальним правовим підґрунтям тлумачення понять "член сім'ї", "член сім'ї", який проживає з працівником міліції, "член сім'ї", який перебуває на утриманні військовослужбовця, є визнання Конституцією України людини найвищою соціальною цінністю (стаття 3), проголошення України соціальною державою (преамбула, стаття 1), гарантування громадянам права на соціальний захист, на рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму (стаття 46), на соціальний захист громадян, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (стаття 17), закріплення права кожного на житло (стаття 47), на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (стаття 48), на вільний вибір місця проживання (стаття 33). Важливе значення для розуміння терміна "член сім'ї" мають конституційні положення про ґрунтування шлюбу на вільній згоді жінки і чоловіка, про рівні права і обов'язки кожного із подружжя у шлюбі та сім'ї (стаття 51), про рівність дітей у правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза шлюбом (стаття 52), та інші конституційні норми і принципи.

Житловий кодекс Української РСР, визнаючи гарантії права громадян на житло, встановлює права і обов'язки наймача жилого приміщення та членів його сім'ї, які проживають разом з ним, за договором найму, обов'язковим елементом якого є плата за користування житлом та за комунальні послуги. Частина друга статті 64 ЖК України передбачає, що до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Аналогічні положення щодо членів сім'ї власника будинку (квартири) містить частина четверта статті 156 ЖК України. Таким чином, законодавець не встановив вичерпного переліку осіб, які належать до кола членів сім'ї наймача, але визначив критерії, за якими осіб, не пов'язаних шлюбними або родинними стосунками, віднесено до них. Під членом сім'ї військовослужбовця, працівника міліції, особового складу державної пожежної охорони за змістом пункту 6 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", частин четвертої та п'ятої статті 22 Закону України "Про міліцію" та частини шостої статті 22 Закону України "Про пожежну безпеку" треба розуміти особу, що перебуває з суб'єктом права на пільги щодо оплати користування житлом і комунальними послугами у правовідносинах, природа яких визначається: кровними (родинними) зв'язками або шлюбними відносинами; постійним проживанням з військовослужбовцем, працівником міліції, особового складу державної пожежної охорони; веденням з ним спільного господарства. Такі ознаки (вимоги) застосовуються диференційовано при конкретному визначенні членів сім'ї, які мають право на названі пільги. До кола членів сім'ї військовослужбовця, працівника міліції, особового складу державної пожежної охорони належать його (її) дружина (чоловік), їх діти і батьки. Щодо них ознака (вимога) ведення спільного господарства з суб'єктом права на пільги в оплаті користування житлом і комунальними послугами застосовується лише у передбачених законом випадках. Діти є членами сім'ї незалежно від того, чи є це діти будь-кого з подружжя, спільні або усиновлені, народжені у шлюбі або позашлюбні.

Членами сім'ї військовослужбовця, працівника міліції, особового складу державної пожежної охорони можуть бути визнані й інші особи за умов постійного проживання разом з суб'єктом права на пільги і ведення з ним спільного господарства, тобто не лише його (її) близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід, баба), але й інші родичі або особи, які не перебувають з військовослужбовцем, працівником міліції, особового складу державної пожежної охорони у безпосередніх родинних зв'язках (неповнорідні брати, сестри; зять, невістка; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки та інші).

Слід зазначити, що універсального поняття «член сім’ї» не існує в чинному законодавстві. Щодо конкретних правовідносин може застосовуватися те поняття «член сім’ї», яке визначено у спеціальній правовій нормі, що регулює відповідні відносини, наприклад, Закон України від 19.06.1992 р. № 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду»[6] у ч. 1 ст. 3 передбачає, що приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю. У цьому контексті на одиноку особу також виділяється 10 квадратних метрів як і на сім’ю.

 

5. Підстави створення сім’ї. Проживання жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, як підстава створення сім’ї (фактичні шлюбні відносини)

 

Відповідно до ч. 4 ст. 3 СК України сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Виникає питання, що ж слід розуміти під «іншими підставами, не забороненими законом і такими, що не суперечать моральним засадам суспільства». Проживання жінки та чоловіка однією сім’єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, слід віднести до підстав створення сім’ї. За даними соціологічних досліджень Центру соціального моніторингу та Українського інституту соціальних досліджень чверть українців, яким не виповнилось 35 років, вважають традиційний шлюб застарілим і надають перевагу фактичним шлюбним відносинам, 12 % шлюбних пар в Україні офіційно не реєструють шлюб.

 

Проблема фактичних шлюбних відносин сягає своїм корінням часів Стародавнього Риму, де широкого розповсюдженим набув так званий конкубінат - фактичні шлюбні відносини між людьми, котрі не мали у подальшому ніяких правових наслідків. В подальшому зміст поняття конкубінату трансформувався у дореволюційній Росії, так визначалося довге позашлюбне співжиття із незаміжньою жінкою, тобто незаконне співжиття. Досвід існування конкубінату припадає і на радянський період, нарівні із зареєстрованим шлюбом він визнавався як так званий фактичний шлюб, тобто не оформлений у органах ЗАГС, до 8 липня 1944 року. Пункт 19 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 року «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства, про встановлення почесного звання «Мати-героїня» і заснування ордена «Материнська слава» і медалі «Медаль материнства»» наголошував, що тільки зареєстрований шлюб породжує права та обов’язки подружжя, передбачені кодексами законів про шлюб, сім’ю і опіку союзних республік. Особи, які фактично перебувають у шлюбних відносинах до видання цього Указу, можуть оформити свої відносини шляхом реєстрації шлюбу з вказівкою строку фактичного сумісного життя.

Отже, фактичні шлюбні відносини не вважалися сімейними у період з 8 липня 1944 р. і до 1 січня 2004 р. – часу набрання чинності Сімейним кодексом України від 10 січня 2002 р., якщо між жінкою та чоловіком, що перебували у таких відносинах, виникали спірні майнові питання, то вони вирішувалися за правилами спільної часткової власності за нормами цивільного законодавства України.

Бурхливий розвиток сімейного законодавства починає створювати джерела виникнення спірних питань і породжує абсолютно нові фактичні шлюбні відносини. Чинне законодавство передбачає існування фактичних шлюбних відносин, котрі породжують юридичні наслідки майнового характеру. Це підтверджується статтями 74 та 91 Сімейного кодексу України. Відповідно до ч.1 ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Постає питання, чи може сторона конкубінату претендувати на окрему частку майна й що буде слугувати доказами, якщо вона фактично не приймала участі у накопиченні матеріальних благ, так як при законодавчо оформленому шлюбі одному з подружжя дозволено не працювати за об'єктивними ознаками без обмеження його матеріальних прав. Деякі українські вчені пропонують суто майнові права учасників конкубінату захищати тільки нормами цивільного права, сумління й моралі, відображених у більшості статей ЦК, й знову ж таки заперечують проти існування аналогійної норми у СК.

Аналізуючи ч.1 ст. 74 СК України щодо належності майна фактичному подружжю на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними, можна зазначити, що цей підхід може потягти непередбачені правові наслідки, особливо при швидкому розірванні шлюбних сімейних відносин. Виникає питання щодо моменту, з якого виникають підстави говорити про існування конкубінату, наскільки тривалим повинен бути конкубінат.

В інформаційному листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05.12.2011р. зазначається, що встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю, так і встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України пов’язується з набранням законної сили рішенням суду, яким такі юридичні факти встановлені. У зв’язку із цим визнання недійсним на підставі статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку» договору іпотеки, який був укладений за два роки до цього не впливає на зміст правовідносин, які склалися у зв’язку із укладенням такого договору, оскільки на момент укладення оспорюваного правочину єдиним власником спірної квартири (предмета іпотеки) був чоловік, який при посвідченні договору зазначив, що на момент придбання квартири фактичних шлюбних відносин ні з ким не підтримував (постанова Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року № 6-44 цс 11).

У Висновках Верховного Суду України, викладених у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, за I півріччя 2012 р.[7], зазначається, що згідно зі ст. 74 СК якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення гл. 8 цього Кодексу. Тобто при застосуванні ст. 74 СК слід виходити з того, що ця норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, які притаманні подружжю. Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК суд повинен встановити факт проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно (постанова Верховного Суду України від 20 лютого 2012 р. у справі № 6-97цс11).

Відповідно до ч. 1 ст. 91 СК України якщо жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, тривалий час проживали однією сім’ю, той із них, хто став непрацездатним під час спільного проживання, має право на утримання відповідно до ст. 76 С‎‎К України. Виникає й питання щодо того, що право на утримання мають жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, тривалий час проживали однією сім’ю, і той із них, хто став непрацездатним під час спільного проживання відповідно й матиме право на аліменти. Отже, законодавець «забуває» про можливість існування «будь-якого іншого шлюбу», в якому може перебувати жінка або чоловік, що суперечить принципам сімейного права.

Отже, як бачимо, при застосуванні ст. ст. 74, 91 СК України виникає проблема оціночних понять, які Й. О. Покровський ще йменував «каучуковими» нормами, зокрема, необхідно визначитися з «усталеними відносинами», «тривалим часом проживання». Безперечно, що це призводить до прийняття різних судових рішень майже за аналогічними ситуаціями.

 

6. Проблемні питання застосування сімейно-правових норм. Дія сімейного законодавства у часі

 

У правозастосовчій практиці виникають проблемні питання застосування сімейно-правових норм, пов’язані з дією сімейного законодавства у часі. Зважаючи на те, що регулювання окремих відносин протягом розвитку сімейного законодавства змінювалося, а спірні питання виникають у будь-який час, тобто коли вже діють інші норми сімейного права, зупинимося на деяких проблемних питаннях. Так, в Правових позиціях, висловлених Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України при перегляді цивільних справ у касаційному порядку і у зв'язку з винятковими обставинами у 2009 році у п. 10 зазначається, що до сімейних відносин, які вже існували на час спірних правовідносин (дата купівлі житлового будинку - 18 березня 2002 року), норми СК України застосовуються лише в частині тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права та обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК України. Правила ст. ст. 22, 28, 29 КпШС України не застосовуються до спорів про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі. Такі спори повинні вирішуватися згідно з п. 1 ст. 17 Закону України «Про власність», відповідних норм ЦК України та з урахуванням роз'яснень, що містяться в п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». У разі спору частка в майні сторін повинна визначатися залежно від участі кожного з них у його набутті (Ухвала Верховного Суду України № 6-14140 св 08)[8].

Пункт 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 15.05.2006 № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» передбачає, що оскільки підстави для визнання батьківства за рішенням суду, зазначені у ст. 128 СК, істотно відрізняються від підстав його встановлення, передбачених у ст. 53 КпШС, суди, вирішуючи питання про те, якою нормою слід керуватися при розгляді справ цієї категорії, повинні виходити з дати народження дитини. Так, при розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до 1 січня 2004 р., необхідно застосовувати відповідні норми КпШС, беручи до уваги всі докази, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства, в їх сукупності, зокрема, спільне проживання й ведення спільного господарства відповідачем та матір'ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини. Справи про визнання батьківства щодо дитини, яка народилася не раніше 1 січня 2004 р., суд має вирішувати відповідно до норм СК, зокрема ч. 2 ст. 128, на підставі будь-яких доказів, що засвідчують походження дитини від певної особи й зібрані з дотриманням норм цивільного процесуального законодавства.

Якщо звернутись до сімейного законодавства Російської Федерації (підстави визнання батьківства за рішенням суду аналогічні підставам, передбаченим СК України) то, ст.169 СК РФ передбачає, що норми СК РФ застосовуються до сімейних відносин, які виникли після ведення його в дію, а щодо сімейних відносин, які виникли до введення в дію СК РФ, то його норми застосовуються щодо тих прав та обов’язків, які виникнуть після введення його в дію, тобто після 1 березня 1996 року.

Постанова Пленуму Верховного Суду Російської Федерації № 9 від 25 жовтня 1996 року “Про застосування судами Сімейного кодексу Російської Федерації при розгляді справ про встановлення батьківства та про стягнення аліментів” у п.2 передбачає, що у відношенні дітей, які народилися після введення в дію СК РФ (тобто 1 березня 1996 року і пізніше) суд, виходячи зі ст.49 СК РФ, приймає до уваги будь-які докази, що з достовірністю підтверджують походження дитини від конкретної особи. До таких доказів належать будь-які фактичні дані, встановлені з використанням засобів доказування, перерахованих у ст.49 ЦПК. Щодо дітей, які народилися до введення в ч.2 ст.48 КпШС РРФСР, суд приймає до уваги спільне проживання та ведення спільного господарства матір’ю дитини та відповідачем до народження дитини; спільне виховання чи утримання ними дитини; докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства.

Контрольні питання для самоперевірки

1. Як Ви вважаєте, чи є сімейне право самостійною галуззю права?

2. У чому специфіка предмету та методу сімейно-правового регулювання?

3. У чому особливість моральних засад регулювання сімейних відносин?

4. Як особи за сімейним законодавством України складають сім’ю?

5. Розкрийте зміст права особи на сім’ю.

6. В яких актах передбачено визначення поняття „член сім’ї”?

7. Які правові наслідки фактичних шлюбних відносин передбачені СК України?

8. У чому особливості дії сімейного законодавства у часі?

9. У чому сутність такого способу дії норм права у часі як «переживання старого закону»? Наведіть приклади з правозастосовчої практики.