Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Розвиток риторики в Античності






оратором форуму, а був адвокатом і шкільним викладачем рито­рики. У 70 р. у Римі імператором була створена державна рито­рична школа, керівником якої і був Квінтіліан. Його твір «Двана­дцять книг риторичних повчань» — це найбільш докладний із риторичних курсів, що зберігся з давнини. Взагалі шкільна освіта в Римі складалася з трьох ступенів. Нижчим ступенем була школа літератора, середнім — школа граматика, вищим — школа ритора. У літератора вчилися читати, писати і рахувати. У гра іатика вивчали класичних письменників. У ритора молоді люди і >володівали красномовством, щоб потім на практиці застосовува :и отримані знання. Основними видами вправ у риторичній школі, за традицією, були декламації. Ритор Сенека Старший (батько філософа Сенеки) створив підручник «Контроверсії», що являв собою збірник найбільш вдалих урив­ків з декламацій, які він почув протягом свого життя. Проте в ча­си імперії теми декламацій все більше відмежовуються від по­всякденної ораторської практики. Відтепер вони мають лише педагогічне значення. Наприклад:

«Чоловік подорожує; його дружину схиляє до перелюбу іно­земний купець; вона його відхиляє. Купець помер і залишив їй все своє багатство, написавши у заповіті: «Знайшов її цнотливою». Чоловік, повернувшись, звинувачує дружину в перелюбі: «Він називає її цнотливою, я — розпусною; кому ви більше повірите, земляку чи чужинцю, чоловіку чи коха­нцю? До чого ж дійшла аморальність наших часів: чужа лю­дина свідчить за дружину перед чоловіком». Але захисник дружини міг ефектно заперечити: «Вона прекрасна? В цьо­му винна природа. Одинока? Винний чоловік. її спокушали? Винний спокусник. Вона його відхилила? Бачимо її цнотли­вість. Отримала спадок? Бачимо її щастя. Прийняла його? Бачимо її розум»1.

На думку Квінтіліана, щоб оратор був «гідною людиною», не­обхідно розвивати його моральність; щоб оратор був «майстер­ним у промовах», необхідно розвивати його смак. Саме цьому й слугує весь курс риторичних занять, який був систематизований і зорієнтований на кращі класичні зразки, зокрема на Цицерона.

У своєму творі «Дванадцять книг риторичних настанов» Квін­тіліан докладно описує п'ять основних розділів риторики: знахо­дження, розташування, словесне вираження, запам'ятовування та проголошення. При цьому він не намагається викладати лише


правила, яких повинен дотримуватись оратор, справедливо наго­лошуючи на тому, що

«...ритори, які писали про цю науку з особливою ретельніс­тю та точністю, ніколи не були великими ораторами» .

Своє завдання Квінтіліан вбачає в тому, щоб надати майбут­ньому оратору такі настанови, виконання яких спрятиме його формуванню. Він пише про те, що ці правила є насамперед нас­лідком досвіду та спостережень.

Розглядаючи розділи риторики, вчитель красномовства особ­ливу увагу приділяє третій частині — словесному вираженню (елокуції). На його думку, саме це відрізняє справжнього оратора серед інших людей, адже риторика у його визначенні — це «нау­ка говорити витончено»:

«...бути красномовним є нічим іншим, як виражати словом все те, що розумом охоплене, і повідомляти це слухачам: без цього всі вищенаведені правила не принесуть ніякої корис­ті...»2.

Проте він також зауважує, що в жодному разі не можна відда­вати перевагу тільки відбору слів, через те що слова слугують на­самперед для того, щоб виражати думки.

У розділі про елокуцію Квінтіліан докладно пише про ясність, прикрашання промови, тропи, фігури тощо. При цьому він нама­гається чітко відрізнити тропи від фігур. На його думку, троп — це використання слів у непрямому значенні для краси промови. Фігура— це мовленнєвий зворот, що відступає від загально­прийнятого виразу думки. Тут можуть використовуватись слова у прямому значенні й у звичайному порядку в реченні. Тоді як у тропах одні слова замінюються іншими.

Взагалі погляди Квінтіліана на риторику символізують суттєві зміни в розумінні цієї дисципліни. Насамперед, відтепер ритори­ка тлумачиться вже не як мистецтво переконання, а як мистецтво говорити витончено. Тобто покликання оратора полягає вже не в оволодінні душами багатьох людей через аргументовану промо­ву, а в створенні прекрасної форми для своїх думок, що під силу оцінити тільки знавцю. Таким чином, риторика зрештою стає за­собом дарувати естетичну насолоду й зближується з художньою літературою. Подальша діяльність риторів здебільшого якраз і


 


1 История римской литєратурьі. — Т. 1. — М., 1959. — С.518.
138~~ Розділ 6


1 Квинтилиан М. Ф. Двенадцать книг риторических наставлений. — Ч. 2. — СПб, 1834. —С. 28.

' Там само. — С. 32.

Розвиток риторики в Античності


V


була спрямована на ретельне вивчення й систематизацію фігур думки та фігур мовлення.

Зі становленням Римської імперії сферою застосування рито­рики перестає бути форум, вирій політичної боротьби; в нових суспільних умовах середовищем формування майбутніх ораторів стає школа.

К. Тацит про причини занепаду І латинського красномовства

Відомий давньоримський історик Корнелій Тацит {приблизно 58117рр. н. є.) у своєму творі «Діалог про орато­рів» замислюється над питаннями про долю латинського красно­мовства, про місце риторики в житті суспільства. У період напи­сання цієї праці Тацит ще не був істориком, він був політиком.

«Діалог про ораторів» написаний у традиційній формі, якої дотримувався Цицерон у своїх творах. Тацит визнавав і цінував ораторське мистецтво Цицерона, проте не абсолютизував його. Тобто якщо для Квінтіліана мистецтво Цицерона було еталоном найвищої майстерності оратора, то Тацит не вбачав необхідності у поверненні до минулого. Він вважав, що немає єдиних, незале­жних від часу правил красномовства:

«...разом зі зрушеннями, які приносить час в обставини та суспільні смаки, повинні бути змінені... також форма і са­мий зміст ораторської промови»1.

Спочатку в діалозі ведеться суперечка про те, чому варто відда­ти перевагу: судовому красномовству (оратори, що виступають у суді, мають дуже багато переваг) чи поезії? Потім поступово про­водиться думка про те, що сучасне Тациту красномовство являє собою занепад порівняно з красномовством минулих часів. І при­чини цього — не лише в тому, що система виховання молоді стала менш суворою. Така думка була більш характерна для Квінтіліана.

Тацит розглядає це питання дещо в іншому аспекті, а саме у політичному. Занепад красномовства — це наслідок змін у рим­ській формі правління. Бурхливі республіканські часи минули, а з ним щезли і приводи для застосування сили красномовства:

«...велике та яскраве красномовство— дитя свавілля, яке нерозумні називають свободою; воно незмінно супроводжує

Тацит К. Диалог об ораторах // Тацит К. Сочинения. — СПб, 1993. — С. 368.
140 Розділ 6


заколоти, підбурює народ, що віддається бешкетам, волелю­бне, позбавлене твердих підвалин, непогамовне, нерозваж­ливе, самовпевнене; в упорядкованих державах воно взагалі не народжується»1.

Звичайно, добре гарно володіти красномовством, щоб відсто­ювати, наприклад, свої інтереси в суді, але, на думку Тацита:

«...краще не мати приводів скаржитися, ніж звертатися до правосуддя»2.

Таким чином, у І ст. н. є. питання про долю латинського крас­номовства розпадається на два запитання: про жанр і про стиль. Квінтіліан визнавав непохитність жанру, але пропонував рефор­мувати стиль. Тацит заперечує життєздатність самого жанру кра­сномовства, насамперед політичного та судового, в нових істори­чних умовах. Проте при написанні своєї «Історії» він за основу візьме так званий «новий стиль».

II ст. н. є. прийнято вважати століттям «другої софістики» на згадку про софістів V ст. до н. є., які їздили по містах з промова­ми та лекціями. У ці часи центр культурного життя переміщуєть­ся із столиці в провінції. Особливою популярністю користуються Афіни, острів Родос та міста Малої Азії. Еллінофільство стає мо­дою. Професія мандрівного ритора, що виступає в грецьких міс­тах з демонстрацією свого мистецтва, стає поширеною. Про полі­тичне красномовство не йдеться, адже імператорська влада на ті часи була надзвичайно міцною. За таких умов ораторське мисте­цтво звернулось до єдино можливого жанру, а саме до епідейкти-чного, урочистого красномовства. Перед оратором ставилось за­вдання експромтом, без підготовки уславити героїчне минуле або героя давнього міфу, виголосити похвальне слово великому ора­тору або політичному діячу минулих часів.

| Риторика та раннє християнство

Перші християнські общини з'явились у Східному Се­редземномор'ї наприкінці І ст. до н. є. — на початку І ст. н. є. Оскільки найбільш ранні християнські тексти, що дійшли до нас, були написані грецькою мовою, то на їх створення безпосередньо впливала елліністична культура, в тому числі й риторика.

1 Тацит К. Диалог об ораторах // Тацит К. Сочинения. — СПб, 1993. — С. 383. 1 Так само. — С. 384.

Розвиток риторики в Античності


Спочатку християнство поширювалось завдяки усним пропо­відям. Роль проповіді в історії християнства була надзвичайно великою.

Першим у ряді християнських ораторів слід вважати, напевно, самого Ісуса, що проповідував вчення серед своїх учнів. Один із відомих римських ораторів і філософів Лукіан (приблизно 120190 рр.) вважав, що християне вклоняються якомусь «розіп'ято­му софісту».

Неабияке враження справляли на слухачів притчі Христа. На­приклад, завершення Нагорної проповіді:

«Отож, кожен, хто слухає цих Моїх слів і виконує їх, подіб­ний до чоловіка розумного, що свій дім збудував на камені. І линула злива, і розлилися річки, і буря знялася, і на дім отой кинулась, — та не впав, бо на камені був він заснова­ний. А кожен, хто слухає цих Моїх слів, та їх не виконує, — подібний до чоловіка того необачного, що свій дім збудував на піску. І линула злива, і розлилися річки, і буря знялася й на дім отой кинулась, — і він упав. І велика була та руїна його!» (Матв., 7, 24—27).

Свого часу ще Арістотель рекомендував використовувати в ораторській практиці байки та притчі. На його думку, притча — це своєрідне порівняння, він вважав її прийомом Сократа. Тобто притчі в образній формі пояснювали те, що безпосередньо здава­лось незрозумілим чи неприйнятним. Така форма дозволяла зро­бити зміст багатозначним і тому більш універсальним.

Великою експресивністю характеризуються і письмові пропо­віді, тобто послання апостолів Христа, особливо апостола Павла. Його послання нагадують афористичний стиль Сенеки. Взагалі тексти апостола Павла характеризуються новою розробкою фор­ми діатриби — проповіді-суперечки, в якій нові запитання зму­шують автора весь час з різних боків підходити до однієї й тієї самої центральної тези. Наприклад, звернення Павла до іудея:

«Отож, ти, що іншого навчаєш, себе самого не вчиш! Про­повідуєш не красти, а сам крадеш! Наказуючи не чинити пе­релюбу, чиниш перелюб! Гидуючи ідолами, чиниш свято-крадство! Ти, що хвалишся Законом, зневажаєш Бога пере-ступом Закону!» (Посл. до Римл., 2, 21—23).

Християнська проповідь поєднала в собі численні філософські та релігійні вчення своєї епохи. А далі стала головним знаряддям цер­кви. Згодом проповідь остаточно перетворилася у монолог і призна­чалася для того, щоб присутні просто слухали й сприймали її.


Про вплив риторики на становлення мистецтва проповіді сві­дчить і той факт, що майже всі латинські апологети і перші отці церкви були риторами або вчителями красномовства до прийнят­тя християнства. Однак після хрещення вони засуджували свою світську професію. Цим перші отці церкви намагались відмови­тись насамперед від естетичної сутності язицької риторики. Ви­шуканість виразу думки часто суперечила простоті тих істин, які прагнули донести до слухачів (згадаємо Євангельське «Блаженні вбогі духом...»).

Одним з найвідоміших апологетів християнства був Квінт Септимій Флоренс Тертуліан {приблизно 160220 рр.). На­родився він у Північній Африці — у Карфагені. На становлення його поглядів суттєво вплинули твори Сенеки та Цицерона. Причому не лише своїм змістом, але й способом викладу мате­ріалу. Він був відомим судовим оратором у Римі. Християнство Тертуліан прийняв, коли йому було 35 років, і після цього пове­рнувся на батьківщину.

У своїх проповідях нового віровчення Тертуліан взагалі запе­речує розум і замінює його парадоксальним містичним вчуттям і співпереживанням:

«Розіп'ятий Син Божий— не соромно, бо саме це викликає сором. І вмер Син Божий — це цілком достовірно, бо безглуз­до. А похований, він воскрес — це вірно, бо неможливо»1.

Сучасник Тертуліана Климент Олександрійський (приблиз­но 150215 рр.)намагався зблизити античну філософію і хрис­тиянське віровчення:

«...від віри вона не відволікає нас... навпаки, ми захищає­мось філософією як деяким міцним заслоном, відкриваючи в ній деякого союзника, разом з яким і обґрунтовуємо потім нашу віру». «Положення філософів містять істину, але лише так, як горіхова скорлупа містить поживне зерно»2.

Тобто філософія може бути тільки пропедевтикою до христи­янства.

На відміну від Климента Тертуліан весь час підкреслює про­валля між вірою і філософією. Відомий його принцип формулю­ється таким чином: «Вірую, бо абсурдно!»

Формування церкви — це важливий період у розвитку хрис­тиянської риторики. Саме в цей час у церкву приходять люди

1 Цит. за: Корнилова Е. Н. Риторика — искусство убеждать. — М., 1998. — С. 186.

2 Цит. за: Чаньішев А. Н. Курс лєкций по древней и средневековой философии. —
М, 1991. —С. 384.


 



Розділ 6


 



знатні, багаті й освічені. Відтепер проповідь розглядається вже не тільки як результат божественного натхнення, але й як наслі­док високої майстерності та знання. Зокрема, так вважав Ориген (III ст. н. є.), який вказував на необхідність спеціальної підгото­вки проповідника. Правда, пізніше у VI ст. філософські погляди Оригена було визнані єретичними.

Однією з цікавих постатей останнього століття античної рито­рики є постать Лібанія або Ліванія (314393 рр. н. є.), визнано­го язицького ритора та граматика з Антиохії. Майстерність Ліба­нія наслідували імператор Юліан, а також його учні Василій Великий, Григорій Богослов та Іоан Златоуст, які згодом прийня­ли християнство. Всього відомі імена 134 учнів Лібанія.

Передусім Лібаній був учителем ораторського мистецтва. Слід відмітити також, що він був противником «беззмістовного» красномовства, тобто красномовства заради нього самого. Його доробок нараховує чимало декламацій. З них можна побачити, що в риторичних школах пізньої античності, окрім надання зага­льноосвітніх знань з різних дисциплін, в учнях формувались на­вички композиційної побудови промови та знаходження елемен­тів, які пожвавлюють матеріал.

Одним з найвідоміших творів Лібанія є «Апологія Сократа ри­тора Лібанія». Тут він демонструє витончену аттичну мову та ерудицію. Ця урочиста риторична вправа написана як промова адвоката, що виступає на процесі 399 р. до н. є.

У цій промові Лібаній показує своє володіння засобами арісто-телівської риторики. Завдяки цій майстерності він будує цілий ряд ентимем, які допомагають спростувати звинувачення, що були ви-сунені проти Сократа Анітом, Мілетом та ін. Потім автор «Аполо­гії...» широко використовує прийом наведення через звернення до міфології та аттичної історії. Це робиться насамперед для того, аби продемонструвати свої ґрунтовні знання у цих дисциплінах. Як і більшість епідейктичних промов, «Апологія...» Лібанія признача­лась для читання й збереження шанувальниками та учнями.

Майстерність Лібанія втілена також в епітафії на смерть імпе­ратора Юліана, якого було вбито в 363 р. під час війни з Персією. Слід зазначити, що ця промова існувала виключно в письмовому варіанті й ніколи не проголошувалась публічно. Звичайно, взірцем для Лібанія був Ісократ, який теж був оратором, який тільки пише. Епітафій Юліану побудований за звичною схемою будь-якої по­хвальної промови: походження, виховання, характер, діяння.

Лібаній вважав риторику необхідною як у суспільно-політич­ній сфері, так і у сфері виховання. Завдяки цьому вона набувала


статусу головного знаряддя у цьому процесі й мала універсаль­ний характер. Основне завдання ораторського мистецтва визна­ний язицький ритор вбачав у тому, щоб:

«робити громадян хорошими людьми й привчати їх до добра та корисної діяльності» .

Загалом оцінюючи розвиток риторики в Античності, слід за­значити, що це була епоха, коли риторика дійсно займала центральне місце в культурі. Протягом подальшого історичного розвитку вона вже ніколи не буде займати такого місця. Анти-чніть — це епоха і видатних ораторів, і блискучих теоретичних праць з цієї дисципліни. Одним з головних моментів розвитку риторики цього періоду було усвідомлення того, що вона— це насамперед виховання слова. У сучасному світі особливо відчу­вається необхідність саме виховання і слова, і думки. А ці понят­тя перебували в центрі ще античного розуміння культури.

Крім того, для подальшого розвитку риторики як науки важ­ливим є те, що в Античності, по суті, сформувалось дві основні традиції в розумінні предмета цієї дисципліни. Перша традиція отримала своє теоретичне завершення в творчості Арістотеля, у якого риторика— це мистецтво переконання. Другу традицію представляє Квінтіліан, у якого риторика — це мистецтво гово­рити витончено. Розвиток риторики в наступні періоди відбува­ється переважно у межах другої традиції, що зумовлює певним чином й досі поширене негативне ставлення до цієї дисципліни як до зайвого прикрашання промови, за яким, по суті, нічого не стоїть.

.

1 Цит. за: Курбатов Г. Л. Риторика // Культура Византии. IV— первая половина VII в. — М„ 1984. — С. 336.


 



Розділ 6


Розвиток риторики в Античності




РОЗДІЛ







Дата добавления: 2015-09-18; просмотров: 1486. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2022 год . (0.007 сек.) русская версия | украинская версия