Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Та методичні рекомендації до вивчення тем курсу




 

Лекція 1. Історичний генезис мистецтва красномовства (2 години)

1. Поняття та предмет риторики.

2. Античне красномовство.

3. Красномовство слов»ян.

4. Видатні судові оратори 19-20 ст.

5. Жанри красномовства.

При вивченні данної теми потрібно ознайомитись із визначенням риторики як науки та окреслити предмет її дослідження. Риторика – це наука ораторського мистецтва, мистецтва грамотно, захоплююче і змістовно побудувати свою промову і переконливо донести свої думки до аудиторії. Предметом риторики є способи переконання, ефективні форми мовного впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей.

Виникнення та розвиток ораторського мистецтва у стародавні часи поєднаний із існуванням таких могутніх цивілізацій як месопотамська, давньоєгипетська, давньокитайська, давньоіндийська, давньоіудейська. Треба зазначити, що риторика формувалася в ті часи стихійно і лише як прояв практичного красномовства. В той же час не можна не згадати такі пам”ятки писемного риторичного мистецтва як вавилонські закони Хаммурапі, давньоєгипетські „Повість про карсномовного поселянина” та Книгу Мертвих, давньоіндийські закони Ману та священі книги Вед, давньокитайські конфуціанські та даосистські повчання і, нарешті, давньоіудейські старозавітні закони.

Однак, найбільшого розквіту зазнали суспільно-політична риторика, судове та академічне красномовство у Стародавній Греції та Римі. Найбільш поширеним у Стародавній Греції було судове красномовство. Відомий філософ Арістотель вважав засновником риторики піфагорейця Емпедокла. Першими грецькими риторами були Коракс, Лісій, Горгій. В середині V ст. до н.е. у Греції виникає окрема течія в риториці – софістика. Окремо треба відзначити відомого ритора, засновника школи красномовства в Афінах – Ісократа. Чільне місце серед давньогрецьких філософів займають і Платон, і Сократ. Спеціальний твір присвячений риториці був написаний Арістотелем, який вперше відокремив поетику від риторики. В епоху класичної грецької культури найвідомішими серед ораторів були такі як Перікл, Демосфен.

Під впливом блискучих грецьких ораторів були виховані і римські ритори, а саме Ціцерон, Красс, Антоній.

У середні віки ораторське мистецтво Європи розвивається переважно в руслі церковної проповіді, оскільки церква була основнис осередком культури. Риторика набуває рис гомілетики – християнської риторики, що зосереджена на тлумаченні Біблії через проповідь чи повчальну бесіду. Видатним гомілетом того часу вважають Агустина Аврелія та Ієроніма, Іоанна Златоуста.

Серед перших писемних риторичних творі на теріторії Київської Русі можна назвати такі як „Ізборники” Світослава, „Повесть временных лет” Нестора-літописця. Відомі також видатні оратори Київської Русі: митрополит Іларіон, Климент Смолятич, Кирило Туровський. Величезну роль у розвитку української культури відграли митрополит Петро Могила та кн.Костянтин Острозький, що заснували навчальні заклади, які функціонують і до сьогодняшніх днів. Відомі твори видатниз українських риторів XVIII ст. Стефана Яворського „Рука риторична” та Феофанам Прокоповича „Епінікон”, „Слово про владу й честь царську”.

Серед видатних ораторів Ураїни у XIX-XX ст. Можна згадати церковного та політичного оратора Г.Яхимовича, судових ораторів Н.Карабчевського, Ф.Плєвако, П.Александрова, С.Андрієвського, О.Коні.

Жанри красномовства: судове, академічне, політичне, теологічне та суспільно-побутове.[1] Судове красномовство – це виступи учасників судочинства в процесі розгляду судової справ из позицій законодавства. Академічне красномовство – це ораторська діяльність науковця та викладача, який доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки. Політичне красномовство – це виступ оратора, що вражає інтереси тієї чи іншої партії (політчної сили) чи роз»янює якусь суспільно-політичну ситуацію. Теологічне красномовство – це проповіді, бесіди, напучення, коментування різноманітних теологічних трактатів. Суспільно-побутове красномовство – це влучне, гостре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або у певній гострій чи цікавій ситуації.

Можна також класифікувати типи промов за їх целеспрямованістю. Промови бувають розважальні, інформаційні, надихаючі, переконуючі та агітаційні. Розважальна промова має на меті розважити та потішити слухачів. Інформаційна промова має на меті не тільки догодити допитливості, але дати і нову уяву про предмет. Надихаюча промова повинна привносити натхнення в аудиторію, переконати її та викликати активну реакцію. Переконуюча промова має на меті визначити стиль мислення і поведінки, хоча це ніяк не заклик до безпеосередніх дій на відміну від промови агітаційної, яка прямо закликає до дії.[2]

 

Лекція 2. Поняття та зміст аргументаційної діяльності (4 години)*

1. Значення еристики для юристів.

2. Визначення суперечки. Види суперечок.

3. Поняття про аргументацію. Форма аргументації.

4. Види аргументації.

5. Поняття про критику. Структура критики. Види критики.

6. Типи правил в аргументації та критиці.

Ознайомлення студентів із навчальним матеріалом цієї теми потребує, перш за все, чіткого усвідомлення природи відносин, що складаються між учасниками будь-якої правової ситуації. Адже, судове вирішення правовідносин, що склалось між сторонами цих відносин завжди представляє собою вирішення спірних, конфліктних ситуацій. Тож, знання юристами основ проведення судових суперечок (спорів) та можливих прийомів маніпулювання сторонами під час розгляду спірних ситуацій в суді безсумнівно є запорукою ефективного виконання ними своїх професійних обов”язків в майбутньому.

Еристика – це наука, яка вивчає мистецтво полеміки, її характерні ознаки та прийоми, що застосовуються учасниками з метою досягнення істини або одержання перемоги в суперечці. Відповідно до цього можна розрізняти спір заради істини – діалектична суперечка та спір заради перемоги – еристична суперечка.

Суперечка – це комунікативна ситуація, де наявне активне ставлення до позиції співрозмовника, що виражається в її критичній оцінці. Обов”язковими учасниками суперечки є: пропонент, опонент і аудиторія. Пропонент – це той, хто висуває, обстоює деяку тезу. Без пропонета не може бути ані спору, ані аргументативного процесу, оскільки спірні питання не виникають самі собою, вони повинні бути кимось сформульовані і поставлені на обговорення. Пропонент може висловлювати власну думку або представляти колективну позицію з того чи іншого питання. Опонент – другий обов”язковий учасник суперечки. Це той, хто заперечує, піддає сумніву цінність або слушність тези, яку висунув пропонент. Опонент може бути безпосередньо присутнім і особисто брати участь у спорі. Але може бути й така ситуація, коли опонент безпосередньо не бере участі в аргументаційному процесі. Аудиторія – третій, колективний суб”єкт суперечки. Це не пасивна маса людей, а колектив, який має свої переконання, свої позиції, точки зору з приводу питання, що обговорюється. Вона є основним об”єктом аргументативного впливу в спорі.

Можна виділити декілька класифікацій суперечок. По-перше, суперечка за формою може бути дискусією, полемікою, диспутом або дебатами. Дискусія – це публічна суперечка, мета якої полягає в з”ясуванні та порівнянні різних точок зору, у знаходженні правильного рішення спірного питання. Полеміка – це суперечка, в якій є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей і думок. Диспут – це публічна суперечка, предметом якого є наукове або суспільно важливе питання. Дебати - це суперечка, які виникають при обговоренні доповідей, виступів на зборах, засіданнях, конференціях, метою яких є визначення ставлення учасників обговорення до спільних для всіх тез виступу.

Залежно від мети суперечки розділяють на суперечку заради істини, суперечку заради переконання, суперечку заради перемоги та суперечку заради суперечки.

Суперечки також можна розрізняти за кількістю осіб, що беруть участь в обговоренні проблемних питань: суперечка-монолог, суперечка-діалог та суперечка-полілог. Суперечка-полілог може бути масовою (усі присутні беруть участь у спорі) і груповою (спірне питання вирішує окрема група осіб в присутності всіх учасників).

За способом ведення боротьби думок суперечки поділяють на усні та письмові.

Одними з основних понять данної теми є поняття про аргументацію та критику. Аргументація – це процес обгрунтування людиною певного положення з метою переконання в його істинності, слушності. Обгрунтування може здійснюватись різними способами. По-перше, положення можуть бути обгрунтованні шляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Така аргументація називається емпіричною. Саме такий спосіб обгрунтування дуже часто застосовується у природничих науках. По-друге, обгрунтування може здійснюватись за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань (доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Така аргументація називається теоретичною. Саме такий спосіб обгрунтування переважно притаманний гуманітарним наукам.

У структурі аргументації розрізняють тезу та аргументи. Теза – це положення, яке необхідно обгрунтувати. Аргументи – це твердження, за допомогою яких обгрунтовується теза.

Форма аргументації – це спосіб, який застосовується для обгрунтування тези. Аргументація може бути проведена у формі дедуктивного міркування (дедуктивна аргументація) або у формі недедуктивного / правдоподібного міркування (недедуктивна / правдоподібна аргументація).

Дедуктивне міркування – це міркування, яке спирається на логічний закон і в якому з істинних засновків отримують істинний висновок. Отже, дедуктивну аргументацію можна визначити як обгрунтування тези на підставі аргументів, які були прийняті раніше. Якщо вам вдалося дедуктивно обгрунтувати тезу, то вона набуває такого ж статусу достовірності, як і аргументи, з яких вона виводиться.

Недедуктивне (правдоподібне) міркування - це міркування, в якому зв”язок між засновками та висновком не спирається на логічний закон і в якому істинність засновків не гарантує істинності висновку. Це означає, що за допомогою правдоподібних міркувань можна обгрунтувати лише певний ступінь ймовірності тези. Довести істинність тези, спираючись на схеми правдоподібних міркувань, неможливо.

Розрізняють два основні види правдоподібних міркувань: індуктивне міркування та міркування за аналогією. Індуктивне міркування – це міркування, в якому здійснюється перехід від окремого знання про предмети данного класу до загального знання про всі предмети данного класу. Розрізняють декілька видів індуктивних міркувань, зокрема повну і неповну індукцію. Повна індукція – це міркування, в якому на підставі наявності певної ознаки у кожного предмета даного класу робиться висновок про її наявність у всього класу предметів. Неповна індукція – це міркування, в якому на підставі певної ознаки у частини предметів даного класу робиться висновок про її наявність у всього класу предметів. Виділяють два основних види неповної індукції: індукцію шляхом переліку (популярна індукція) та індукцію шляхом відбору (наукова індукція). Популярна індукція – це міркування, в якому шляхом перелічування встановлюється наявність певної ознаки у деяких предметів даного класу і на цій підставі робиться висновок про її наявність у всіх предметів даного класу. Наукова індукція – це міркування, в якому висновок робиться на підставі відбору необхідних та виключення випадкових обставин.

Найрозповсюдженішими помилками, яких припускаються в недедуктивних (правдоподібних) міркуваннях, є „поспішне узагальнення” та „після цього, отже, з цієї причини”. „Поспішне узагальнення” – це помилка, яка виникає при узагальненні без достатніх на те підстав. „Після цього, отже, з цієї причини” – це помилка, яка виникає тоді, коли проста послідовність подій сприймається як їх причинний зв”язок.

Ще одним видом правдоподібних міркувань є міркування за аналогією. Міркування за аналогією – це міркування, у яких робиться висновок про наявність певної ознаки в одиничного предмета (ситуації, події), що досліджується, на підставі його подібності в суттєвих рисах до іншого одиничного предмета (ситуації, події). Розрізняють два основних види аналогії: аналогію предметів та аналогію відношень. Аналогія предметів – це міркування, в якому об”єктом уподібнювання виступають два схожих одиничних предмета, а ознакою, що переноситься, - властивості цих предметів. Аналогія відношень – це міркування, в якому об”єктом уподібнювання виступапють сході відношення між двома парами предметів, а ознакою, що переноситься, - властивості цих відношень.

Виділяють два види аргументації: доказова та недоказова аргументація. Доказова аргументація – це не що інше, як доведення. Доведення можна визначити як встановлення істинності тези з використанням логічних засобів за допомогою аргументів, істинність яких вже заздалегідь визначена. Формою такої аргументації повинно бути дедуктивне міркування. Теза в цьому випадку – достовірне твердження. Основна задача доведення полягає у ствердженні істинності певної тези. Саме цим воно відрізняється від інших розумових процедур, які покликані лише частково підтримати тезу, надати їй більшої чи меншої переконливості.

Недоказова аргументація буває трьох видів. Перший вид: істинність аргументів, зокрема деяких з них, не встановлена, тобто всі аргументи або деякі з них не є достовірними твердженнями; форма аргументації – дедуктивне міркування, або міркування за схемою „повна індукція”; теза – правдоподібне твердження. Другий вид: аргументи є достовірними твердженнями, тобто їх істинність вже встановлена; форма аргументації – недедуктивне (правдоподібне) міркування; теза – правдоподібне твердження. Третій вид: аргументи не є достовірними твердженями; форма аргументації – недедуктивне (правдоподібне) міркування; теза – правдоподібне твердження.

Аргументація також може бути прямою та непрямою. У випадку прямої аргументації міркування спрямоване від аргументів до тези. Теза безпосередньо обгрунтовується аргументами. У непрямій аргументації істинність / великій ступінь правдоподібності тези обрунтовується шляхом встановлення хибності / малого ступеня правдоподібності антитези. Непряма аргументація буває двох видів: апагогічна аргументація та розділова аргументація. У випадку апагогічної аргуменації хід міркування такий. Треба обгрунтувати деяку тезу (Т). Висувається твердження, яке є запереченнням тези (не-Т). Воно називається антитезою. З аргументів та антитези виводять протиріччя, тобто два твердження, одне з яких є запереченням іншого. На підставі цього робиться висновок про хибність / малий ступінь правдоподібності антитези й істинність / великий ступінь правдоподібності тези. Розділова аргументація – це обгрунтування тези, яка є членом деякої диз”юнкції висловлювань, шляхом встановлення хибності й виключення всіх інших конкуруючих із тезою положень членів цієї диз”юнкції. На відміну від апагогічної аргументацції, де тезі (Т) суперечить антитеза (не-Т), у розділовій аргументації тезі (Т) протиставляють декілька положень, кожне з яких, по-перше, претендує на роль тези і, по-друге, повністю або частково виключає інші припущення. Хід міркування у випадку розділової аргументації такий. У процесі обгрунтування доводять безпідставність усіх членів диз”юнкції, крім одного. Тим самим опосередковано стверджують істинність тези, тобто висловлювання, що залишилось.

Критика – це обгрунтування безпідставності процесу аргументації, який відбувся раніше. Структура будь-якої критики, так само, як і структура аргументації, складається з тези та аргументів. Теза – це положення, хибність або малий ступінь правдоподібності якого необхідно довести в процесі критики. Аргументи- це твердження, за допомогою яких критикується аргументація.

Критика, як і аргументація, може будуватися за формами (схемами) дедуктивних або недедуктивних міркувань. Окремим прикладом критики є спростування – встановлення хибності якогось положення з використанням логічних засобів та положень, істинність яких була встановлена раніше.

Критика не може бути визнана спростуванням у трьох випадках: 1. якщо аргументи не є достовірними твердженнями; 2. якщо форма критики – недедуктивне (правдоподібне) міркування; 3. якщо має місце як перше, так і друге.

Розрізняють три види критики: критику тези, критику аргументів і критику форми (схеми). Критика тези – це вид критики, який спрямований на обгрунтування безпідставності (хибності або малого ступеня правдоподібності) тези, яку висуває пропонент. Розрізняють пряму і непряму критику тези. Пряма критика тези будується у формі обгрунтування, яке отримало назву „зведення до абсурду”. Хід міркування у цьому випадку такий. Умовно припускають, що положення, яке висунув пропонент, є істинним. Далі з наявних аргументів та тези виводять усі можливі наслідки та аналізують їх. Під час такого аналізу може з”ясуватися, що наслідки або суперечать один одному, або суперечать об”єктивним даним (фактам дійсності). На цих підставах роблять висновок про безпідставність тези, спираючись на правило: хибні наслідки завжди свідчать про хибний висновок. Непряма критика тези будується за допомогою обргунтування антитези. Хід міркування в цьому випадку такий. Висувається твердження, яке є запереченням тези, тобто антитеза (не-Т). Далі обгрунтовують її істинність за допомогою аргументів критики. На підставі цього робиться висновок про хибність тези пропонента.

Критика аргументів – це вид критики, який спрямований на обргунтування безпідставності (хибності або малого ступеня правдоподібності) аргументів, які застосовує пропонент для обгрунтування тези.

Критика форми (схеми) – це вид критики, який спрямований на обгрунтування безпідставності форми аргументації, яку застосовує пропонент.

Аргументуючи чи критикуючи, важливо дотримуватись певних правил, а також бути обізнаним з найтиповішими можливими помилками, що можуть зустрічатися в процесах аргументації і критики. Розрізняють три види правил: правила щодо тези; правила щодо аргументів; правила щодо форми. Дотримання цих правил допоможе уникнути власних помилок і знайти помилки у міркуваннях опонентів.

Правила і помилки щодо тези:

Правила Помилки
1. теза повинна бути сформульована чітко і ясно.     2. Теза повинна залишатись незмінною протягом усього процесу аргументації або критики. 1.1. У тезі застосовуються поняття, які не мають чіткого загальновживаного значення. 1.2. У тезі застосовуються багатозначні мовні вислови. 1.3. У тезі застосовуються іншомовні слова без урахування їх точного значення. 2.1. втрата тези. 2.2. підміна тези.

 

Правила і помилки щодо аргументів:

Правила Помилки
1.Аргументи повинні бути сформульовані ясно і чітко. 2. Аргументи повинні бути висловлюваннями, які повністю або частково обгрунтовані. 3. Обгрунтування аргументів повинно проводитися незалежно від тези. 4. Аргументи повинні бути достатніми для обгрунтування тези. 5. Аргументи повинні відповідати тезі, яка обгрунтовується. 1. Помилки вказані у п.1.1. – 1.3. помилок щодо тези 2. Необгрунтований аргумент - хибний аргумент - випередження основи 3. Коло в обгрунтуванні 4. Надмірне обгрунтування   5. Безпідставний аргумент ( надмірний сумнів, надмірна точність).

Правила і помилки щодо форми:

Правила Помилки
1. Відношення між аргументами та тезою повинно бути відношенням принаймні підтвердження (у випадку доведення/спростування це відношення повинно бути відношенням логічного слідування). 1. Не підтверджує; не випливає.

 

Аналіз тексту

Проаналізувати текст – це:

1) визначіть мету, вид та структуру промови;

2) з'ясуйте прийоми вступу;

3) встановіть спосіб подання матеріалу та компоненти головної час­
тини;

4) з'ясуйте прийоми завершення;

5) встановіть засоби виразності промови.

Приклад:промова митрополита Антонія Сурожського «Про лю­бов».

У сьогоднішньому Євангелії ми чули слова такі прості й такі очевидні: Якщо хто Мене любить, той збереже Мої запові­ді... У житті, в нашому звичайному людському житті, це так очевидно й так просто: якщо ми когось любимо, то як ми піклуємося про те, щоб дізнатися його смаки, що для нього є дорогим і що ненависним; і як ретельно, коли у нас у серці любов жива, ми прагнемо до того, аби нічим коханого не за­смутити.

У такому смислі можна і слова Христові розуміти. Заповідь Господня — це не наказ, не примус з боку Бога; Він відкри­то, щиро нам говорить: Ось, що для Мене дороге, а ось, що для Мене ненависне; ось те, заради чого Я прийшов на зем­лю, а ось те, що на землі призвело до Моєї гіркої й жорсто­кої смерті... І запитання стоїть цілком ясно й просто: якщо нам не дороге те, що Йому дороге, якщо нам залишається близьким те, що було причиною Його розп'яття і смерті, то про яку любов ми можемо говорити? Хіба так ми говоримо про любов до рідних, до друзів, до тих, які нам дійсно бли­зькі? Звичайно, ні!

І ось замислимося над цими простими словами Христа й над цією простою, людською, земною правдою. Якщо нам не дорога заповідь Господня, то, значить, Він нам не доро- гий, і тоді не треба казати, що ми Його любимо, не треба ка­зати, що Він — наш Господь. Краще, чесніше було б сказа­ти: Десь краєчком душі я Тебе люблю, але себе люблю бі­льше, світ люблю більше, багато чого люблю більше, ніж Тебе... І тоді, можливо, нам стало б соромно, уявивши собі Його любов до нас і те, як Він до нас ставиться. А якби ста­ло соромно, то, можливо, що-небудь живе і ворухнулося б у нас у душі; можливо, тоді ми набули б правдивих, чесних відносин з Богом і коли-небудь і до Нього віднеслися б ті живі почуття, які ми маємо один до одного. Замислимось про це цілком серйозно, тому що хто не бере­же заповідь Господню — не як закон, не як наказ, не зі стра­ху, а просто тому, що Він нам дорогий, — той не може ска­зати: Люблю Тебе, Господи...

Возлюбимо ж один одного, возлюбимо Господа серйозним, творчим, дорослим чином, і будемо будувати на цьому жит­тя. Амінь!

Результати аналізу тексту

Мета промови: переконання. Вид: гомілетична промова. Структура: вступ, головна частина, яка містить два блоки, і завер­шення.

Промова розпочинається з цитати. Автор привертає увагу через під­креслення значимості самого предмета промови. Відразу формулює те­зу: «Якщо хто Мене любить, той збереже Мої заповіді».

Перший блок головної частини містить аналогійну аргументацію на користь тези. Матеріал подається компаративістським способом II (те­за — аргументи). Схема аргументації має такий вигляд:

Теза: Якщо хто Мене любить (А), той збереже Мої заповіді (В),

тому що

Аргумент 1: Якщо ми когось любимо у нашому повсякденному житті (С), то ми дбаємо про те, щоб дізнатися, що є дорогим і що є не­нависним для нього і прагнемо не засмучувати його (В) і

Аргумент 1.1: Ми не говоримо про любов до рідних, друзів (не С), якщо нам не дорого те, що є дорогим для них (не В) і

Аргумент 2: Якщо для нас не є дорогим те, що Бог показав у запові­ді, тоді, як і у повсякденному житті, ми не говоримо про любов до рід­них (не С), ми не можемо говорити про любов до Бога (не А).

Другий блок головної частини містить причинну схему аргументації тези. Матеріал подається індуктивним способом (хоча теза була заявле­на на початку промови):

Теза: Якщо хто Мене любить (А), той збереже Мої заповіді (В),

тому що

Аргумент 3.1.1.1.1.1: Якщо для нас не є дорогою заповідь Бога (не В), тоді ми не можемо говорити, що ми Його любимо (не А) і

Аргумент 3.1.1.1.1: У такому випадку (не А) ми більше любимо се­бе, світ (D) і

Аргумент 3.1.1.1: Якщо ми більше любимо себе, світ (D), то нам

може стати соромно (Е) і

Аргумент 3.1.1: Якщо ми відчуваємо сором (Е), тоді, можливо, щось живе і ворухнеться в нашій душі (F) і

Аргумент 3.1: Якщо щось живе ворушиться в нашій душі (F), тоді ми можемо набути правдивих відношень з Богом (G) і

Аргумент 3: Правдиві відношення з Богом (G) можуть призвести до

любові (А).

Таким чином, у головній частині наявні два незалежні способи об­грунтування тези. Загальна схема аргументації має вигляд:

Теза (Якщо А, то В)

Аргумент 1. (Якщо С, то В)

Аргумент 3. (Якщо G, то А)

Аргумент 1.1. Аргумент 2. Аргумент 3.1.

(Якщо не В, тоне С) (Якщо не С, то не А) (Якщо F, то G)

Аргумент 3.1.1. (Якщо Е, то F)

Аргумент 3.1.1.1. (Якщо D, то Е)

Аргумент 3.1.1.1.1. (Якщо не А, то D)

Аргумент 3.1.1.1.1.1. (Якщо не В, то не А)

У завершенні автор використовує прийом апелювання: «Возлюби­мо...».

У промові використано багато риторичних засобів: анафора, апосіо-пеза, літота, метафора, паратеза, прозопопея, риторичне запитання.

Лекція 3. Еристика як різновид комунікативного процесу в суді (4 години)*

1. Особливості аргументації і критики в юридичній практиці.

2. Поняття про маніпулювання.

Вивчаючи дану тему, неможна забувати про певні особливості комунікативного процесу, що відбувається під час судового розгляду справ. В той же час, треба зазначити, що існують певні особливості процесу аргументації та критики і загалом в юридичній практиці. Одним з факторів, які необхідні для того, щоб бути успішним оратором в суді, є потреба в найнадійнішій, найкориснішій інформації про те, як представлення справи буде сприйнято суддями, присяжними засідателями. Бути самим компетентним юристом в залі суду – недостатньо. Потрібно більше, ніж ораторські навики і здоровий глузд, щоб переконати осіб, що ухвалюють рішення.

Розвиваючи ефективну стратегію обвинувачення чи захисту, яка примусить суддю, жюрі, прийняти рішення на вашу користь треба враховувати, що це залежить в значній мірі від створення аргументу, який є значущим і мотиваційним для них. Люди не ухвалюють рішення у вакуумі. Ніякі судді, присяжні або арбітри ніколи не ухвалювали рішення без розгляду їх спочатку в призмі їх попередніх подій в житті та їхнього сприйняття навколишнього світу.

Що є в основі переконання? Уїнстон Черчілл одного разу сказав: «Моє найбільше досягнення було моєю здатністю переконати мою дружину вийти за мене заміж». Скептики могли б стверджувати, що успішне переконання в особистих відносинах між двома людьми – питання долі і хімії, а не відповідності двох людей, які працюють, щоб привернути увагу один одного і мати той же самий особистий інтерес. Люди складні. Вони використовують свою логіку і емоції в різних ступенях, щоб ухвалити рішення, які допоможуть їм відчувати задоволення і уникати болю. Один шлях, яким отримають люди задоволення полягає в тому, щоб ухвалити рішення, які примушують їх думати добре про себе. Цей принцип зберігається в переконанні суддей, жюрі, і арбітрів.

Щоб мотивувати людей в залі суду, щоб вони ухвалили рішення на вашу користь, треба зрозуміти їх потреби. Переконання людей в залі суду залучає значущу двухсторонюю комунікацію між прокурором чи адвокатом і людьми, яких він бажає переконати. Жоден адвокат не вигравав справу, кажучи судді, жюрі, що зробити. Справа буває виграною, тому що судді змогли солідаризуватися з моральною інтерпретацією адвоката. Адвокати не можуть домінувати над суддями. Адвокати можуть тільки надихати і мотивувати їх.

Це помилка вважати, що особи, які приймають рішення в залі суду, пасивні учасники процесу. Вони візуалізують і уявляють обставини справи і інтерпретують їх у відповідності з їх подіями в житті. Вони працюють, енергійно намагаючись зрозуміти значення справи для себе. Найефективніші судові оратори розуміють, що вони повинні переступити через свої особисті бар'єри і переконати осіб, що ухвалюють рішення, близькими, значущими способами. Вони розуміють, що їх роль повинна стимулювати і мотивувати осіб, що ухвалюють рішення, а не управляти ними.

Не можна не помітити, що і прокурори, і адвокати використовують при здійсненні своїх професійних функцій різноманітний психологічний арсенал. Найчастіше засоби психологічного впливу використовуються учасниками судових процесів інтуітивно, на підставі раніше отриманого досвіду спілкування з іншими людьми. Цьому напрямку вдосконалення професійної майстерності представників юридичного фаху потрібно приділяти більше уваги. Адже вдале використання методів та засобів психологічного впливу, розуміння суті такого впливу, механізмів його дії, факторів, що впливають на ефективність застосування психологічного впливу,а також сформованих вмінь та навичок по використанню технології його застосування на практиці повинно значно підвищити рівень ефективності професійної юридичної діяльності. Безсумнівно, застосування психологічного впливу у сфері людської активності, як судовий розгляд та вирішення справ, повинно відбуватись лише на засадах гуманістичних принципів. такий вид психологічного впливу, що є невід`ємною рисою професіоналізму, може називатися акмеологічним.

Таким чином «акмеологічний вплив є інтегральним поняттям, випрацьованим для опису складного, системного, багаторівневого соціально-психологічного явища та яке відображає процес цілеспрямованого, комплексного, високоефективного, поліфункціонального, психологічно вивіреного, технологічно організованого впливу на одиничний чи груповий суб`єкт в межах інтерсуб`єктної взаємодії з професійною метою»[3].

Треба визнати, що всебічне вивчення теоретичних основ акмеологічного впливу та створення цілісної технологічної системи регуляції поведінки в ході професійного спілкування фахівців системи «людина-людина» в галузі судової діяльності, дозволить значно підвищити рівень ефективності професійної діяльності діяльності таких фахівців як обвинувачі та захисники в кримінальному судовому процесі та вплине на об`єктивність та обгрунтованість судових рішень, що приймаються як суддями одноособово, так і колегіально.

Серед загальних принципів використання високоефективного психологічного впливу в професійній діяльності можна виділити такі, як принцип цілеспрямованості, попереднього вивчення об`єкта акмеологічного впливу, спирання на мотивацію об`єкта акмеологічного впливу, адекватності, косплексності, зворотнього зв`язку, врахування умов акмеологічного впливу, екологічний принцип[4].

Значно можуть різнитись і види психологічного впливу, що використовуються сторонами в ході судового розгляду кримінальної справи. Наприклад, Є. В. Сидоренко визначає такі види психологічного впливу: переконання, самопросування, навіювання, зараження, пробудження імпульсу до подразнення, формування благоприхильності, прохання, примус, деструктивна критика, маніпуляція.[5]

Переконання як вид психологічного впливу, означає свідомий аргументований вплив на іншу людину чи групу, котрий змінює їхні судження, ставлення, наміри чи рішення. саме цей вид впливу є нійбільш поширеним при здійсненні прокурором та адвокатом своїх функціональних обов`язків. Самопросування, тобто повідомлення цілей і презентація свідчень своєї компетентності та кваліфікації для того, щоб бути оціненим за гідність та завдяки цьому отримати перевагу, в судовому засіданні може проявлятмись при проголошенні обвинувачем та захисником вступних промов при розгляді справи судом присяжних, шляхом дослідження обставин, що характеризують особу підсудного. Поширеним у судових засіданнях також є і такий вид акмеологічного впливу як навіювання, свідомий аргументований вплив на особу чи групу осіб, що має на меті змінити їхній стан, ставлення до обставин справи. Великої професійної майстерності потребує використання зараження учасниками кримінального процесу, що повинно викликати передачу свого стану чи ставлення іншій людині чи групі людей, які сприймають цей стан чи ставлення. Специфічними видами психологічного впливу на колегію суддів є такі, як пробудження імпульсу до подразнення та формування благоприхильності. Такі заходи часто застосовуються шляхом певних іміджевих ходів, мовленевих та невербальних чинників. Безсумнівно, що жодне судове засідання не обходиться без прохання, як основної форми звернення учасників процесу до суддів. На відміну від попереднього виду психологічного впливу примус в судовому процесі застосовується вкрай рідко, можна лише вказати на можливість оскарження судових рішень до вищестоящих судових інстанцій. Однак, вважати право на оскарження чистим видом психологічного впливу, напевно, складно. На жаль, застосовуються в ході судового розгляду кримінальних справ і такі види акмеологічного впливу як деструктивна критика та маніпуляції.

Маніпулювання – це вид взаємодії між співрозмовниками, коли один з них свідомо намагається проконтролювати поведінку та дії іншого, спонукає його поводитись так, як йому вигідно. При цьому бажано застосовувати маніпулятивні прийоми, щоб співрозмовник не почував себе об”єктом маніпулювання. Прийомом маніпулювання в суперечці називається будь-який прийом, за допомогою якого намагаються полегшити суперечку для себе й ускладнити її для співрозмовника. Такі прийоми можуть бути як коректними, так і не коректними. Перші можуть містити деякі елементи хитрощів, але в них немає прямого обману, а тим паче віроломності чи примушування силою. Для некоректних прийомів немає обмежень, використовуються всі засоби від свідомо неясного формулювання і навмисного заплутування до погрози покарання або застосування грубої фізичної сили.

Можна виділити декілька напрямків маніпулювання співрозмовником в суперечці і відповідно до цих напрямків класифікувати прийоми маніпулювання: прийоми мовного маніпулювання, софізми в суперечці, прийоми психологічного маніпулювання, прийоми невербального маніпулювання, маніпулювання в області тактики суперечки.

Мовним називається маніпулювання, яке здійснюється шляхом свідомого і цілеспрямованого використання тих чи інших особливостей побудови і застосування мовних висловів. До прийомів мовного маніпулювання можна віднести прийом „плавна зміна смислового значення вислову”, прийом „розмивання смислового значення”, прийом „синтаксичне перетворення”, прийом „маніпулювання з агентом дії”, прийом „емоційний вплив”.

До числа найбільш улюблених прийомів в суперечках належать так звані софізми або навмисні помилки в аргументації або критиці. Аргументи, які використовуються в спорі, можна поділити на дві великі групи. До першої групи входять аргументи, що стосуються предмету спору, тези, яка захищається або критикується. Такі аргументи називають аргументами до справи, до суті справи. Їх кваліфікують як коректні, саме вони повинні застосовуватись в раціональній суперечці. Аргументи дргуої групи не стосуються суті справи, вони не спрямовані на обгрунтування або критику тези суперечки. Їх застосовують лише з однією метою – одержати перемогу в спорі. Такі доводи отримали загальну назву – аргументи до людини. Аргументи такого типу вважаються некоректними, їх застосовування свідчить про те, що суперечка зі спору заради істини перетворюється на спір заради перемоги. До аргументів до людини відносяться: брехливий аргумент (частково брехливий аргумент, безглуздий аргумент, тактичний брехливий аргумент, неприкритий брехливий аргумент, неправомірне звернення до науки, брехливий аргумент як передумова запитання, брехливий аргумент, що не промовляється, подвійна бухгалтерія, зв”язок аргументів, адвокатський аргумент), суб”єктивний аргумент, аргумент до особи, аргумент до публіки, аргумент до вигоди, аргумент до мас, аргумент до людини, аргумент до пихи, аргумент до авторитету, повне заперечення авторитетів, убивчий аргумент, аргумент до освіченості, аргумент до жалю, аргумент до городового, аргумент до сили, прийом „надмірна причепливість до аргументів”, прийом „помноження аргументів”, прийом „бездоказова оцінка аргументів супротивника”.

Іноді застосовуються такі софістичні прийоми, що відносяться до тези і форми аргументації та критики. До них відносяться прийом „вимога надмірного уточнення тези”, прийом „умисне нерозуміння тези”, прийом „необгрунтоване звинувачення в неясності”, прийом „нечітке формулювання тези”, прийом „підміна критики тези критикою аргументів”, прийом „набір фраз, що не мають смислу”.

До тактичних прийомів маніпулювання в суперечках відносяться: прийом „відтягування заперечення”, захисні прийоми, зворотний удар, контрзапитання, контрприклад, прийоми, призначеннні для виведення співрозмовника з рівноваги, прийоми, призначенні для відволікання уваги супротивника, прийом „ставка на хибний сором”.

Маніпулювання— це вид взаємодії між співрозмовника­ми, коли один із них свідомо намагається проконтролюва­ти поведінку, дії іншого, спонукає його поводитися так, як йому вигідно.

Прийом маніпулювання у суперечці— це будь-який при­йом, за допомогою якого намагаються облегшити супе­речку для себе і ускладнити її для співрозмовника.

Мовне маніпулювання— це маніпулювання, яке здій­снюється шляхом свідомого і цілеспрямованого викорис­тання тих чи інших особливостей побудови і застосування мовних висловів.

Прийом «плавна зміна смислового значення вислову»

це прийом, сутність якого полягає у тому, що одне й те са­ме явище (ситуація, подія, дія) може бути описане за до­помогою мовних висловів, які мають різне смислове зна­чення.

Евфемізм— використання більш «м'якого», «прийнятного» мовного вислову для позначення псиною предмету. За допомогою евфемізму цей предмет уявляєть­ся адресату більш «приємним» і менш загрозливим.

Пейоративний вислів— це «зворотний» евфемізм. Рефе­рент, денотат називається словом, яке завідомо містить негативну оцінку.

Прийоми «розмивання смислового значення»— це прийоми, сутність яких полягає у застосуванні в текстах МОВНИх
висловів без точного смислового значення. У різніх зна
кових ситуаціях різні люди можуть їх зрозуміти по-різному. ОкрІМ ТОГО, В РІЗНИХ Ідеологіях СМИСЛОве значення деяких слів може значно відрізнятися. До таких висловів, як правило, відносять «лозунгові слова» і «пусті формули».

Прийом «синтаксичне перетворення»— це прийом, суі ність якого полягає у виборі порядку слів у висловах, що застосовуються в процесі аргументації/критики як аргу менти або теза.

Прийом «маніпулювання з агентомдії» — це прийом, який полягає у тому, що в процесі суперечки застосо­вують мовні конструкції, в яких відсутній агент дії, або, якщо агент дії вказується, то маніпулюють його місцем и мовній конструкції для того, щоб у вигідному для себе світлі зобразити реальну ситуацію, викликати у слухача різні емоційні стани.

Прийом «емоційний вплив»— це прийом, який полягає увикористанні властивостей мовних висловів викликати у людей певні позитивні або негативні емоції.

Софізм— це навмисна помилка в аргументації/критиці.

Агgumentum ad rem— це аргументи, що стосуються предмету спора, тези, яка захищається або критикується. Такі аргументи називають аргументами до справи, до суті справи. їх кваліфікують як коректні, саме вони повинні застосовуватися в раціональній суперечці.

Агgumentum ad hominen— це аргументи, що не стосую­ться суті справи, вони не спрямовані на обгрунтування або критику тези суперечки. їх застосовують лише з од­нією метою — одержати перемогу в спорі. Такі доводи от­римали загальну назву — аргументи до людини. їх так на­зивають тому, що вони спрямовані на людину, на співрозмовника, його переконання, дії, поведінку тощо. Аргументи такого типу вважаються некоректними, їх за­стосування свідчить про те, що суперечка зі спору заради істини (діалектичної суперечки) перетворюється на заради перемоги (еристичну суперечку).

Брехливий аргумент— це прийом, який полягає у вико­ристанні в процесі аргументації/критики аргументу, хиб­ність якого відома пропоненту/опоненту.

Існують різновиди цього прийому. До них відносяться: частково брехливий аргумент; безглуздий аргумент; так­тичний брехливий аргумент; неприкритий брехливий аргумент; неправомірне звернення до науки; брехливий аргумент як передумова запитання; брехливий аргумент, що не промовляється; подвійна бухгалтерія; зв'язок аргу­ментів; адвокатський аргумент.

Суб'єктивнийаргумент — це аргумент, який суттєво від­різняється від брехливого аргументу. За допомогою брех­ливого аргументу намагаються ввести у суперечку завідо-мо хибну думку, змусити співрозмовника прийняти її. Суб'єктивний аргумент також для нас може бути хибним твердженням, або недостатньо доведеним, однак при цьо­му ми знаємо, що наш співрозмовник вважає його істин­ним. Його не вводять у свідомість супротивника, а лише запозичають у нього.

Аргумент до особи— це прийом, за допомогою якого су­противнику приписують такі недоліки, реальні або уявні, які зображують його у кумедному вигляді, критикують йо­го розумові здібності, підривають довіру до його мірку­вань.

Аргумент до публіки— це прийом, за допомогою якого замість обгрунтування тези, її істинності чи хибності об'єктивними аргументами, намагаються спертися на думку, почуття, настрій слухачів, які присутні при спорі.

Аргумент до вигоди— це прийом, який полягає в апеля­ції до того, що є природним для сучасної західної людини, а саме її вигоди. Якщо в аргументації застосовується аргу­мент до вигоди, то він дуже часто автоматично сприй­мається як істинний.

Аргумент до мас — це прийом, сутність якого полягає у тому, що людина намагається схилити на свій бік широко коло слухачів, використовуючи національні та расові за­бобони, неправдиві обіцянки, класові інтереси тощо. Найчастіше такі аргументи застосовуються у політичних диспутах. Іноді цей прийом називають демагогією.

Аргумент до людини — це прийом, сутність якого поля­гає у тому, що на підтримку власної позиції людина наво­дить підстави, які висуваються супротивною стороною в спорі, або такі, що випливають із прийнятих нею аргумен­тів.

Аргумент до пихи — це прийом, який полягає у розхва­люванні супротивника з надією на те, що, зворушений компліментами, він подобрішає, розм'якне і стане по­ступливішим.

Аргумент до авторитету — це прийом, який полягає у то­му, що людина з метою підтримки власної точки зору по­силається на ідеї, імена, погляди людей, які є авторитета­ми для супротивника. Навіть якщо він не підтримує їх, аргумент до авторитету застосовується з огляду на те, що супротивник не насмілиться сперечатися з ним.

Повне заперечення авторитетів — це прийом, який є протилежним попередньому. У дійсності є не дуже багато питань, на яких та чи інша людина досконало знається. У всьому іншому ми спираємося на певні авторитети, на знання, здобуте людством протягом всієї історії його роз­витку. Тому повне заперечення авторитетів можна ква­ліфікувати тільки як недоумство, або софізм, якщо це ро­биться навмисно заради вигоди у суперечці.

Убивчий аргумент — це аргумент, який наносить рішу­чий удар по тезі супротивника. Після застосування цього прийому подальше відстоювання тези стає безглуздим. Такий довід використовується тоді, коли інші прийоми не дали ефекту. Убивчий аргумент стає сильнішим, якщо він співвідноситься з думкою авторитетної людини. Найчас­тіше його застосовують для припинення суперечки.

 

Аргумент до освіченості — це прийом, який полягає > посиланні на неосвіченість, неінформованість супротив­ника у питаннях, що належать до суті суперечки, згаду­вання таких фактів або теоретичних положень, які не відомі нікому зі сперечальників і які вони не мають мож­ливості перевірити. Ставка робиться на те, що супротив­нику буде соромно зізнатися в необізнаності у певному питанні.

Аргумент до жалю — це прийом, який полягає у поси­ланні на тяжкі обставини, скрутне становище тощо. Він повинен викликати почуття жалю і співчуття у супротив­ника.

Аргумент до городового — це прийом, який полягає в апеляції до влади, державних органів і керівництва.

Аргумент до сили — це прийом, який полягає у погрозі неприємними наслідками (зокрема, застосуванням на­сильства) або примусу чи шантажу.

Прийом «надмірна причепливість до аргументів» — це

прийом, який полягає у тому, що супротивник надмірно чіпляється до аргументів, які ви наводите, примушує вас доводити те, що є очевидним.

Прийом «помноження аргументів» — це прийом, який полягає у тому, що один і той самий аргумент повто­рюється декілька разів у різних формах та словах. Ство­рюється ілюзія того, що сперечальник застосовує не один аргумент, а множину доводів. Цей прийом особливо часто застосовується у суперечці при слухачах, у довгих промо­вах тощо.

Прийом «бездоказова оцінка аргументів супротивника» —

це прийом, який полягає у тому, що в процесі суперечки, почувши аргументи супротивника, починають одразу ж давати їм негативну оцінку: «Софізм», «Це не розумно», «Гра слів», «Дурниця», «Нісенітниця» тощо. Причому такі оцінки, як правило, потім не обґрунтовуються, а стають аргументами тієї людини, яка їх проголошувала, без будь-якого доведення.

Прийом «вимога надмірного уточнення тези»— це при­йом, який полягає у вимозі пояснення цілком очевиднш речей та понять. Таке уточнення може призвести до не­скінченної низки запитань та відповідей. Мета прийому затягування часу.

Прийом «умисне нерозуміння тези»— це прийом, яки*, полягає у зміні значення термінів, що застосовує супро­тивник. Мета прийому — зміна значення тези не на ко­ристь супротивника.

Прийом «необгрунтоване звинувачення в неясності»— це

прийом, сутність якого полягає у тому, що з тези висми­куються окремі терміни, фрази, значення яких поза кон­текстом стає незрозумілим; на підставі цього висувають звинувачення в неясності та заплутаності всієї тези супро­тивника.

Прийом «нечітке формулювання тези»— це прийом, який полягає у навмисному нечіткому формулюванні те­зи, із застосовуванням, наприклад, невідомих супротив­нику висловів.

Прийом «підміна критики тези критикою аргументів»

це прийом, сутність якого полягає в тому, що на підставі факту спростування аргументів говорять про спростуван­ня тези. Однак зрозуміло, що спростування аргументів свідчить лише про необґрунтованість тези, але не про її спростування.

Прийом «набір фраз, що не мають смислу»— це прийом, який пов'язаний з помилкою «не підтверджую». Застосо­вуючи цей прийом, супротивника збивають з пантелику набором фраз, які не мають смислу. Ставка робиться на те, що людина, сприймаючи промову, навіть якщо вона її не розуміє, буде думати, що за словами співрозмовника все одно щось криється. Застосування цього прийому не має сенсу лише тоді, коли співрозмовник чітко розрізняє, що йому зрозуміло, а що — ні, і не соромиться в цьому зізнатися.

Прийом «відтягування заперечення»— це прийом, засто­сування якого пов'язане з ситуацією, коли супротивник наводить довід, проти якого не одразу можна знайти запе­речення. У таких випадках намагаються по можливості непомітно для співрозмовника «відтягнути заперечення», наприклад, ставлять запитання узв'язку з наведеним ар­гументом, немов би хочуть з'ясувати якісь деталі; почи­нають відповідати здалеку тощо. У цей час намагаються знайти бажане заперечення, до якого одразу ж і перехо­дять.

Захисні прийоми— це прийоми, які можна застосовува­ти для відповіді на некоректні прийоми супротивника. Найхарактернішими є два захисних прийоми.

Перший прийом полягає у тому, що треба провести ар­гументи щодо положення, яке ви доводите, так, щоб су­противник не помітив, що вони призначені саме для цієї мети. Якщо ви наведете всі свої аргументи ніби між ін­шим, то вам залишиться лише зібрати їх до купи — і ваша думка буде доведена.

Другий прийом є простішим. Помітивши, що ваш су­противник злісно заперечує кожний ваш аргумент на під­тримку положення, що обґрунтовується, можна поставити йому пастку. Про аргумент, який ви хочете провести, нічого не говоримо, а замість цього висуваємо положення, яке суперечить йому і робимо вигляд, що саме його і хоче­мо застосувати як аргумент. Якщо супротивник розпочав заперечувати всі ваші аргументи, то він може у захваті за­перечити і цю думку. Саме тут пастка і спрацює. Запере­чивши думку, яка суперечить вашому доводу, він тим са­мим прийняв ваш аргумент, який ви і хотіли провести.

Зворотний удар— це прийом, :шішики якому аргумент повертається проти того, хто його висловив. Його сутність така: людину просять аргументувати якусь важку тезу (як правило, у вигляді запитання), що її дискредитує. Замість обгрунтування цієї тези вона починаєте критикувати осо­бистість співрозмовника щодо заданого запитання. Сут­ність прийому можна передати словами Аристотеля: «Ска­зане проти нас самих ми обернемо проти того, хто це сказав».

Контрзапитання — це ефективний прийом нейтралізації супротивника. В результаті його застосування людина не дає чіткої та ясної відповіді на поставлене запитання І врешті-решт переадресує його тому, хто це запитання по­ставив. Цей прийом не руйнує тезу співрозмовника, але перешкоджає розвитку суперечки у неприємному напрям­ку, виключає на деякий час можливість критики.

Контрприклад — це прийом, який полягає у тому, що спочатку умовно погоджуються і схвалюють думку опоне­нта, не повторюючи її, а потім наводять аналогічний при­клад чи випадок, добре знайомий усім учасникам супереч­ки. Асоціації будуть говорити самі за себе.

Прийоми, призначені для виведення співрозмовника з рів­новаги — це грубі, некоректні прийоми, в результаті засто­сування яких переходять на особистості, кривдять, знева­жають співрозмовника, несправедливо звинувачують його, починають глумитися над «святая святих», застосо­вують так званий «прийом артистів» тощо.

Прийоми, призначені для відволікання уваги супротивни­ка—це прийоми, які мають такий вигляд. Сперечальник хоче провести якусь думку без критичних зауважень су­противника. Для цього він або зовсім не висловлює її, а лише тільки має на увазі, або висловлює, однак в сірій, непомітній формі. А перед цим проголошує щось таке, що привертає особливу увагу супротивника. Якщо це зробле­но успішно, то є багато шансів, що співрозмовник про­пустить без критики ту думку, заради якої і був застосова­ний цей прийом.

Прийом «ставка на хибний сором» — це прийом, який використовує таку слабку рису людини, як бажання «зда­ватися кращою, ніж є насправді», не показати супротив­нику, що чогось не знаєш або не розумієш, «не впасти в очах співрозмовника».

Нейроліш вістичне програмування — це мистецтво і наука удосконалення особистості. У наш час НЛП — це досить розгалужена галузь сучасного психологічною знання, результати якої застосовуються у комунікації, бізнесі, освіті, терапії тощо.

Дзеркальне відображення — пристосування до поведінки співрозмовника з метою встановлення тіснішого контакту.

Предикати — мовні терміни, які дозволяють визначити репрезентативну систему співрозмовника.

Рамка — певний контекст або спосіб витлумачення висловлювання, події, поведінки.

Візуали — люди, у яких переважає візуальне сприйнятій світу.

Аудіали — люди, у яких переважає звукове сприйнятій світу.

Кінєстатики — люди, які сприймають світ переважно че­рез відчуття.

Невербальні складники комунікації — мова жесті і поз,мова міміки, парамовленнєві характеристики (тон, тембр, темп мовлення), мова простору тощо.

 

 

Лекція 4. Особисті риси оратора як чинник переконливої судової промови (4 години)

 

1. Психологічні прийоми переконуючої дії в судових промовах.

2. Невербальні прийоми впливу.

3. Необхідні якості судового оратора.

 

Вивчаючи дану тему, студенти не повинні забувати, що не меньш важливим ніж що говорити в захисній промові є також і як це проголошувати і хто це робить. Мається на увазі, які ораторські прийоми можуть бути застосовані судовим оратором для підсилення переконуючого впливу його слів. Безумовно серед таких засобів треба вказати на логічну переконливість промови, наявність критики позиції протилежної сторони, емоційний вплив на судову аудиторію. Мова оратора повинна бути ясною, правильною, наочною, щирою та послідовною. Судовому оратору безумовно треба вміти вільно оперувати ораторськими прийомами наочності та риторичними формами, що надають виступу у дебатах яскравості та значно підвищують його ефективність. До таких прийомів відносяться прийоми стилістичного синтаксису (повтор, інверсія, градація, риторичний вигук, риторичне запитання, антитеза), лексичні зображувальні засоби (епітет, порівняння, метофора, метонімія, перифраз, уособлення, гіпербола, синекдоха), фразеологічні одиниці (прислів”я, приказки, крилаті вирази, примовки, афоризми), гумор, сатира, сарказм, іронія.Великий вплив на суд справляє дійсний знавець своєї справи, яким повинен бути будь-який обвинувач чи захисник. Самому судовому ораторові повинні бути властиві такі якості як висока загальна та професійна культура, глибоке знання права загалом і матеріалів справи зокрема. Неабияке значення мають навіть такі деталі, як одяг, манера поводитись, поза, тембр голосу.

Ще одним суттєвим моментом, що визначає в кінці кінців побудову судової промови, манеру її проголошення та загальну поведінку обвинувача чи захисника, є якісна характеристика судової аудиторії, перед якою саме і проголошується промова у судових дебатах. Якщо справа розглядається професійним суддею, більш прийнятним буде побудувати промову на чітко визначених фактах, юридичній оцінці події, зверненню до законних та підзаконних актів, узагальнень судової практики. У випадку розгляду справи за участю народних засідателів, а особливо, судом присяжних, обвинувачеві чи захисникові не обійтись без викладення своєї позиції простою, доступною мовою без переобтяження її юридичними термінами та оборотами. В такому разі, судовий оратор повинен більш уваги приділити аналізу причин та умов, що сприяли вчиненню злочину, дослідженню харатеристики підсудного та його особистісних рис, обставин, що обтяжують чи пом”якшують вину підсудного.

Психологічні прийоми маніпулювання в суперечках

Існує багато психологічних прийомів впливу на спів­розмовника. Ми не будемо розглядати кожний з них. Зу­пинимося на технологіях, що були запропоновані в рам­ках такого напрямку сучасної психологічної науки, як «нейролінгвістичне програмування»(НЛП).

Що ж таке НЛП? Як можна його визначити? Звернемо­ся до публікацій представників цієї течії. Так, наприклад, Джозеф О'Коннор і Джон Сеймор визначають НЛП як мистецтво і науку про досконалість, результат досліджен­ня того, як видатні люди у різноманітних галузях діяльно­сті досягали своїх видатних результатів, як здатність ефек­тивно взаємодіяти з іншими людьми і здатність розумі­ти та поважати їх картини світу*. Херрі Алдер дає таке

* О'Коннор Дж., Сеймор Док. Введение в нейролингвистическое программирова-ние. — Челябинск, 1998. — С. 13.

визначення: «НЛП — це мистецтво і наука удосконалення особистості. Це технологія досягнення досконалості»*.

Сама назва — нейролінгвістичне програмування — роз­шифровується досить просто.

«Нейро» свідчить про процеси, що протікають у нервовій системі людини, і відіграють важливу роль у формуванні людської поведінки, а також про нейрологічні процеси у сфері сприйняття.

«Лінгвістичний» — відсилає нас до мовних моделей, що відіграють важливу роль у взаєморозумінні між людьми.

«Програмування» — вказує на той спосіб, за допомогою якого ми організуємо наше мислення, включаючи думки і переконання, щоб врешті-решт досягти своїх цілей — по­дібно до того, як ми використовуємо комп'ютер для ви­рішення якихось конкретних завдань за допомогою відпо-відного програмного забезпечення.

НЛП з'явилося більш ніж двадцять років тому в універ­ситеті Санта-Круз в СІЛА. Його засновниками були аме­риканські вчені Джон Гріндер і Річард Бендлер, які у своїх дослідженнях спробували «змоделювати» діяльність трьох психотерапевтів, що у той час вже досягли міжнародного визнання. Це були Фріц Перлз, Вірджінія Сатір і Мілтон Еріксон. У подальшому коло досліджень значно розшири­лося. У наш час НЛП — це достатньо розгалужена галузь сучасного психологічного знання, результати якої засто­совуються у комунікації, бізнесі, освіті, терапії тощо. Ми не будемо висвітлювати всі досягнення у цій галузі. Зупи­нимося лише на психотехнологіях, які суттєво пов'язані з удосконаленням комунікативних моделей, тобто з удоско­наленням процесів спілкування між людьми.

Смисл будь-якого спілкування — у його результаті. Це вже стало істиною, яку не потрібно доводити. Одним з ос­новних компонентів будь-якого спілкування є встанов­лення психологічного контакту між співрозмовниками. НЛП саме і займається тим, що розробляє ефективні спо­соби встановлення і підтримки повноцінного контакту між людьми. Розглянемо деякі техніки, засвоєння яких допоможе вам навчитися встановлювати контакт з людь­ми і тим самим впливати на них в різноманітних кому­нікативних процесах, зокрема в суперечках.

* Алдер X. НЛП: современнме психотехнологии. — С.Пб., 2000. — С. 6 —7.

Одним з найважливіших принципів встановлення такту зі співрозмовником — це бути таким, як він. Згадай те, як легко спілкуватися з людиною, у якої схожі з ваши ми погляди на певні події, яка має однаковий з вам рівень освіти, схожі з вами інтереси. І, навпаки, як важк знайти спільну мову зі співрозмовником, який суттєво в вас відрізняється.

Оптимісту завжди важко налагодити контакт з песимістом. Пунктуальній людині, яка звикла розбиратися у вс: му до дрібниць, дуже важко спілкуватися з людиною ши рокої натури, яка не звертає увагу на деталі. Людей, щі говорять досить швидко, будуть дратувати ті, хто має повільний темп мовлення.

Щоб уникнути подібних ситуацій, які можуть призвес ти до негативних наслідків, аж до припинення спілкуван ня, треба вміти підлаштуватися під співрозмовника або якщо вжити терміни НЛП — вміти встановлювати рапорт зі співрозмовником.

Як же ефективно встановлювати рапорт? Для того, щоб отримати практичну, а не теоретичну відповідь, сформу люємо питання по-іншому. Як ви дізнаєтеся, що двоє лю дей знаходяться у рапорті?

Відповідь дуже проста. Коли співрозмовники встанови­ли контакт, то їхні тіла, так само як і їхні слова, відпо­відають одне одному. Те, що ми говоримо, може будувати або руйнувати рапорт, але це лише 7 відсотків комунікації. Мова поз і жестів, тон голосу у цьому випадку є важли­вішими. Ви могли помітити, що люди, які знаходяться у рапорті, мають тенденцію до того, щоб віддзеркалювати і відповідати один одному в позах, жестах і поглядах. Чим глибше буде рапорт, тим більшою стає ця відповідність.

Професійні комунікатори свідомо намагаються пристосуватися до співрозмовника, скласти з ним успішний рапорт. Для цього вони в першу чергу копіюють мову по жестів, міміки, тон голосу партнера по комунікації.

Однак пристосування — це не просте наслідування імітація невербальних характеристик співрозмовника, наприклад, можете пристосуватися до рухів руки слаб рухом долоні, до рухів тіла — відповідними рухами голов: Це називається «перехресним відображенням». Пристосування до дихання вважається сильним засобом встановлення рапорту. Мабуть, ви помічали, коли люди зацікавлено спілкуються, вони дихають в унісон.

Дуже ефективним способом є також пристосування до голосу партнера по комунікації. Ви можете пристосувати­ся до тону, темпу, гучності та ритму мовлення співрозмов­ника. Це схоже на приєднання до співу або гри на музич­ному інструменті: ви пристосовуєтесь і гармонійно зли­паєтеся зі звучанням. Ви можете використовувати цей спосіб пристосування у телефонній розмові, коли не ба­чите свого співрозмовника і, звичайно, не можете у пов­ному обсязі прослідкувати за невербальними аспектами бесіди. Потім ви можете припинити спілкування, змінив­ши темп або тон свого голосу наприкінці розмови. Це до­сить корисна навичка, бо завершити телефонну розмову природним шляхом іноді буває дуже важко.

При встановленні рапорту до уваги також береться і те, що люди говорять. Дуже ефективний спосіб пристосуван­ня полягає у тому, щоб виключити слово «але» зі свого словника. Замініть його на сполучник «і”. «Але» вважаєть­ся деструктивним словом, воно підсвідомо говорить про те, що ви чуєте, що говорить співрозмовник, але маєте низку зауважень. «І» — необразливий сполучник. Це сло­во просто додає і розширює те, що вже було промовлено. Слова несуть в собі велику силу. І не тільки ті слова, в яких міститься зміст вашої промови, а й ті, які поєднують частини тексту. Ви повинні це враховувати і тоді дійсно зможете посилити свій рапорт.

Рапорт дозволяє побудувати місток до свого співроз­мовника, отримати певну точку опори для подальшої бе­сіди. Коли рапорт встановлений, можна змінити спою по­ведінку, і повести партнера за собою у вигідному для вас напрямку. У НЛП це називається приєднанням і веден­ням.

Приєднання— це зміна власної поведінки для того, щоб інша людина послідувала за вами. Веденняне буде працю­вати без рапорта. Ви не зможете провести людину через місток перш, ніж його не побудуєте.







Дата добавления: 2015-09-18; просмотров: 830. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2020 год . (0.046 сек.) русская версия | украинская версия