Риторика в епоху Нового часу

Один із засновників філософії Нового часу — англій­ський філософ Френсіс Бекон {1561 — 1626) — писав, що ритори­ка, як і логіка, — це наука наук. Отже, її слід вивчати на високо­му рівні, а не починати з неї. Головне, на що спирається філософія Нового часу — це людський розум. А риторика, на ду­мку Ф. Бекона, якраз і вивчає розум, правда, не в його природній якості (це завдання діалектики), а його ходячому використанні. За великим рахунком, призначення цієї дисципліни полягає в то­му, щоб настанови розуму передавати волі, аби збудити її для ви­конання потрібних дій. Відповідно, аргументи і засоби переко­нання, що використовуються в риториці, повинні змінюватися залежно від характеру аудиторії. Бекон, зокрема, пише:

Риторика в епоху Середньовіччя, Відродження та Нового часу

«І ця пристосованість і варіація стилю мовлення (якщо мати на увазі тут бажання досягнути найвищої досконалості) по­винні бути розвинені до такого рівня, щоб при необхідності говорити про одне й те саме з різними людьми, для кожного вміти знаходити свої особливі слова. А втім, як відомо, ве­ликі оратори в більшості випадків не цікавляться цією сто­роною красномовства (тобто політичною і діловою сторо­ною красномовства в окремому мовленні) і, прагнучи лише до прикрашання промови і витончених формулювань, не піклуються про гнучкість і пристосованість стилю, про ті особливості мовлення, які допомогли б спілкуванню з кож­ним окремо»¹.

Звичайно, вважає видатний філософ, красномовство поступа­ється мудрості. Тим не менш, воно виявляється особливо корис­ним у практичній діяльності та повсякденному житті.

У цілому для представників філософії Нового часу характер­ним було встановлення й обґрунтування тих способів доведення, які переважно використовуються в математичних науках. Пока­зовою в цьому плані є робота французького філософа Блеза Пас­каля (1623 — 1662) «Про геометричний розум і про мистецтво пе­реконувати». Він розрізняє два шляхи, за допомогою яких людина оволодіває поняттями. Це шлях розуму й шлях волі:

«Шлях розуму найприродніший, адже не можна не пого­джуватися ні з чим, окрім істин доведених. Але найбільш звичайний, хоча і противний природі, є шлях волі. Всі ми скоріше захоплюємося не силою доведень, а тим, що подо­бається»².

Б. Паскаль намагається ретельно дослідити все ж таки шлях розуму, оскільки, на його думку, саме він більш характерний для розумної людини. Відповідно, мистецтво переконання він роз­глядає як сукупність методично вивірених процедур, що склада­ються із дефініцій термінів, аксіом, доведення. Французький фі­лософ пропонує правила щодо кожного компоненту (всього 8 правил, але серед них виділяється 5 необхідних). У такий спо­сіб доведення постає як ґрунтовне й безсумнівне, найбільш на­ближене до геометрії.

Новий час — це період, коли бурхливо розвивається парламе­нтське красномовство. Зокрема, важливою політичною традицією,

' Бекон Ф. О достоинстве и приумножении наук // Бекон Ф. Соч. в 2-х т. — Т. 1. — М, 1977. —С. 337—338.

² Паскаль Б. О геометрическом уме и об искусстве убєждать // Логика и риторика. Хрестоматия. — Минск, 1997. — С. 225.

Розділ 7

спочатку в США, а потім і в інших країнах, стали виступи прези­дентів під час їх вступу на посаду (інаугурації).

Серед теоретиків ораторського мистецтва цього періоду слід відмітити творчий доробок відомого німецького філософа Арту-ра Шопенгауера (1788 — 1860). Він займався зокрема мистецтвом суперечки (еристикою). Досить цікавою є його робота «Еристика, або мистецтво сперечатися». Як зазначає І. В. Хоменко:

«Основний тип комунікації, який розглядає Шопенгауер, — це суперечка, метою якої завжди є не просто відстоювання своєї думки, переконання співрозмовника в її слушності, а саме перемога. Як бачимо, у цьому німецький філософ не під­тримує точку зору Арістотеля. Він вважає, що природним для будь-якої людини є бажання виглядати завжди правою. У спорі сперечальник передусім буде шукати помилку не в своїх міркуваннях, а в міркуваннях співрозмовника, і навряд чи одразу ж погодиться з критикою своєї позиції»¹.

Головна мета еристичної діалектики полягає у вдосконаленні техніки суперечки. А. Шопенгауер пропонує певну сукупність прийомів, застосування яких сприятиме досягненню перемоги в суперечках. Деякі з них було розглянуто при висвітленні питання про види аргументів. Наприклад, щодо аргументу до особи, німе­цький філософ визначає певні моменти, які досить часто викори­стовуються і в сучасних суперечках. А саме:

«Якщо він [супротивник], наприклад, захищає самогубство, ви кричіть одразу ж: «А чому ви самі не повіситесь?» Або він стверджує, наприклад, що в Берліні жити неприємно, а ви кричіть одразу ж: «Чому ж ви не поїдите з нього першим же поштовим діліжансом?» — Яку-небудь причіпку можли­во придумати завжди і в будь-якому випадку»².

Якщо в цілому оцінювати розвиток риторики в добу Нового часу, то слід відмітити її занепад як окремої науки. Вона все бі­льше зближується з мовознавством, особливо та її частина, що стосується вивчення тропів і фігур. Цьому великою мірою сприяв стиль бароко. Про значний вплив філософії на риторику говорити не доводиться.

Таким чином, саме в цей період риторика остаточно перетво­рюється в дисципліну, яка займається красою, витонченістю мов­лення. Вона все більше відокремлюється від реальної практики

¹ Хоменко І. В. Еристика: мистецтво полеміки. — К., 2001. — С. 12.

² Шопенгаузр А. Зристическая диалектика // Логика и риторика. Хрестоматия. —
Минск, 1997. — С. 425—426.

Риторика в епоху Середньовіччя, Відродження та Нового часу

спілкування й відповідно втрачає статус самостійної науки. По­ступово складається негативне уявлення про риторичність як без­змістовність, пишномовне базікання тощо.

XIX ст. — це занепад риторики й як навчальної дисципліни. 1836 р. один французький науковий журнал зазначив, що якби риторику за традицією не продовжували вивчати у навчальних закладах, то вона давно вмерла б.