Становлення християнської гомілетики

Слово гомілія грецького походження і означає «промо­ва перед народом, бесіда з кількома людьми». Воно вживалося ще в античні часи. На початку християнства це слово стало вико­ристовуватися для означення храмової проповіді священників, які переважно не мали відповідної освіти і тому пояснювали Свя­те Письмо якомога простіше.

Проповідь — одна із характерних і масових форм середньові­чної словесності. Більш того, це єдина жива форма публічного мовлення. Відмітною рисою проповідей було те, що вони ство­рювались латинською мовою. А коли проголошувались перед світськими людьми, тоді проповідник переходив на народну мову.

Слід зазначити, що тільки наприкінці середньовіччя, в XIII— XIV ст., з'являються нормативні твори з мистецтва проповіді, в яких дійсно відчувається вплив шкільної риторичної традиції. Але до цього майже протягом тисячі років латинська проповідь розробляється стихійно, без нормативних правил.

Взагалі антична та християнська риторики докорінно відріз­няються. Ці відмінності полягають у таких моментах¹:

1) в античності мовлення — це вираз думки, в християнстві —
вираз істини;

2) в античності не існувало авторитетів, у християнстві авто­
ритет — Святе Письмо.

По-перше, для античного оратора мовлення було виразом ду­мки, що переважає інші думки. Ця перевага вбачалась у кращому обґрунтовані та кращому вираженні. Проповідь же — це вираз істини, яка переважає просто тому, що вона істинна.

Думка оратора перемагала через те, що він підкріплював її своїм талантом. Істина божественного слова перемагала тому, що проповідник доносив її без власного втручання. Проповідник — це лише посередник між божеством і слухачами.

Див.: Гаспаров М. Л. Средневековьіе латинскиє позтики в системе средневековой грамматики и риторики // Проблеми литературной теории в Византии и латинском средневєковье. — М., 1986. — С. 97—100.

Риторика в епоху Середньовіччя, Відродження та Нового часу

Тобто, якщо аудиторія не сприймала думку оратора, значить оратор погано володів своїм мистецтвом. Якщо ж аудиторія не приймала божественну істину, значить на неї не зійшла благо­дать, необхідна для такого прийняття. Все, що може зробити проповідник, — це підготувати душу слухача.

Більше того, у риторичному трикутнику «оратор— промо­ва— слухач» антична риторика переважно зосереджувалася на другому елементі, тобто на «промові». Християнська риторика зосереджується на третьому елементі — «слухач». При цьому в Античності велика увага до промови ораторів та теоретиків ора­торського мистецтва обумовлювалась не тільки і не стільки ви­рішенням питання «що» (це було скоріше справою філософів), а вирішенням питання «як». Тоді як у християнських проповідях все відбувалося навпаки.

Звідси випливає неуважне ставлення християнської проповіді до питань композиції. Навіть проповіді Христа і Павла не підда­ються композиційному аналізу, а являють собою нагромадження сентенцій, кожна з яких яскрава і дієва, однак мало пов'язана з іншими.

Друга відмінність християнства від античності полягає в тому, що для античного оратора не існувало абсолютного авторитету з будь-якої обговорюваної проблеми, інакше неможлива була б су­перечка.

Вся риторична аргументація будувалась не шляхом посилання на авторитети, а на побудові певних міркувань. Для християнсь­кого оратора існував абсолютний авторитет— Святе Письмо. Міркування були потрібні лише для того, щоб підвести кожний конкретний випадок під те чи інше висловлювання священного тексту. Тому середньовічні проповіді наповнені посиланнями на Святе Письмо. Для християнського мислення — це останній пункт будь-якого міркування, до якого автор намагається підійти яко­мога швидше.

Антична риторика була тісно пов'язана з необхідністю пере­конувати, обґрунтовувати ті думки, які співрозмовники не визна­вали. В середньовічних проповідях ці функції поступово відхо­дили на другий план. Звичайно, що проповідник намагався переконати свою паству, але здебільшого проповідь виголошува­лась не в ситуації суперечливих точок зору, а в протиставленні знання та незнання, простого пояснення нових істин.

У XII ст. виникає потреба полеміки з єретиками, які не визна­вали авторитет Святого Письма. Це було поштовхом до розвитку діалектики, яка стала згодом основою схоластики.

Першим гомілетом у повному розумінні цього слова став блаженний Августин, чий твір «Про християнську доктрину» вважається класикою гомілетики як християнської науки.

Аврелій Августин {354 — 430 рр.) народився у місті Тагаста в Північній Африці. З підліткового віку готувався до кар'єри рито­ра. Протягом трьох років навчався у риторичній школі в Карфа­гені, а потім викладав риторику.

Коли Аврелію було 33 роки (24 квітня 387 р.), він прийняв хрещення. Наступного року Аврелій Августин став священни­ком. Слід зазначити, що він був дуже освіченою людиною. У своїй праці «Про град Божий» він цитує понад 40 античних авто­рів. Взагалі його творчий доробок вражає. За своє життя Аврелій написав 93 трактати загальним обсягом у 232 книги. Окрім цього, до нашого часу збереглося 500 його проповідей. Не дійшло лише 10 з перерахованих самим Августином творів.

Погляди Аврелія Августина на предмет риторики можна звес­ти до п'яти основних положень¹:

1. Існує так звана загальна риторика, в тому сенсі, як розуміла
цей предмет античність. Вона є корисною, але не обов'язковою.
Християнинові достатньо знати Святе Письмо й церковну літера­
туру, а проповідникові — коментувати писання з погляду догма­
тичного та морального.

2. Але й для проповідника, і для ритора важливо мати муд­
рість, яка важливіша сама по собі від хисту красномовства.
Отож, зміст важить набагато більше від форми навіть для ритора-
язичника.

3. Говорити красиво бажано, оскільки й апостол Павло, і ста­
розавітні пророки, й святий Амвросій Медіоланський, один з От­
ців Церкви, мали гарний склад мови.

4. З часів античної культури існують три стилі мовлення (ви­
сокий, середній та низький), яких варто дотримуватися.

5. Власний погляд Августина полягає в тому, що він розрізняє
в гомілеті натхнення Святого Духа (яке осявало проповідників у
минулі, апостольські віки) та допомогу Благодаті Божої, що
спостерігається пізніше та є чимось меншим, порівняно з пер­
шим. Тобто, замість святих тепер у церквах проповідують люди
звичайні (або переважно звичайні).

Але згодом на Заході у зв'язку із загибеллю Римської імперії розвиток риторики на певний час завмирає, проте у Візантії вона продовжує квітнути.

Див.: Абрамович С. Д. Риторика та гомілетика. — Ч. 1. — Чернівці, 1995. — С. 68—69.

 

Розділ 7

Риторика в епоху Середньовіччя, Відродження та Нового часу

Особливості візантійської риторики

Візантія успадкувала від античності теорію риторики, однак тепер красномовство базувалося на новому змісті — хрис­тиянстві. Стосовно стилю, то панівним був азіанізм.

Основоположником візантійської риторичної теорії вважаєть­ся Гермоген Тарсійський (Я— III ст. н. є.). Він першим залишив арістотелів погляд на риторику як «прикладну логіку». Йому приписують корпус фундаментальних творів з 5-ти частин — «Мистецтво риторики», що був дуже популярний у Візантії аж до її занепаду. Хоча насправді повністю цей збірник склався лише в VI ст.

Найбільш значний внесок у розвиток і вдосконалення христи­
янської риторики зробив так званий «Каппадокійськип гурток».
Представники цього гуртка— Василій Кесарійський, Григорій
Ниський, Григорій Богослов — прекрасно знали античну літера­
туру, риторику і філософію. \

Василій Кесарійський {приблизно 330 — 379 рр.) отримав ри­торичну освіту в Афінах. Потім вдосконалив ясність та точність свого стилю через професію логографа, якою займався досить тривалий час. Зразком для нього довгий час залишався Лібаній і Антиохійська риторична школа. В 370 р. Василій повернувся в Каппадокію, де був обраний єпископом Кесарії. На цій посаді він всіма засобами сприяв утвердженню

 

 

християнства, за що був по­тім прозваний Великим. Всю майстреність оратора він вкладав у свої проповіді. Серед них найбільшою популярністю в середньо­віччі користувався «Шестоднев» — бесіди про шість днів тво­рення.

Василій вважав, що християнський оратор повинен знати ан­тичну риторику, але брати у язичників лише те, що пасує христи­янським чеснотам, відкидаючи вихваляння пороків.

Відповідно до цього Василій обирає не азіанський, а аттичний стиль для своїх промов. Адже завдання християнського орато­ра — не вразити, а переконати слухача в істинності вчення. Про­те слухач повинен «через видиме пізнати невидиме», тому образи й порівняння його промов символічні, продумані і разом з тим доступні. Християнська тема велична сама по собі, тому не по­требує додаткового прикрашання. Всі зусилля проповідника по­винні бути спрямовані на те, щоб проповідь була засвоєна. Тому Василій вимагав, щоб паства під час промови перебивала його і запитувала про те, що залишилось незрозумілим.

 

 

Розділ 7

 

Розквіт християнської риторичної прози досягає своєї кульмі­нації в IV ст. у творчості антиохійського проповідника Іоана, яко­го за красномовство прозвали Златоустом {344 — 407 рр.). Іоан був учнем Лібанія. Лібаній жалкував, що християне переманили учня. Іоан пішов до Сирії, де жив аскетом, потім повернувся в Ан-тиохію і здобув популярність своїми проповідями. В 398 р. його викликали в Константинополь і зробили столичним архієписко­пом. Там він заслужив ненависть двора, особливо імператриці, своїми суворими доганами й був покараний засланням, де й помер.

Промови Іоана є зразком християнської риторики. Він писав надзвичайно багато. Іоан став ідеалом проповідника для всього регіону візантійської культури, в тому числі й для України. Його стиль — бурхливий, захоплюючий.

Велике значення мають екзегетичні гомілії Іоана, які він ім­провізував, а скорописці за ним занотовували (сам Іоан згодом лише редагував ці твори). Звідси — жива, невимушена форма бе­сіди. Але тут виразно вимальовується також велика вченість, ува­га до історико-граматичних питань у дусі антиохійської риторич­ної школи. Іоан враховує відомості про автора, про епоху, в яку створено той чи інший текст, бере до уваги його мовну структу­ру. При цьому він, так би мовити, вільно, алегорично витлумачує ті місця Святого Письма, які важко трактувати буквально. Його витлумачення — це не просто коментар, але й повчання. Харак­терна велика кількість цитат із Біблії.

Збереглися також догматичні виступи Іоана проти єретиків, настановчі проповіді, в яких він говорив в основному про любов як головну суть християнської поведінки. Для гомілетики важли­вими є такі його погляди, а саме: перш ніж створювати проповідь необхідно:

1) вибрати тему з Святого Письма;

2) обміркувати її виклад'.

Крім того, Іоан Златоуст підкреслює переваги християнства над античною філософією, які полягали насамперед у тому, що християнство — це релігія для всіх, її може зрозуміти кожний:

«У коротких та ясних словах Христос навчив нас, у чому полягає і справедливе, і чесне, і корисне, і будь-яка доброче­сність... Все це є зрозумілим та легкоосяжним і для земле-робця, і для раба, і для вдовиці, і навіть для підлітка та вкрай малодумаючого»².

¹ Див.: Абрамович С. Д. Риторика та гомілетика. — Ч. 1. — Чернівці, 1995. — С. 73—74.

² Цит. за: Ковельман А. Б. Риторика в тени пирамид. — М., 1988. — С. 152.

Риторика в епоху Середньовіччя, Відродження та Нового часу

На протилежність цьому античні філософи намагалися пояс­нити досить складні питання у довгих та незрозумілих промовах.

Згодом візантійська риторика починає тяжіти до все більш то­чної, навіть дріб'язкової класифікації типів риторичного слова. Порівняймо: в античні часи Деметрій Фалернський (IV—III ст. до н. є.) виділяв 21 тип епістолярного красномовства, а пізньовізан-тійські риторики — вже 113 типів послань.

Особливістю ранньовізантійської риторики було те, що її під­тримувала імператорська влада. Укази Юстиніана прямо припи­сували містам мати й утримувати своїх риторів. Однак згодом значення політичного красномовства все більше знижується. Практично вона зводиться до придворної риторики.

Загалом, починаючи із VII ст., можна говорити про занепад не лише політичної, але й християнської риторики. В цей період християнська проза поступово витісняється поезією.

Пізньовізантійська риторика високо тримала рівень риторич­ної майстерності. Хоча, наприклад, Михаїл Псьолл (XI ст.), сам блискучий представник світської словесності, дещо іронічно хва­лив ораторів, мова яких «немов насильно підкорює міркування, але не ллє солодощів у душу».

У візантійському вжитку встановлюється три типи риторич­них творів за правилами гомілетики Василя Великого¹:

1. Проповідь як екзегетика, тобто витлумачення приховано­
го, містичного змісту Святого Письма, розрахованого на інтелек­
туалів.

2. Настановча проповідь, призначена для простого люду.

3. Богословська проповідь, що трактує питання віри й обері­
гає від єретичних відхилень.

Деякі люди мають природний хист до ораторства. Цим не бу­ли обділені вже й античні софісти. Тому виникало питання: як об'єднати людське вміння з благодаттю?

Давня церква до риторів ставилася дуже обережно: достатньо сказати, що до хрещення їх допускали лише після формального зречення своєї професії.

З середини III ст. Церква припинила практику, коли проповідь довзолялася не лише священникам, але й іншим особам, зокрема вченим мирянам.

На Заході від VII до XII ст. спостерігається занепад гомілети­ки як теорії. Звичайно, були проповідники, однак латинська про­повідь розвивалась хаотично.

' Абрамович С. Д. Риторика та гомілетика. — Ч. 1. — Чернівці, 1995. — С. 77.

У XII—XIII ст. було перекладено латиною «Риторику» Аріс-тотеля, в якій, зокрема, уважно аналізувалося сприйняття слуха­чами. Це зміцнювало християнське положення про те, що важли­вим є не стільки мистецтво ритора, скільки результат промови.

XIII ст. — розквіт схоластики. Римською Церквою визнане вчення Фоми Аквіната як офіційна філософія. Він оголосив мож­ливість «подвійної» — релігійної та наукової — істини. Європа вкривається університетами.

Риторика в системі середньовічної освіти

Енциклопедична традиція, що склалась в епоху елліні­зму й особливо розквітла в Римі, набула особливої значущості в західноєвропейській культурі. У системі освіти пануючим стає семичастний канон, що включав вільні мистецтва. Вони у корот­кому викладі охоплювали практично весь склад знанім.

Семичастний канон поділявся на два ступені: нижчий — гра­матика, діалектика, риторика— тривіум (звідси слово «тривіа­льний» — відомий всім) і вищий — арифметика, геометрія, му­зика й астрономія — квадривіум.

У Західній Європі піднесення інтелектуального життя розпо­чинається з епохи Каролінгського відродження. Варто наголоси­ти на творчості Алкуїна Йоркського, який був радником короля Карла Великого з питань культури й освіти та директором при­дворної школи. У його роботі «Риторика» («Діалог мудрішого короля Карла й Альбіна, вчителя, про риторику й чесноти») мож­на побачити зокрема, що антична риторика була засвоєна Серед­ньовіччям майже в повному обсязі стосовно розподілу та основ­них понять цієї дисципліни. Алкуїн підкреслює, що мистецтво риторики складається з п'яти розділів: винахід матеріалу, розта­шування його, виклад, запам'ятовування, виголошення; має справу з красномовством трьох родів: урочистим, політичним, судовим; промова оратора повинна складатись із шести частин: вступ, оповідання, розчленування запитання (тобто демонстрація того, в чому ми згодні з противником, а що заперечуємо), дове­дення, спростування, завершення та ін. На початку бесіди Карл відмічає, що звернувся до вчителя із запитанням про риторику, виходячи з практичного характеру цієї дисципліни:

«...сила цього мистецтва найповніше виявляється в питан­нях державних. А як ти добре знаєш, з огляду на царські за­няття та двірські турботи ми постійно обертаємося навколо

 

Розділ 7