РОЗВИТОК РИТОРИКИ В АНТИЧНОСТІ

Давньогрецька культура як «пайдейя»

Одним із основних принципів давньогрецької культури був принцип змагальності. Він характеризується прагненням лю­дини д;о перемоги у будь-яких змаганнях в усіх сферах суспіль­ного життя. Таке прагнення якраз і дало значний поштовх до роз­витку грецької цивілізації, адже в такий спосіб людина намага­лася перевершити інших за допомогою власного інтелекту, осві­ченості. А подібні якості не даруються від природи, вони набу-ваються в результаті наполегливої праці над собою, самовдоско­налення, виховання.

Риторика разом із філософією перебувала в центрі давньогре­цького розуміння культури. Взагалі те, що ми тепер називаємо «культурою», давні греки називали «пайдейя» — те, що передається і прищеплюється дитині. До складу її входили¹.

• виховання думки — філософія,яка шукає істину і

• виховання слова — риторика,яка шукає переконання.
Інколи риторика навіть займала більш високу позицію, ніж

філософія. На користь цього свідчить те, що філософія, історія та мистецтво мали у Давній Греції одну заступницю — музу Кліо. А риторику охороняли три богині: Пейто — богиня переконання та дві Ериди — богині суперечки.

¹ Диві.: Аверинцев С. С. Античньїй риторический идеал и культура Возрождения // Аверинцет С. С. Риторика и истоки европєйской литературной традиции. — М., 1996. — С. 352—3.53.

6.2 Риторика в Давній Греції класичного періоду

Софістичний ідеал єдності риторики та філософ ії

Ідеалом людини у Давній Греції був образ «суспільної людини», що здатна тримати в своїх руках управління державою. Зрозуміло, що мистецтво переконання, володіння Словом було найважливішою рисою цього образу. Провозвісниками такого ідеалу людини виступили в V ст. до н. є. софісти. Не випадково засновником риторики вважається відомий давньогрецький со­фіст Горгій.

У феномені софістики риторика та філософія досить плідно співіснували. Софісти взагалі виступали як вчителі мудрості, вчителі красномовства. Це була група людей, що заробляли інте­лектуальною працею. За досить високу платню вони бралися на­вчати тих, хто прагнув до громадської або державної діяльності. Однією з найважливіших складових подібної діяльності є вміння публічно виступати, тобто ефективно впливати на розум та по­чуття громадян за допомогою влучного слова. Для вдалих висту­пів потрібно було володіти не тільки мистецтвом виголошення промов, але й вмінням обґрунтовувати власні думки, критикувати положення інших ораторів. Окрім того, треба було вміти спере­чатися, тобто ставити запитання та давати відповіді.

Для софістів головним було здобути перемогу в суперечці, не­зважаючи на те, чи виражають їх положення істину. Тому їх мо­жна вважати виразниками індивідуалізму, адже думки співрозмо­вників для них не мали особливого значення, важливим було ствердити власну перевагу через володіння мистецтвом переко­нувати. Яскравим свідченням софістичного світорозуміння є ду­мка, сформульована Протогором:

«про будь-який предмет можна висловити два судження, протилежних одне одному»¹.

Мається на увазі, що деяка думка людини має стільки ж прав на існування, як і будь-яка інша. Об'єктивної істини немає, тому можна говорити тільки про те, що одна думка є більш переконли­вою за іншу. Софісти як вчителі мудрості якраз і вбачали своє за-

вдання в тому, щоб навчити цієї переконливості, навчити пере­творювати слабку думку на сильну.

Але вже в кінці V ст. стає очевидним той факт, що ідеал «сус­пільного життя» розпадається на два поняття, які взаємно виклю­чають одне одного: «життя діяльне» і «життя споглядальне». Іде­алом першого був ритор — практик і політик; ідеалом другого — філософ, мислитель¹.

«Суспільне життя»

«життя діяльне» «життя споглядальне»