Способи запам'ятовування промови
• механічний; • логічний; • мнемотехнічний. Механічний спосіб запам'ятовування — це такий спосіб, основу якого складає багатократне повторення того, що треба запам'ятати. Но суті, цей спосіб яляє собою зубріння. Він самий неефекти-іиіий, але інколи необхідний. Як правило, подібне запам'ятовування відбувається без усвідомлення зв'язку між окремими елементами матеріалу. Логічний спосіб запам'ятовування — це такий спосіб, основу якого складає усвідомлення смислового зв'язку між елементами матеріалу. Користуючись таким способом, людина часто порушує послідовність у часі, перебудовує матеріал відповідно до смислових відношень. Осмислене з гпам'ятовування ґрунтується на розумінні цих відношень, на усі ідомленні внутрішнього зв'язку між частинами того, що запам'ятовується. Логічне запам'ятовування передбачає виконання двох умов: 1) усвідомлення того, для чого потрібно запам'ятати матеріал; 2) розуміння смислу того, що треба запам'ятати. Мнемотехнічний спосіб запам'ятовування — це такий спосіб, який ґрунтується на тому, що матеріал переводиться в іншу знакову систему, в інші образи, які людині легше зберегти в пам'яті. Одним із провідних видів мнемотехніки є асоціативний спосіб запам 'ятовування. Завдання тут полягає в тому, щоб створити асоціації. Широка сітка асоціацій— це ключ до гарної пам'яті. Цей спосіб був відомий ще в епоху Античності. Засновником мнемотехніки вважається давньогрецький поет Симонід. Йому належить думка про те, що для пам'яті найважливішим є розташування. Для цього в розумі потрібно тримати картину певних місць, які й будуть займати образи предметів, що треба запам'ятати. Відомий оратор Цицерон з приводу мнемотехніки писав: «...пам'ять на предмети — необхідна властивість оратора; і саме її ми й можемо укріпити за допомогою вміло розташованих образів, схоплюючи думки за цими образами, а зв'язок думок за розташуванням цих образів»1. Сам Цицерон успішно користувався цим методом. Зокрема, перед виступом у сенаті він тренувався у себе вдома, проголошуючи промову і переходячи при цьому з однієї кімнати в іншу. Щоразу, коли він переходив до наступної думки, робив невеличку паузу й мисленно поєднував відповідний розділ промови з пе- вним кутком своєї оселі. А при виступі у сенаті він мисленно повторював свій шлях по домівці і міг виголосити всю промову, не користуючись записами. Інколи в літературі спосіб, яким успішно користувався Цицерон, називають «римська кімната». Таку кімнату або приміщення можна вигадати і розташувати там які завгодно предмети. Головне — чітко зафіксувати порядок цих предметів. Спочатку виберіть місце для невеликої кількості речей, наприклад 20. Потім можна розширювати вашу кімнату, будинок, місто та ін. Кожний предмет вашої кімнати повинен мати яскравий образ (зоровий, слуховий чи такий, що пов'язаний з відчуттями), який розташовано в чітко визначеному місці «раз і назавжди». Після створення «римської кімнати», коли її образи добре запам'ятались, її можна використовувати при підготовці до публічного виступу. Для цього ключові думки промови пов'язуються з певними образами кімнати в тому порядку, в якому оратор рухається в своєму приміщенні. Ефективність «римської кімнати» визначається функціями лівої та правої півкуль головного мозку й принципами запам'ято-нування. Цей спосіб вимагає чіткої структури й порядку, а також уваги й здатності відчувати. Слід підкреслити, що особливості пам'яті людини досить інди-иідуальні. Тому кожний оратор, як правило, самостійно розробляє для себе оптимальну методику запам'ятовування, щоб його спілкування з аудиторією було успішним, а не стало суцільним читанням промови. В будь-якому випадку однією із запорук вдалого публічного виступу є постійне тренування пам'яті. Пам'ять тісно пов'язана з увагою. Для того, щоб аудиторія найкраще могла зосередитись на промові, оратору варто зважити па своєрідні періоди уваги, які дорівнюють приблизно 15 хвилинам. Це означає, що увага слухачів значно понижується до 15, 30 та 45-ї хвилини. Тому у випадках тривалих промов у ці моменти оратор має надати можливість аудиторії «відпочити» (зробити паузу, завершити розгляд певного питання тощо). Оратор при виголошенні промови повинен також враховувати загальні особливості людського сприйняття. До них належать: • «ефект рамки»; • «магічне число». «Ефект рамки», або «закон межі», — це такий ефект, суть якого полягає в тому, що найкраще запам'ятовується початок і кінець промови. На вступ і завершення промови відводиться разом, як правило, від 10% до 30% загальної тривалості виступу. Тим не менш приблизно 80% загального враження від самого оратора та його промови визначається саме цими частинами, при цьому від вступу залежить більше. Тому перші та останні фрази мають бути ретельно продумані оратором. Крім того, «ефект рамки» стосується також і порядку розташування аргументів, про який йшлося в розділі «Диспозиція». Вже згадуваний Цицерон писав, що майстерний оратор: «...поставить найбільш важливі доводи частиною на початок, частиною в кінець, а між ними всуне слабкі»'. «Магічне число», або число Міллєра (7 ±2) характеризує обсяг оперативної пам'яті людини. Саме таку кількість різних структурних одиниць інформації ефективніше за все здатна схопити й зберегти оперативна пам'ять. На рівні промови «магічне число» означає оптимальну кількість різних (значимих, а не допоміжних) слів у реченні. Навіть у письмових текстах на сьогоднішній день перевага віддається «телеграфному стилю», оскільки встановлено, що найкраще сприймаються фрази з 10—13 слів, а фрази, що складаються більше ніж з 30 слів, практично не сприймаються. Таким чином, чіткість структури, ясність та стислість викладу, образність мовних конструкцій сприяють кращому запам'ятовуванню промови самим оратором на етапі підготовки. А на етапі виголошення ці компоненти сприяють кращому засвоєнню промови аудиторією.
Процес виголошення визначає те, чи вдасться оратору зрештою вплинути на аудиторію. Тут потрібно враховувати особливості сприйняття як промови оратора, так і його самого. Аудиторія сприймає виступ не тільки через те, що говорить оратор, але здебільшого і через те, як він говорить. Взагалі у комунікації виділяють два блоки: • вербальний; • невербальний. Вербальний блок — це ті фактори, які пов'язані безпосередньо з промовою (аргументація, критика, струк-турування тексту, словесне вираження матеріалу тощо). Різноманітні прийоми вербального впливу на аудиторію розглядалися у попередніх розділах риторики. Невербальний блок— це ті фактори, які присутні в спілкуванні, але безпосередньо не пов'язані з текстами (пози, жести, міміка, мова простору, одягу, кольорів, манера спілкуватися тощо). На етапі виголошення промови саме невербальні прийоми шіливу оратора на аудиторію відіграють надзвичайно важливу роль. Останнім часом з'явилось дуже багато робіт, присвячених не-нсрбальному спілкуванню. Це пов'язане з усвідомленням проблеми співвідношення знакових систем свідомого та несвідомого н процесах комунікації. Вербальний блок реалізує в мовленні те, що хоче сказати людина, а невербальний — ті мотиви, що знаходяться у несвідомому. Напевно у кожної людини були в житті такі ситуації, коли під час спілкування співрозмовник пропонував можливо щось вигідне, але людина не дуже замислювалась над цим, оскільки їй здавалось, що тут щось не так (він говорить нещиро, пагано до неї ставиться тощо). Здебільшого в таких випадках апелюють до інтуїції або «шостого чуття», які дозволили виявити неправдивість співрозмовника. Скоріше за все, ця неправдивість була «прочитана» по невербальних знаках. Люди здатні більше довіряти цим компонентам, бо їх важко проконтролювати. Знаки невербального спілкування різноманітні. Вони включають: • мову жестів і поз; • мову міміки; • парамовленнєві характеристики; • мову простору; • мову одягу та мову кольорів Майже всі ці мови мають національну специфіку, вони відрізняються в різних культурах. Тому не слід захоплюватися однозначною трактовкою окремих невербальних сигналів. Слід розглядати їх в усій сукупності, разом із текстом промови. Знаки невербального спілкування на сьогоднішній день є предметом вивчення такої міждисциплінарної науки, як неверба-льна семіотика. Г. Є. Крейдлін, наприклад, називає такі найбільш значні окремі науки, що входять до невербальної семіотики: Паралінгвістика — наука про звукові коди невербальної комунікації. Кінесика — наука про жести і жестові рухи, про жестові процеси й жестові системи. Окулесика — наука про мову очей і візуальну поведінку людей у процесі спілкування. Аускультація — наука про слухове сприйняття звуків і аудіа-льну поведінку людей у процесі комунікації. Гаптика — наука про мову доторкань і тактильну комунікацію. Гастика — наука про знакові й комунікативні функції їжі й напоїв, про прийняття їжі, про культурні й комунікативні функції частування. Ольфакція — наука про мову запахів, смисли, що передають за допомогою запахів, і про роль запахів у комунікації. Проксемика — наука про простір комунікації, його структуру та функції. Хронемика — наука про час комунікації, про його структурні, семіотичні та культурні функції. Системологія — наука про системи об'єктів, якими люди оточують свій світ, про функції та смисли, які ці об'єкти виражають у процесі комунікації1. На сучасному етапі ці науки перебувають на різних щаблях розвитку. Основними вважають паралінгвістику й кінесику. Найменш розробленими залишаються аускультація, гастика, ольфакція, хронемика й системологія. На які ж характеристики невербального спілкування оратору треба звернути особливу увагу? Насамперед потрібно відмітити, що велике значення для успішного виступу перед аудиторією має перше враження. Встановлено, наприклад, що під час лекції іміни в оцінці лектора складають лише 4—6%, при цьому за фактором «довіри» — не більше 1%. Перше враження є сильним, яскравим, таким, що добре запам'ятовується, тобто надзвичайно стійким. Якщо в подальшому його треба коректувати, змінювати, ю це вимагатиме від оратора значних зусиль. Згадаємо приказку: «Не буде другого шансу створити перше враження». Основою формування в аудиторії першого враження про оратора є зоровий образ. Наведемо вже класичну статистику щодо каналів отримання інформації при першій зустрічі: • 55% інформації визначається тим, що люди бачать при пе • 38% інформації визначається тим, що люди чують (парамо- • 7% інфомації визначається тим, що люди говорять (власне 11 Іодо специфіки поведінки оратора в аудиторії в межах рито-рііки пропонують декілька основних порад. По-перше, що стосується мови жестів і поз,то оратору варто ішступати стоячи й використовувати жести відкритості (жести розкритими руками у напрямку до слухачів; горизонтальна жестикуляція, а не вертикальна та ін.). Вони сприймаються аудиторі-(ю (здебільшого підсвідомо) як такі, що свідчать про намір спілкуватися. Відповідно, слід уникати закритих жестів, які можуть сприйматися не тільки як свідчення небажання спілку- ишіня,а й агресії (стиснуті кулаки, схрещені руки, схрещені ноги тощо). Оратор повинний також пам'ятати про так звані жести-поплавки, які є виразом нервування, невпевненості у собі, хви-іповання: ручка в руках, папка, аркуші паперу, особливо, коли з ними роблять якісь маніпуляції; часте покручування окуляріп, волосся, обручок, ланцюжків, годинників, комірців, краваток тощо. Аудиторія позитивно сприймає впевненого у собі оратора, тому таких жестів теж слід уникати. Загалом жести виконують різні функції в процесі спілкування. Однією з них якраз є риторична функція. У таких випадках здебільшого значення певних жестів може бути охарактеризоване в термінах риторичних фігур. Г. Є. Крейдлін з цього приводу пише: «При застосуванні риторичних жестів акцент зі слова переноситься на візуальний образ, який це слово породжує; слова повинні бути побачені — у цій тезі криється сутність ораторського прийому використання такого риторичного жесту»1. По-друге, що стосується мови міміки,то важливим є зоровий контакт оратора з аудиторією протягом усієї промови. Він повинен дивитися на всіх слухачів таким чином, щоб не виділяти когось персонально. У великій аудиторії варто розбити зал на сектори й у процесі виступу переводити погляд повільно по черзі з одного сектора на інший. Оратору не слід дивитися повз слухачів (у простір), на підлогу, ноги, стелю, у вікно, розглядати сторопій предмети. У таких випадках саме ці предмети, а не слухачі будуть поглинати промову. Не дивлячись в аудиторію, оратор і не звертається до неї. З іншого боку, довгий пильний серйозний погляд в очі може викликати в слухача відчуття тиску, неспокою. Тому впродовж тривалого часу краще дивитись в обличчя, а не прямо в очі. Як вираз зацікавленості погляд в очі сприймається тоді, коли він є короткочасним. По-третє, що стосується парамовленнєвих характеристик,то оратору варто звернути увагу насамперед на інтонацію. Протягом всієї промови її треба змінювати, а не говорити монотонно. Звичайно, що інтонація має узгоджуватись зі змістом промови. Стосовно гучності, то в аудиторії оратору слід говорити голосніше, ніж він говорить звичайно. Оптимальним темпом вважається промовляння не більше 120 слів за хвилину. Досить важливим ораторським прийомом є пауза. Вона вимагає певного тренування. Насамперед не слід заповнювати паузу різноманітними вигуками («м-м-м», «е-е-е», «ну» тощо). Зазвичай пауза здається довшою тому, хто говорить, ніж тому, хто слу- хає. Вона може тривати до 4-х секунд, перш ніж аудиторія почне думати, що у виступі щось не так. Оратор повинен робити невеликі паузи до та після важливих думок, щоб слухачі могли їх осмислити. Крім того, перед важливою думкою потрібно також трохи понизити голос. Починати та завершувати публічний ииступ оратору варто з погляду на слухачів та паузи. Для оратора при виступі важливе значення має також володіння простором. Мова простору складається з кількох компонентів. Зокрема виділяють чотири зони дистанції у спілку- ванні: • інтимна; • особиста; • соціальна; • публічна. Інтимна дистанція (до 50 см) — це зона спілкування між близькими людьми. При цьому настільки близькими, що людина готова обійняти співрозмовника, тобто скоротити цю дистанцію до 0. У процесах комунікації не варто втручатися в інтимний простір, спроба подібних дій сприймається як агресія. Справа в тому, що людина намагається підкорити собі оточуючий її невеликий простір і розглядає його як частину себе. Наявність відстані не менше 50 см між слухачами під час промови здатна забезпечити можливість критичного сприйняття того, що їм говорять. Особиста дистанція (від 50 см до 1,5 м) — це зона спілкування між друзями. Саме на такій відстані люди, які добре знають один одного, у яких є спільні інтереси тощо, почуваються комфортно в повсякденній комунікації.
Соціальна дистанція {від 1,5 до 3 м) — це зона спілкування між знайомими людьми (але не друзями). Гака відстань є оптимальною для формальних контактів на роботі або з малознайомими людьми. Варіювання цифр у визначенні дистанцій спілкування обумовлене національною специфікою та особливостями місць проживання. Для жителів сільської місцевості радіуси цих зон будуть довшими, оскільки вони звикли жити на великому просторі. Для жителів міст— меншими, оскільки вони часто перебувають у «скупченому» просторі. Таким чином, виголошувати промову потрібно з публічної відстані, особливо у великих аудиторіях. Під час виступу оратору варто наближуватись до слухачів. Наприклад, якщо оратор виступає з трибуни, то корисним є виходити час від часу з-за неї та ставати поруч. Хоча більш вдалим є взагалі стояти поруч з трибуною, а не за нею. Рухатись по аудиторії слід повільно і не дуже захоплюватись цим прийомом, щоб у слухачів не склалось враження, що оратор бігає, як тигр у клітці. Що стосується мови одягу та мови кольорів,то оратору для публічного виступу варто обрати діловий одяг (для чоловіків і жінок — це костюми переважно сірого або синього кольору). Такий одяг не пригнічує людину й у слухачів є можливість зосередитись на самій промові. Якщо головна мета для оратора— це переконання аудиторії, тоді йому слід уникати одягу яскравих насичених кольорів, занадто модного одягу, численних прикрас та інших компонентів, які будуть занадто привертати до себе увагу слухачів та відволікати від того, що говорить оратор. Впродовж публічного виступу слухачі теж відправляють оратору невербальні сигнали. У невеликій аудиторії йому легше фіксувати та реагувати відповідним чином на ці знаки. Вони дають можливість оратору встановити момент, коли він успішно доніс свої думки до слухачів. Невербальні сигнали аудиторії можна звести до трьох головних: • Слухачі стають більш розслабленими. Коли людина приймає • Слухачі підсуваються ближче. Ті, на кого вдалось вплинути • Слухачі підтримують візуальний контакт з оратором, особ Отже, під час публічного виступу оратору потрібно постійно слідкувати за своєю аудиторією і самому грамотно застосовувати невербальні сигнали спілкування. Звичайно, це легше робити, якщо промова підготовлена заздалегідь. Тому готуйтесь і виступайте! Страх перед аудиторією можна подолати тільки наполегливими вправами.
|
На сьогоднішній день пам'ять є предметом вивчення психології. Хоча меморія складала окрему частину ще класичної риторики. В сучасній психології існує багато теорій пам'яті, які ио-річному пояснюють цю дивовижну здатність людини. Пам'ять не с одиничною функцією, вона являє собою складну сукупність процесів, що забезпечують фіксацію попереднього досвіду лю-цшіи. Серед цього розмаїття функцій риторику цікавлять насамперед процеси «закарбування» в пам'яті певного матеріалу, виділяють три способи запам'ятовування:
Більшість теоретиків ораторського мистецтва вважають найважливішим саме п'ятий етап риторичної діяльності — ниголошення промови. Дійсно, блискуче виголошення може врятувати пересічну промову, а погане — зіпсувати чудову. На цьому етапі оратор повинен якомога краще представити аудиторії результат своєї роботи, виконаної на попередніх етапах. Людина може дуже добре писати різноманітні тексти, але зовсім не вміти подавати їх слухачам.
