Оцінка проектів за методами аналізу ризику інвестицій

 

До методів аналізу ризиків належать загальновідомі методи: аналіз чутливості (розглянутий у 4-му розділі посібника); метод сценаріїв; імітаційне моделювання, які в сукупності являють собою комплексний процес аналізу ризиків з інвестиційного проекту.

Враховуючи ці методи, оцінка проекту повинна здійснюватися в такій послідовності:

· готується модель, здатна прогнозувати майбутню реальність;

· відбираються ключові змінні ризику;

· визначаються обмеження значень можливих змінних;

· імовірнісні частки розміщуються за граничним значенням;

· встановлюються відношення кореляційних перемінних;

· генеруються випадкові сценарії, основані на допущеннях;» проводиться статистичний аналіз результатів імітацій. Загальним правилом у цьому процесі повинно бути те, що слід вибирати проект з таким розподілом імовірнісного доходу, яке найкраще відповідає ставленню інвестора до ризику.

Аналіз сценаріїв розвитку проекту дозволяє оцінити вплив на проект можливої одночасної зміни кількох змінних через імовір­ність кожного сценарію. Цей вид аналізу може виконуватися як за допомогою електронних таблиць, так і з застосуванням спеці­альних комп'ютерних програм, які дозволяють використовувати методи імітаційного моделювання.

 

У першому випадку формуються 3—5 сценаріїв розвитку про­екту. Кожному сценарію повинні відповідати:

· набір значень початкових змінних;

· розраховані значення результатних показників;

· певна ймовірність настання даного сценарію, яка визнача­ється експертним шляхом.

У результаті розрахунку визначаються середні (з урахуванням імовірності настання кожного сценарію) значення результатних показників.

У випадку невеликої кількості змінних та можливих сценаріїв розвитку проекту для аналізу ризику можна використовувати ме­тод дерева рішень.

Перевага даного методу — у його наочності. Послідовність збору даних для побудови дерева рішень для аналізу ризику вклю­чає такі етапи:

· визначення складу та тривалості фаз життєвого циклу проекту;

· визначення ключових подій, які можуть вплинути на подаль­ший розвиток проекту;

· визначення часу настання ключових подій;

· формулювання всіх можливих рішень, які можуть бути при­йняті в результаті настання кожної окремої ключової події;

· визначення ймовірності прийняття кожного рішення;

· визначення вартості кожного етапу здійснення проекту (вар­тості робіт між ключовими подіями).

На базі отриманих даних будується дерево рішень. Його вузли являють собою ключові події, а стрілки, що поєднують вузли, — виконувані роботи з реалізації проекту. Крім того, на дереві рі­шень наводиться інформація відносно часу, вартості робіт та ймовірності прийняття того чи іншого рішення.

У результаті побудови дерева рішень визначається ймовір­ність кожного сценарію розвитку проекту, ефективність кожного проекту, а також інтегральна ефективність проекту. Додатна ве­личина ефективності проекту (наприклад, чистого дисконтовано­го доходу) вказує на прийнятний ступінь ризику, що пов'язаний зі здійсненням проекту.

При формуванні сценаріїв із використанням методів іміта­ційного моделювання застосовується така послідовність дій:

· визначаються інтервали можливої зміни початкових змін­них, у межах яких ці змінні є випадковими величинами;

· визначаються види розподілу ймовірностей у межах заданих інтервалів;

· встановлюються коефіцієнти кореляції між залежними змін­ними;

· багаторазово (не менш 200 разів) розраховуються результат­ні показники;

· отримані результатні показники розглядаються як випадкові величини, яким відповідають такі величини: математичне очіку­вання, дисперсія, функція розподілу та щільність ймовірностей);

· визначається ймовірність попадання результатних показни­ків у той чи інший інтервал, ймовірність перевищення мінімаль­но припустимого значення та ін.

Аналіз значень результатних показників при сформованих сценаріях дозволяє оцінити можливий інтервал їх зміни за різних умов реалізації проекту. Ймовірнісні характерис-тики використо­вують для:

· прийняття інвестиційних рішень;

· ранжування проектів;

· обгрунтування раціональних розмірів і форм резервування та страхування.

9.3. Визначення кредитних ризиків

 

Процес кредитування інвестиційних проектів у ці­лому є ненадійним, тому інвестиційні кредити повинні бути до­статньо ліквідними для того, щоб покривати будь-який відплив коштів, витрати та збитки і при цьому забезпечувати прийнятний для акціонерів банку розмір прибутку. Така цілеспрямованість має бути основою будь-якої кредитної політики щодо прийняття ризиків та управління ними.

Кредитний ризик, або ризик неповернення боргу, при інвести­ційному кредитуванні може бути визначеним як невпевненість кредитора у спроможності боржника виконати свої зобов'язання за умовами кредитної угоди. Можливість такого ризику виникає через:

· помилки самого банку під час розгляду кредитної заявки, розробки умов кредитної у годи;

· неефективну роботу клієнта, що отримав інвестиційну позичку;

· неефективність інвестиційного проекту, під який надається кредит;

· нездатність банку створити адекватний грошовий потік у зв'язку з непередбаченими змінами в діловому, економічному і/або політичному оточенні позичальника:

· невпевненість у майбутній вартості та якості (ліквідності чи можливості продажу на ринку) застави під кредит;

· кризу в діловій репутації позичальника.

Серед причин виникнення цих ризиків, що залежать від само­го банку, слід відзначити:

ü ліберальне ставлення до позичальника під час розгляду заявки на кредит;

ü неякісна оцінка кредитоспроможності позичальника;

ü погане структурування позички;

ü помилки в оцінці забезпечення позички;

ü неповне відображення в кредитній угоді умов, що забезпечують інтереси банку;

ü відсутність контролю за позичальником у період повернен­ня позички та ін.

Основні причини створення кредитних ризиків, що залежать від позичальника, пов'язані з:

· незадовільним керівництвом підприємства;

· погіршенням якості продукції та робіт;

· помилками в оцінці ринків збуту та ін.

До факторів, які не перебувають під контролем банку та пози­чальника, належать:

v погіршення економічної кон'юнктури;

v зміна політичної обстановки, законодавства та ін.

Отже, діяльність банку залежить від реальної оцінки ризику, пов'язаного з інвестиційними позичками, які він надає.

9.4. Управління кредитними ризиками

 

Управління кредитним ризиком при інвестиційно­му кредитуванні можна представити у вигляді моделі, яка зо­бражена на рис. 9.2.

Оцінка кредитних ризиків. Кредитний ризик — це функція параметрів позички та позичальника. Оцінка кредитної пропози­ції, представленої потенційним позичальником, є оцінкою різних видів можливого ризику, які виникають під час надання бажаного кредиту для банку, що кредитує. Така оцінка повинна прова­дитися за п'ятьма критеріями:

1) репутація — бажання позичальника забезпечити свої зо­бов'язання. Процес оцінки має передбачати перевірку кредитних справ позичальника тощо;

2) можливості позичальника на одержання коштів за всіма своїми операціям або за конкретним Інвестиційним проектом та здатність його управляти своїми коштами;

3) капітал — оцінка бази капіталу позичальника та його готов­ність використовувати власний капітал у проекті, на який заявле­ний кредит. Позичальник повинен бути готовим розділити ризик проекту з банком, що його кредитує, надаючи для фінансування значну частину свого акціонерного капіталу, тобто позичальник повинен перейняти на себе певні зобов'язання;

4) умови — оцінка поточного стану та прогнозу розвитку міс­цевої, регіональної та загальнонаціональної економіки, а також галузей господарства, де оперує позичальник. Різні економічні умови та різні економічні прогнози для різних галузей господарс­тва часто потребують і різних позичкових критеріїв на тих чи ін­ших фазах ділового циклу;

5) застава — надійне забезпечення кредиту у формі застави або гарантії. Банк не повинен надавати кредитів лише під заставу або лише під гарантію, потрібне подвійне покриття.

Оцінка фінансової інформації. На основі попереднього ана­лізу працівник банку приймає рішення про продовження розгля­ду заявки на кредит, для цього він повинен оцінити фінансову інформацію позичальника:

v річну, піврічну або квартальну фінансову звітність підпри­ємства;

v залежно від виду кредиту, його суми та строків — детальну структуру запасів, розшифрування дебіторської та кредиторської заборгованості;

v у випадку великого довгострокового кредиту — бізнес-план, де буде показано, як надходження від позички відбиватимуться на майбутньому фінансовому стані підприємства і особливо на грошових потоках.

Захист від втрат у разі невиконання зобов'язань. Для захи­сту від непередбачених втрат за кредитними операціями банк вимушений вимагати від позичальників забезпечення кредиту. Забезпечення — це матеріальний актив, на який банк має права застави, а також потенційне вторинне джерело погашення креди­ту. Якщо кредитування забезпечене, працівник банку зобов'яза­ний так структурувати кредит, щоб його величина дорівнювала об'єктивній ліквідаційній вартості забезпечення. Зауважимо, що забезпечення заставою не гарантує погашення кредиту, тому банк повинен ретельно оцінити ринкову та ліквідаційну вартість за­безпечення, а потім постійно здійснювати його поточну переоцін­ку. Найчастіше вартість забезпечення вища, ніж сума кредиту, бо вона повинна покривати не лише ризик від того, що ліквідаційна вартість забезпечення може виявитися меншою від оцінювальної, а й відшкодовувати відсоткові платежі, які нагромаджуватимуть­ся в міру погіршення стану кредиту.

Отже, банку необхідно визначити, які активи є прийнятними для застави і як обчислити сучасну вартість кредиту. Для цього слід проаналізувати такі характеристики закладених активів:

 

· відносну легкість оцінки застави до прийняття рішення про видачу кредиту і протягом усього строку кредиту (вартість заста­ви потребує періодичної перевірки, з тим щоб забезпечити адек­ватне покриття кредиту);

· можливість розміщення застави на ринку;

· ліквідність або можливість швидкого переведення застави в готівку;

· підконтрольність —- точне визначення кредитором місце­знаходження застави і можливостей реалізації права на воло­діння нею;

· ступінь фізичного та морального старіння (деякі активи втрачають свою початкову вартість швидше, ніж інші, хоча стро­ки їх придатності на відміну від строку їх старіння можуть бути значними).

Зважаючи на всі ці моменти, банк, що має надати кредит, по­винен:

а) перевірити активи, які пропонуються позичальником у вигляді застави, на наявність цесій, прав відводу та інших по­зивів;

б) зареєструвати передоручення прав на заставу в судових ор­ганах;

в) постійно поновлювати записи та періодично (бажано рапто­во) перевіряти місцезнаходження та стан застави.

Таким чином, застава як така не впливатиме на ризик, вона лише надає можливість кредиторові збільшити свої шанси на по­вернення коштів за своїми фінансовими вимогами у випадку не­виплати боргу.

Аналіз якості кредиту. Система рейтингу кредиту за критері­єм якості є важливим інструментом систематичної оцінки ступе­ня кредитного ризику, пов'язаного з непогашеними інвестицій­ними кредитами банку. Використання системи рейтингу допома­гає визначити дохідність кредиту у зв'язку із ризиком, що вини­кає при цьому.

Банки найчастіше складають власні рейтинги кредиту за якіс­тю, проте основою для них є класифікація за ступенем ризику, яка наведена в Положенні НБУ «Про порядок формування та ви­користання резерву для відшкодування можливих втрат за кредит­ними операціями» від 6 липня 2000 р. № 279.

З огляду на це, банки повинні присвоювати кожному кредиту певні числа та/або букви залежно від його якості.

Наприклад:

а) рейтинг якості кредиту може складатися з номерної систе­ми, яка класифікує кредит у межах від 0 до 6 (див. табл. 9.5);

в) рейтинг якості кредиту за системою балів оцінює кредит за призначенням, заставою, фінансовим станом позичальника, стро­ком та схемою погашення, кредитною інформацією, ціною та ін. (див. табл. 9.6);

г) рейтинг якості кредиту за аналізом фінансових коефіцієнтів класифікує кредити за певним класом від І до VI (див. табл. 9.7).

 

 

Таблиця 9.5