Камерна симфонія № З

Цей твір належить до тих, котрі одразу, з першого виконання, полонили серця слухачів і отримали стійку і заслужену популярність, її дещо незвичний, як для симфонії, склад - флейта і дванадцять струнних інструментів -змушують пригадати собі вишукану атмосферу придворного концертування кінця XVII - поч. XVIII ст., але такий камерний склад призначається композитором для виразу сильних і драматичних емоцій. Цікаво, що в естетиці тієї давньої доби тембр флейти характеризувався, як "печальний і сумовитий".

Станкович знаходить у ньому вражаючу подібність до задушевного голосу нашої сопілки, і досить охоче підкреслює цю подібність. Для композитора солюючий інструмент - як зворушливий голос душі самотньої людини, що загубилась у вирі юрби.

Два музичні образи весь час стикаються в стислій за розмірами одночастинній симфонії - ніжний жалібний наспів флейти (в його мелодій часто вчуваються інтонації українських народних голосінь) і неспокійне тривожне пульсування струнних інструментів. Стиснений до краю час розгортання нагадує чергування кінокадрів з їх стрімким перебігом подій,раптові "спалахи" гучності, гострі акценти відображають напружений подих сучасності - але побачені митцем крізь призму старовинного концерту, що надає симфонії особливого значення "діалогу між сторіччями", перекидає місток між епохами, в яких так багато спільного... Поступово Станкович додає до основного, драматичного, ще один образ - лагідний, просвітлений, котрий переводить дію в зовсім іншу площину: це світ лагідних мрій, спокійного спостереження. Цей образ можна визначити як пастораль - оскільки він близький також до пісенних обрядових наспівів. Крім того, тут помітні певні звукозображальні ефекти, що теж пов'язані з імітацією звуків природи. Фольклорні риси мелодії нагадують про стародавні язичницькі обряди яких обожнювався довколишній світ.

Проте цей стан спокою і гармонії триває недовго. Раптово вривається тривожний ритм початкової теми струнних, і розпочинається наступний етап розвитку - етап зіткнення двох світів: енергійно-агресивного, що належить до реальності, і яким розпочинався твір, і пасторалі, котра відображає недосяжний ідеал душевного спокою, врівноваженості і досконалості і тут, у протиставленні з жорстокістю і похмурістю попередніх епізодів, виділяється напрочуд рельєфно і яскраво. Та перший реально-войовничий "персонаж" інструментальної драми неухильно і поступово витісняє мрійливий і делікатний образ, він наче зникає, розчиняється в потоці наступаючих кроків реальності. Дисгармонійний, цілком немилозвучний акорд (всі дванадцять звуків хроматичного звукоряду, зібрані у єдиний "пучок"), розкиданий по всіх інструментах, символізує трагічний злам.

Після того вже ні одна музична тема не з'явиться в первозданному вигляді, як раніше. Навіть і енергійний поступ початкової мелодії зазнає істотних змін, в ньому підкреслюються несподівані зупинки, перерви, наче тривала боротьба знесилила і вичерпала її навальний хід. Жалібний голос флейти на цьому тлі сприймається як запитання без відповіді, зітхання викликане глибоким сердечним болем.