Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Вплив зміни обсягу виробництва (реалізації) продукції на змінні і умовно-постійні витрати




Обсяг виробництва (збуту) Змінні витрати Постійні витрати
сумарні на одиницю продукції сумарні на одиницю продукції
Зростає Збільшуються Постійні Постійні Зменшуються
Зменшується Зменшуються Постійні Постійні Збільшуються

До складу постійних витратвходять затрати, сума яких не залежить від зміни обсягу виробництва й реалізації продукції в рамках певного часового періоду. Як правило, постійні витрати здійснюються і за умови відсутності основної діяльності. По­стійні витрати, у свою чергу, поділяються на абсолютно по­стійні (здійснення орендних платежів) та умовно-постійні (знос малоцінних і швидкозношуваних предметів).

Обсяг змінних витрат перебуває у прямій залежності від зміни обсягу виробництва й реалізації продукції. За характером такої залежності змінні витрати можуть мати пропорційний, де­гресивний або прогресивний характер зростання.

Збільшення обсягу прибутку підприємства залежить від трьох факторів:

збільшення обсягу реалізації продукції;

підвищення ціни на продукцію;

зниження затрат на виробництво та реалізацію.

Поширеними у фінансовому менеджменті способами макси­мі­зації й темпів наростання прибутку є:

1) метод граничного аналізу з оптимізацією затрат, обсягу виробництва продукції та прибутку, в основу якого покладено зіставлення граничної виручки з граничними витратами;

2) метод операційного левериджу.

Метод операційного левериджу побудований на зіставленні виручки від реалізації із загальними витратами, а також змін­ними та постійними витратами. Його зміст полягає в такому. Будь-яка зміна виручки від реалізації продукції породжує ще значнішу зміну прибутку. Даний феномен має назву вироб­ни­чого (операційного) важеля, сила дії якого визначається за формулою:

Сила дії виробничого важеля = результат від реалізації після відшкодування змінних витрат / Прибуток.

Ступінь такої зміни залежить від співвідношення між по­стій­ними та змінними витратами підприємства, що називається кое­фіцієнтом операційного левериджу:

Коефіцієнт операційного левериджу = Постійні витрати на виробництво та реалізацію продукції / Змінні витрати на виробництво та реалізацію продукції = Постійні затрати на виробництво та реалізацію продукції / Повна сума затрат на виробництво та реалізацію продукції.

Співвідношення приросту суми валового прибутку та суми обсягу реалізації, що досягається при певному коефіцієнті опе­раційного левериджу, називають ефектом операційного леве­риджу.

Ефект операційного левериджу = Темп приросту
валового прибутку (%) / Темп приросту обсягу
реалізації продукції (%).

Під час застосування методу операційного левериджу необ­хід­но враховувати ряд особливостей:

1) позитивний вплив операційного левериджу може бути до­сягнутий лише за умови переходу підприємством порогу рен­табельності основної діяльності;

2) чим вище значення коефіцієнту операційного левериджу, тим вищим буде його ефект під час збільшення приросту обсягу реалізації продукції;

3) за умови зниження обсягу реалізації продукції значною мірою знижуватиметься валовий прибуток;

4) ефект операційного левериджу може повністю виявлятись лише в короткотерміновому періоді.

Використовуючи механізм операційного левериджу, підпри­ємства можуть цілеспрямовано управляти постійними та змін­ними витратами з метою визначення такої їх комбінації, за якої б утримувався найбільший з усіх можливих прибутків.

Формування прибутку підприємства в часі має специфічний характер. Бухгалтерська звітність підприємства дозволяє визна­чити суму прибутку за певні проміжки часу станом на певну дату. Реально формування прибутку на підприємстві відбу­ва­єть­ся постійно, що пов’язано з безперервним процесом фінансової діяльності підприємства. За кожною реалізаційною операцією, пов’язаною з відвантаженням продукції, наданням послуг, ви­конанням робіт або надходженням коштів від здійснення тих чи інших видів діяльності відбувається процес формування при­бутку. Тому з метою оперативного управління формуванням при­бутку фінансові менеджери розраховують його обсяг у скла­ді виручки від реалізації тих чи інших грошових надходжень. Даний розрахунок, як правило, проводиться з використанням показників рентабельності чи показника витрат на грошову оди­ницю.

Вплив на прибуток звітного періоду збиткових результатів діяльності попереднього періоду господарювання підприємства зумовлений сальдовим методом його визначення, що призво­дить до часткової втрати отриманого прибутку внаслідок раніше допущених збитків.

Абсолютна сума прибутку, отримана підприємством, у тому числі прибуток від основної діяльності, є дуже важливими по­казниками. Однак вони не можуть характеризувати рівень ефективності господарювання. За інших однакових умов більшу суму прибутку отримає підприємство, що володіє більшим ка­піталом, використовує більше живої та матеріалізованої праці, більше виробляє і реалізує продукції (робіт, послуг).

Щоб зробити висновок про рівень ефективності роботи під­приємства, отриманий прибуток необхідно порівняти зі здій­сне­ними витратами. По-перше, витрати можна розглядати як по­точні витрати діяльності підприємства, тобто собівартість про­дукції (робіт, послуг). Тут можливі різні варіанти визначення поточних витрат і прибутку, що використовуються в розра­хун­ках.

По-друге, витрати можна розглядати як авансовану вартість (авансований капітал) для забезпечення виробничої та фінан­сово-господарської діяльності підприємства. Тут також можливі різні варіанти визначення авансованої вартості й визначення прибутку, що береться для розрахунків.

Співвідношення прибутку з авансованою вартістю або по­точ­ними витратами характеризує таке поняття, як рентабельність. У найширшому, найзагальнішому розумінні рентабельність озна­чає прибутковість або дохідність виробництва й реалізації всієї продукції (робіт, послуг) чи окремих її видів; дохідність під­приємств, організацій, установ у цілому як суб’єктів госпо­дар­ської діяльності; прибутковість різних галузей економіки.

Рентабельність безпосередньо пов’язана з отриманням при­бутку. Однак її не можна ототожнювати з абсолютною сумою отриманого прибутку. Рентабельність – це відносний показник, тобто рівень прибутковості, що вимірюється у відсотках.

Різні варіанти рішень, що приймаються під час визначення прибутку, поточних витрат, авансованої вартості, для розра­хун­ку рентабельності, зумовлюють наявність значної кількості по­казників рентабельності.

Обчислення рентабельності окремих видів продукції (робіт, послуг) може ґрунтуватися на показниках прибутку від їх ви­пуску або реалізації. При цьому поточні витрати можуть брати­ся в таких варіантах: собівартість продукції (виробнича); со­бівартість продукції за виключенням матеріальних витрат (за­ново створена вартість); вартість продукції в цінах виробника (вартість за мінусом непрямих податків).

Для розрахунку рівня рентабельності підприємств можуть використовуватися загальний прибуток і прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), тобто від основної діяльності. При цьому прибуток зіставляється з авансованою вартістю, яку мо­ж­на визначати в різних варіантах (весь капітал підприємства, власний капітал, позичковий капітал, основний капітал, обо­рот­ний капітал).

Для розрахунку рентабельності галузей економіки береться загальна сума прибутку, отримана підприємствами, об’єднан­нями, іншими госпрозрахунковими формуваннями, що входять у відповідну галузь економіки. На рівень рентабельності галузі впливатиме наявність у ній низькорентабельних і збиткових під­приємств.

Основним об’єктом у фінансовому плануванні є прибуток підприємства. Безпосередньо організація управління фінансами залежить від розмірів компанії та виконуваних нею завдань. Під час вирішення фінансових питань необхідно точно трактувати поняття «прибуток». Якщо повернутися до рахунка прибутків і збитків, то за ним легко помітити, що є істотна різниця між валовим і чистим прибутками: валовий прибуток являє собою поточні доходи до сплати податків, чистий– після їхньої сплати, тобто це ті засоби, які компанія може використовувати за своїм розсудом. У свою чергу, чистий прибуток, залежно від вико­ну­ваних ним функцій, ділиться на розподілений, тобто той що пішов на виплату дивідендів чи взагалі в особисті доходи влас­ників фірми, і нерозподілений, тобто вкладений у виробництво. Особливих рецептів відносно розподілу чистого прибутку не існує, – усе залежить від конкретних цілей фірми і її фі­нан­со­вого стану. Можна лише відзначити, що прибуток, який роз­поділяється, складає зазвичай 30–50 % чистого прибутку.

В умовах ринкової економіки чистий прибуток є основою економічного та соціального розвитку підприємства. Постійне збільшення чистого прибутку – це стале джерело фінансування розвитку виробництва (реінвестування прибутку), виплати диві­дендів, створення резервних фондів, задоволення соціальних і матеріальних потреб працівників підприємства, благодійної ді­яльності. Чистий прибуток – найважливіший показник для оці­нювання виробничої та фінансової діяльності підприємств, ос­кільки відбиває ступінь його активності та фінансового благо­получчя, а також ефективність менеджменту. За чистим при­бут­ком визначається прийнятний для інвестора рівень доходності активів підприємства для порівняння з альтернативними варі­антами напряму інвестування (за умови порівняльного ризику). Чистий прибуток є одним з основних джерел збільшення капі­талу підприємства, що відбито у формі № 4 «Звіт про власний капітал» фінансової звітності. Постійне збільшення прибутку за умов припустимого ризику, тобто в разі залучення додаткових позикових коштів чи додаткового розміщення акцій, зміцнює конкурентні позиції підприємства на ринку капіталу.

Розглянемо, які саме чинники впливають на цей підсумковий показник.

Основним чинником є дохід (виручка) від реалізації про­дукції, що свідчить про ринковий попит на продукцію під­при­ємства, повернення вкладених у виробництво коштів і можли­вість розпочати новий виробничий цикл. Розмір виручки від реалізації залежить від обсягів і структури виробництва за ви­дами продукції та ринкових цін кожного виду. Відділи марке­тингу підприємств зобов’язані постійно аналізувати ринковий попит на продукцію підприємства, своєчасно на нього реагу­ва­ти. Економічне обґрунтування обсягів виробництва виконується через пошук так званого критичного обсягу, критичної точки або точки беззбитковості.

Ще один чинник, що істотно впливає на розмір чистого при­бутку, – це сукупні витрати на виробництво та збут продукції: собівартість реалізованої продукції, а також адміністративні вит­рати (загальногосподарські витрати, пов’язані з управлінням та обслуговуванням підприємства) та витрати на збут (витрати на утримання підрозділів, що займаються збутом продукції, рекламу, доставку продукції споживачам тощо).

З плануванням прибутку тісно пов’язане касове планування, тобто процес оцінки всіх джерел надходження й видатків наяв­них засобів протягом визначеного періоду часу.

Основне завдання при цьому – визначити мінімальний розмір оборотного капіталу, необхідного для перетворення готівки в товарні запаси, потім у дебіторську заборгованість і, нарешті, зно­ву в готівку.

Отриманий прибуток підприємство розподіляє за двома нап­рямами:

на фінансування певних витрат на рівні держави через сплату в державний та місцеві бюджети податку на прибуток;

на формування на рівні підприємства фінансових ресурсів грошових фондів, що мають певне призначення й виконують відповідні функції в його діяльності.

Метою створення будь-якого підприємства є отримання прибутку. Максимізація прибутку є одним з основних завдань фінансового менеджера, яке для свого вирішення потребує опти­мальних рішень у сфері капітальних вкладень, управління струк­турою та вартістю капіталу, доходами й витратами, ос­новним та оборотним капіталом. Стабільне зростання прибут­ку – це результат ефективного управління фінансами госпо­да­рюючого суб’єкта в цілому. Тому управління прибутком можна розглядати як у широкому, так і вузькому розумінні.

Збільшення доходів підприємства можливе за рахунок роз­ширення ринків збуту продукції та освоєння виробництва нових видів продукції. При цьому, збільшення доходів за рахунок підвищення ціни реалізації продукції можливе лише під час освоєння нових видів продукції, що користуються підвищеним попитом у споживачів. Під час збільшення обсягів реалізації продукції, як правило, ціна реалізації зменшується, а вигоду під­приємство отримує переважно за рахунок зростання загального обсягу виручки від реалізації.

Зростання доходів підприємства забезпечується ефективною маркетинговою політикою та розробкою нових перспективних видів продукції, на які очікує споживач. Ці напрями діяльності не є безпосередньо напрямами фінансового менеджменту. Од­нак, і маркетингові дослідження, і науково-технічні розробки потребують значних витрат, тому фінансові менеджери під­при­ємства повинні знаходити оптимальне співвідношення між роз­міром таких витрат та можливою вигодою в результаті збіль­шення доходів, поліпшення конкурентної позиції підприємства на ринку, зростання його економічного потенціалу та фінансової стійкості. Для цього необхідно розробляти стратегії розширення виробництва, освоювати нові перспективні напрями діяльності та складати відповідно до цих стратегій бізнес-плани.

Зменшення витрат полягає у проведенні аналізу витрат. Ана­лізу підлягають склад і структура операційних витрат, зокрема виробнича собівартість, адміністративні витрати, витрати на збут, основні складові виробничої собівартості, а також позаопе­раційні витрати. У результаті аналізу виявляють резерви ско­рочення матеріальних витрат, витрат на оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих на виробництві, та працівників апарату управління.

Відповідно, управління розподілом прибутку підприємства передбачає вирішення таких завдань:

1) забезпечити збільшення абсолютної суми прибутку після сплати податку на прибуток;

2) забезпечити збільшення абсолютної суми чистого при­бут­ку підприємства;

3) визначення оптимального співвідношення у використанні чистого прибутку на споживання та накопичення;

4) визначення оптимального розміру прибутку, що спрямо­ву­ється на виплату дивідендів.

Ці завдання фінансові менеджери вирішують, враховуючи осо­бливості чинної податкової політики (через оптимальне змен­шення оподатковуваної суми прибутку, використання дію­чих податкових пільг, оптимізації податкових платежів у часі, враху­вання чинних умов оподаткування дивідендних виплат тощо).

Формування та реалізація ефективної податкової політики сприяють зниженню податкового тиску, зменшенню обсягу по­даткових платежів, а, отже, збільшенню обсягу фінансових ре­сурсів, що залишаються в розпорядженні підприємства та мо­жуть бути використані для його подальшого розвитку. Оскільки податок на прибуток, з одного боку, є одним з основних по­датків, які сплачує підприємство, а, з іншого, – найбільш регу­льованим із боку підприємства, управління податками полягає переважно у формуванні ефективної політики щодо сплати податку на прибуток.

У процесі управління прибутком велике значення має не тільки максимізація прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства, але й оптимальний його розподіл та вико­рис­тан­ня. Підприємство, що отримує стабільний прибуток, має забез­печувати за рахунок прибутку стійке економічне зростання. Підприємство, яке не може наростити за рахунок прибутку свій економічний потенціал, неефективно управляє процесами роз­по­ділу та використання прибутку, а, отже, неефективно управ­ляє прибутком у цілому.

У яких пропорціях і на які цілі буде використано прибуток, визначає фінансова політика підприємства. Частина прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків, може бути спрямована на виплату дивідендів влас­никам-акціонерам та на інші цілі, не пов’язані з його фінансово-господарською діяльністю, наприклад, добровільні внески до благодійних фондів, безповоротна фінансова допомога іншим господарюючим суб’єктам тощо. Ця частина прибутку не збіль­шує фінансових ресурсів підприємства й не може бути вико­ристана для його економічного зростання.

До функцій фінансового менеджера входять розробка й об­ґрунтування пропозицій з розподілу чистого прибутку та фор­мування грошових фондів підприємства. При цьому найваж­ли­вішими завданнями є узгодження дивідендної та інвестиційної політики й забезпечення оптимальних пропорцій між реінвес­туванням прибутку та використанням її на споживання.

Особливу увагу дивідендній політиці приділяють відкриті акціонерні товариства. Менеджери таких підприємств повинні не тільки піклуватися про раціональний розподіл прибутку на нагромадження та споживання, але й враховувати реакцію фон­дового ринку на підвищення чи зниження дивідендів. Інфор­мація про дивідендну політику відкритих акціонерних товариств ретельно відслідковується учасниками фінансового ринку, заці­кавленими особами. При цьому аналізуються такі основні по­казники, що характеризують дивідендну політику акціонерного товариства:

Ставка дивіденду на одну акцію = Дивідендний
фонд / Акціонерний капітал)
· 100.

Дохід на одну звичайну акцію = Чистий
прибуток / Середня кількість звичайних акцій в обороті.

Коефіцієнт «ціна – дохід» = Ринкова вартість акції
(курс ) / Дохід на одну звичайну акцію.

Дивідендний дохід = Дивіденд на одну
акцію / Ринкова вартість акції.

Коефіцієнт виплати дивідендів = Дивіденд
на одну акцію / Дохід на одну акцію.

Інформація про ці показники публікується у фінансовій пре­сі, а, отже, збої у виплаті дивідендів можуть призвести до зни­ження ринкової вартості акцій.

Інтереси акціонерів пов’язані з підвищенням їхнього сукуп­ного доходу. Необхідно з’ясувати, яка дивідендна політика дасть найбільший приріст цього доходу. Дослідження призвели до появи двох теорій дивідендної політики.

1.Теорія нарахування дивідендів за залишковим принципом. Відповідно до цієї теорії дивідендний фонд по звичайних акціях формується після фінансування за рахунок прибутку всіх необ­хідних витрат, тобто погашення кредитів, виплати фіксованих дивідендів по привілейованих акціях, відрахувань у фонд роз­витку для здійснення інвестицій, а сума, що залишилася, спря­мовується на виплату дивідендів.

Основними розробниками цієї теорії вважаються Ф. Моділья­ні та М. Міллер (звідси скорочена назва – теорія М-М).

Головна теза цієї теорії полягає в тому, що акціонери від­дають перевагу стабільності дивідендної політики, а не одер­жанню надвисоких доходів. Крім того, ці вчені вважали, що сума виплачуваних дивідендів приблизно дорівнює витратам, які необхідно нести для вишукування додаткових джерел фі­нансування інвестицій. Звідси вони прийшли до висновку, що дивідендна політика на ціну акцій і сукупне багатство акціо­нерів не впливає й тому не потрібна; пріоритет треба віддавати інвестиційній політиці.

2. Більш розповсюдженою є теорія, що дістала назву «сини­ця в руці». Головний її розробник М. Гордон виходив з того, що інвестори хочуть мінімізувати ризик, тому завжди віддають пе­ревагу поточним дивідендам, можливим майбутнім виплатам і приростам акціонерного капіталу. Одержувані регулярно диві­денди зменшують ризик, невизначеність для акціонера, який віддасть перевагу меншому, але постійному доходу на вкла­дений капітал. Це приводить до підвищення ціни акціонерного капіталу, тому що збільшується попит на акції. І навпаки, якщо дивіденди компанією не виплачуються, то збільшується неви­значеність, зростає необхідна інвесторам норма доходу, що при­зводить до зниження ринкової ціни акцій.

У практичних ситуаціях фінансовим менеджерам необхідно враховувати конкретні обставини й вибирати підхід відповідно до обставин. Доводиться балансувати між виплатою достатніх дивідендів (щоб були задоволені акціонери) і реінвестуванням прибутку (для забезпечення розвитку підприємства). Зваженою вважається дивідендна політика без різких коливань (різке зниження дивідендів в одному році, потім підвищення і т. д.), при якій щорічно виплачується стабільний дохід. За нагоди, треба намагатися забезпечити акціонерам доход більший, ніж банківський відсоток. Іноді можна вдаватися до виплати диві­дендів акціями, щоб зберегти прибуток в обороті підприємства.

Частина прибутку, що залишається після виплати дивідендів і використання на інші цілі, збільшує фінансові ресурси під­приємства, а, отже, його економічний потенціал. Прибуток част­ково спрямовується на збільшення резервного (якщо його роз­мір не досяг визначеного рівня) та статутного капіталу, а також може залишатися нерозподіленим. У будь-якому разі залишені в розпорядженні підприємства кошти інвестуються в оборотні або необоротні активи, які підприємство використовує надалі у процесі фінансово-господарської діяльності з метою отримання прибутку.







Дата добавления: 2015-09-04; просмотров: 6219. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2020 год . (0.012 сек.) русская версия | украинская версия