Бюджетний механізм в зарубіжних країнах.

 

 

Серед програмних технологій першого покоління варто назвати систему “планування — програмування — бюджетування” (Planning — Programming — Budgeting System — скорочено СППБ), яка діяла в США і деяких інших країнах. СППБ — форма програмного бюджетування, оператори якої обґрунтовують бюджетні рішення, спираючись більше на поставлені цілі й кінцеві результати (за принципом output), ніж керуючись ресурсними обмеженнями (за принципом input).

В епіцентрі програмного бюджету міститься програмна структура, яка встановлюється кожним міністерством і органом влади. Її мета — класифікувати різні види діяльності органів державної влади й управління з орієнтацією на ціль, виявити і відобразити похідні завдання, а також фактори, які при цьому впливають на бюджет. Фактично програмна структура відповідає на питання: що треба робити? Навіщо це робити? Хто, скільки і для чого отримує фінансових ресурсів?

Окремі показники видатків — найнижчий рівень кожної програмної структури — становлять базис піраміди “цілі — субцілі — ресурси” для досягнення поставленої мети. Це вже зовсім інший підхід, ніж до складання традиційного плану бюджету, оскільки під час розроблення подібних програмних структур виходять з цілі програми, бажаного “продукту” діяльності держави (output), а не з інституційних затрат факторів виробництва (input).

Надалі за допомогою сучасної техніки прийняття державних рішень у сфері економіки і фінансів на основі різних методів аналізу численних можливих програмних альтернатив вибирається найефективніша. Складаються програмний і фінансовий плани терміном на кілька років.

Важливо особливо підкреслити, що СППБ зорієнтована і максимально націлена на необхідний результат і з цією метою передбачає класифікацію різних державних цілей, узгодження дій державних органів для успішного їх здійснення, програмування діяльності держави на кілька років і аналіз альтернативних програм, підвищення ефективності контролю. Тому СППБ у західній літературі називають “концепцією бюджетування, зорієнтованою на досягнення мети, продуктивність або результат.

Найпоширенішою версією програмного бюджетування є програмно-цільовий менеджмент (Management by Objectives and Programms), адже у західних країнах налічується сотні програм як засобів приймання бюджетних рішень та управління державними фінансами. Не претендуючи на радикальне реформування фінансової системи, призначення програмно-цільового методу полягає в удосконаленні її функціонування та ефективному здійсненні фінансової політики. Ця модель підпорядкована п’ятифазній послідовності адміністративних дій та аналітичних процедур:

Формування ієрархічного реєстру цілей: стратегічних, проміжних, галузевих (відомчих), кінцевих; визначення способів їх досягнення за даних умов та існуючих засобів

ò

Розроблення програм як методу приймання рішень, сукупності заходів для досягнення конкретної мети як предметно-відособленої статті бюджетного фінансування

ò

Інтеграція програм в їх предметно-матеріальній формі з їх фінансовою вартістю; складання програмно-фінансового плану з додатком аналізу та пояснювальної записки (меморандуму)

ò

Документування й тиражування фінансової інформації для службового (урядового) і публічного (парламентського, відкритого для ЗМІ) користування

ò

Організація виконання: визначення повноважень, компетенції, відповідальності управлінських структур та персоналій, задіяних у реалізації програм

 

Отже, програма є комбінованою п’ятичленною структурною послідовністю досягнення певної мети державної діяльності з відповідним цільовим фінансуванням. Під програмно-цільовим кутом зору державна установа, яка виконує програму, є аналогом фірми, котра випускає певну продукцію. Кінцевій меті підпорядковуються субцілі. Наприклад, освітня програма має такі субцілі: будівництво й утримання шкіл, підготовка персоналу, випуск навчальної літератури тощо.

У деяких країнах щодо бюджетних установ діє законодавство типу “Сансет ” (англ. sunset — буквально “захід сонця”), що легітимізує припинення фінансування певної установи, якщо тільки право на її діяльність не поновлюється на новий термін. Передбачаючи режим законодавчо дозволеного фінансування протягом певного обмеженого часу, після закінчення якого фінансування автоматично припиняється, назва “Сансет” виражає сутність методу — можливість періодичної ліквідації непотрібних програм і/або неефективних установ. У протилежних ситуаціях діє процедура “Sunrise” — “cхід сонця”.

Модель“ Sunset ” було впроваджено в США в середині 1970-х років. Її мета — зобов’язати законодавчу владу посилити контроль за діями держави. Згідно з конституцією цей контроль стосується як ефективності й економічності виконання завдань органами виконавчої влади (контроль результатів), так і доцільності запровадження вже прийнятих програм, раціональності витрачання в їх межах грошових коштів. Відтак “ Sunset ” є механізмом, який повинен підвищувати відповідальність законодавчої влади і разом з тим ефективність виконавчої влади.

Усі програми в процесі функціонування “ Sunset ” (відповідно і діяльність органів влади щодо них) диференціюються за термінами виконання (наприклад, до трьох років, від трьох до п’яти, від п’яти до восьми, від восьми до десяти років тощо). Сам процес функціонування “ Sunset ” в ідеальному (чистому) вигляді складається з кількох етапів. Одним з найважливіших є розроблення плану з його складовими — блоками завдань і термінами їх виконання, зорієнтованого на досягнення головної мети. Приблизно за один рік до встановленого терміну закінчення робіт по блоку заінтересовані інстанції разом з контрольними установами виконавчої влади перевіряють стан справ, складають звіти зі своїми оцінками, висновками і пропозиціями, які направляються до парламенту.

На базі цих звітів після проведення відкритих слухань шляхом голосування вирішується подальша доля окремих програм і установ. Приймається рішення про продовження їх функціонування або про їх ліквідацію. Причому для політиків зовсім не обов’язково категоричне рішення “так” чи “ні”. Навпаки, бажано, “так, але…”, яке відкриває можливості для виправлення недоліків бюджетного менеджменту і поліпшення роботи адміністрації. Як вважає німецький професор Берт Рюруп, “модель “Sunset ” розкріпачує і вивільнює потенціал реформ у системі виконавчої влади, спонукає органи влади ефективніше працювати, розробляти раціоналізаторські пропозиції і подавати їх до парламенту”.