А. Побудова коаліції

По правді сказати, в ту пору ми туманно уявляли, що таке коаліція. Але відчували: чим більше нас буде, тим швидше досягнемо мети. Ми активно розбудовували організацію і робили при цьому багато помилок.

Кількість людей в організації росла, ми не встигали давати усім чіткі завдання, не окреслювали коло обов’язків кожного, не кажучи про контроль. Люди почали діяти на власний розсуд, але від імені організації: давали безглузді агресивні інтерв’ю, з яких потім усі сміялися, ходили в кабінети офіційних осіб і влаштовували скандали. Довелося розробляти чіткі плани та інструкції і контролювати, як вони виконуються. Анархічні й агресивні люди покинули організацію. Зате ті, що лишилися, почали працювати, як організація.

Ми зрозуміли, що не завжди кількість людей визначає якість організації й встановили певні критерії відбору. Щодо критеріїв, то ми знову помилилися.

Ми були лідери й вирішили, що нам потрібні такі ж сміливі й активні, як ми самі. Ми зневажали слабких і несміливих, міркуючи так: якщо нам розбивають вікна у квартирах, погрожують по телефону вночі, перекидають наші машини, утискують на роботі й ганблять у газетах, то ми герої, а слабакам серед нас не місце. Але згодом ми помітили, що в нашій організації всі хочуть тільки керувати, і багато справ не робиться через те, що ніхто не хоче займатися чорновою роботою. Ми почали залучати людей для конкретної роботи.

Один тихий мовчазний слюсар, який ніколи не ходив на мітинги і боявся посадових осіб, щодня перечитував усі місцеві газети і вирізав із них все, що писалося з приводу нашої проблеми.

Ще одна тиха няня дитячого садочку заклеювала у конверти листи, які збирали інші активісти, і надсилала у столицю в ЦК компартії та в різні міністерства. Вона б ніколи не наважилася піти від дверей до дверей збирати підписи під листами, зате ревно слідкувала, щоб листи рівними порціями щотижня надходили одним і тим же посадовим особам – безперебійно. Ніхто з нас, лідерів, не здатен був би довго виконувати таку рутинну роботу. Ця жінка надсилала листи впродовж 4 років. Коли листів було багато, вона притримувала частину про запас, а коли не вистачало, вона просила родичів писати їх знову і знову. Хоч один лист із одним підписом, але кожного тижня – так вона працювала.

Ці люди зробили для справи не менше, ніж лідери та герої.

У 1988 році в Херсонській області було всього три незалежні громадські організації: РУХ, товариство "Просвіта" і "Меморіал". Ми всі були членами РУХУ та "Просвіти", через те загітували обидві організації включитися в екологічну роботу. Але це були дуже політизовані організації, проти яких комуністи вели шалену пропаганду і залякували ними простих людей. Комуністи оголосили нас ворогами народу. Преса знову накинулася на нас. До того ж, обидві організації мали дуже багато власної політичної роботи і не могли працювати над екологічною проблемою стільки, як було необхідно.

Восени 1988 року було створене Всеукраїнське товариство "Зелений світ". Усі ми дружно вступили до нього, створили обласне відділення "Зеленого світу" й обрали керівником одного з лідерів нашої організації. Завдяки цьому у нас з’явилася потужна підтримка екологів усієї України.

В січні 1989 року був створений обласний Фонд милосердя і здоров’я, мене обрали президентом Фонду. Зрозуміло, що весь Фонд відразу ж виступив на захист Джарилгацької затоки і дитячого курорту. Потім ми створили Асоціацію дитячих лікарів Скадовська, Об’єднання працівників дитячих садків Скадовська, дитячий екологічний Клуб "Джарилгач", Товариство матерів дітей-інвалідів Скадовська, Координаційну Раду пошуку альтернативних технологій рисосіяння, Лігу незалежних експертів-гідробіологів. Більшість цих організацій очолили наші лідери. А ще ми створили прес-центр коаліції.

Боротися з нами стало набагато важче. Якщо раніше вся преса лаяла товариство "Джарилгач", то лаяти десяток різних організацій було неможливо – ніхто б не повірив, що всі вони погані. До того ж, серед них були об’єднання за професією, їх ніхто не міг звинуватити у непрофесійному підході або дилетанстві. На наше щастя, у країні почалися демократичні процеси і редактори газет вже не ризикували відмовляти стільком організаціям у праві висловити свою думку. Тим паче, якщо йшлося про загрозу здоров’ю населення цілого району. А деякі редактори поділяли наші погляди і, як могли, сприяли нам.