Уся здобута нашими підрозділами інформація надходила у прес-центр, де працювали 4 журналіста-добровольця. Вони інформацію обробляли і частково друкували у своїх газетах, частково розсилали в інші.
Коли траплялася інформація, яку не хотіла друкувати жодна газета, нам доводилося робити листівки і роздавати людям.
Зараз смішно згадувати, як ми ображалися, коли якась газета друкувала критичну статтю про нашу організацію або про когось із її членів. Пізніше ми навчилися користуватися законом, за яким ця газета зобов’язана була надати нам стільки ж місця для спростування, як і для критики, і раділи, коли противники на нас нападали у пресі. Право на спростування критики ми використовували для публікації потрібної нам інформації: результатів аналізів води у затоці, аналізів рисового зерна, захворюваності серед дітей, тощо.
У 1988 році мені вдалося умовити директора студії "Укртелефільм" зняти документальний кінофільм "Підземні води". Я написала сценарій, фільм був знятий, але жоден телеканал не хотів його показувати. Тоді ми з режисером Василем Вітром вирішили возити його за свій кошт по містах і селах вздовж Джарилгацької затоки, показувати в кінотеатрах і сільських клубах, щоб люди взнали всю правду про те, що чекає на них і на їхніх дітей, якщо не припиниться отруєння затоки. Місцева влада спробувала нам заборонити це. Тоді ми пообіцяли, що повеземо фільм у Москву в ЦК компартії, і вони не наважилися заборонити. Ми возили й показували фільм три тижні, спілкувалися з глядачами, збирали підписи під петиціями, і це дуже активізувало людей. Потім фільм показали ще й по телебаченню.
