Чинники сенсорного розвитку учнів

Сенсорний розвиток визначається різними чинниками, до яких належать біологічна спадковість, природне і соціальне середовище, організоване навчання, перцептивна активність особистості.

Ураховуючи біосоціальну природу людини, зазначені чинники класифікуються передусім на біологічні (спадкові можливості індивіда) та соціальні (природне і соціальне середовище, організоване навчання).

Біологічними передумовами функціонування перцептивних процесів є будова органів чуття – своєрідних анатомо-фізіологічних апаратів, розташованих на поверхні тіла або на внутрішніх органах, які приймають дію певних подразників із зовнішнього і внутрішнього середовища [5, с. 111], – а також наявність певної суми закріплених у мозку нервових зв’язків, що виявляються в безумовно-рефлекторних актах. Спеціалізовані сенсорні системи, визначені генотипом і пристосовані до сприймання окремих видів енергії (світлової, звукової, механічної, хімічної та ін.), утворюють лише задатки, природні потенції виникнення і розвитку перцепції. Своїх специфічних властивостей (предметність, цілісність, структурність, константність, осмисленість, апперцепція тощо) сприймання набуває в соціальних умовах життя індивіда за допомогою засобів, створених суспільством [4, с. 34].

Середовище як фактор сенсорного розвитку обов’язково включає природне і штучне предметне оточення людини. Матеріальні речовини, знаходячись у різних агрегатних станах, маючи механічні, акустичні, оптичні, гравітаційні, просторово-часові та інші властивості, стають для індивіда об’єктами сприймання, що безпосередньо регулюють актуальну поведінку, діяльність і спілкування. При цьому предметним середовищем є не вся об’єктивна дійсність, а тільки та її частка, з якою особа вступає в активний зв’язок, що відкривається їй лише певною стороною і певним чином упливає на її життєдіяльність [1, с. 141]. Проте середовище перцептивного розвитку – це не тільки предмети та явища дійсності, оперування якими забезпечує формування особистісного чуттєвого досвіду, це також суспільно-історичний досвід, зафіксований у сенсорних еталонах. У ході онтогенезу дитина поступово оволодіває системами таких загальноприйнятих перцептивних одиниць, застосовуючи їх як своєрідну «мову» сприймання, «вузлові» характеристики зовнішніх властивостей предметів, «мірки» для аналізу оточення й упорядкування власних уявлень [14, с. 11].

Суспільного досвіду не можна набути ані шляхом біологічного наслідування, ані в результаті індивідуального пристосування до наявного оточення. Він передається дітям дорослими людьми в процесі спілкування, сумісної діяльності, через організоване навчання, яке визнається у вітчизняній психології та педагогіці як вирішальний чинник розвитку особистості. «Поза навчанням і без нього немає розвитку», – стверджує Г. Костюк [8, с. 15]. Керівництво сенсорним розвитком здійснюється за двома провідними напрямами: ознайомлення із сенсорними еталонами та вироблення перцептивних операцій, тобто способів застосування засвоєних еталонів у аналізі предметів і явищ дійсності. Реалізація першого напрямку полягає у формуванні в суб’єкта чітких уявлень спочатку про основні різновиди якостей об’єктів сприймання, а пізніше – про відносини між ними. Найважливішою умовою створення еталонних уявлень психологи вважають організацію обстеження дітьми тих зовнішніх властивостей, які мають набути еталонного значення. Таке обстеження зазвичай включає: застосування раніше сформованих перцептивних дій, побудову на їхній основі нових перцептивних образів; закріплення їх шляхом стереотипізації повторюваних актів обстеження одного і того ж змісту. Суттєвого значення у формуванні сенсорних еталонів надається засвоєнню дітьми слів-назв відповідних ознак предметів. Другий напрямок сенсорного навчання ґрунтується на використанні різних форм орієнтувальних дій: спочатку еталони даються дитині у вигляді реальних об’єктів, вона навчається порівнювати їх із якостями обстежуваних предметів, виконуючи необхідні просторові маніпулювання; потім предметні зіставлення замінюються відповідними перцептивними операціями, які здійснюються лише у плані сприймання, за еталонами-уявленнями, коли дорослий керує процесом обстеження предметів [14, с. 13–14]. Підвищенню ефективності сенсорного розвитку, окрім суто специфічних, сприяють і такі загальні умови організації навчання, як відбір його змісту і методів, багаторазове вправляння у пізнавальних діях, поступове ускладнення пропонованих завдань, орієнтування на зону найближчого розвитку перцептивних операцій, алгоритмізація учіння, програмування дидактичного процесу, застосування проблемних ситуацій, індивідуалізація і диференціація навчання, реалізація особистісного підходу до учня [8, с. 18, 40; 12, с. 128; 13, с. 383].

Слід зазначити, що сенсорний розвиток не зводиться лише до навчання і не вичерпується його прямими результатами. Удосконалення перцептивних процесів завжди визначається переробкою, систематизацією, узагальненням інформації, засвоюваної як у процесі навчання, так і в інших дійових взаємозв’язках дитини із природним і соціальним середовищем – його фізико-географічними, соціокультурними факторами; предметами і засобами ігрової, пізнавальної, трудової та іншої діяльності; дорослими людьми – носіями суспільного сенсорного досвіду. Отже, сенсорний розвиток здійснюється в єдності чинників керованих (цілеспрямоване навчання) і некерованих (неорганізоване, стихійно діюче середовище).

Зважаючи на те, що для виникнення адекватного образу середовища потрібний не лише його вплив на органи чуття індивіда, а і процес «назустріч» – від індивіда до середовища, – учені поділяють чинники сенсорного розвитку на зовнішні (об’єктивні), до яких відносять соціальні умови життя і цілеспрямоване навчання, та внутрішні (суб’єктивні) – генотипні особливості дитини, її активність як суб’єкта сприймання. Вичерпну характеристику таких чинників психічного розвитку особистості дав Г. Костюк: «Зовнішні умови – це умови природного й суспільного середовища, потрібні для існування індивіда, його життєдіяльності, навчання, освіти і праці, для реалізації можливостей його розвитку. Зовнішні умови завжди діють на цей процес через внутрішні умови, що є в самому індивіді, у суб’єкті. Від природи індивіда, його потреб та інших суб’єктивних властивостей залежить, що саме із зовнішнього, об’єктивного середовища є для нього значущим, упливає на нього і стає фактором його активності» [4, с. 45]. Взаємозв’язок зовнішніх і внутрішніх умов психічного розвитку вчений пояснював тим, що як протилежності ці умови переходять одна в одну, а саме: зовнішнє, об’єктивне, засвоюючись індивідом, стає внутрішнім, суб’єктивним його надбанням, що визначає нове його ставлення до зовнішнього світу.

Для з’ясування особливостей зовнішніх і внутрішніх умов сенсорного розвитку, визначення його рушійних сил доцільно, на наш погляд, розкрити значення таких категорій, як «суб’єкт сприймання» та «перцептивна активність». Під суб’єктом сприймання у психології розуміють конкретного індивіда, якому притаманні різноманітні якості та властивості – від задатків (наприклад, порогів сенсорної чуттєвості) і здібностей сприймання (наприклад, оцінки пропорції або окоміру) до спрямованості особистості (зокрема, схильності до художнього відображення дійсності) і рис характеру (сприйнятливості до певної інформації, спостережливості тощо) [1, с. 139]. Разом із чуттєвим досвідом (образами, перцептивними навичками, уміннями і звичками) названі властивості утворюють потенціал і ресурси сприймання людини, її перцептивну компетентність. Очевидно, що така складна психологічна організація суб’єкта сприймання зумовлює внутрішнє «переломлення» всіх зовнішніх упливів, визначає специфіку перцептивної активності. Перцептивна активність – це вплив суб’єкта сприймання на його об’єкт, взаємодія між ними, спрямована на перетворення об’єкта суб’єктом [1, с. 163–164]. Як загальна ознака діяльності та поведінки людини перцептивна активність характеризується, по-перше, значущістю потреб суб’єкта у сенсорній інформації, особливостями його внутрішнього стану (мотиваційний бік сенсорного розвитку); по-друге, актуалізацією способів і засобів обстеження об’єктів сприймання (операційний і змістовий бік сенсорного розвитку). Між цими ознаками перцептивної активності існує певне розходження: мотиваційна сторона випереджає, як правило, операційну і змістову [4, с. 46], утворюючи тим самим внутрішню суперечність, рушійну силу сенсорного розвитку особистості. Подолання внутрішніх суперечностей реалізується шляхом вироблення нових способів дій, формування досконаліших операцій, узагальнених прийомів перцептивної діяльності. Зняття одних суперечностей сприяє виникненню інших, які знову потребують переборення труднощів, саморуху особистості.

Перцептивна активність складається з окремих, відносно самостійних актів, розгортання яких здійснюється в такій послідовності: виникнення потреби індивіда в чуттєвій інформації; утворення перцептивної мотивації; антиципація, тобто прогноз можливих результатів; прийняття рішення про те, що саме (хоча б у загальних рисах), де (зона пошуку) або як (принциповий шлях) має бути сприйнято; формування мети сприймання; побудова програми досягнення поставленої мети, вироблення критеріїв очікуваного результату; актуалізація відповідних засобів і способів змінення ситуації; досягнення результату; його контроль і корекція [1, с. 164–165]. Зазначені процеси, виконуючи особливі функції, є ланками єдиного ланцюга; можуть бути усвідомлюваними (довільними) і неусвідомлюваними (мимовільними); переходити один в одного і перериватися; відбуватись автоматично і включати креативні моменти; залежно від рівня організації сприймання мати різний масштаб і зміст; узгоджуватися в разі паралельного розгортання кількох активностей одного і того ж рівня. При цьому центральне місце серед них займає відношення «мотив – мета», яке визначає напрямок перцептивної активності, організовує сукупність зусиль, засобів і можливостей індивіда в єдине ціле [1, с. 169].

Отже, розвиток перцептивної сфери дитини є різноаспектним, багатокомпонентним і полідетермінованим процесом, що характеризується загальними ознаками онтогенезу і будується, водночас, за специфічними внутрішніми законами.