Виховання як педагогічне явище

Виховання – одна з центральних категорій педагогіки. В Українському педагогічному словнику знаходимо таке визначення: „ Виховання – процес цілеспрямованого систематичного формування особистості, зумовлений зако­нами суспільного розвитку, дією об’єктивних і суб’єктивних факторів [17, 53].

У вихованні особистості беруть участь сім’я (родина), навчально-виховні заклади, на нього впливають мікросередовище, засоби масової інформації, соціально-економічна ситуація тощо. Це робить виховання, з одного боку, керованішим (різноманітність засобів впливу на особистість), з іншого – ускладнюється управління ним (важко інтегрувати всі фактори впливу, убезпечити особистість від їх негативних різновидів).

Різноманітність виховних факторів впливу на особистість зумовили варіативність наукових визначень самого поняття „виховання” (рис. 4.1).

система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розви­неної особистості [47, 38]

багатофакторний процес пос­тійного духовного збагачення та оновлення тих, хто вихо­вується, і тих, хто виховує [43, 14]

соціальна взаємодія педагога та вихованця, динаміка їхніх стосунків [36, 93]

 

Рис. 4.1. Варіанти визначень категорії „виховання”

 

Виховання – явище соціальне, без нього неможливо уявити поступ суспі­льства; це – елемент загальнолюдської культури. Важливим його фактором є середовище, до якого входить сукупність соціально цінних для людини обставин.

Теорія виховання як розділ педагогічної науки має свій об’єкт і предмет. Об’єктом виховання виступає процес формування особистості в сукупності її ставлення до себе й інших людей, до праці. Визначені стосунки відповідають структурі психічних якостей особистості й охоплюють сферу її потреб, знань, почуттів, вольових дій і вчинків.

Предмет виховання – специфічні для виховання проблеми та явища: закономірності й принципи, зміст, технології, методи, прийоми та форми, спрямовані на реалізацію мети і завдань виховання.

Виховувати – означає створювати системи таких взаємин між людьми, що стимулюють певне ставлення особистості до себе й інших людей, до суспільства, до праці. Виховання, так само, як розвиток та навчання, – безпе­рервний процес. Психологічна сутність його полягає в переводі особистості з одного стану в інший, інтеріоризації зовнішнього у ставленні до неї досвіду, знань, цінностей, норм, правил у внутрішній психічний план, у її переконання, установки, поведінку. Наслідки виховання, а саме поведінка особистості, залежать від того, наскільки системно в процесі виховання були поєднані емоційно-чуттєва та вольова сфери людської психіки, поведінка особистості.

В основі виховного процесу лежить система стосунків, які завжди мають суб’єктно-об’єктний характер. „Виховання реалізується в процесі соціальних взаємодій як між вихователями та вихованцями, так і між самими вихованцями, що передбачає певні комунікативні стосунки” [34, 75]. Наявність їх – результат поведінки вихователя та вихованця у певній педагогічній ситуації. Деякі вчені розглядають процес виховання як послідовне розв’язання основних педагогічних ситуацій.

Педагогічна ситуація – це спосіб взаємопов’язаної діяльності вихова­теля та вихованця, змістом якої є обмін інформацією, пізнання особистості, надання допомоги, вихід із конфлікту тощо. Внаслідок цього виникають нові потреби, мотиви поведінки, зміни ставлення до різних об’єктів свого життя.

Послідовність, єдність і наступність процесу виховання пов’язана з психологічною структурою особистості і визначається кількома етапами, які схематично зображені на рисунку 4.2.

 

4.2. Послідовність процесу виховання особистості

 

Перший етап – ознайомлення з нормами і правилами поведінки та оволо­діння ними. До них належать загальнолюдські християнські моральні постула­ти, правила етики й етикету.

Другий етап передбачає вплив на свідомість і формування відповідних переконань, які здійснюють мотиваційну, спрямовуючу та коригуючу функції у виборі способу поведінки. При цьому переконання – це стійкі погляди, що формуються під впливом оточення і ґрунтуються на певних положеннях, думках, які вважаються істинними.

Третій етап – формування почуттів, емоційного забарвлення переживань і переконань. Виконуючи регулятивну функцію, стійкі переживання спрямо­вують поведінку особистості.

Четвертий етап – вироблення вмінь і навичок поведінки. Тривалі багато­разові спроби чинити правильно народжують навички та звички необхідної поведінки.

У конкретній життєвій ситуації поведінка людини може бути свідомою, звично-автоматичною чи інстинктивною. Сформованість тих чи інших навичок поведінки особистості відображають її спрямованість на різні об’єкти життя та характерологічні особливості.

Складові процесу виховання – самовиховання та перевиховання. Саме ці категорії одночасно складають також понятійний апарат педагогіки і відобра­жають специфіку виховання.

Самовиховання – „вищий етап виховного процесу, систематична й свідома індивідуальна діяльність людини, спрямована на вироблення в собі бажаних фізичних, розумових, моральних, естетичних якостей, позитивних рис волі й характеру, усунення негативних звичок” [17, 295]. Виховання насправді є самовихованням, оскільки до певного переконання людина приходить сама, у процесі власної діяльності [15, 79].

Перевиховання – „виправлення відхилень, вад, негативних наслідків, допущених у вихованні людської особистості” [17, 256]. Перевиховання спря­моване на перебудову неправильних (хибних) поглядів, суджень, переконань, перетворення негативних способів поведінки у суспільно визнані норми. Провідним механізмом перевиховання є залучення особистості до суспільно-корисної діяльності, в процесі якої відбувається переоцінка цінностей, зміна поведінки.

Виховання як педагогічна категорія та процес має свої особливості:

– двосторонній характер;

– безперервність та довготривалість;

– взаємозв’язок, взаємодоповнюваність процесів виховання, самовихо­вання та перевиховання;

– багатофакторність різноманітних виховних впливів (батьки, друзі, навколишнє середовище, засоби масової інформації тощо);

– латентний (прихований) характер результатів виховання;

– концентризм формування якостей особистості з урахуванням індивідуа­льних, психічних і вікових можливостей;

– різноманітність форм, методів і прийомів виховання;

– специфіка й труднощі оцінювання поведінки та якостей особистості у зв’язку з неточністю методів діагностики виховання.

Виховання – цілеспрямований процес формування особистості; він має свою внутрішню логіку і може бути визначений у вигляді функцій, які послідовно реалізуються (див. рис. 4.3).

 

Рис. 4.3. Послідовність реалізації виховних функцій

 

Сферами виховання є спілкування та діяльність, однак виховна дія відбувається тільки шляхом взаємодії особистості з різними об’єктами життя у процесі виникнення різноманітних виховних ситуацій. Розрізняють такі види виховної взаємодії:

1) педагогічні (вихователь – вихованець);

2) взаємні (вихователь – вихованець – вихованці – ровесники);

3) предметні (ставлення до предметів культури);

4) ставлення вихованця до самого себе.

Структура виховного процесу розкривається через єдність мети, змісту і способів досягнення результату. Провідні компоненти цієї структури – мета і завдання сучасного виховання, які саме і надають йому цілеспрямованого, систематичного, послідовного характеру.

У сучасних умовах розвитку суспільства провідною залишається мета виховання, яка є ідеалом кожного цивілізованого суспільства – формування гармонійної, всебічно розвинутої, конкурентоспроможної особистості для жит­тя в нових соціально-економічних умовах з умінням самовдосконалюватись та самореалізовуватися. Цей ідеал діє протягом століть, починаючи з афінської системи виховання, де й народилося розуміння гармонійності людини.

Термін „всебічний і гармонійний розвиток” – неоднозначний у розумінні сучасних філософів, психологів і педагогів, що можна продемонструвати схематично (рис. 4.4).

 

Рис. 4.4. Формування гармонійної, всебічно розвинутої особистості

 

Свою позицію стосовно розуміння змісту й мети виховання висловив відомий український педагог-гуманіст В.Сухомлинський: „Виховання всебічно розвинутої особистості – це вміння розібратись у найскладніших і на перший погляд нібито непомітних залежностях. Бути мудрим вихователем означає, насамперед, розуміти причинно-наслідкові зв’язки, які ми щодня бачимо, робимо, очікуємо” [43, 73].

Погляди на виховання як соціальне явище та його мету протягом історичного часу змінювались. Виховання, на думку давньогрецьких вчених Платона, Аристотеля, Піфагора, має спрямовуватися на розвиток тілесної та духовної складових людини. Середньовіччя відзначається пригнобленням особистості, використанням у вихованні фізичних покарань. Виховання носить суто класовий характер. Але водночас починають стверджуватись ідеї його демократизації та гуманізації. У Німеччині, Англії та Франції наприкінці XVIII–початку XIX ст. поширюються теорії неогуманізму, представники яких закликали до природного виховання, врахування динаміки розвитку дитини. Безцінними є праці французького просвітника Ж.-Ж.Руссо, швейцарського педагога-демократа Й.Песталоцці, польського лікаря, педагога Я.Корчака та ін.

Чимало зусиль до демократизації виховання доклав український філософ, педагог Г.Сковорода. У притчі „Вдячний Еродій” він наполегливо проголошу­вав ідею розумового та фізичного розвитку дітей незалежно від їх стану і заслуг батьків.

Демократизація виховання була основною педагогічною метою К.Ушин­ського. Ідеї природовідповідності, народності виховання вплинули на зміну змісту та методики процесу виховання.

Сьогодні виховувати – значить організувати змістовне життя та розви­вальну діяльність вихованців спільно з вихователями. Сучасна теорія вихован­ня (І.Бех, С.Карпенчук, І.Харламов, П.Підкасистий та інші дослідники) підкреслює активну роль об’єкта у вихованні, вплив на результат виховання соціальної особистісно орієнтованої взаємодії вихователя з вихованцями, внаслідок якої відбуваються якісні зміни у їхній свідомості та поведінці.

Сучасна стратегія і тактика виховання формується під впливом соціаль­но-економічних потреб і перспектив розвитку українського суспільства. В основу національного виховання, що є органічним компонентом освіти і охоплює всі складові її системи, покладені принципи гуманізму, демократизму, єдності сім’ї і школи, наступності та спадкоємності поколінь. Провідні завдання виховання достатньо чітко визначені у Конституції України, законодавчих актах про освіту, а також у Державній національній програмі „Освіта” (Україна XXI ст.), Національній доктрині розвитку освіти України в XXI ст. Серед них основні:

– формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля держави, готовності її захищати;

– забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, культури й історії свого народу;

– формування високої мовної культури, оволодіння державною мовою;

– виховання духовної культури особистості, створення умов вільного вибору нею своєї світоглядницької позиції;

– формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізо­ваного господаря;

– прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українського та інших народів;

– забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді;

– формування екологічної культури людини, гармонії її стосунків з природою;

– розвиток інтелектуальних здібностей і талантів молоді;

– формування глибокого усвідомлення взаємозв’язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

– формування у дітей і молоді вміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин.

До основних шляхів реформування виховання Державною національною програмою „Освіта” [20] віднесено:

– реформування змісту виховання, наповнення його культурно-історич­ними надбаннями українського народу;

– впровадження нових підходів, виховних систем, форм і методів вихо­вання, які б відповідали потребам розвитку особистості, сприяли розкриттю її талантів, духовно-емоційних, розумових і фізичних здібностей;

– розроблення теоретико-методологічних аспектів національної системи виховання з урахуванням вітчизняного і зарубіжного досвіду;

– об’єднання зусиль державних і громадських інституцій у вихованні молоді, сприяння діяльності дитячих та юнацьких організацій;

– розвиток різноманітних дитячих і молодіжних об’єднань за інтересами, позашкільних освітньо-виховних закладів;

– організація родинного виховання та освіти як важливої ланки виховного процесу і забезпечення педагогічної підготовки батьків;

– активний обмін надбаннями духовної культури між усіма народами, які населяють Україну, а також з українською діаспорою;

– широке використання у навчально-виховному процесі високохудожніх творів літератури та мистецтва;

– докорінні зміни в підготовці і перепідготовці педагогічних кадрів для національного виховання.

Реалізація завдань виховання – складний і суперечливий процес, у якому доцільно враховувати складність сучасної соціально-економічної ситуації в українському суспільстві. Зіткнувшись із нею, молоді люди частіше переконуються в тому, що культура, висока моральність лише шкодять у житті. Вони пізнали, що таке безробіття, не можуть зорієнтуватися і жити у сучасному інформаційному просторі. Лише незначна частка молоді цікавляться політикою або входять до молодіжних об’єднань та рухів. Підлітки соромляться бути м’якими, добрими і ввічливими, сприймають вихованість і шанобливість у ставленні до інших людей як ознаку недосконалості й відсталості.

Економічна криза, спад виробництва, відсутність коштів та інших засобів до існування ставлять під загрозу і процес виховання. Якщо у 80-ті роки ХХ ст. співвідношення між вихованням і навчанням (у кількісному порівнянні) було на рівні 30–40% до 60–70%, то тепер ця пропорція суттєво змінилася й утримується на рівні 10 % до 90 % [25].

Через це ускладнюються процеси самовиховання та перевиховання, збільшується кількість молодих людей з девіантною поведінкою (від лат. deviate – відхилення), її можна визначити за окремими вчинками або їх сукупністю, такими, як алкоголізм, наркоманія, суїциди, сексуальні збочення, акцентуації характеру тощо, які суперечать прийнятим у суспільстві юридичними, моральними, соціальними нормам. До найбільш виражених проявів девіації можна віднести протиправну поведінку.

Якщо життя людини складається з системи ставлень до різних об’єктів, які її оточують (людей, життя, суспільства, праці, пізнання), то зміст виховання охоплює саме цю систему стосунків. Зміст виховання – це форми людської культури, привласнені особистістю, що послідовно змінюють одна одну.

Стабільне ставлення особистості до дійсності – її якісна характеристика. Система найактуальніших етичних цінностей в нашому суспільстві складається із сукупності загальновизначених, відпрацьованих культурою відносин, таких, як „совість”, „свобода”, „справедливість”, „повага до іншої людини”, „відпові­дальність” тощо. Формування ціннісного ставлення до різних сторін нашого багатогранного життя – основна проблема виховання.

Показником ефективності, якості виховання є рівень вихованості особистості. Вихованість – це ступінь відповідності особистісного розвитку вихованця педагогічній меті.

Результати виховання вимірюється за певними критеріями. Критерій (від грец. criterion – визначальна ознака, вимірювач) – умовно прийнята міра, яка дає змогу осягнути явище і на цій підставі оцінити його.

Критерії оцінки виховного процесу стосуються як міри відповідних змін у вихованця, так і діяльності педагога, узгодженості цих дій. Ці критерії можна поділити на дві групи: перша – з’ясовує педагогічний стиль спілкування, володіння арсеналом педагогічних засобів, різноманітністю форм виховної взаємодії; друга – оцінює саме динаміку розвитку та духовного збагачення вихованця. Найпевніше динаміку виховних змін у поведінці особистості можна визначити в системі її головних стосунків: зі світом, самою собою, з іншими людьми, у ставленні до праці.

Інформація про рівень вихованості збирається завдяки різним методам дослідження, які повинні відповідати науково обґрунтованим вимогам, а саме:

1) вивчення особистості і колективу повинно бути цілеспрямованим;

2) вивчення необхідно здійснювати систематично протягом року й всього періоду навчання, поступово накопичуючи матеріал за значний відрізок часу;

3) особистість слід вивчати в діяльності – навчальній, трудовій, суспільно корисній, громадській, а також у спілкуванні з однолітками, дорослими, батьками;

4) необхідно вивчати не окремі риси, а особистість у цілому;

5) вивчення особистості і колективу треба здійснювати комплексно;

6) при вивченні слід користуватися різними методами і прийомами;

7) вивчення має бути об’єктивним, неупередженим, з фіксуванням як позитивних, так і негативних рис особистості і колективу.

1. Спостереження – найпоширеніший у практиці метод. Його застосо­вують під час проведення уроків, виробничого навчання, практик, суспільно корисної праці, дозвілля, виконання громадських обов’язків та доручень. При застосуванні цього методу учні не повинні помічати і відчувати, що за ними спостерігають. При цілеспрямованому спостереженні увага педагога зосеред­жується на певних явищах. Слід не просто констатувати факти, а виявляти причини явища, аналізувати їх, визначати шляхи і засоби ефективного впливу на учня чи колектив. Для запису в щоденник чи картку рекомендується така схема: дата спостереження, аналіз причин явища, що спостерігається, заходи впливу, результати, висновки. На нашу думку, немає потреби заводити картку спостережень на одного й того самого учня окремо викладачеві, майстрові виробничого навчання та класному керівникові. Така картка може бути одна, а записи в ній роблять усі згадані вище педагоги.

2. Бесіда як метод вивчення дає змогу виявити мотиви поведінки, інтереси, нахили учнів. Бесіду проводять з одним учнем (індивідуальна бесіда), кількома (групова), з групою (колективна). Заздалегідь складають план бесіди, формулюють запитання. Групова або колективна бесіда може бути стандарти­зованою (всім ставляться однакові запитання) і нестандартизованою (містить обов’язко­ве коло запитань, які ставляться в різному словесному оформленні). Запитання бувають прямі і непрямі. Залежно від мети й обставин бесіду проводять декілька педагоги разом (наприклад, класний керівник та майстер виробничого навчання) або один з них. Зауважимо, що під час бесіди спочатку ставлять запитання прості, зрозумілі, а потім складніші. Всі запитання мають бути лаконічними, конкретними і зрозумілими та не суперечити педагогічному такту і професійній етиці. Слід також врахувати, що під час бесіди різні обставини можуть викликати необ’єктивні відповіді.

3. Аналіз результатів діяльності (навчальної, трудової, громадської, естетичної, спортивної тощо) – дає змогу визначити практичні вміння учнів, спрямованість їхніх інтересів, допомагає краще пізнати внутрішній світ підлітків. Результати аналізу фіксуються у щоденнику чи картці спостережень.

4. Педагогічний експеримент. Учня (учнів) спостерігають у спеціально організованому педагогом середовищі (ситуації), в якому виявляються характерні риси особистості. Перед проведенням експерименту визначають його мету, завдання, обирають місце і час проведення, продумують систему спостережень.

5. Метод узагальнення незалежних характеристик – обробка (аналіз та узагальнення) педагогом інформації, одержаної від інших викладачів, одно­групників, батьків, друзів, представників громадських організацій, членів трудового колективу підприємства та ін. Одержані дані зіставляються з власними: якщо існують суперечливі судження, оцінки, то з’ясовують причини розходжень.

6. Метод педагогічного консиліуму – передбачає колективне обговорен­ня результатів вивчення учнів на основі певної програми, оцінювання тих чи інших якостей особистості, виявлення причин можливих відхилень у формуванні особистості та відбір засобів подолання виявлених недоліків.

7. Анкетування (письмове опитування) застосовують у випадках, коли необхідно одержати певні фактичні дані; з’ясувати ставлення учнів до певного явища, події, проблеми; виявити їхні інтереси; одержати єдино можливі і короткі відповіді (так, ні). Анкети бувають відкриті (які містять лише запитан­ня, а відповіді на них опитуваний має написати сам) і закриті (на кожне запи­тання пропонується декілька варіантів відповідей, одну з яких має вибрати опитуваний).

При складанні анкет потрібно дотримуватися таких вимог: 1) кожне запи­тання анкети повинно бути логічно завершеним та чітким за змістом; 2) варіан­ти відповідей у закритій анкеті мають передбачати можливі відповіді опитуваного, їх не повинно бути менше, ніж можуть назвати учні; 3) питання формулюються так, щоб вони були зрозумілими для всіх опитуваних; 4) не потрібно ставити запитання, які містять підказку.

8. Висування тези з доведенням її правильності чи неспроможності. Цей метод використовують на виховних годинах під час проведення (або напередодні) бесіди, диспуту на певну тему. Висловлені учнями міркування та їх обґрунтування дають змогу дослідити розвиненість свідомості підлітків, вивчити їхні життєві установки й орієнтації. Спираючись на них, педагоги обирають доцільні напрями і засоби виховної роботи в колективі.

9. Обговорення ситуації – цей метод дозволяє вивчати ціннісні орієнта­ції учнів, їхні погляди, переконання, моральні критерії. Його застосовують на виховних годинах та інших позаурочних заходах.

10. Соціометричний метод (розроблений американським психологом Дж. Морено) – дозволяє вивчити міжособистісні стосунки, симпатії й антипатії в навчальній групі, виявити реальних лідерів. Його суть полягає в тому, що учням пропонують відповісти (письмово) на запитання, які виявляють симпа­тію чи антипатію до інших членів групи. Основа запитань – „З ким би Ви хотіли...?” Як правило, пропонуються два напрями діяльності – спільна праця (навчальна, виробнича) та відпочинок, розваги.

Результативність виховання значною мірою залежить від тактики педа­гогічної дії, яка спирається на систему інтегрованих і взаємопов’язаних підходів у вихованні. За останні роки поняття „підхід до виховного процесу” ствердилося в педагогіці. Під ним слід розуміти виокремлення головного в педагогічному явищі, процесі виховання. Найпоширеніші такі підходи до виховного процесу:

1) системний – аналіз явищ і процесів у певній системі, сприйняття їх як єдиного цілого;

2) структурний – розгляд явищ системи у вертикально-горизонтальному розташуванні зв’язків між ними;

3) комплексний – різновид структурного та системного, об’єднує різнорідні фактори, які мають значення для виховання (єдність мети й напрямів виховного впливу, включення його в соціальну практику, охоплення виховним впливом усього населення, врахування у вихованні всіх факторів соціального життя тощо);

4) діяльнісний – висування діяльності як головного фактора єдності свідо­мості, поведінки й ставлення до праці;

5) творчий – розглядається як специфічна частка діяльнісного підходу, забезпечує успіх спільної діяльності вихователя з вихованцем;

6) диференційний – поділ вихованців на мікрогрупи за однорідними критеріями у навчально-виховній діяльності (успішність, сумлінність, спрямо­ваність інтересів, рівень вихованості тощо);

7) індивідуальний – урахування в процесі виховання особливостей кожного вихованця, зважаючи на його індивідуально-психологічні особливості, дина­міку особистісного розвитку;

8) суб’єктно-об’єктний – розгляд вихователя та вихованців як суб’єктів процесу виховання, що активно взаємодіють.

Підходи у вихованні мають суттєве значення як для теоретичних педаго­гічних досліджень (статті, дисертації, монографії), так і для здійснення цілеспрямованої виховної взаємодії на практиці.

Отже, виховання – це складне й динамічне педагогічне явище, що містить у собі процеси самовиховання та перевиховання.