Мистецтво й технологія виховання

У процесі реалізації мети і завдань виховання першорядне місце завжди посідала індивідуальна майстерність вихователя, тому панувала думка, що важко визначити алгоритм виховного процесу, який би приводив до запланова­ного результату. „Мистецтво виховання має ту особливість, – підкреслював К.Ушинський, – що майже всім воно здається справою знайомою й зрозумілою, а декому навіть справою легкою. І тим зрозумілішим і легшим здається воно, чим менше людина з ним обізнана, теоретично або практично” [45, 21].

За справедливим висловом вченого-педагога В.Беспалька: „Кожна діяльність може бути або технологією, або мистецтвом. Мистецтво базується на інтуїції, технологія – на досягненнях науки. З мистецтва все починається, технологією закінчується, щоб потім все розпочати спочатку” [8, 5].

Саме наукові засади виховання підштовхнули останнім часом педагогів до пошуку оптимальних моделей або технологій виховання.

Поняття „технологія” походить від латин. tehne – мистецтво, майстерність та logos – наука, вчення. Під технологією виховання розуміють систему створення належних умов виховання, комплексне застосування методів і прийомів впливу на особистість з урахуванням її індивідуально-психологічних особливостей, рівня вихованості, що гарантує одержання передбаченого результату.

Учені-педагоги, психологи всього світу по-різному визначають поняття „педагогічна (виховна) технологія”. Це можна простежити за таблицею 4.6.

Таблиця 4.6.

Різні підходи до визначення поняття „педагогічна (виховна) технологія”

№ з/п	Прізвище експерта	Складові поняття „педагогічна технологія”
1.	Л.Фрідман, Б.Палочевський (Росія)	Сукупність навчально-виховних ситуацій, в яких реалізується педагогічна система
2.	Н.Таланчук (Росія)	Упорядкована система дій, з виконанням яких вдається досягти поставленої мети
3.	М.Кларен (Росія)	Конструювання навчально-виховного процесу з гарантованим досягненням мети
4.	В.Безпалько (Росія)	а) педагогічна майстерність; б) проект процесу формування особистості; в) змістовна техніка реалізації навчально-виховного процесу
5.	І.Зязюн (Україна)	Педагогічна майстерність і педагогічна техніка
6.	Я.Майкл (Англія)	Таке поняття передчасне, оскільки нема відповідної практики

За змістом виховна технологія – це обґрунтування етапів, методів і засобів педагогічно-виховної діяльності з конкретною категорією людей (теоретичний аспект); оптимально-доцільна послідовність підходів у роботі з учнями (практичний аспект).

Виховна технологія передбачає певну програму діяльності. Для її вибору або розробки педагогу необхідно знати: індивідуальні особливості об’єкта; педагогічну мету, до якої прагне педагог у процесі виховання; умови реалізації технології; можливі форми і засоби реалізації виховної технології; власні можливості досягнення мети; термін, за який повинні відбутися ті чи інші особистісні зміни вихованця.

Свою технологію вихователь реалізує через індивідуальну методику. Технологія може бути одна, однак методик її практичного застосування – багато. Будь-яка технологія передбачає чітку логіку й послідовність операцій, виконання яких гарантує високоякісний кінцевий продукт.

Сучасна практика виховання перебуває на перехідній стадії. Педагогічна теорія нині визнає доцільність технологічного й раціонального підходу до організації процесу виховання, проте поступово відходить від винятково інтуїтивного розв’язання виховних завдань.

Розробка технологій виховання пов’язана зі складнощами, адже:

– виховання має цілісний характер, тому його важко розбити на операції, крок за кроком формувати особистісні якості;

– виховний вплив здійснюється не послідовно або паралельно, а комплексно;

– у вихованні провідну роль відіграє особистість вихователя, рівень його педагогічної майстерності;

– технологія виховання не може існувати без творчого підходу, який має органічно поєднуватися з чітко запланованою програмою дій.

Науковці по-різному бачать розв’язання зазначених проблем. Серед них – ті, хто побоюються знеособлювання особистості, формалізму у вихованні і ті, хто підтримують технологічний підхід, вважаючи, що творчість не передається, навчитися їй не можна, існує тільки чітка схема дії. Однак, усі науковці переконані, що педагогічна майстерність педагога має першочергове значення для здійснення виховних завдань.

Проблема складових педагогічної майстерності постала ще в ХІХ ст. не лише серед корифеїв педагогіки – Ф.Дістервега, К.Ушинського, П.Блонського, П.Каптерєва, а й серед багатьох інших викладачів гімназій, ліцеїв, народних шкіл.

Педагогічна майстерність – це комплекс властивостей особистості, що забезпечує самоорганізацію високого рівня професійної діяльності на рефлексивній основі. До таких важливих властивостей належать:

– гуманістична спрямованість – вияв професійної ідеології вихователя (спрямованість на особистість), його ціннісного ставлення до педагогічної діяльності, її мети, змісту, засобів, суб’єктів;

– професійна компетентність (спрямованість і професійні знання забез­печують цілісність системи, що самоорганізується);

– педагогічні здібності (комунікативні, перцептивні, динамізм особистості, емоційна стабільність, оптимістичне прогнозування, креативність) забез­печують швидкість самовдосконалення;

– педагогічна техніка – це вміння використовувати психофізичний апарат як інструмент виховного впливу, прийоми володіння собою (своїм орга­нізмом, настроєм, мовленням, увагою і уявою) та прийомами впливу на інших (вербальними і невербальними засобами) [1, 257].

Важливою складовою педагогічної майстерності є педагогічна етика –сутність морально-психологічної сторони діяльності педагога, професійна родзинка його поведінки у взаєминах з усіма учасниками педагогічного процесу. Як лікар не може порушити принципи медичної етики, так і вчитель має чітко дотримуватися вимог професійної моралі. В основі її лежать такі норми:

– повага до вихованця;

– прогнозування особистісного розвитку вихованців завдяки постійному навчанню;

– розуміння душевного стану вихованців, емпатійне ставлення до них;

– прагнення підняти авторитет кожної людини;

– виявлення інтересу до справ вихованців;

– вимогливість і шанобливе ставлення до вихованців;

– керівництво оптимістичною гіпотезою в індивідуальному ставленні до вихованців;

– стриманість, витримка, здатність переконувати;

– творчий підхід до справи.

Ці вимоги – водночас і своєрідні педагогічні закони, порушення яких деформує особистість, унеможливлює її гармонійний розвиток. Е.Фромм відзначав, що джерело норм поведінки людини необхідно шукати в самій людській природі. Грубе їх зневажання спричинює душевний та емоційний розлад. Доведено, що першоджерелом дезадаптивної поведінки особистості, особливо підлітка, є певні аномалії у стосунках з іншою людиною, ігнорування її чеснот, прав, інтересів.

Похідною від педагогічної етики є педагогічний такт (поняття „такт” – від латин. taktus, – дотик, відчуття міри). Педагогічний такт як форма взаємо­стосунків з учнями визначається особистістю вчителя, його переконаннями, культурою поведінки, загальною та спеціальною освітою, запасом відповідних вмінь і навичок. Оволодіти педагогічним тактом, не спираючись на базові принципи гуманізму, не володіючи нормами педагогічної етики, основами професійної майстерності, неможливо. Тактовний педагог володіє різноманіт­ними засобами впливу на особистість, і цим унеможливлює появу конфліктів.

Педагогічну майстерність не можна уявити без активного використання різно­манітних організаційних форм виховної роботи. Форма виховання – спосіб організації виховного процесу, що відображає внутрішній зв’язок його елементів і характеризує взаємовідносини вихователів і вихованців. Ефектив­ність організаційних форм залежить від умілого використання методів досягнення відповідних цілей.

Важливо, щоб вони були оригінальними, творчими, науково обґрунто­ваними, майстерно сконструйованими. В основу їх класифікації у педагогіці покладена кількість учасників виховної дії. Залежно від цього форми організації виховання поділяють на три групи (табл. 4.7).

Таблиця 4.7.

Організаційні форми виховної роботи

№ з/п	Назва групи	Форми
1.	Масові	Тематичні вечори, конференції, конкурси, огляди, фестивалі, зустрічі з видатними людьми, змагання, виставки тощо
2.	Групові	Гуртки за інтересами, секції, клуби, екскурсії, походи, групові доручення тощо
3.	Індивідуальні	Читання художньої літератури, колекціонування, нумізматика, гра на музичних інструментах, малювання тощо

 

Отже, ці складові – необхідна умова професійної майстерності педагога, вони дають йому змогу творчо реалізовувати виховні технології.

Психолого-педагогічні дослідження останніх років свідчать, що успіх у вихованні залежить від урахування особистісних характеристик і можливостей вихованців.

Основною педагогічною технологією сьогодні є особистісно орієнтоване виховання, тобто процес створення необхідних педагогічних умов активізації суб’єктивної діяльності особистості, які залежать від онтогенетичних законо­мірностей її розвитку на різних вікових етапах. Основна мета цієї технології виховання – перетворення вихованця на активний суб’єкт самовиховання, діяльності шляхом створення такої системи виховних впливів, яка максимально враховує його психологічні закономірності й індивідуальні особливості.

Відомий вчений-педагог І.Бех визначає такі принципи функціонування особистісно орієнтованих виховних технологій:

– принцип цілеспрямованого створення емоційно збагачених виховних ситуацій (виховна ситуація виступає соціальною умовою, що спонукає учня до відповідної позитивної дії);

– принцип особистісно розвивального спілкування (вихователь розуміє, визнає й сприймає особистість учня, вміє підтримати позицію вихованця);

– принцип використання співпереживання як психологічного механізму у вихованні особистості (емоційне переживання, що переходить в етичну норму) [9, 124].

Ці науково-теоретичні принципи особистісно орієнтованого виховання базуються на таких практичних засадах:

– визнання самоцінності особистості вихованця (гуманізм, права й обов’язки, дотримання професійних норм етики тощо);

– розв’язування виховних завдань через спільну діяльність, спілкування в системі „вихователь – вихованці”, співробітництво і співдружність у реальних контактах один з одним;

– створення відповідних психолого-педагогічних умов, які сприяють самовизначенню, самореалізації особистості;

– оптимізація процесу управління виховною діяльністю, коли методи ви­ховання ґрунтуються не на механізмові зовнішнього підкріплення (заохочення, покарання), а на рефлексивно-вольових механізмах регуляції власної поведінки.

Практико-перетворювальна сила визначених положень прямо залежить від узгодженості, системності й комплексності дотримання всіх структурних компонентів технології особистісно зорієнтованого виховання. Вихователю необхідно:

– постійно вивчати індивідуальні особливості (темперамент, риси харак­теру, погляди, смаки, звички вихованців);

– вміти діагностувати й знати реальний рівень сформованості таких важливих особистісних якостей, як мислення, мотиви, інтереси, установки, спрямованість особистості, ціннісні орієнтації, життєві плани тощо;

– постійно залучати кожного вихованця до посильної, але водночас де­далі складнішої діяльності, що веде до прогресивного особистісного розвитку;

– своєчасно виявляти й усувати причини, які можуть заважати посту­повому розвитку особистості;

– максимально спиратися на активність самої особистості;

– поєднувати виховання з самовихованням учня, допомагаючи йому оби­рати методи та форми самовиховання;

– розвивати самостійність, ініціативу, самодіяльність вихованців;

– вміти організовувати індивідуальну та групову діяльність учнів і керувати нею.

На відміну від традиційних методів, особистісно зорієнтовані виховні технології – науковозмістовні, вони дають змогу вільніше варіювати методами педагогіки на основі знання внутрішніх психологічних законів розвитку особистості. Психолог А.Петровський вважає, що в практичному використанні цих технологій важливе місце займає сама виховна позиція педагога як синтез його професійних та індивідуальних рис.

В умовах демократизації суспільного життя відповідними характеристи­ками виховної позиції мають бути:

1) мета – сприяння становленню й розвитку особистості вихованця; у спілкуванні з вихованцями педагог дотримується принципу: „Не поряд і не над, а разом!”;

2) основна лінія поведінки – не підтягувати вихованця до деяких, заздалегідь відомих стандартів, а координувати свої очікування й вимоги, аби якомога повніше реалізувати можливості становлення вихованця, помічені в ході спілкування;

3) способи спілкування – розуміння, визнання та прийняття іншого.

Отже, прихильники особистісно зорієнтованих виховних технологій вбачають в учневі повноцінного партнера, особистість, допомагають йому знайти себе.