Методи та прийоми виховного впливу на особистість

 

Реалізація мети й завдань виховання значною мірою залежить від доцільності, виваженості тих чи інших методів виховання як педагогічного інструмента взаємодії з особистістю.

Як зазначалося вище, метод – це шлях, спосіб, за допомогою якого досягається поставлена мета, передбачений результат. Стосовно процесу виховання, в Українському педагогічному словнику під методами виховання розуміють сукупність загальних способів розв’язання виховних завдань і здійснення виховних взаємодій, способів взаємопов’язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованих на досягнення цілей виховання [17, 206].

У педагогіці не існує єдиного визначення поняття „метод виховання”. Відомі науковці, педагоги (Ю.Бабанський, І.Бех, О.Вишневський, С.Карпенчук, Е.Натанзон, В.Сухомлинський, М.Ярмаченко, та ін.) визначають різні особли­вості використання цього інструмента виховання. Оскільки мета виховання може бути загальною й частковою, методи є оптимальними підходами до її реалізації. Метод виховання не існує ізольовано, а впливає на особистість у сукупності з іншими методами, що відображає цілісність і системність процесу виховання. Отже, методи виховання виводяться вихователем у процесі усвідомлення природи поставленої мети, багатовимірності людини, суперечливого характеру її взаємовідносин із навколишнім світом.

Зміст методів виховання визначають через безпосередній вплив вихователя на вихованця; створення спеціальних умов, ситуацій, обставин, які спонукають вихованця змінити власне ставлення, визначити свою позицію, здійснити вчинок; суспільну думку референтної групи, яка є особистісно значимою для вихованця; спільну діяльність вихователя з вихованцем, спілкування, гру; процеси навчання, самоосвіти та передачі інформації, соціаль­ного досвіду в сім’ї, у процесі дружнього й професійного спілкування; засвоєння народних традицій, фольклорної творчості, читання художньої літератури тощо.

Пошук оптимальних шляхів впливу на особистість був завжди актуаль­ним для психолого-педагогічної науки, існували й існують різні підходи до класифікації методів виховання. Так, М.Болдирєв і Н.Гончаров методами виховання вважають переконання, вправлення, заохочення і покарання; Т.Ільїна та І.Огородніков – переконання, організацію діяльності, стимулювання поведінки; І.Мар’єнко і М.Ярмаченко – пояснювально-репродуктивний, проб­лемно-ситуаційний, привчання і вправлення, стимулювання і гальмування, керівництво самовихованням; О.Вишневський – навчання моральних цінностей [15, 5-8].

Класифікація методів – це чітка система виховних впливів, спрямованих на формування особистості. У сучасній педагогічній науці визнана класифіка­ція методів, розроблена відомими педагогами Г. Щукіною та В.Сластьоніним, в основі якої чітко відображені етапи процесу виховання, їх єдність і наступ­ність, а саме: формування свідомості – стимулювання діяльності – організація діяльності – самовиховання.

Розвиваючи педагогічні ідеї В.Сластьоніна, П.Підкасистий класифікував методи виховання за тими факторами, які мають вплив на формування особистості (табл. 4.3).

Таблиця 4.3.

Фактори	Методи виховання спрямовані на організацію
Соціальне середовище	Виховуючого середовища, взаємодії з середовищем
Власна активність особистості	Виховуючої діяльності
Оцінювальний вплив інших людей на особистість	Осмислення подій життя особистістю

Узагальнюючи наукові позиції, методи виховання можна класифікувати за чотирма групами і подати у вигляді рисунка 4.5.

 

Рис. 4.5. Класифікація методів виховання

У першій групі – методи, спрямовані на формування свідомості учня,зокрема, знань про мораль, працю, спілкування тощо, а також уявлень, понять, цінностей, поглядів; узагальнень власного досвіду, трансформації суспільних цінностей, норм, установок в індивідуальні. Головним інструментом впливу на особистість у цій групі виступає слово. Слово авторитетної людини здатне впливати на розум і почуття учня. Тому такі методи, як бесіда, лекція, дискусія, розповідь, пояснення – провідні в процесі формування свідомості.

Серцевиною виховання людини К.Ушинський вважав переконання як один з аспектів свідомості.

Переконання – це метод виховного впливу, за допомогою якого вихова­нець звертається до свідомості, почуттів і життєвого досвіду людини з метою формування у неї свідомого ставлення до дійсності, до змісту й норм поведінки. Переконувати можна словом, справою, де саме доказ має першорядне значення. Аргументація, логіка викладу, звернення до життєвих фактів, які мають особис­тісне значення для вихованця, дають змогу внаслідок розміркування одержати правильний висновок.

Важливий у вихованні приклад дорослих, ровесників. Ефективність виховної дії методу пояснюється психологічними закономірностями сприй­няття учнем явищ і процесів, що відтворює певний образ, зрозумілий зразок для наслідування.

Наслідування має не тільки пряму, а й опосередковану дію: іноді важко відокремити, де наслідування, а де починається творчість. Варто враховувати і віковий аспект. Скажімо, підлітки наслідують тих, хто справив на них велике враження. З віком, накопиченням соціального досвіду, наслідування набуває вибіркового свідомого характеру.

Наслідування взірцям – процес складний, неоднозначний, чимало важать тут досвід, інтелект, особистісні якості учнів, різні життєві ситуації. Тому від організації середовища, в якому перебувають учні, залежить ефективність впливу особистого прикладу на результати виховання.

Виокремлення групи методів організації діяльності у класифікації методів виховання зумовлене однією з важливих закономірностей розвитку та виховання особистості – активністю самої особистості у здійсненні цих проце­сів. У цьому зв’язку В.Сластьонін підкреслював: сутність виховного процесу полягає в тому, щоб перейти від управління операціями до управління діями [34].

Методи організації діяльності багатофункціональні за своїм виховним впливом. Вони формують навички поведінки, включають особистість в багато­планові стосунки з іншими людьми, сприяють вибору тієї, чи іншої лінії поведінки, розвивають певні особистісні риси тощо.

Загальним методом формування необхідних якостей особистості є вправа – практичний метод виховання, сутність якого полягає в багаторазовому виконанні дій, доведенні їх до автоматизму. К.Ушинський неодноразово наголошував, що, якби людина не мала здібностей до утворення звичок, то вона б не змогла просунутися далі у своєму розвитку [45].

Ефективність вправ залежить від таких важливих умов: системності; змісту; обсягу; доступності та дохідливості; повторення; контролю й корекції; особистісних якостей вихованця; поєднання індивідуальних, групових і колективних вправ; мотивації та стимулювання вправ.

Формування тих чи інших навичок поведінки залежить від системи вимог до вихованця. За формою вимоги поділяють на прямі (імперативний, конкрет­ний характер) та опосередковані (порада, прохання, натяк, довіра). Доцільність використання тих чи інших вимог залежить від особливостей педагогічної ситуації, індивідуальних особливостей вихованця. Однак перевага все ж таки має надаватися опосередкованим формам вимоги, бо саме вони мають більшу імовірність вплинути на свідомість, почуття особистості, викликати позитивну мотивацію дії.

Методи організації діяльності й поведінки вихованців іноді називають методами виховних ситуацій. Виховні ситуації – це визначені педагогом умови, необхідні для виникнення в учнів нових почуттів, думок, мотивів поведінки. Невіддільною частиною технології виховуючих ситуацій є методи стимулю­вання діяльності та поведінки.

Одним із основних методів цієї групи є метод заохочення, покликаний пробудити у вихованця позитивні емоції, стимулювати його до подальшої діяльності, відповідальності за неї. Види заохочення: вдячність, похвала, схвалення, нагороди тощо. Психологічні особливості заохочення: мотивація діяльності; визначення позитивного в особистості й нівелювання негативного; особистісне ставлення до вихованця з урахуванням його індивідуально-психологічних особливостей; визнання прав вихованця, справедлива оцінка його поведінки.

Покарання – метод педагогічного впливу, спрямований на попередження й гальмування негативних вчинків, виникнення в учнів почуття провини перед собою й іншими людьми. Це один із найдавніших методів виховання. Більшість педагогів минулого, визначаючи психологічний зміст покарання, звертали увагу на те, що вихованець винуватиться скоєним і хоче виправити свою поведінку. Відомий лікар і педагог М.Пирогов, працюючи опікуном навчальних закладів Київського округу, підкреслював значущість фізичних покарань. Своєю „педагогікою покарань” як методом виховання відома пруська школа у Німеччині: міра впливу на вихованця у ній визначалась схемою „поганий вчинок – покарання”; існувала своєрідна „шкала покарань”.

Методика використання покарання як методу стимулювання поведінки та діяльності особистості – тема постійних науково-практичних дискусій педаго­гів і психологів. На них відзначається, що він глибоко психологічний. Особливо вразливим є жорстоке ставлення до вихованця у міжособистісних стосунках [45, 521]. Психологічно жорстоке ставлення до особистості може набувати шість головних форм (табл. 4.4).

Психологічна жорстокість – поширене явище, але відбуваючись нечасто і не вражаючи занадто сильно, вона не завжди відчутно шкодить психічному здоров’ю особистості. Почуття й психологічні стани, які виникають у людини внаслідок жорстокого ставлення до неї, мають латентний (прихований) харак­тер і не завжди виявляються одразу. Однак із часом, повторюючись, вони можуть призвести до значних особистісних деформацій. Учні, які зазнали наси­льства чи довгий час перебували в атмосфері зла, втрачають почуття власної гідності, мають підвищену тривожність, виявляють агресивність. Ті, до кого жорстоко ставилися в дитинстві, юності й дорослому віці, частіше мають психологічні проблеми, депресію, вони схильні до девіантної поведінки і навіть – суїциду.

Таблиця 4.4.

Форми покарання та їх характеристика

№ з/п	Форма	Характеристика
1.	Відторгнення	Відмова виконувати й задовольняти прохання вихованця. Визначається ворожістю стосунків
2.	Відмова в емоційній підтримці	Пасивна форма відмови особистості у теплих взаєминах, небажання відповісти на потребу особистості в спілкуванні
3.	Приниження	Висміювання, використання образливих порівнянь, прізвиськ
4.	Залякування	Погроза використати насильство, поперед­ження про можливе покарання
5.	Ізоляція	Заборона гратися, дружити, спілкуватися, покарання самотністю
6.	Експлуатація	Покарання працею, фізичне та сексуальне насильство

 

Серед педагогічних умов, які визначають ефективність і доцільність використання методу покарання, є такі:

– вихованець гостріше переживає провину, якщо вчинок засуджують не тільки дорослі, а й ровесники (вплив громадської думки);

– караючи, не ображати вихованця;

– вживати варіативний, диференційований підхід до вихованця залежно від його провини, індивідуально-психологічних особливостей;

– не використовувати покарання як зброю помсти;

– покарання виправдане тільки тоді, коли поєднується з іншими методами виховного впливу.

Кожен із методів виховання як складової системи методів впливу на особистість має за мету пробудити внутрішні психічні процеси, стани особис­тості, які сприятимуть самоаналізу, саморегуляції її поведінки. Тому методи самовиховання можна розглядати як результат усієї виховної роботи. Маючи суб’єктно-латентний характер, до самовиховання особистість можуть стимулю­вати різні суб’єктно-прагматичні методи:

– контракти між вихователем і вихованцем, де чітко визначені обов’язки обох сторін;

– особистісні картки самовдосконалення;

– робота у дифенційованих групах за інтересами;

– тести вихованості;

– штрафи в балах за певні негативні вчинки тощо.

Конкретним виявом певного методу виховання, одноразовими діями в конкретних педагогічних умовах є прийоми. Вони визначають своєрідність використання методів і підкреслюють індивідуальний стиль педагогічної взаємодії. Методи й прийоми виховання діалектично пов’язані між собою і можуть замінювати один одного. Єдність і взаємозв’язок методів та прийомів виховання – одна з визначальних закономірностей виховного процесу.

Прийом виховання – це спосіб організації педагогічної ситуації, за якої на підставі відповідних закономірностей у вихованців виникають нові думки, почуття, що спонукають їх до позитивних вчинків, подолання недоліків. Регулюють процес використання прийомів індивідуальної педагогічної взаємодії такі принципи: педагогічний оптимізм; повага до особистості; розкриття мотивів і зовнішніх обставин вчинку; розуміння душевного стану вихованця, зацікавленість його майбутнім тощо.

Поняття прийому виховання введено на початку ХХ ст. Пізніше в науці склалася їх чітка класифікація. За впливом на особистість їх можна поділити на прийоми творення (сприяють розвитку позитивних якостей і пригноблюють негативні) та гальмування (спрямовані на подолання відхилень у поведінці).

Ураховуючи загальні властивості прийомів, їх можна класифікувати наступним чином (табл.. 4.5):

Таблиця 4.5.

Класифікація прийомів виховання

№ з/п	Назва групи	Прийоми
1.	Загальні педагогічні прийоми	організація успіху в навчанні; переконання; довіра; моральна підтримка й зміцнення віри у власні сили; залучення до цікавої діяльності; пробудження гуманних почуттів; моральна справа
2.	Прийоми, що сприяють поліпшенню взаємин між вихователем і вихованцем	виявлення щирості, уваги й турботи; прохання; обхідний рух (відведення від вихованця звинувачення з боку колективу); виявлення прикрості; виявлення умінь і переваги вихователя
3.	Ігрові прийоми активізації позитивної спрямованості особистості	опосередкування (створення умов, за яких вихованець має виправити свою поведінку заради отримання можливостей задовольнити власні інтереси та нахили); фланговий підхід; активізація потаємних почуттів
4.	Спеціальні педагогічні прийоми	засудження (осуд); покарання; наказ; попередження; пробудження тривоги щодо можливого покарання; виявлення обурення
5.	Опосередковані (приховані) педагогічні прийоми	паралельна педагогічна дія (подвійна реакція на вчинок вихователя і колективу); ласкавий докір; натяк; удавана байдужість; іронія; розвінчування (використовується при зарозумілості й удаваному авторитеті вихованця); удавана недовіра; „вибух” (стрімка й докорінна перебудова особистості під впливом незвичних для неї обставин)

 

Аналізуючи зміст зазначених прийомів, можна зробити висновок, що у вихованні перевага надається опосередкованим прийомам і прийомам творення, які сприяють позитивним змінам вихованця. В.Сухомлинський неодноразово підкреслював і власною практикою доводив, що треба не зламати, а підняти, підтримати духовні сили дитини. Якщо вона робить щось не так, – як вогню, бійтеся сильного, вольового натиску на неї. Такі „виховні” засоби свідчать про безсилля вихователя [43].

Вибір вихователем тих чи інших методів і прийомів виховання – вияв його педагогічного стилю як ознака управління процесом виховного впливу педагога на учня. Відомі авторитарний, демократичний і ліберальний стилі виховання.

За авторитарного стилю керівна роль вихователя визначається як єдина істина у взаємовідносинах з вихованцем. Учень має чинити так, як йому кажуть. Його діями маніпулюють, жодна ініціатива особистості не підтримує­ться. Домінують такі виховні методи, як вимога, попередження, наказ, вправа у належній поведінці тощо.

Демократичний стиль передбачає розподіл повноважень між педагогом і вихованцями в навчанні, організації дозвілля, інтересів. Педагог звертається до учня з проханням, рекомендаціями, порадою, помічає успіхи, підвищує її авторитет. Демократичне виховання цілком узгоджується з провідним принци­пом виховання: повага людини і розумна вимога до неї. За влучним висловом Ш.Амонашвілі, в такому стилі виховання педагог трішки попереду, але завжди поруч з вихованцями.

Ліберальний стиль (потурання у вихованні) – це відсутність активної позиції педагога в управлінні процесом навчання та виховання. Він очікує вказівок, не бажає брати на себе відповідальності, не забороняє діяти вихован­цеві на власний розсуд.

На практиці жоден стиль не може існувати в „чистому вигляді”. Він формується залежно від особливостей характеру й особистості вихователя. Пе­дагог використовує стилі відповідно до ситуацій і обставин, однак багаторічна практика формує індивідуальний стиль виховання, який є відносно стабільним.

Педагогічні стилі мають більш узагальнений характер. Конкретніше позиція вихователя визначається через систему його орієнтацій у взаєминах із вихованцями, які можна поділити на чотири групи:

– орієнтація на інтереси справи (сформовані мотиви, які пов’язані з діяльністю: захоплення процесом роботи, прагнення до пізнання, оволодіння новими вміннями й навичками, висока продуктивність діяльності);

– орієнтація на психологічний клімат і взаємини в колективі (намагання педагога підтримувати доброзичливі взаємини з колегами та вихованцями);

– орієнтація на себе самого (перебільшення мотивів власного добробуту, прагнення до лідерства, власного престижу);

– орієнтація на офіційну субординацію (прагнення педагога чітко вико­нувати вказівки адміністрації, не враховуючи думок своїх колег і вихованців).

Таким чином, індивідуальний стиль педагогічного спілкування, а також вибір методів виховання залежить від особистості самого вихователя, його орієнтації у взаєминах з вихованцями, психолого-педагогічних знань, темпе­раменту, індивідуальних особливостей учнів, факторів й умов, які на них впливають.