Ці фантастичні сумери

Після північномесопотамської Самари арії-сумери продовжили просування на південь, заснували у Середній Месопотамії місто Кіш[256] і пішли далі. У 2600 році Кіш поступився пер­шістю місту Ур[257] у південній Месопотамії. Інші міста: Урук, Киян, Куту, Марі, Ума, Шипар — що не кажіть, а їхні назви таки подібні до українських Київ, Кути, Маріївка, Умань, Шипарівці тощо. Маючи спільні мову і вірування, сумери ділилися на півсотні міст-держав з вічовим устроєм.

У кожній з державок віче обирало “раду старійшин”, як і на Русі. Ці старійшини називались “ думу-уру ”, тобто верховні (уру—гуру —горішні—високі) радники (думу -). Наше літописне “думу дума­ли” значить “раду радили”. Щороку на Новий рік, як записано в сумерських текстах, “ місто збиралось на думу-віче ” й обирало вождя-короля (як у нас на Січі), що звався лугаль (“лу” — людина, галь — “великий”). Єдиного володаря сумери не мали — про­цві­тали, так би мовити, демократіяі місцеве самовря­дування. Цією децентралізо­ваністю і пізнішими міжусобицями скорис­тались семіт­ські аккади на чолі з СаргономІ Великим (2371—2316 рр. до н. е.), які невеликим військом (всього 5400 воїнів)[258] завоювали Сумер і створили цент­ра­лізовану державу, в якій зго­дом було запроваджено режим найжор­стокішого деспотизму[259].

У сімейному житті оріїв-сумерів панував патріархат, проте жінка користувалася великою повагою (як і у всіх арійських народів) і була захищена законами. Один з перших у світі писаних кодексів законів називався “Закон Ешнунни” — це той кодекс, що його пізніше використав Гам­му­рапі — видатний правитель Вавилонії (1728—1687 рр. до н. е.).

Одним з найбільших свят сумерів був Великий день. У цей день вони обдаровували один одного писанками, мальо­ва­ними символами віч­но­го життя, взаємно бажали щастя, здоров’я, довголіття і багато іншого.

В основу сумерської сис­теми числення, поряд з десят­ко­вою системою, були покла­дені, як і на Русі, числа 6 (пів­тузіня, тобто півдюжини), 12 (тузінь, тобто дюжина), 30 (півкопи) і 60 (копа). Нагадаємо, що копна система є традиційною для Укра­їни, наприклад, згідно з “Універсальним словником-енцикло­педією”, копою називали:

1) копицю хліба з 60 снопів;

2) одиницю лічби (60 снопів, 60 яєць);

3) грошову одиницю у Великому князівстві Литов­ському та в Україні XIV—XVIII ст., яка дорів­нювала 60 литовським грошам (пам’ятаєте україн­ську казку “ Я Коза-Дереза за три копи куплена...”?);

4) схід сільської громади для розв’язання судових (копний суд) та інших громадських справ.

Число 60 прийняли за основу завдяки астрономічним об­чис­ленням. Зауваживши, що рік складається з 365 днів, сумери розділили річне коло на 360 частин, день і ніч окремо розділили на 12 годин (тузінь), годину — на 60 хвилин, а хвилину — на 60 секунд. Це було дуже зручно, хоча б тому, що 360 = 60 х 6, а 6 + 6 =12. А що стосується однієї секунди, то це проміжок між ударами серця фізично здорової людини в стані спокою.

Описана система числення неначе прокладає місток між мікрокосмосом людини і макрокосмосом. Ця її тотальна людяність, ґрунтована на уявленні про Всесвіт як цілісний організм, яскраво виявилась у системі лінійних вимірювань. Одиницею довжини у сумерів був гин (від “згин”), тобто зігнута рука від ліктя до середнього пальця (18 дюймів, або 45 см); 4 гини складали один саг, тобто скільки, скільки можна сягнути розпрос­тертими руками (72 дюйми, або 1,8 м)[260], 6 сагів — це була одна сара (10,7 м), а 12 сар становили 1 ган (72 саги, 128,4 м). Неважко побачити, що сумерські гини, саги, гани — це традиційні українські лікті, сажні, гони. Останні застосо­вувались по всій Україні для вимірювання земельних діля­нок, при цьому розрізнялись: добрі гони (120 сажнів), сере­дні гони (80 сажнів) і невеликі гони (60 сажнів)[261]. Ця одиниця довжини глибоко укорі­нена в народному побуті і фольклорі, наприклад, у піснях: “ Чия пшениця, що довгії гони? Це ж того козака, що чорнії брови ”, “ Орав наш переліг і по­том обливався, А гони гнав та й гнав, назад не озирався ”, або в “Енеїді” Котляревського: “ Пройшовши відсіль гонів двоє...”.

Описану систему числення справді можна назвати арійською, адже вона була органічно близькою арійським хліборобам і протривала в українських селах понад 7 тисячоліть.

З усього цього напрошуються два цікавих висновки:

1) арійські жерці у другій половині VI тис. до н. е. вже мали розвинену власну сис­тему числення;

2) для українського геосо­ці­аль­ного орга­ніз­му властива фе­но­­менальна колективна пам’ять, передусім завдяки традиціо­налізму українського села.

Арійсько-сумерська система числення поєднує пуль­сацію людини (удари серця) з пульсацією планети Земля (календарний рік). Арій­ські мудреці були пере­ко­наними, що наш Всесвіт — це одна велика Людина, цілісний людиноподібний організм. Ця грандіозна ідея органічного взаємо­зв’язку Бога, Всесвіту, народу й окремої людини згодом буде зафіксована у відичній системі знань і підтверджена фактом вочоловічення Ісуса Христа.