ПЕДАГОГІЧНА ТЕХНІКА. УПРАВЛІННЯ ПЕДАГОГОМ СВОЇМ ВНУТРІШНІМ СТАНОМ

У педагогічному мистецтві важливим є не тільки зміст педагогічної діяльності, а й форма зовнішнього вираження. А.С. Макаренко твердив, що для педагога, який набуває педагогічної майстерності, стають „вирішальними такі „дрібниці": як стояти, як сидіти, як підвестися зі стільця, з-за стола, як підвищити голос, усміхнутися, як подивитись"[7, с. 215]. Він наголошував на необхідності для вчителя володіти прийомами організації власної поведінки і впливу на учня, ввів для позначення цього явища термін „педагогічна техніка".

Педагогічна техніка — це вміння використовувати власний психофізичний апарат як інструмент виховного впливу. Це — володіння комплексом прийомів, які дають учителеві можливість глибше, яскравіше, талановитіше виявити свою позицію і досягти успіхів у виховній роботі.

Поняття „педагогічна техніка" містить дві групи складників. Перша група пов'язана з умінням педагога

керувати своєю поведінкою: техніка володіння своїм організмом (мімікою, пантомімікою); керування емоціями, настроєм для зняття зайвого психічного напруження, збудження творчого самопочуття; опанування умінням соціальної перцепції (техніка керування увагою, уявою); техніка мовлення (керуванням диханням, дикцією, гучністю, темпом мовлення). Друга група пов'язана з умінням вплинути на особистість і колектив: техніка організації контакту, управління педагогічним спілкуванням: техніка навіювання тощо.

Складники першої і другої груп педагогічної техніки спрямовані або на організацію внутрішнього самопочуття педагога, або на вміння це почуття адекватно виявити зовні. Тому ми, слідом за театральною педагогікою, умовно поділятимемо педагогічну техніку на зовнішню і внутрішню відповідно до мети її використання.

Внутрішня техніка — створення внутрішнього переживання особистості, психологічне налаштовування вчителя на майбутню діяльність через вплив на розум, волю й почуття.

Зовнішня техніка — втілення внутрішнього переживання вчителя в його тілесній природі: міміці, голосі, мовленні, рухах, пластиці [13, с. 44-45].

Розглянемо, як учитель може навчитися керувати собою, як педагогічна техніка допомагає йому в цьому.

Педагогічна праця є достатньо складною і напруженою, вимагає від педагога бадьорості, життєрадісності, врівноваженості. Вчитель не має права давати волю гніву, оскільки гнів, за влучним висловом Горація, — це короткочасна втрата розуму. В.О.Сухомлинський у книзі „Сто порад учителеві" загострює увагу на емоційній напруженості діяльності педагога, стверджує, що праця вчителя — „це робота серця і нервів, це буквально щоденна і щогодинна витрата величезних душевних сил"[ 15, с. 426]. Для збереження працездатності він радить учителю виробляти в себе такі якості і властивості, які дадуть змогу впевнено, без

 

 

зайвого емоційного напруження здійснювати свою педагогічну діяльність:

- оптимізм;

- упевненість у собі як у вчителеві;

- уміння володіти собою;

- вольові якості (цілеспрямованість, самовладання, рішучість).

Усі ці якості характеризують психологічну стійкість у професійній діяльності. В її основі — позитивне ставлення до себе, до учнів, до праці. А.С. Макаренко вважав, що в дитячому колективі повинен переважати „мажор";, тобто бадьорість, готовність до діяльності. Щоб підтримувати такий стан колективу, педагог повинен бути, за словами А.С. Макаренка, „таким же радісним, як колектив";. Тому вчителеві необхідно вміти грати. Не можна заходити до класу з похмурим обличчям, передавати дітям свій поганий настрій. Інколи, навпаки, треба „продемонструвати мучіння душі" (А.С. Макаренко), гнів, обурення. Ідучи на урок, учитель повинен уміти створити у себе творче робоче самопочуття. На думку народної вчительки Ю.Л.Львової, воно формується завдяки:

- створенню позитивної установки на роботу;

- пошуку „манків" у матеріалі уроку (того, що може привернути увагу учнів);

- усвідомленню надзавдання уроку (стимулювання саморозвитку школярів, формування у них інтересу до навчання тощо);

-емоційному настроюванню: підбору інтонацій, міміки, жестів, пози, елементів одягу;

-використанню методу фізичних дій (посмішки, відповідного виразу обличчя, жестикуляції, ходи тощо) [б, с. 102-119].

Основні умови для оволодіння цими прийомами: глибоке усвідомлення соціальної ролі педагогічної професії, розвинуте почуття обов'язку, педагогічна зіркість, емоційна чуйність, а також прагнення до самоаналізу й адекватної самооцінки. Усі ці прийоми

 

 

психофізичної саморегуляції пов'язані з формуванням спрямованості особистості в цілому, її установок, ціннісних орієнтацій, оскільки без змін у цій сфері всі інші прийоми будуть малоефективними [12, с. 82].

У вчителя-початківця часто виникає нервова напруга, почуття невпевненості, страху, які приводять до м'язової скутості, неправильної пантоміміки в процесі спілкування з учнями: ніде діти руки, голос зривається, думки розсіюються. Тут може допомогти релаксація (фізичне і психічне розслаблення), поєднана з самонавіюванням,так зване автогенне тренування. Воно полягає у виконанні спеціальних вправ, які використовуються в такій послідовності.

Перший крок — вибір зручної пози: заплющити очі і зосередитися на своєму емоційному стані, усвідомивши його („Я схвильований(а), мені потрібно заспокоїтися").

Другий крок — зосередження на обличчі: прийняти спокійний розслаблений вираз і спрямувати думки на щось приємне. Це дасть змогу заспокійливо вплинути на емоційні центри, а переключення думок на інше — поглибити стан спокою. Таким чином вдається пригасити гостроту негативних переживань.

Третій крок — посилення стану спокою шляхом уявного самомасажу шкіри обличчя і кистей рук. Внаслідок такого самомасажу чола, носа, щік, губ, підборіддя зменшується збудження, емоційна напруженість спадає. Посилюється цей стан і поелементним масажем кистей рук. Механізм психосоматичної реакції, на якому ґрунтується вправа, пов'язаний із тим, що більша частина нервових клітин рухових зон головного мозку регулює активність обличчя і рук. Якщо їх розслабити, активність їх зменшиться, що сприятиме заспокоєнню всього тіла.

Четвертий крок — розслаблення язика і гортані. Це необхідно для того, щоб перервати думки про ситуацію, що травмує, послабити збудження внутрішнього мовлення.

 

 

П'ятий крок — регуляція дихання. Дихати слід так, ніби ви спите. Треба стежити, щоб розслаблення супроводжувалось відчуттям задоволення, що дасть можливість зсунути маятник коливання емоцій з нуля до відчуття позитивного емоційного переживання. Для зняття нервового напруження кожен учитель шукає свої способи утворення вогнища захисного збудження, якими можуть стати музика, спорт, працетерапія, читання книжок (бібліотерапія), гумор, інші спеціальні засоби (скажімо, уява, фантазія). Всі вони пов'язані з долученням до такої діяльності, яка приносить задоволення, дає можливість не тільки зняти напруження, оптимізувати настрій, а й учить учнів керувати собою в подібні способи. Наприклад, учитель з почуттям гумору легко може відновити робочу атмосферу в складній ситуації влучним дотепним зауваженням, вимогою, висловленою в гумористичному тоні.

Таким чином, уміння вчителя налаштуватися на продуктивну діяльність і в разі потреби зняти нервову напругу (свою і учнів) допоможе йому зменшити душевні втрати через надмірні психічні навантаження, запобігти тим самим виснаженню нервової системи і хворобам, з цим пов'язаним. А головне — досягти успіху в педагогічній праці і задоволення від її результатів.

Література

1. Барбина Е.С. Формирование педагогического майстерства учителя в системе непрерьівного педагогического образования. — К., 1997. — С. 37.

2. Булатова О.С. Педагогический артистизм: Учеб. Пособие для студ. вьюших педагогических учебньїх заведений. — М.: Издательский центр «Академия», 2001.— С. 24.

3. Гончаренко С.І. Український педагогічний словник. — К.: Либідь, 1997. - С. 251.

 

4. Занина Л.В., Меньшова Н.П. Основьі педагогического мастерства. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2003.

5. Кузьмина Н.В., Кухарев Н.В. Психологическая структура деятельности учителя. - Гомель, 1976. - С. 20.

6. Львова Ю.Л. Творческая лаборатория учителя. - М.: Просвещение, 1980. - С. 102-119.

7. Макаренко А.С. Деякі висновки з мого педагогічного досвіду // Твори: у 7 т. - Т.5. - С. 209-230.

8. Макаренко А.С. Педагогіка індивідуальної дії // Тв.: У 7 т,- Т.5. - С. 148-172.

9. Макаренко А.С. Про мій досвід // Тв.: У 7 т- Т.5.- К.: Рад.школа, 1954. - С. 231-253.

10. Макаренко А.С. Виховання в сім'ї і в школі // Тв.: У 7 т. - Т.4. - С. 476.

11. Немирович-Данченко В.И. Статьи. Речи. Беседьі. Письма. - М., 1952.- С. 355.

12. 0сновьі педагогического мастерства: Учеб.пособие для пед. спец.вьюш. учеб. заведений / И.А.Зязюн, И.Ф.Кривонос, Н.Н.Тарасевич и др.; Под ред. И.А.Зязюна. - М.: Просвещение, 1989. - С. 67-68.

13. Педагогічна майстерність: Підручник / І.А. Зязюн, Л.В. Крамущенко, І.Ф. Кривонос та ін.; За ред. І.А. Зязюна. - 2-ге вид., допов. і переробл. - К.: Вища шк., 2004. - С. 247.

14. Станиславский К.С. Работа актора над собой //Собр. соч.: В 8 т. - Т. 2. - С. 388-389.

15. Сухомлинський В.О. Сто порад учителеві // Вибр.тв.: У 5 т. - К., 1976. - Т. 2. - С. 425-429.

16. Толстой Л.Н. Педагогические сочинения. - М.: Уч пед ги з, 1953. - С. 300.