Принцип мотиваційності та природовідповідності.

Сьогодні є реальна потреба і можливість дати людині можливість оволодіти не лише базовими професійними знаннями, а і загальнолюдською культурою, на цій основі забезпечити розвиток всіх сторін особистості, враховуючи сприятливі суб’єктивні природно-психологічні потреби особистості і об’єктивні умови, пов’язані з матеріальною базою і кадровим потенціалом освіти.

Закономірністю виховання, пов’язаного з його орієнтацією на розвиток особистості, зумовлений і такий метапринцип, як природовідповідність виховання.

 

Сучасне трактування принципу природовідповідності виходить з того, що виховання має базуватися на науковому розумінні природних і соціальних процесів, узгоджуватися із загальними законами розвитку природи і людини, формувати у неї відповідальність за еволюцію ноосфери і самого себе. Зміст, методи і форми виховання повинні враховувати необхідність вікової і статевої диференціації, організації соціального досвіду людини й індивідуальної допомоги їй. У людини потрібно культивувати прагнення до здорового способу життя і вміння виживати в екстремальних умовах. Особливе значення мають розвиток планетарного мислення і виховання природоохоронної поведінки.

Розвиток людини і її потреб потрібно виводити за межі ”Я” і ближнього соціуму, допомагаючи усвідомити глобальні проблеми людства, відчути відношення до природи і суспільства, відповідальність за їх стан і розвиток.

Розвиток особистості в гармонії з загальнолюдською культурою залежить від ціннісних засад виховання. Цією закономірністю зумовлений ще один метапринцип виховання – принцип культуровідповідності. Його розробляли С.Т.Шацький, В.О.Сухомлинський та ін.

Сучасне трактування принципу культуровідповідності передбачає, що виховання повинно базуватися на загальнолюдських цінностях і будуватися з урахуванням особливостей етнічної і регіональної культур, вирішувати завдання залучення людини до різноманітних пластів культури (побутової, фізичної, сексуальної, матеріальної, духовної, політичної, економічної, інтелектуальної, моральної та ін.). Цілі, зміст, методи виховання є культуровідповідними, якщо враховувати традиції і стиль соціалізації, що склався історично в конкретному соціумі.

Культура реалізує свою функцію розвитку особистості тільки в тому випадку, коли вона активізує, спонукає її до діяльності. Чим різноманітніша і продуктивніша діяльність, яка цінна для особистості, тим ефективніше відбувається оволодіння загальнолюдською і професійною культурою. Діяльність особистості якраз і є тим механізмом, який дозволяє перетворити сукупність зовнішніх впливів у власне розвивальні зміни, в новоутворення особистості як продукти розвитку. Це зумовлює особливу важливість реалізації діяльнісного підходу як метапринципу гуманістичного виховання.

Процес загального, соціально-морального і професійного розвитку особистості набуває оптимального характеру, коли студент виступає суб’єктом виховання. Дана закономірність зумовлює єдність реалізації діяльнісного і особистісного підходів. Особистісний підхід як метапринцип виховання потребує ставлення до студента як до унікального явища незалежно від його індивідуальних особливостей. Даний підхід потребує і того, щоб сам вихованець сприймав себе такою особистістю і бачив її в кожному з оточуючих його людей. Особистісний підхід передбачає, що і викладачі, і студенти ставляться до кожної людини як до самостійної цінності для них, а не як до засобу досягнення своїх цілей. Це пов’язано з їх готовністю сприймати кожну людину як цікаву особистість, визнавати за нею право на несхожість на інших.

Ефективну педагогічну взаємодію викладача із студентами неможна налагодити без врахування їх (студентів) мотивації.

Перед тим, як перейти до обговорення конкретних фактів і закономірностей, необхідно дати визначення мотивації. Різні школи сучасної психології поки що ще не прийшли до єдиної думки стосовно поняття «мотив» - вони розходяться в розумінні деяких деталей. Та й саме визначення «мотиву» є окремою науковою проблемою.

Щоб не потонути в різноманітності поглядів, сформулюймо просте робоче визначення. Мотив - це внутрішнє спонукання особистості до того чи іншого виду активності(діяльність, спілкування, поведінка), пов’язаної із задоволенням певної потреби.

В якості мотивів можуть виступати ідеали, інтереси, переконання, соціальні установки, цінності. Проте при цьому за всіма перерахованими причинами все одно стоять потреби особистості в усьому їх різноманітті (від базових, життєвих, біологічних до вищих соціальних).

Відомо, що успішність навчальної діяльності залежить від багатьох факторів психологічного і педагогічного порядку, а конкретно – факторів соціально -психологічних і соціально -педагогічних. Впливає на успішність навчальної діяльності і сила мотивації, і її структура. Чим сильніше спонукання до дії, тим вища результативність діяльності. Але прямий зв’язок зберігається лише до певної межі. Якщо якісь результати досягнуті, а сила мотивації продовжує збільшуватись, то ефективність діяльності починає падати. Отже, мотив може володіти:

1.Кількісними характеристиками (за принципом «сильний - слабкий»).

2.Якісними характеристиками (внутрішні та зовнішні мотиви). Тут мається на увазі відношення мотиву до змісту діяльності. Якщо для особистості діяльність значима сама по собі (наприклад, задовольняється пізнавальна потреба в процесі навчання), то перед нами внутрішня мотивація. Якщо ж основний поштовх до діяльності дають міркування соціального престижу, зарплатні і т. ін., то мова йде про зовнішні мотиви.

Проте недостатньо просто розділити мотиви на внутрішні та зовнішні. Самі внутрішні мотиви можуть бути позитивними (мотиви успіху, досягнення) і негативними (мотиви уникнення, захисту).

Зараз дослідникам вже не доводиться сумніватися в тому, що успішність студентів залежить в основному від розвитку навчальної мотивації, а не лише від природних здібностей. Між цими двома факторами існує складна система взаємозв’язків. За певних умов (зокрема, при високій цікавості особистості до конкретної діяльності) може вмикатися так званий компенсаторний механізм. Недолік здібностей при цьому компенсується розвитком мотиваційної сфери (інтерес до предмета, усвідомлення вибору професії та ін.), і школяр/студент досягає великих успіхів.

Однак справа не тільки в тому, що здатність і мотивація знаходяться в діалектній єдності і кожен з них певним чином впливає на рівень успішності. Дослідження, проведені у ВНЗ, показали, що сильні і слабкі студенти відрізняються зовсім не за інтелектуальними показниками, а тим, якою мірою в них розвинута професійна мотивація. Звичайно, з цього зовсім не випливає, що здібності не є вагомим фактором навчальної діяльності взагалі і вивчення окремих дисциплін (математика, фізика, іноземна мова та ін.), зокрема. Дослідженнями встановлено, що причина не тільки в об’єктивній трудності засвоєння дисциплін. Величезне значення має і те, що студент часто погано уявляє собі місце цих дисциплін у своїй майбутній професійній діяльності. Йому здається, що успішність з цих дисциплін не має ніякого відношення до його вузькоспеціальної кваліфікації. (Відзначимо, що в теперішній час відношення до іноземної мови змінилось.) Відповідно, необхідним компонентом у процесі формування у студентів реального образу майбутньої професійної діяльності є аргументоване роз’яснення значення тих чи інших загальних дисциплін для конкретної практичної діяльності випускників.

Таким чином, формування позитивного відношення до професії – важливий фактор підвищення успішності студентів. Але само по собі позитивне відношення не може мати великого значення, якщо воно не підкріплюється компетентним уявленням про професію (в тому числі і розумінням ролі окремих дисциплін) і погано зв’язано зі способами оволодіння нею. Так що навряд чи навчання пройде успішно, якщо будувати його за принципом, зображеним у вірші «Ким бути?» Маяковського: «Хорошо быть…- пусть меня научат».

Очевидно, в коло проблем, пов’язаних із вивченням відношення студентів до обраної професії, має бути включений цілий ряд питань. Це:

1) задоволеність професією;

2) динаміка задоволення від курсу до курсу;

3) фактори, що впливають на формування задоволення: соціально-психологічні, психолого-педагогічні, диференціально-психологічні, в тому числі й статево- вікові;

4) проблеми професійної мотивації або, іншими словами, система та ієрархія мотивів, що визначають позитивне або негативне відношення до обраної професії.

Ці окремі моменти, як і відношення до професії в цілому, впливають на ефективність навчальної діяльності студентів. Вони, зокрема, відбиваються на загальному рівні професійної підготовки, і тому дана проблема входить до числа питань педагогічної і соціально-педагогічної психології.

Розглянувши наведену класифікацію дидактичних принципів, зазначимо, що їх можна об’єднати в такі чотири групи:

- методологічні (філософські), що відображають концептуальну стратегію освіти (принципи гуманізації, демократизації, зв’язку з життям, рівнем розвитку психології, філософією освіти та ін.);

 

 

- наукові, що стосуються як змісту освіти, так і самого освітнього процесу (принцип науковості, системності та ін.);

- психологічні (принцип урахування вікових особливостей, психології особистості, групи та ін.);

- власне дидактичні (принципи доступності, наочності, індивідуалізації та ін.).