Розвиток та досягнення українського кіно 20 ст

Становлення і розвиток українського кіно у 20-х роках ХХ століття

 

Велика Жовтнева соціалістична революція привела до глибинних змін в усіх сферах соціального і духовного життя народів. Народилося суспільство, в якому мистецтво стало надбанням трудящих. На початку 20-х рр.. партія і особисто В. І. Ленін визначили основні риси й шляхи становлення наймолодшого з мистецтв.

 

Одним із важливих завдань Країни Рад стало будівництво багатонаціональної культури. Почалася культурна революція - складова частина і продовження революції соціалістичної. Йшлося не лише про ліквідацію економічної відсталості, майже суцільної неписьменності, а й про докорінну соціальну перебудову, утвердження нової ідеології, нових естетичних принципів мистецтва.

 

На цьому шляху виникли великі труднощі, які, крім усього, визначалися культурною відсталістю, нерівномірністю розвитку ще вчора пригнічених націй, серед яких були і такі, що не мали не лише власної літератури, театру, а й навіть писемності. Складність виховання мас у дусі комуністичної моралі полягала і в тому, що партія в нових історичних умовах поставила завдання «побудувати соціалізм з тих людей, які виховані капіталізмом, ним зіпсовані, розбещені, але зате ним і загартовані до боротьби».

 

Треба мати на увазі й те, що частина інтелігенції не зразу сприйняла Радянську владу. Це посилювало труднощі в творчій та виробничій перебудові кінематографа. Той, хто чесно перейшов на бік революції, брав активну участь у здійсненні організаційних і творчих заходів уряду.

 

«Вихідцями з яких класів були у своїй більшості представники мистецтва?» — запитувала Н. К. Крупська у статті «Головполітосвіта і мистецтво» (1921). І відповідала: «Або із буржуазії, або із інтелігенції, що обслуговувала ідейно буржуазію. І тому маса діячів мистецтва залишилась чужою революції і, в кращому випадку, думала про те, як би пронести неушкоджено крізь бурю революції старі цінності». Пізніше і ця частина інтелігенції змушена була визнати незаперечно прогресивну суть революції і так чи інакше сприйняти її завдання, перейшовши на службу народу.

 

Політика партії виходила з того об'єктивного положення, що й після перемоги пролетаріату класова боротьба продовжується, набуваючи нового змісту й форм. У цих умовах соціалістична демократія відкрила перед художниками всі можливості для відтворення життя народу-переможця, ідеалів революції. Про значення Великого Жовтня не раз говорив С. Ейзенштейн. Він підкреслював, що революція дала йому «найдорожче... зробила художником». Одні починали свій шлях до соціалістичного мистецтва ще до революції, інші — з'єднали свою творчу долю з ним в умовах радянської дійсності, а були й такі, що прийшли до нього крізь вагання, усвідомлення власних помилок.

 

В українському кіно з перших днів працювало чимало режисерів, акторів, операторів, які до революції стояли осторонь соціальних битв, політичного життя. Не всі вони відразу почали створювати радянські фільми. Комуністична партія з усією принциповістю засуджувала позицію «невтручання», орієнтацію на самоплив, особливо у такому молодому мистецтві, як кіно. Радянський уряд виявив терпіння і такт стосовно «попутників», котрі на ранньому етапі розвитку кіно становили значну частину творчої інтелігенції. Створювалися необхідні умови для їхнього швидкого переходу «на бік комуністичної ідеології».

 

В цих умовах оволодіння марксистським світоглядом робітничого класу, соціалістичною ідеологією стало одним з найголовніших завдань митців, які віддавали свій хист і талант справі служіння народові, розв'язанню невідкладних завдань революційної перебудови життя. Прийнявши революцію, українські кінодіячі принесли в молоде мистецтво свій особистий досвід життя і творчості.

 

В умовах гострої класової боротьби питання про ставлення до художньої спадщини мало особливо велике значення. Ідеологи Пролеткульту доводили, що оскільки в кожного класу своя ідеологія, то має бути в нього і своя окрема культура, тому робітничий клас не може прийняти мистецтво, яке творилося в умовах буржуазного суспільства. Таке ставлення до минулого виключало проблему традицій, а без них не могло бути пошуків нового змісту, нових художніх форм. У пролеткультівській концепції культури «класовість» мистецтва протиставлялася народності, обстоювалися його кастовість і відособленість від культури минулого.

 

20-ті рр. позначені проголошенням різних декларацій, маніфестів, закликами до експериментаторства, пошуками нового, що починалося, як правило, з відмови від старого.

 

Гарячі дискусії розгорнулися навколо принципово важливих питань про специфіку, новаторський характер кіно, ставлення до спадщини. Дискутувалося навіть питання, чи вважати кіно взагалі мистецтвом. На початку 20-х рр. класичні традиції заперечували і Дзига Вертов, і С. Ейзенштейн, й інші режисери-новатори, чиї твори.стали згодом радянською кіно- класикою. В сміливих деклараціях ігнорувалися класичні авторитети, заперечувалися зображення психології героїв, творча інтуїція художника, висувалися гасла підміни мистецтва «життям», «мистецтвом життєбудування».

 

Реальна потреба в агітаційному масовому мистецтві сприймалася іноді як відмова від художніх традицій минулого. Поширювалися «теорії» конструктивізму, фактографії, «виробничого мистецтва». Полемічні крайності відомого маніфесту «кіноків» «Ми», багатьох виступів і статей Дзиги Вертова відбивали ліфівські гасла «технізації» кіно, відмову від традицій дореволюційного кіно.

 

С. Ейзенштейн тоді підтримував пролеткультівський лозунг про скасування «інституту театру», поділяв ліфівський нігілізм щодо традицій, оголосив війну «художній ілюзії», «натхненню». Але це, власне, були лише декларації, які не витримали перевірки практикою цих же митців і часом, заперечувались усім розвитком творчої й теоретичної думки радянського кіно.

 

Виступаючи на словах проти традицій, молоді митці, з ім'ям яких пов'язані новаторські пошуки 20-х рр., насправді об'єктивно засвоювали все плідне з попереднього досвіду кіно. Усвідомлення цього прийде пізніше. А в ці перші пожовтневі роки полеміка між захисниками традицій і їхніми опонентами набувала дуже гострих форм. Звичайно, слід об'єктивно підходити до дискусії між так званими кінотрадиціоналістами і кіноноваторами. І ті й інші зробили свій внесок у розвиток радянського кіно, сприяли збагаченню його естетики, образної мови. Це підтверджує історичний досвід екрана, зокрема, еволюція творчості Вертова, Ейзенштейна, Пудовкіна.