Християнська літургія. Григоріанські піснеспіви.

У Візантійській імперії (ІV–ХV ст.) було створено самобутню музичну культуру, що пов’язана з християнством. Тут склалися літургія, система із восьми гласів – осьмогласся. Серед жанрів церковної монодії перевага надавалася канону (музично-поетична композиція із 9 розділів на теми покаяння і прослави) і тропарю – хвалебному піснеспіву до свят чи урочис-тих подій. Виконання піснеспівів вимагало тривалої підготовки, тому співаки виховувалися з раннього дитинства при монастирях і храмах, де їх навчали доместики (керівники хорів).

У християнських общинах західної церкви зародилася перша літургійна драма – середньовічна театралізована вистава подій священної історії. Мелодична композиція з приспівом – антифоном або милитвою – була фундаментом першої музичної ліругійної драми, що була унаслідувана від іудейських піснеспівів. Літургійна драма виконувалася в церкві латинською мовою. Святий Августин відзначав, що на зустрічах і святах співали псалми Давида – «прекрасні і приємні мелодії». У піснеспівах співаки чергували і повторювали приспів, що служив своєрідним рефреном. Весь її текст озвучувався у вигляді григоріанської монодії. Найбільш ранні згади про літургійну драма належать до Х ст., а розквіт жанру припадає на ХІІ–ХІІІ ст.

Новий етап розвитку християнської музичної культури наступає в епоху імператора Костянтина. Він дозволив християнські свята і навіть дав згоду на побудову храму в Єрусалимі. Літургія в Єрусалимі були вибудувана за римськими кононами. Вперше у Священному місті її ввів Римський папа Дамасій І (правив у 366–384 рр.). Продовжуваачем започаткувань Дамасія і реформатором церковної музики став папа Григорій І (590–604 р.). Григорій І реформував і об’єднав давні гімни, в результаті чого гімн як жанр був прийнятий церквою і став символізувати ідеали духовності і піднесення віри. Всі християнські літургії були різними по церемоніалу. В кінці ІV ст. склався цикл богослужіння: заутреня, лауда (італійська духовна позалітургійна пісня), літургія і вечірня.

Центральне місце в обряді щоденного богослужбового циклу в католицизмі займає меса, у східній (православній) церкві – Служба Божа (Літургія). Меса складається із ординарію, текст якого повинен звучати щоденно, і пропрію, текст якого змінюється протягом року в залежності від свят. Меса складалася на практиці григоріанського співу.

Григоріанським співом, або григоріанським хоралом, називається традиційний літургійний спів римо-католицької церкви. В ранній поліфонії (ХІІ ст.) в органумі (один із ранніх видів європейського багатоголосся) основний наспів записувався звуками невизначено великої тривалості і називався cantus planus («рівний наспів»). У ХІІІ ст. і до першої половини ХVІІІ ст. основна мелодія в поліфонічному твору стала називатися cantus firmus («міцний наспів»). Реформа літургії, яку провів Григорій І в кінці VІ ст., обумовила подальший розвиток церковної музики. Вона полягала у свого роду «кодуванні» і закріпленні в традиції виконання певних текстів і мелодій, а також фіксованого використання календаря літургій. В результаті появивя «Антифонарій» – співоча книга, що містила репертуар григоріанського співу. В основних своїх рисах григоріанський спів склався на грунті музичних традицій Франції, Німеччини, Швейцарії та Італії. Григоріанська музика основана на принципі діатоніки – звукоряду, побудованого на звуках гами без підвищень чи понижень. Існувала спеціальна система церковних діатонічних ладів, що прийшли в Європу з Візантії і мали античне походження. Загальна кількість ладів – вісім – мала глибокий духовний зміст. Вона розглядалася як твір (2х4), де перша цифра означала двоєдину, боголюдську сутність Ісуса, а друга – чотири кінці хреста. Таким чином, григоріанська ладова система символізувала розіп’ятого Христа. Особливим чином побудовано і поєднання музики з текстом. Воно ґрунтується на двох прийомах, що прийшли у спів з древньої традиції читання молитов нарозспів. Один з них називається «псалмодія» (використовувалася при читанні псалмів): на один музичний звук припадав один склад тексту. Другий прийом – юбіляція (від лат. Jubilation – «радування», «ликування») – полягав у тому, що один склад розспівувався на декілька звуків. Григоріанський хорал гнучко поєднував обидва прийоми. Із юбіляцій та мелодичних прийомів (мелізмів) виникає стиль мелізматичного співу.

В період виникнення і розвитку григоріанський спів ввібрав у себе синтез елементів давніх музичних культур німецьких і кельських племен. У ХІІ–ХІІІ ст. григоріанські хорами утвердилися на Британських островах, а також у західнослов’янських країнах – Польщі та Чехії. Спочатку григоріанські піснеспіви записувалися за допомогою нелінійної невменної нотації. У ХІІ ст. була розроблена лінійна квадратна нотація, що дозволило записувати багатоголосу музику. Основи сучасного нотного письма створив керівник співочої капели Гвідо из Ареццо (біля 995–1050 рр.), який здійснив переворот в системі запису, ввівши нотний стан із чотирьох нотних лінійок з буквенним позначенням нот. Йому належить введення відомих найменувань європейських тонів: до-ре-мі-фа-соль-ля-сі.

У середньовічній месі представлені всі види григоріанського хоралу – речитатив, псалмодія, антифонний і респонсорний спів. Сама меса традиційно складалася із таких основних частин – Kyrie eleison («Господи помилуй»), Gloria («Слава во вишніх Богу»), Credo («Вірую»), Sanctus Benedictus («Свят»), Agnus Dei («Агнець Божий). Із появою багатоголосся в Європі григоріанські хорали були перетворені в органуми і дисканти (школи Нотр-Дам, Ліможська, Шартрська. До ХVІ ст. були розроблені зразки ординарію, серед яких перша із відомих авторських поліфонічних мес – меса Гільйома де Машо (1364). Згалом, григоріанський спів мав великий вплив на народження поліфонії.