Мистецтво Ars antique/Ars nova, або Нове мистецтво.

Термін Ars antique (переклад з лат. – старе, старовинне мистецтво) використовувся для позначення багатоголосої музики, насамперед Нотр-Дам, в теоретичних трактатах (біля 1320) в ході дискусій між прихильниками старого мистецтва (Якоб Льєжський) і нового мистецтва (Філіп де Вітрі, Йоан де Муріс). У більш щирокому смислі цей термін трактують як позначення музичного стилю,що зародився у Франції в період між 60-ми рр. ХІІ ст. і 20-ми рр. ХІV ст. В цей час великий внесок у розвиток і вдосконалення органної музики внесли композитори школи Нотр-Дам в Парижі – магістри Альберто (1147 –1180), Леоні (1163 –1190) і Пероті (біля 1200). Вони стали авторами оновленого репертуару органної музики, яка в епоху Середньовіччя набуває певних канонічних форм. По справжньому багатоголосся стало розвиватися починаючи з ХІІ ст. Дискантний стиль співу, що з’явився у церковній практиці, зазнавав впливу народних музичних традицій, їх інтонацій і елементів народного «різноголосого» співу.

Справжнім символом Ars antique в період з 1240 до 1325 р. став мотет. Поява цього нового жанру ознаменувала собою корінний перелом в музиці Середньовіччя і відкрила «зелене світло» для музики епохи Відродження.

Жанр мотету (фр. – mot, буквально – слово, або motet – приспів або вірш) поступово набув великого значення. Музиканти вважали його вищим досягненням справжньої гармонії і досконалості, як в ритміці, так і в мистецтві контрапункту. Мотет звичайно виконувався після григоріанських хоралів. У ХІІІ ст. цей жанр був прийнятий у всіх церквах і виконувався на завершення церковної служби з текстом рідною мовою.

Для супроводу літургії композиторами школи Нотр-Дам був розроб-лений особливий жанр вокальної музики – кондукт (від лат. conductus – веду, супроводжую). У цих триголосих композиціях в якості основної мелодії часто використовувалися пісні трубадурів. Зміст пісень мав глибоке смислове навантаження, однак загальний настрій був більш вільним і святковим.

Ars nova, або Нове мистецтво – це зв’язуючи ланка між Середньо-віччям (V–ХV ст.) і Відродженням. Нова естетика, що визначила весь подальший розвиток музичної культури на порубіжжі ХІ–ХІІ ст., зобов’язана своїм іменем Філіппе ді Вітрі (1291 –1361). В його трактаті «Ars nova» (1320) вперше згадується minima – одна з основних одиниць мензуральної нотації (від лат. mensura, буквально розмірена нотація). Поява нової техніки письма здійснила справжню революцію в музиці, яка допомогла надати більшої пластичності, мінливості і гнучкості ритмічному малюнку мелодії, ламала строгість, жорсткість і геометричність епохи Ars antique. Але це не було відкриттям одного композитора. Теоретичні розробки і обґрунтування техніки Нового мистецтва можна було знайти також у трактаті «Notitia artis musicae» Йоанна де Муріса (1300– 1350), французького музичного теоретика, математика і астронома. Таким чином Ars nova визначила нову концепцію багатоголосся, нотації і ритму.

Філіппе де Вітрі – автор трактату, в якому описувалися нововведення «Ars nova». Цей термін став девізом для передових музикантів першої половини ХІV ст. Вітра також приписують відкриття музично-поетичної форми рондо.

Видатним представником епохи Ars nova і справжнім новатором стилю Нового мистецтва у ХІV ст. став Гійом де Машо (біля 1300–1377) – поет і композитор. У своїх мотетах, рондо, баладах Машо об’єднав традиції музично-поетичного рицарського мистецтва, для якого характерними були одноголосі пісні, з досягненнями в галузі поліфонії. Машо розробляє новий тип мотету – ізоритмічний, тобто побудований на техніці, коли проведення остинатного (що повторюється багаторазово) ритму не залежить від звуковисотної лінії. Машо – автор першої авторської поліфонічної меси – «Меси Нотр-Дам». Чотириголосна меса була написана автором з нагоди коронації Карла V в 1364 р. Всі наступні меси були також чотириголосними, що стало кардинальним нововведенням у розвиток цього жанру.

Як і в епоху Ars antique, найбільш відомими композиторами в Новому мистецтві були представники французької школи. В Італії розвиток цього мистецтва мав особливий напрям, який мав вплив на розвиток музичного мистецтва наступних століть. В Італії надавали перевагу більш вишукані світські музичні форми – мадригал, качча (від італ. caccia – полювання, погоня; тексти цих вокальних творів присвячені опису полювання і змальовують жанрово-побутові сцени, а музика відображає крики мисливців, гавкання псів, звичайно 3-голоса поліфонічна форма) і б алади. Основними центрами італійського Нового мистецтва були Флоренція і Болонья.

Епоху Ars nova прийнято поділяти на три історичні етапи. Перший пов’язаний з творчістю таких композиторів, як Джерарделло да Фіренце (біля 1320–1362), Джованні да Кассія (біля 1340 –1350), Джакопо да Болонья (біля 1340–1360), а також Франческо Ландіні (біля 1325–1397). Цей сліпий органіст із Флоренції був автором піднесеної музики, що порівнюється з кращими французькими творами.

Наступний етап при кінці ХІV ст. представляють Філіпоктус і Антонелло де Касерта (біля 1370 –?), Матіас де Перуджіо (?– біля 1418), а також французькі композитори – Солаж (біля 1370–1390), Требор (біля1390 –1410) і Жакоб де Сенле (біля 1378 –1395). І накінець третій період пов’язаний з іменами великих композиторів епохи Відродження – Гільйомом Дюфаї, Якобом Обрехтом і Жоскеном Депре. Вони створили чудові музичні шедеври, які були провісниками розквіту музичного мистецтва в Італії в ХVІ ст.