Золота епоха поліфонії. Мадригал

Відродження мистецтва і науки в ХІV–ХVІ ст. було епохою великих перемін. Музика цієї епохи, як і образотворче мистецтве і література, повернулися до цінностей античної культури. Вона набула емоційного, виразного і яскраво індивідуального характеру. Музика заговорила з людьми – і люди зрозуміли її мову. ХV ст. стало вирішальним для розвитку музичного мистецтва, як з естетичної, так із художньої точки зору. Видиме відчуття спокою і рівноваги, що відображено в музиці епохи Відродження, в дійсності не відповідало історичним і політичним процесам, які відбувалися в цей час, так як церква і світське суспільство протистояли один одному і принципово притримувалися різних естетичних принципів. Заборона церкви на введення в музику нових гармонічних прийомів сприяло розвитку світського музичного мистецтва, яке до цього часу практично не розвивалося в окремому від церковної музики напрямку. Світське мистецтво все більше звертається до текстів більш легкого і доступного, світського (часто любов-ного) змісту, розробляючи їх засобами поліфонічної техніки. На початку ХV ст. склався ренесансний ідеал гармонії і краси норми поліфонічного стилю.

Поліфонічна музика пережила еволюцію від канонічних творів до творів більш вільних і відкритих, що сприяло початку розвитку нових течій. Основним композиційним прийомом у строгому поліфонічному стилі була імітація. Найпростішими імітаціями були канони – твори, в яких кожен наступний голос повторює ту ж мелодію, що і попередній. Вслід за двоголосими канонами стали появлятися канони для трьох, чотирьох і більше голосів. В цей час стилі католицького і протестантського[15] мистецтва також відрізняються. З ХVІ ст. в руслі протестантської традиції окремі розділи меси виконувалися на органі.

З початку ХV ст. в Бургундії з’являється школа, яка внесла багато нововведень в поліфонію. Деякі з них були розроблені в Англії, де Джон Данстейбл (1390 – 1453) сприяв розвитку техніки «фобурдон» (від фр. Faux-bourdon, – букв. – фальшивий бас). У багатоголосих композиціях нотувався тільки середній (meane) голос, що викладав хоральну мелодію; верхній (treble) і нижній (faburden) додавалися в процесі виконання. Ці тенденції привели до утворення так званої франко-фламандської школи, представники якої створили новий поліфонічний стиль для хору a cappella – з рівноправними голосами хору, розвинутою імітаційною технікою, складними контрапунктичними поєднаннями.

Одним із перших представників цієї школи був Гійом Дюфаї (1400 – 1474), який узагальнив у своїй творчості поліфонічні школи Франції, Фландрії і Англії, систематизував циклічну месу, додав деякі елементи гармонії світської музики. За ним слідували Джоан Оккегем (1410–1497) і Якоб Обрехт (1450–1505). Найбільш відомим музикантом того часу був Жоскен Депре (1440–1521). Він зіграв особливу роль в органічному поєд-нанні церковного і народно-світського мелодичного начал у хоровій поліфонії. Він писав і духовні меси, і світські мадригали, шасон. Його музика були визнана сучасниками ідеалом «досконалого мистецтва» церкви, оскільки він не ускладнював поліфонічну техніку, а створив строгий «просвітлений» стиль поліфонічного письма.

Багато майстрівфранко-фламандської школи працювали в Італії. Серед них: Джованні П’єрлуїджі Палестріна (1525 –1594), Орландо Лассо (1532 –1594), Томазо Луїс де Вікторія (1548 –1611), Адріан Віллаерт (1490–1586).

Стиль Палестріни є зразком фламандської поліфонічної техніки. Його музика увіковічнила найвищі духовні імпульси Католицької Реформації[16]. Більше 40 років він служив в різних церквах Риму (у т.ч. соборі св. Петра), став композитором папського хору. Тридентський Собор об’явив твори Палестріни офіційним зразком для всіх церковних композиторів. Палестріна є визнаним главою музики італійського Відродження, основоположником контрапункту та італайської поліфонії, зразком стилю строгого контрапунктичного письма, коли художньо значимим було неперервність і постійна зміна різних голосів у хорі, передавання мелодичної ініціативи від голосу до голосу. Основна ідея музики Палестріни – досконала гармонія людини і світу.

Композитори надали поліфонічним формам більш високого стилю, ввели нові тексти для музичних творів, поряд із канонічними. Цьому сприяв вплив італійського музичного мистецтва, яке намагалося досягнути рівності слова і музики. Згілно канонів епохи Відродження всі музичні твори повинні були передавати один образ і ні в якому разі не змінювати його. Важливо, що саме в цей період появляється необхідність творити музику. Сьогодні звучит дивно, але слово «композитор» походить від лат. сomposition, що означає «складання» (із уже готових елементів), «примирення» (тобто узгодження того, що вже дано). В Середні віки музику не творили, а складали, узгоджуючи різні елементи канону один з одним. Тепер же появилася тяга саме до «винаходу» (лат. inventio) музичного матеріалу. Саме епоха Відродження відкриває в композиторі винахідника, і з того часу ми мислимо композитора як творця чогось принципово нового. В музиці епохи Відродження, як і в інших видах мистецтва, світ земних речей і явищ, що оточують людину, все яскравіше заявляє про себе, поряд із світом духовним. Ідеали тепер шукають не тільки на небесах, але і в музиці багатоманіття світу. Разом з тим ідея різноманіття (лат. varietas) поєднувалася в музикантах епохи Відродження із стремлінням до досконалої узгодженості, гармонії, строгої співрозмірності всіх частин цілого. Саме ці дві ідеї – varietas і гармонія – склали головне художнє достоїнство музичних творів епохи Відродження.

В Італії епохи Відродження композитори створюють багато ліричних пісень у супроводі лютні та інших струнних інструментів. Серед жанрів: каччія, баллата (танцювального характеру), фроттола (спів натовпу_, віланелли (сільські пісні), вільянсіко – іспанська народна селянська пісня.

Мадригал – світський музично-поетичний жанр епохи Відродження, його вершина. Джерела мадригалу сягають старовинної італійської народної пастушої пісні. Мадригал (від франц. madrigal; італ. madrigale, від серед-ньовічного лат. matricale (mater – мати) – пісня рідною (материнською) мовою. Мадригали – вірші, основним чином любовного змісту, написані Ф. Петраркою, Дж. Бокаччіо, П. Бембо, Т.Тассо, Ф. Сакетті та ін. Жанр, що став популярним не тільки в Італії, але і у Франції, Німеччині, Англії, вирізняло стремління до чуттєвості.

У ХІV ст. мадригали писали для двох або трьох співочих голосів. Їх виконували в дні свят, спів супроводжувався одним або двома музичними інструментами, які звичайно повторювали мелодію верхнього голосу. У першій половині ХVІ ст. мадригал наближається до форми фроттоли, яка широко розповсюджена в Італії. Фроттоли створювали для чотирьох голосів в строфічній формі, подібно до іспанської різдвяної пісні. Мадригал засвоював принципи багатоголосся, які були розроблені у світських жанрах: мотеті, каччі і фротттолі. До 1540 року мадригали писали вже для п’яти рівноправних голосів. Мадригал зазнавав впливів, що відбувалися в музиці ХІV ст. Введення хроматизмів поламало відчуття стабільності мелодії, дисонанси стають більш частими і глибокими. В мадригалі закріпляються нові гомофонно-гармонічні принципи музичної мови, оскільки інтенсивно розроблялися нові драматургічні можливості мелодії, її здатність «виражати» людські сльози, скарги, зітхання або подув вітру, потік води, щебетання пташок. Звершає епоху піднесення і розвитку жанру мадригалу італійський композитор і музикант Клаудіо Монтеверді.

У французькій професійній музиці ХV–ХVІ ст. найпоширенішим жанром стає chanson – багатоголосна пісня. В ній відобразилося все життя Франції того часу – її природа, люди, побут міст і сіл і навіть картини бою. Великим майстром французьського шансону став Клемен Жанекен – священик, регент і церковний органіст, який залишив після себе меси, мотети, музику до Давидових псалмів, плачів Єремії і соломонових притч і віртуозних хорових песень.

2. Інтермедія та мадригальна комедія – попередниці опери. Народження опери.

В останній третині ХV ст. появляється новий музичний жанр – інтермедія – коротка музична вистава, що служила в основному антрактом в класичних латинських комедіях, які розігрувалися при дворі. Контрастуючи з основною дією, в інтермедіях був представлений інший тип вистави за участю співаків, акторів і музикантів. Згодом частину таких вистав стали прикрашати танцювальні номери. Розквіт інтермедії відбувся на початку ХVІ ст., коли Бартоломео Тромбончіно (1470 –1535) написав в 1502 р. кілька інтермедій до двох комедій Плато, які були поставлені на весіллі Лукреції Борджіа і Альфонсо д’Есте. Серед авторів інтермедій: Лука Маренсіо, Еміліо де Каваль’єрі, Крістофоро Мальвезі, Джуліо Каччіні, Андреа Габріелі, Клаудіо Меруло.

До кінця ХVІ ст. і особливо у ХVІІ ст. стає популярним драматичний мадригал – мадригальна комедія, яка також була попередницею опери. Актори на сцені розігрували італійську народну комедію, звучали веселі діалоги, в інтермедіях виконувалися танці, а поряд з невеликим інструментальним ансамблем стояв маленький хор, що виконував короткі мадригали, які відображали переживання діючих осіб.

У ХVІ – ХVІІ ст. в Італії була популярна імпровізаційна комедія масок, де значне місце займали музика, спів, танці. Головні персонажі клмедії масок – простодушний Арлекін, хитрий Бригелла, горбатий веселун Пульчінелла, придворна Коломбіна.

До театральних жанрів належав фарс – демократичний комедійно-клоунський жанр, розквіт якого відбувається в ХV ст. у Франції.

З розквітом мадригалу та інтермедій в Італії в кінці ХVІ ст. європейське музичне мистецтво змінилося корінним чином. Це відбулося завдяки появі нового жанру – опери. Поява опери була обумовлена з одного боку нова-торськими тенденціями композиторів-мадригалістів, з іншої – сценічною потребою з використанням нових інструментальних складів.

Давнє гуманістичне стремління до поєднання в одному жанрі трагедії, музики і танцю втілилося в так званій Флорентійській Камераті. Ця своєрідна академія об’єднала інтелектуалів, філософів, музикантів і поетів, які на осно-ві теорії старого мистецтва намагалися знайти шляхи розвитку для нового мистецтва. Слідуючи естетичним установкам свого часу, члени Флорен-тійської Камерати намагалися максимально відродити в музиці і діалогах традиції античного музичного мистецтва.

В ХVІ ст. з’являється особливий вид сольного співу з інстру-ментальним супроводом – монодія. Свій закінчений вигляд монодія (або «речитативний стиль») отримала в операх і мадригалах Пері, Каччіні, Монтеверді. Цятенденція привела до концевої перемоги гомофонного складу над поліфонічним, а також до появи нових форм і жанрів – арії, речитативу, кантати, опери і ін.

Першим твором, що відповідав естетичним устремлінням Флорен-тійської Камерати стали опери «Дафна» (1597) і «Еврідіка» (1600) Пері та «Еврідіка» Каччіні.

Найбільш яскраво естетичні принципи Флорентійської Камерати втілились у творчості Клаудіо Монтеверді (1567–1643). Вільно оволодівши

поліфонічним письмом і вивчивши основи нового стилю, у 1607 р. Монте-верді створює свою першу оперу «Орфей». В ній вперше були представлені різні оперні форми, з гнучким чергуванням речитативних і сольних епізодів, інструментальних і хорових сцен, а також ансамблів. Вперше композитор використовує виразові можливості оркестру, розширює його склад, ввівши більше щипкових, духових, смичкових та інших інструментів. Наступні опери композитора («Повернення Улісса», «Коронація Поппеї») були підсумком стилістичного оновлення і знайшли продовження у творчості Франческо Кавіллі, Марко Антоніо Честі.