Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Золота епоха поліфонії. Мадригал




Відродження мистецтва і науки в ХІV–ХVІ ст. було епохою великих перемін. Музика цієї епохи, як і образотворче мистецтве і література, повернулися до цінностей античної культури. Вона набула емоційного, виразного і яскраво індивідуального характеру. Музика заговорила з людьми – і люди зрозуміли її мову. ХV ст. стало вирішальним для розвитку музичного мистецтва, як з естетичної, так із художньої точки зору. Видиме відчуття спокою і рівноваги, що відображено в музиці епохи Відродження, в дійсності не відповідало історичним і політичним процесам, які відбувалися в цей час, так як церква і світське суспільство протистояли один одному і принципово притримувалися різних естетичних принципів. Заборона церкви на введення в музику нових гармонічних прийомів сприяло розвитку світського музичного мистецтва, яке до цього часу практично не розвивалося в окремому від церковної музики напрямку. Світське мистецтво все більше звертається до текстів більш легкого і доступного, світського (часто любов-ного) змісту, розробляючи їх засобами поліфонічної техніки. На початку ХV ст. склався ренесансний ідеал гармонії і краси норми поліфонічного стилю.

Поліфонічна музика пережила еволюцію від канонічних творів до творів більш вільних і відкритих, що сприяло початку розвитку нових течій. Основним композиційним прийомом у строгому поліфонічному стилі була імітація. Найпростішими імітаціями були канони – твори, в яких кожен наступний голос повторює ту ж мелодію, що і попередній. Вслід за двоголосими канонами стали появлятися канони для трьох, чотирьох і більше голосів. В цей час стилі католицького і протестантського[15] мистецтва також відрізняються. З ХVІ ст. в руслі протестантської традиції окремі розділи меси виконувалися на органі.

З початку ХV ст. в Бургундії з’являється школа, яка внесла багато нововведень в поліфонію. Деякі з них були розроблені в Англії, де Джон Данстейбл (13901453) сприяв розвитку техніки «фобурдон» (від фр. Faux-bourdon, – букв. – фальшивий бас). У багатоголосих композиціях нотувався тільки середній (meane) голос, що викладав хоральну мелодію; верхній (treble) і нижній (faburden) додавалися в процесі виконання. Ці тенденції привели до утворення так званої франко-фламандської школи, представники якої створили новий поліфонічний стиль для хору a cappella – з рівноправними голосами хору, розвинутою імітаційною технікою, складними контрапунктичними поєднаннями.

Одним із перших представників цієї школи був Гійом Дюфаї (14001474), який узагальнив у своїй творчості поліфонічні школи Франції, Фландрії і Англії, систематизував циклічну месу, додав деякі елементи гармонії світської музики. За ним слідували Джоан Оккегем (1410–1497) і Якоб Обрехт (1450–1505). Найбільш відомим музикантом того часу був Жоскен Депре (1440–1521). Він зіграв особливу роль в органічному поєд-нанні церковного і народно-світського мелодичного начал у хоровій поліфонії. Він писав і духовні меси, і світські мадригали, шасон. Його музика були визнана сучасниками ідеалом «досконалого мистецтва» церкви, оскільки він не ускладнював поліфонічну техніку, а створив строгий «просвітлений» стиль поліфонічного письма.

Багато майстрівфранко-фламандської школи працювали в Італії. Серед них: Джованні П’єрлуїджі Палестріна (1525 –1594), Орландо Лассо (1532 –1594), Томазо Луїс де Вікторія (1548 –1611), Адріан Віллаерт (1490–1586).

Стиль Палестріни є зразком фламандської поліфонічної техніки. Його музика увіковічнила найвищі духовні імпульси Католицької Реформації[16]. Більше 40 років він служив в різних церквах Риму ( у т.ч. соборі св. Петра), став композитором папського хору. Тридентський Собор об’явив твори Палестріни офіційним зразком для всіх церковних композиторів. Палестріна є визнаним главою музики італійського Відродження, основоположником контрапункту та італайської поліфонії, зразком стилю строгого контрапунктичного письма, коли художньо значимим було неперервність і постійна зміна різних голосів у хорі, передавання мелодичної ініціативи від голосу до голосу. Основна ідея музики Палестріни – досконала гармонія людини і світу.

Композитори надали поліфонічним формам більш високого стилю, ввели нові тексти для музичних творів, поряд із канонічними. Цьому сприяв вплив італійського музичного мистецтва, яке намагалося досягнути рівності слова і музики. Згілно канонів епохи Відродження всі музичні твори повинні були передавати один образ і ні в якому разі не змінювати його. Важливо, що саме в цей період появляється необхідність творити музику. Сьогодні звучит дивно, але слово «композитор» походить від лат. сomposition, що означає «складання» (із уже готових елементів), «примирення» (тобто узгодження того, що вже дано). В Середні віки музику не творили, а складали, узгоджуючи різні елементи канону один з одним. Тепер же появилася тяга саме до «винаходу» (лат. inventio) музичного матеріалу. Саме епоха Відродження відкриває в композиторі винахідника, і з того часу ми мислимо композитора як творця чогось принципово нового. В музиці епохи Відродження, як і в інших видах мистецтва, світ земних речей і явищ, що оточують людину, все яскравіше заявляє про себе, поряд із світом духовним. Ідеали тепер шукають не тільки на небесах, але і в музиці багатоманіття світу. Разом з тим ідея різноманіття (лат. varietas) поєднувалася в музикантах епохи Відродження із стремлінням до досконалої узгодженості, гармонії, строгої співрозмірності всіх частин цілого. Саме ці дві ідеї – varietas і гармонія – склали головне художнє достоїнство музичних творів епохи Відродження.

В Італії епохи Відродження композитори створюють багато ліричних пісень у супроводі лютні та інших струнних інструментів. Серед жанрів: каччія, баллата (танцювального характеру), фроттола (спів натовпу_, віланелли (сільські пісні), вільянсіко – іспанська народна селянська пісня.

Мадригал – світський музично-поетичний жанр епохи Відродження, його вершина. Джерела мадригалу сягають старовинної італійської народної пастушої пісні. Мадригал (від франц. madrigal; італ. madrigale, від серед-ньовічного лат. matricale (mater – мати) – пісня рідною (материнською) мовою. Мадригали – вірші, основним чином любовного змісту, написані Ф. Петраркою, Дж. Бокаччіо, П. Бембо, Т.Тассо, Ф. Сакетті та ін. Жанр, що став популярним не тільки в Італії, але і у Франції, Німеччині, Англії, вирізняло стремління до чуттєвості.

У ХІV ст. мадригали писали для двох або трьох співочих голосів. Їх виконували в дні свят, спів супроводжувався одним або двома музичними інструментами, які звичайно повторювали мелодію верхнього голосу. У першій половині ХVІ ст. мадригал наближається до форми фроттоли, яка широко розповсюджена в Італії. Фроттоли створювали для чотирьох голосів в строфічній формі, подібно до іспанської різдвяної пісні. Мадригал засвоював принципи багатоголосся, які були розроблені у світських жанрах: мотеті, каччі і фротттолі. До 1540 року мадригали писали вже для п’яти рівноправних голосів. Мадригал зазнавав впливів, що відбувалися в музиці ХІV ст. Введення хроматизмів поламало відчуття стабільності мелодії, дисонанси стають більш частими і глибокими. В мадригалі закріпляються нові гомофонно-гармонічні принципи музичної мови, оскільки інтенсивно розроблялися нові драматургічні можливості мелодії, її здатність «виражати» людські сльози, скарги, зітхання або подув вітру, потік води, щебетання пташок. Звершає епоху піднесення і розвитку жанру мадригалу італійський композитор і музикант Клаудіо Монтеверді.

У французькій професійній музиці ХV–ХVІ ст. найпоширенішим жанром стає chanson – багатоголосна пісня. В ній відобразилося все життя Франції того часу – її природа, люди, побут міст і сіл і навіть картини бою. Великим майстром французьського шансону став Клемен Жанекен – священик, регент і церковний органіст, який залишив після себе меси, мотети, музику до Давидових псалмів, плачів Єремії і соломонових притч і віртуозних хорових песень.

2. Інтермедія та мадригальна комедія – попередниці опери. Народження опери.

В останній третині ХV ст. появляється новий музичний жанр – інтермедія – коротка музична вистава, що служила в основному антрактом в класичних латинських комедіях, які розігрувалися при дворі. Контрастуючи з основною дією, в інтермедіях був представлений інший тип вистави за участю співаків, акторів і музикантів. Згодом частину таких вистав стали прикрашати танцювальні номери. Розквіт інтермедії відбувся на початку ХVІ ст., коли Бартоломео Тромбончіно (1470 –1535) написав в 1502 р. кілька інтермедій до двох комедій Плато, які були поставлені на весіллі Лукреції Борджіа і Альфонсо д’Есте. Серед авторів інтермедій: Лука Маренсіо, Еміліо де Каваль’єрі, Крістофоро Мальвезі, Джуліо Каччіні, Андреа Габріелі, Клаудіо Меруло.

До кінця ХVІ ст. і особливо у ХVІІ ст. стає популярним драматичний мадригал – мадригальна комедія, яка також була попередницею опери. Актори на сцені розігрували італійську народну комедію, звучали веселі діалоги, в інтермедіях виконувалися танці, а поряд з невеликим інструментальним ансамблем стояв маленький хор, що виконував короткі мадригали, які відображали переживання діючих осіб.

У ХVІ – ХVІІ ст. в Італії була популярна імпровізаційна комедія масок, де значне місце займали музика, спів, танці. Головні персонажі клмедії масок – простодушний Арлекін, хитрий Бригелла, горбатий веселун Пульчінелла, придворна Коломбіна.

До театральних жанрів належав фарс – демократичний комедійно-клоунський жанр, розквіт якого відбувається в ХV ст. у Франції.

З розквітом мадригалу та інтермедій в Італії в кінці ХVІ ст. європейське музичне мистецтво змінилося корінним чином. Це відбулося завдяки появі нового жанру – опери. Поява опери була обумовлена з одного боку нова-торськими тенденціями композиторів-мадригалістів, з іншої – сценічною потребою з використанням нових інструментальних складів.

Давнє гуманістичне стремління до поєднання в одному жанрі трагедії, музики і танцю втілилося в так званій Флорентійській Камераті. Ця своєрідна академія об’єднала інтелектуалів, філософів, музикантів і поетів, які на осно-ві теорії старого мистецтва намагалися знайти шляхи розвитку для нового мистецтва. Слідуючи естетичним установкам свого часу, члени Флорен-тійської Камерати намагалися максимально відродити в музиці і діалогах традиції античного музичного мистецтва.

В ХVІ ст. з’являється особливий вид сольного співу з інстру-ментальним супроводом – монодія. Свій закінчений вигляд монодія (або «речитативний стиль») отримала в операх і мадригалах Пері, Каччіні, Монтеверді. Цятенденція привела до концевої перемоги гомофонного складу над поліфонічним, а також до появи нових форм і жанрів – арії, речитативу, кантати, опери і ін.

Першим твором, що відповідав естетичним устремлінням Флорен-тійської Камерати стали опери «Дафна» (1597) і «Еврідіка» (1600) Пері та «Еврідіка» Каччіні.

Найбільш яскраво естетичні принципи Флорентійської Камерати втілились у творчості Клаудіо Монтеверді (1567–1643). Вільно оволодівши

поліфонічним письмом і вивчивши основи нового стилю, у 1607 р. Монте-верді створює свою першу оперу «Орфей». В ній вперше були представлені різні оперні форми, з гнучким чергуванням речитативних і сольних епізодів, інструментальних і хорових сцен, а також ансамблів. Вперше композитор використовує виразові можливості оркестру, розширює його склад, ввівши більше щипкових, духових, смичкових та інших інструментів. Наступні опери композитора («Повернення Улісса», «Коронація Поппеї») були підсумком стилістичного оновлення і знайшли продовження у творчості Франческо Кавіллі, Марко Антоніо Честі.

 







Дата добавления: 2015-10-15; просмотров: 557. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2020 год . (0.004 сек.) русская версия | украинская версия