Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Старшого дошкільного - молодшого шкільного віку




 

Вступ дитини у школу - новий етап у її житті і як складеться це життя, залежить від того, наскільки готовою є дитина до цього етапу. Центром, важливим змістом буття першокласника стає навчальна діяльність, відтак гостро, афективно пережинають діти власні успіхи чи невдачі у навчанні. Як правило у кожному класі є успішні діти та діти із різними проблемами научуваності. На сучасному етапі система підготовчих класів чи груп ДНЗ зникла, оскільки більшість дітей іде у школу з 6 років, відповідно питання готова чи не готова дитина до школи проявляється у процесі першого року навчання. Однією з таких проблем є оцінювання навчальних досягнень першокласників та готовність старшого дошкільника до його сприймання.

Оновлення у сучасній педагогічній науці підходів до освіти, активне впровадження в практику початкового навчання розвивальних технологій призвело до змін як концептуальних поглядів до розробки змісту й методик навчання дітей молодшого шкільного віку, так і нових вимог щодо дошкільної підготовки дитини загалом. На сучасному етапі дошкільна педагогіка не може залишатися на традиційних позиціях навчання з метою підготовку дитини до школи, формування у неї навчальних знань, умінь та навичок.

Як результат оновлення дошкільної освітньої програми за останні роки спостерігається активна розробка освітніх альтернативних нових методичних матеріалів, створення авторських програм, зроблено спробу концептуально нового підходу до питань розвитку дошкільної освіти (зокрема, Базової програми розвитку дитини дошкільного віку).

Принцип наступності є одним з основних дидактичних принципів. Він передбачає встановлення тісних зв'язків між різними ланками освіти і, зокрема, між дошкіллям та початковою школою. А саме, "узгодженість у цілях, змісті, організаційно-методичному забезпеченні етапів освіти, які межують один з одним: дошкілля - початкова школа - основна школа" [З, с. 36]. Отже, наступність є багатогранною і може вирішуватися в практичній роботі за умови комплексного підходу.

Наступність оцінювання навчальних досягнень дошкільників та молодших школярів актуалізують низку проблем як для педагогів-практиків, так і для методичної науки. Ці проблеми зумовлено розробкою теоретичних концепцій, які є в основі побудови початкового курсу, з відбором їх змісту, методів та форм організації діяльності дітей у процесі їх навчання. Всі вони є абсолютно новими і незвичними для дошкільної освіти.

Водночас глобальні зміни в підходах до початкової школи неминуче спричиняють зміни в підходах і до дошкільної освіти.

Сучасна програма дошкільної освіти ініціює модернізаційні процеси в системі дошкільної освіти, прагне до усвідомлення батьками й педагогами того, "що наявність у дитини певного віку знань та вмінь не є основним, а тим більше вичерпним показником оптимального для віку та її індивідуальних можливостей ступеня розвитку. До того ж і знання слід оцінювати комплексно, у зв'язку з різними сферами життєдіяльності, а не лише ті, що пов'язують дитину з майбутнім шкільним навчанням. Відтак поряд із традиційним контролем наявних у дошкільника знань та умінь, необхідно фіксувати зміст та динаміку змін в особистісних характеристиках" [116]. Однак, що означає "фіксувати зміст та динаміку змін в особистісних характеристиках" старшого дошкільника ніяких роз'яснень не передбачає.

У розділі Програми "Реалізація сучасних підходів до контролю та оцінки досягнень дошкільника" йдеться про критерії оцінки компетентності дошкільника, які мають бути не формальними - не стільки кількісними (виконав, запам'ятав, зробив, відтворив тощо), скільки якісними (як саме виконав - самостійно, раціонально, старанно, творчо, чи з допомогою іншого, шляхом простих маніпуляцій, похапцем, репродуктивно; як саме і чому повівся морально - неморально; чому до одних залишається байдужим, ставиться неприязно, а до інших - із симпатією, по-товариськи). Не швидкість та обсяг засвоєного мають вважатися основними показниками досягнень дошкільника, а система його ставлень, виборів, мотивів поведінки та діяльності, а також зрілість, сила, адекватність, ефективність поведінки. Таким чином, найбільшої уваги потребують не стільки кінцеві результати активності дошкільника, скільки процес їх досягнення, вкладені у них особистісні зусилля. Вимагають обґрунтування поняття "контроль", "оцінка" та "оцінювання", на які звернено увагу авторів у програмі та їх реалізація у навчально-виховному процесі ДНЗ. Розглянемо їх з опертям на теоретичне та методичне обґрунтування у сучасній початковій школі, зокрема для оцінювання навчальних досягнень першокласників.

Аналізуючи особливості оцінювання знань, зазначимо, що порушена проблема багатогранна й розглядається дослідниками в різних площинах: функції оцінювання знань у навчальному процесі, вимоги до знань, умінь, навичок, методи контролю, види обліку знань у традиційній системі навчання (Ю. Біланюк, І. Лернер, М. Скаткін, В. Рис); вивчення виховної функції оцінювання, психологічні умови впливу оцінки на учня, формування його самооцінки та інтересу до навчального предмета (Ш. Амонашвілі, Б. Ананьев, М. Борисова, В. Онищук). У дослідженнях розкрито умови, за яких оцінка вчителя має найбільший та найменший виховний ефект.

Зауважимо, що проблема оцінювання, оцінки та формування у дітей контрольно-оцінних умінь розглядається ученими у навчально-виховному процесі школи. Отож узагальнюючи та конкретизуючи відповідні положення увагу зосереджуємо саме на навчально-пізнавальній діяльності учнів початкової школи, зокрема сучасних першокласників 6-7 річного віку.

Оцінювання, контроль, оцінка та облік знань є важливою проблемою в теорії та практиці навчання, оскільки без перевірки чи самоперевірки навчальних досягнень неможливо її якісно вирішити. Таким чином, оцінювання та контроль знань учнів - це завжди незаперечна й актуальна складова частина навчального процесу. Змінюються окремі форми й способи контролю, однак його головна сутність - знати, наскільки вдало засвоєний навчальний матеріал, - залишається незмінною, адже її продукує сама природа, технологічна специфіка процесу навчання.

Контроль за навчальними досягненнями школярів та їх оцінка зберегли свою актуальність як важливі складові й у змісті поняття "контроль". Контроль забезпечує зворотний зв'язок між учителем і учнями, дає змогу педагогові одержати об'єктивну інформацію про ступінь засвоєння навчального матеріалу, своєчасно виявити недоліки й прогалини в знаннях школярів [16, с. 149]. Саме залежність успішності керування навчанням та вихованням школярів від рівня досконалості такого зв'язку підкреслює Н. Буринська [27]. І оскільки результати контролю навчально-пізнавальної діяльності учнів виражаються в оцінці, то, з педагогічної точки зору, вона є "... встановленням рівня виконання учнями завдань, поставлених перед ними в процесі навчання, рівня їх підготовки і розвитку, якості набутих знань, сформованих умінь і навичок" [114].

У психолого-педагогічних дослідженнях досить переконливо аргументовано неможливість засвоєння знань без належного контролю та оцінки [10]. Отож для пошуку ефективних шляхів розв'язання сучасних проблем оцінювальної діяльності важливо, вважаємо, вивчити теоретичні надбання, проаналізувати набутий досвід і, творчо осмисливши його, екстраполювати в роботу сучасної початкової школи.

Успішність навчальної діяльності оцінює не лише вчитель, а й сам учень. Такий процес зовнішньо завуальований і спершу непомітний. Сприйняття оцінки узалежнене від зіставлення оцінювальних поглядів та суджень педагога й школяра. Через те оцінній діяльності властиві два взаємозумовлені параметри: оцінювальна діяльність учителя та самооцінка учня. Базовим умінням в оцінюванні, на думку Г. Ксензової, повинна стати сформована в учнів готовність до самостійного оцінювання власної навчальної діяльності [97].

Зауважимо, що за 12-бальною системою оцінювання сучасні учні повинні володіти вміннями самостійно контролювати й оцінювати свою навчальну діяльність. Щодо трактування сутності поняття "самоконтроль", то існує кілька підходів, які вважаємо за доцільне розглянути ширше.

Скажімо, П. Блонський [16] свого часу аналізував самоконтроль як акт розумової дії людини; М. Боришевський [24] та І. Федоренко [192] вбачали в ньому особистісні риси, їхнє якісне вираження; В. Давидов і Д. Ельконін [50] - структурний компонент навчальної діяльності. Дещо по-новому трактує це поняття В. Завіна: самоконтроль є складником навчальної діяльності, який передбачає вміння учнів прогнозувати кінцевий результат, передбачати зони труднощів, планувати, контролювати, оцінювати, коригувати й регулювати свою діяльність на всіх стадіях її виконання [83].

Оцінка буде значно вагомішою та впливовішою за умови кореляції з самооцінкою школяра, оскільки в оцінці зінтегровані "і думка вчителя про учня, його успіхи, і думка учня про самого себе" [28]. З цього приводу методисти-практики Т. Фещенко і А. Дебреньова так висловлюються щодо ролі оцінювання в навчальній роботі педагога: воно позитивно впливає на формування обґрунтованої самооцінки та рівня очікувань дитини під час засвоєння навчального матеріалу. Для масової школи України таке розуміння оцінювання потребує розробки спеціальних методик його проведення, а саме: вибору ситуацій, засобів (інструментарію) та форм роботи вчителя.

Враховуючи те, що в школі XXI століття належну увагу приділяють самооцінюванню та самоконтролю, необхідно дослідити питання про їх складові. За результатами педагогічних досліджень [35] встановлено, що самоконтроль складається з попереднього усвідомлення завдання, конкретних практичних дій та перевірки їх точності. Під час самоконтролю учні аналізують знання, проникають у сутність явищ, об'єктів, що сприяє поглибленню знань та підвищенню їх якості. "Важлива роль у процесі самоконтролю особистості належить самооцінці. Від рівня її критичності залежить здатність знаходити помилки, передбачати і уникати їх" [25]. Таким чином, самоконтроль та самооцінка є невід'ємними складовими оцінювання в сучасній загальноосвітній школі. Оцінка педагога без самоконтролю учня не спонукає останнього до самооцінки результатів навчання.

Самооцінка, згідно з висновками І. Зимньої, - це "результат перевірки того, що припускається отримати, і того, що отримали, основа для продовження дії (у разі їх збігу) чи корекції (у разі розходження). Таким чином, можна стверджувати, що контроль передбачає, так би мовити, три ланки: 1) модель, зображення необхідного, бажаного результату дії; 2) процес звірки цього зображення і реальної дії; 3) ухвалу рішення про продовження чи корекцію дії. Ці три ланки є структурою внутрішнього контролю суб'єкта діяльності за її реалізацією" [72, с. 212]. Водночас друга ланка передбачає оцінку результатів навчальної діяльності учнів. Самооцінка (оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей) належить до стрижня особистості, є важливим регулятором її поведінки.

Від самооцінки залежать взаємостосунки людини з оточенням, критичність і вимогливість до себе, ставлення до успіхів та невдач, отож самооцінка впливає на ефективність діяльності людини (у тому числі в навчальній діяльності учнів) й подальший розвиток особистості. Самооцінка впливає на пізнавальну діяльність - сприйняття, уявлення, розв'язання інтелектуальних завдань. Важливим вважається, "щоб суб'єктивні критерії оцінки власних результатів не дуже відрізнялися від прийнятих, об'єктивних. Істотним для саморегуляції є уміння коректувати свої дії, тобто уявляти, як можна змінити ці дії, щоб результат відповідав поставленим вимогам" [68].

Оцінювання, яке посідає певне місце в системі педагогічних категорій і є необхідним елементом освітнього процесу, не лише пов'язує освітній процес з результатом, впливаючи на організацію й підвищення його ефективності, а й відображається на розвитку учня як суб'єкта освіти: у становленні його самооцінки як стрижневої особистісної характеристики. Від сформованої у молодшому шкільному віці самооцінки залежить майбутнє життя дитини. Самооцінка може бути адекватною (об'єктивною), завищеною чи заниженою. Адекватна самооцінка підтримує гідність людини, дозволяє продуктивно регулювати свою діяльність відповідно до зовнішньої оцінки й адекватно реагувати на критичні зауваження та рекомендації. Занижена самооцінка виявляється у підвищеній тривожності й вразливості, яка спонукає людину до зменшення контактів з іншими людьми, до постійного страху перед негативною думкою про себе, в низькій оцінці своїх дій, зневірі у власних силах. Завищена самооцінка призводить до того, що людина схильна переоцінювати себе й самовпевнено береться до роботи, перевищуючи свої реальні можливості, поряд з тим проявляє зарозумілість, а за невдачі озлоблюється.

Наголосимо також, що оцінною стороною Я-концепції дошкільника за сучасною Програмою є і його самооцінка - "судження щодо власної цінності та почуття, які асоціюються з цими судженнями. Дитина з високою самооцінкою, здебільшого задоволена собою, хоча й здатна визнавати власні помилки та прагнути їх виправити. Висока самооцінка передбачає реалістичну оцінку своєї особистості, життєвої компетентності, впливає на емоційний досвід" [11].

Окрім глобальної самооцінки своєї особистості, дитина має багато окремих суджень про власну значущість у різних видах діяльності (ігровій, предметно-практичній, навчальній, спілкування) та формах активності (фізичній, соціально-моральній, пізнавальній, емоційно-ціннісній, мовленнєвій, художній, креативній). Найлегше дається самооцінка фізичної (спортивної), соціальної, навчальної компетентності та власної зовнішності. Чим більше значення має певна сфера життєдіяльності для дитини, тим більше часткова самооцінка впливає на загальну.

Оскільки самооцінка - оцінка себе, своєї діяльності, свого становища в певній групі чи організації та в колі друзів, а також ставлення до оточення, то для формування її адекватності важливим є критичне ставлення людини до своїх здібностей та можливостей. Поняття "самооцінка" та "самоповага" взаємодоповнювані.

Формуючись у ранньому дитинстві, самооцінка особистості тривалий час залишається "пластичною", що дозволяє створити певні умови для її зміни в разі порушення адекватності й позитивності. Формування адекватної самооцінки, як однієї з індівідуально-особистісних особливостей людини, безпосередньо пов'язано з проблемами виховання, навчання та розвитку.

Самооцінка показує, як людина оцінює себе щодо окремої властивості, а самоповага - загальна оцінка. Самооцінка формується з дитинства у процесі спілкування за такими етапами:

- увага збоку дорослих,

- співробітництво з ними,

- відчуття поваги з їхнього боку,

- взаєморозуміння [19].

Взаємостосунки дитини з дорослими на кожному з етапів самооцінки, залежатимуть від ставлення до себе. Якщо дорослі невиправдано підкреслюватимуть реальні та вигадані досягнення дитини, то це стане причиною формування в неї завищеної самооцінки та рівня домагань. І навпаки, недовіра з боку дорослого до можливостей дитини категорично "притупить" норму дитячого негативізму, може призвести до виникнення у дитини відчуття своєї слабкості, неповноцінності і заниженої самооцінки.

Формування самооцінки триває і в шкільні роки: конкретні оцінки вчителів та оточення, успіхи в навчанні, мають сприяти формуванню адекватної самооцінки.

Переживання різних емоцій, які супроводжують процеси самопізнання, формують у людини ставлення до себе. Знання про себе, поєднане з певним ставленням до себе, становить самооцінку особистості.

Особистість оцінює себе двома шляхами: шляхом співставлений рівня своїх домагань, з об'єктивними результатами своєї діяльності та шляхом порівняння себе з іншими людьми.

Чим вищий рівень домагань, тим важче їх задовольнити. Успіхи та невдачі в будь-якій діяльності суттєво впливають на оцінку індивідом своїх здібностей у цьому виді роботи: невдачі зазвичай понижують рівень домагань, а успіхи підвищують їх. Не менш важливим є і момент порівняння: оцінюючи себе, індивід свідомо чи несвідомо порівнює себе з іншими, враховуючи не лише власні досягнення, а й всю соціальну ситуацію загалом.

На загальну самооцінку особистості впливають також її індивідуальні особливості, й те, наскільки важлива для неї оцінювана якість чи діяльність. Самооцінка не є постійною, вона змінюється в залежності від обставин. Засвоєння нових оцінок може змінювати значення засвоєних раніше цінностей. Виникає запитання, на скільки властивими є ці характеристики для дітей старшого дошкільного віку? Вдамося до аналізу цієї проблеми у початковій школі.

У психологічних дослідженнях з вивчення особливостей самооцінки школярів (В. Ананьев, Г. Ліпкіна) наголошується, що першокласники, а не старші дошкільники, ще не володіють засобами самооцінки. Оцінні вміння формуються у них досить повільно, а їхньою основою є оцінна діяльність учителя. Діти зорієнтовані на оцінні судження старших, у яких у розгорнутій формі проаналізовано їхні знання, рівень розвитку, підтримано зусилля тих, хто ще не досяг високих результатів. Взірець такого судження формує в учнів зрозумілі й чіткі еталони та вміння оперувати ними в майбутньому.

У дослідженні розглядаємо запропонований у працях І.Лернера розподіл навчальних умінь на чотири групи (організаційні, практичні, інтелектуальні та психолого-характерологічні) на підставі функції виокремлених способів діяльності щодо забезпечення успішного самостійного їх опанування [104]. Самооцінку під час навчання вчений відносив до психолого-характерологічної групи вмінь, оскільки їм притаманні різні елементи психіки і характеру: здатність до зосередженості, розподілу уваги, рефлексії, самоаналізу та ін.

З перших днів навчання важливо ознайомлювати школярів а тим, що завдання можна виконати правильно або неправильно. Діти "повинні знати, - вказує А. Смирнов, - не лише те, чи правильною є їхня відповідь, а й усвідомлювати правильність або помилковість відповіді (чому відповідь правильна або в чому полягає помилка, якщо відповідь неправильна). Без цього засвоєння залишається неусвідомленим ..." [200].

Відповідно до концепції П. Гальперіна, всяка дія людини формується за взірцем. Оскільки сутність контролю полягає у співвіднесенні результату або способу дії відповідно до матеріального чи підсвідомого взірця, то чітке його розуміння у такому процесі має визначальне значення.

У навчальній діяльності молодших школярів виконання дій за взірцем посідає першочергове місце, особливо у тих випадках, коли учень уперше ознайомлюється з новими способами дії. Отож важливим є те, що демонструє вчитель відповідно до еталонних ознак показових дій. Досліджуючи процес навчання дітей вказаного віку, Д. Ельконін дійшов висновків, що формування контролю походить від контролю за діями інших і прямує до контролю за власними діями. Відповідно до цього етапу оволодінню взаємоконтролем та взаємооцінкою передує самоконтроль та сомооцінка [205, с. 54].

Розрізняють два аспекти сутності оцінювання: оцінка як процес (оцінювання), який реалізується підчас контролю знань, є вимірюванням та визначенням вираження виокремлених ознак і повідомленням цього ступеня вираженості з допомогою певної цифри (знака-символу). Як результат оцінювання розрізняють такі оцінки: квалітативну (від англ. "quality" - якість) у вигляді оцінних думок, що якісно характеризують стан успішності, і квантативну (за термінологією І. Зимньої, від англ. "quantity" - кількість) - у вигляді відмітки (надалі бала - відповідно до сучасної системи оцінювання) (знака - цифри, букви тощо). Оцінка як результат може бути квалітативною, оцінка-бал може бути лише квантативною. Кожна з них має свої переваги й недоліки.

Очевидно, що інформація, яка міститься в оцінному судженні, набагато повніше відображає якість підготовки, ніж бал. Оцінні думки (вербальні оцінки) в деяких випадках можуть допомогти учневі усвідомити, що в нього не вийшло та над чим слід попрацювати, щоб досягти необхідного рівня якості підготовки. До недоліків квалітативної оцінки можна віднести те, що під час опису на вербальному рівні немає впевненості в тому, що особа, яка прочитає його, пов'яже з певними словами ті самі значення, що й автор. Інша людина, ймовірно, описала б це по-іншому. Такі описи важко порівнювати, отож їх використання для зіставлення породжує багато суперечок, що викликає необхідність квантативної оцінки.

Щодо квалітативної оцінки, то розрізняють відкриту і приховану педагогічні оцінки.

Ще А. Дістервег надавав значення відкритій квалітативній оцінці: "Слід хвалити учня за всіляке енергійне зусилля й навіть таке, що супроводжується слабкими результатами. ... Необхідно стисло й чітко формулювати свої вимоги, а не читати мораль. І заохочення, і осуд повинні бути короткими. Хороший вчитель жадібний на слова" [53, с. 211].

Практика свідчить, що особливу роль відіграє правильне коментування оцінки та її сприймання учнем. Оголошуючи оцінку, педагог має обов'язково чітко її мотивувати задля знання та розуміння кожним учнем саме такого бала.

Поділяємо думки дослідників і їхні твердження про те, що ефективність індивідуального підходу до оцінювання навчальних досягнень учнів визначається рівнем урахування індивідуальних особливостей конкретного школяра (темпераменту й особливостей характеру, здібностей та інтересів; особливостей перебігу психічних процесів - мислення, пам'яті, уваги). Задля об'єктивного оцінювання вчитель спирається на особистісні характеристики. Однак інколи означені аспекти перебувають поза увагою навіть педагогів зі значним стажем роботи в школі, тобто вони нехтують специфікою індивідуального підходу до оцінювання.

З метою належного й об'єктивного оцінювання майбутньому фахівцеві важливо знати не лише об'єкти, функції та вимоги, які ставляться до цієї діяльності, а й умови, які забезпечують оптимальний вплив результатів перевірки й оцінювання знань учнів на їх подальше навчання і виховання. Це любов і вимогливість до дитини; доброзичливість учителя; психолого-педагогічний такт у процесі виставлення оцінки учневі; об'єктивність і вагомість оцінки; індивідуальний підхід до кожного школяра; систематичність перевірки знань, умінь і навичок; висока відповідальність учителя і учнів за якість знань [23]. Отож педагогам доцільно вдаватися до використання різноманітних форм і методів оцінювання результатів навчальної діяльності школярів різного віку.

Саме педагогічний такт в оцінюванні, тобто манера вчителя звертатися до школярів і тональність мовлення педагога під час озвучення низьких оцінок вихованців, застереже в майбутньому від помилок. С. Близнюк [15] вважає, що бажання вчителя добра кожній дитині, незалежно від результатів навчання, виражених у балах, стимулює пізнавальну діяльність.

Значне місце в оцінювальній діяльності посідає відповідальність за якість знань. Її І. Лернер розглядає як педагогічну умову, яка істотно допомагає педагогові в оцінюванні. Дотично до цього вчений обґрунтував характеристику таких шести пар якостей знань: повнота і глибина; систематичність і системність; оперативність і гнучкість; конкретність і узагальнення; згорнутість і розгорнутість; усвідомленість і міцність. Він довів, що ці якості між собою взаємопов'язані. В оцінюванні навчальних досягнень педагог має вміти з'ясувати, що саме (яку пару якостей знань) він перевіряє та оцінює у відповідях учнів [104].

У педагогічних дослідженнях учені обґрунтовують низку рівнів якості знань:

- предметно-змістовий (відтворення окремих аспектів засвоєного змісту, внутрішніх зв'язків та зв'язків між різними об'єктами змісту);

- змістово-діяльнісний (закріплення та актуалізація знань, їх перебудова, реконструкція й застосування);

- змістово-особистісний - застосування знань у самостійній навчальній та позанавчальній діяльності [43; 73].

На предметно-змістовому рівні якість знань характеризує їх глибину, вагомість, системність і рівень узагальненості. Усвідомлення істотних зв'язків між відповідними знаннями характеризує їх глибину. Вагомістю засвоєння знань є сукупність структурних одиниць: понять, законів, фактів [97]. Системність засвоєних знань, за Л. Зоріною, зумовлює розуміння учнями їхнього місця в структурі загальних знань. Узагальненість передбачає здатність підвести конкретні знання під загальні, а загальні - під конкретні.

Змістово-діяльнісний рівень визначається за такими показниками: міцність, мобільність і дієвість знань. Отож "міцність" є стійкою фіксацією в пам'яті повного, узагальненого та систематизованого знання і засобів діяльності щодо його застосування. Мобільність засвідчує подальше перетворення цих знань у процесі відтворення в стандартних ситуаціях. Можливість використання їх за нових ситуацій розглядається як дієвість знань.

На змістово-особистісному рівні якість знань школярів учені диференціюють за гнучкістю та глибиною мислення: вміння знайти потрібні дотичні знання до засобів діяльності є їхньою гнучкістю, яка виявляється в оригінальності підходів до аналізу навчальної ситуації. Глибину мислення дослідники трактують як усвідомлення істотних взаємозв'язків між явищами та результатами застосування учнями опанованих ними теоретичних і практичних знань.

Педагоги та психологи розглядають оцінювання як окремий вид педагогічної діяльності (М. Борисова, Г. Ксензова, Н. Максимова, Л. Наврузова, О. Погребна). Спираючись на результати досліджень, будемо надалі підходити до трактування оцінювання як до окремого виду діяльності вчителя початкової школи. Скажімо, Г. Ксензова, аналізуючи таким чином оцінювання, виділяє в його структурі два взаємозумовлені параметри: зовнішню оцінювальну діяльність вчителя; внутрішню оцінювальну діяльність, яку здійснює сам учень [97, с. 6].

На нашу думку, в роботі педагога під час оцінювання навчальних досягнень учнів друга складова зазвичай залишається поза увагою. Сьогодні науково доведено, що оцінка педагога зумовлює позитивний виховний ефект лише тоді, коли вихованець адекватно її сприймає. Специфіка будь-якого навчального предмета полягає в тому, що вчитель здебільшого не знає, як насправді сприйняв оцінку учень. Саме такий стан яскраво ілюструє результати дослідження Н. Максимової. Дослідниця встановила, що лише 56% педагогів відзначають згоду учнів зі словесною оцінкою своїх знань та з їхнім відповідним цифровим балом у журналі [113].

За сучасним трактуванням, зміст поняття "критерії" (грецьке kriterion означає "засіб для судження") дослідники пояснюють як міру оцінки, тобто сукупність ознак певного предмета для його оцінювання (П. Сікорський та С. Сікорський) [178]. Усталеним є й такий підхід, за якого "... в педагогічній теорії під критеріями розуміють ті явища, що відображають суттєві характеристики і саме тому підлягають оцінці" [92, с. 35]. Критерії оцінювання навчальної діяльності школярів містять еталонні вимоги до знань.

За результатами аналізу педагогічного досвіду роботи вчителів початкових класів та вивчення джерельної бази констатуємо істотний вплив на оцінювання низки чинників (рівень навчальної діяльності школярів та навченості, етапи засвоєння знань і відповідні їм рівні контролю та оцінювання, рівень самостійності, ступінь значущості матеріалу), які слід вивчити для з'ясування доцільності використання їх під час контролю та оцінювання навчальних досягнень учнів.

Зауважимо, що організувати навчально-пізнавальну діяльність без оцінювання досить важко, адже оцінка є показником результативності навчального процесу. Діяльність учнів передбачає з боку вчителя "спостереження оцінюваного компонента, при його корегуючому схваленні, перед його очима і в його руках" [2, с. 56]. ПІ. Амонашвілі, О. Котлярова висловили думки щодо обліку знань. Вербальне його вираження є справою нелегкою, її можна правильно реалізувати лише за допомогою продуманої системи перевірки. Твердження німецьких педагогів (У. Древс та Є. Фурман), що "оцінка - невід'ємна складова навчального процесу" і що "без оцінювання процес засвоєння загальнонавчальних знань, вмінь та навичок неможливий", сьогодні сприймаються як аксіома, яку необхідно обов'язково реалізовувати на уроках [56, с. 67].

Отож оцінювання навчальних досягнень школярів було й залишається найважливішим чинником навчання. За умови правильної організації оцінювання може стати дієвим фактором підвищення ефективності навчальної діяльності школярів початкової школи. Предметом оцінки виступають не лише структурні компоненти навчальної діяльності, а й цілісна структура процесу виконання навчального завдання учнем: "чого навчився", "чим оволодів" тощо. Аналізуючи сучасні напрями розвитку технології оцінювання навчальних досягнень учнів 6-7-річного віку, наголошуємо, що вони послуговуються критеріями, нормами, рівнями, компонентами, показниками оволодіння знань, сформованості вмінь та навичок, передбачають особистісно орієнтований підхід та вибір гуманістичної стратегії до оцінювання навчальної діяльності таких учнів з боку вчителя.

Учні перших і других класів відповідно до законів України "Про освіту" і "Про загальну середню освіту" значно різняться з третьокласниками та четвертокласниками за ступенем включення в навчальну діяльність, за ставленням до школи, досвідом співпраці з однокласниками й учителем тощо.

Аналізуючи методичні рекомендації "Контроль та оцінювання навчальних досягнень учнів початкової школи", які дотично до програми обґрунтовують сучасну систему оцінювання та зазначають різноманітні підходи до оцінювання начальних досягнень молодших школярів, враховуючи широкий діапазон вікових особливостей молодших школярів, у структурі початкової школи вирізняють мікроетапи: 1-2 класи (6-7-річні учні), 3-4 класи (8-10-річні) [90].

Шести-семирічний школяр емоційно переживає оцінку своєї діяльності. В дошкільному віці у нього сформовано позитивне уявлення про себе. Під впливом різноманітних чинників шкільного життя ці уявлення підлягають серйозним випробуванням. Навчання зазвичай супроводжується помилками й невдачами, а отже, й низькими оцінками. Дитина прагне самоутвердження в новій ролі, шукає опору в ставленні вчителя до себе, намагається, аби він помітив її позитивні якості. Відтак оцінка здатна викликати гострі переживання учня: радість, емоційне задоволення успіхом, сором за невдачу, внутрішній протест проти осуду тощо. Радість і задоволення від досягнень у навчанні стимулюють рівень домагань школяра в засвоєнні знань, створюють позитивне емоційне тло для стосунків з учителем та однолітками. Відчуття гіркоти, невдоволеності невдачами спричинюють неусвідомлені конфліктні ситуації з оточенням, інколи зниження самооцінки та зневіру дитини.

Аналіз методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів 6-7річного віку свідчить, що не слід уникати негативних емоцій у зв'язку з помилками учнів. Оскільки за такого підходу зводиться нанівець, знецінюється роль педагогічної оцінки в керуванні навчанням учнів та поза ним. Постійне емоційне благополуччя із захвалюванням учнів гальмує їх розвиток. Завдання вчителя полягає в тому, щоб негативні і позитивні емоції внаслідок невдач та успіхів у навчанні використовувати як засіб активізації їхньої діяльності.

Отож треба створити такі умови, за яких невдоволення невдачею спонукало б дитину до пошуків кращих способів організації навчальної діяльності. Відтак емоції, зумовлені різними труднощами у навчанні, не переходитимуть в емоційне напруження (вони не повинні бути тривалими, а неодмінно змінюватися позитивними). Такі функції виконує оцінка за умови, коли вчитель керує навчанням, проектуючи його на перспективний розвиток учня, його пізнавальні можливості, розглядаючи невдачі як закономірне явище на етапі вдосконалення знань. У змісті оцінки вчитель висловлює співчуття з приводу невдачі, визначає ефективні для учня способи усунення помилок і висловлює впевненість у його успіхах. Завдяки педагогічному такту запевнення не є формальними, а співчуття - набридливими, увага дитини не акцентується на невдачах. Сприятливі емоції для подолання труднощів учитель формує в учнів через спонукання, міміку, відповідні слова та заохочувальні висловлювання.

Допомога у переживанні невдач нівелює невдоволення учня і стимулює прагнення поліпшувати навчання. Для шести—семирічного школяра, якому притаманні утруднення в засвоєнні навчального матеріалу, кожний наступний успіх з відповідною оцінкою викликає позитивні емоції. Отож заохочення навіть найменшого успіху має особливе значення.

Акцентуючи в оцінці успіхи і невдачі, вчитель дбає про домінування позитивних переживань в умовах засвоєння знань, що

є важливим із двох причин: по-перше, у найменшого учня самооцінка не є диференційованою і оцінка його конкретних дій поширюється на особистість загалом. її негативний зміст (учень прагне визнання) може викликати затримки в розвитку; по-друге, нагромадження позитивного емоційного досвіду під впливом оцінювання засвоєних знань виступає основою стимулювання навчально-пізнавальних мотивів. Зазвичай, шести-семирічний школяр діє під впливом прагнення спілкуватися з дорослим, бажання почути схвалення його способів оволодіння знаннями: мети досягають задля реалізації низки спонукальних мотивів.

Відповідно до рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень важливим є врахування емоційних переживань, які, фіксуючись на засвоєнні знань, сприяють значущості цього процесу для дитини. Об'єктивна мета, на яку цілепокладається завдання (здобути знання), перетворюється в спонукальний мотив його виконання, що сприяє розвитку навчальної діяльності дітей загалом.

Доведено, що неправомірно оцінку робіт підміняти похвалою. Вона є ціннішою навіть у лаконічній формі ("правильно" чи "неправильно"; "я твоєю роботою задоволена"), ніж констатація, наприклад: "молодець"; "я тобою не задоволена". Оцінка, що зумовлена аналізом виконання учнем завдання, важливіша від оцінки його особистості. Доцільно, аби учень розглядав оцінку як показник рівня опанованих ним знань та вмінь і розумів, що оцінюють його конкретні дії. Отож потребує враховування своєрідність впливу оцінювання та оцінки на особистісні якості кожної дитини: заохочувати сором'язливих, пасивних, із хворобливим самолюбством; зрідка і стриманіше - самовпев-нених. За умови виправленої помилки слід кожного учня ставити в рівні умови з іншими.

Доцільними є прийоми порівняння роботи вихованця з його попередніми успіхами задля доказовості наявного успіху без порівняння з успіхом і невдачами інших; навчання дітей самота взаємооцінки; колективного оцінювання тощо. Такі прийоми активізують роботу на уроках і в позаурочний час, допомагають учневі формувати зацікавлене ставлення до критики, зміцнюють відчуття своєї значущості в колективі, сприяють усвідомленню турботи товаришів про нього.

Уміле використання педагогічної оцінки в роботі з першокласниками закладає основи для формування їхніх умінь об'єктивно оцінювати хід і результати діяльності, заохочує розвиток навчальних мотивів, створює атмосферу доброзичливих взаємин у класі, необхідних для стимулювання почуттів власної гідності, доброти і чуйності, бажання працювати спільно з однолітками, позитивно впливаючи на емоційний діловий настрій. Під час оцінювання і виявляється дискомфорт дитини у зайвих рухах, її завмиранні, відведеному погляді, переривчастому диханні тощо.

У схваленні, згоді та підбадьорюванні, що виражаються словесно й за допомогою міміки, жесту, модуляції голосу ("справився"; "уже краще"; "чудово"; "помітно, що стараєшся"; "задоволена твоєю роботою" та ін.) висловлюються і зауваження, заперечення, осуд ("спробуй не поспішати і довести до лінії"; "обведи взірець і напиши так само"; "як ти думаєш, що в тебе не так?") тощо.

Перспективними вважаємо розгорнуте словесне оцінювання (вчитель аналізує хід роботи, її результати, коментує способи виконання, показує, що варте уваги, заохочує учня до наслідування зразка відповіді, показує раціональніші способи роботи, пояснює можливість сказати зрозуміліше, точніше); відтерміновану оцінку (вчитель пояснює умови, за яких учень може на перспективу одержати найвище схвалення); аргументовану само- і взаємоперевірку, виставки дитячих робіт з різних видів діяльності (малюнки, зошити, вироби), які організовуються в класі чи в шкільному коридорі для ознайомлення колективу школи й батьків. Учасником виставки може бути кожен учень. Оцінюють самі учні, а також використовуються різноманітні оцінні висловлювання вчителів в індивідуальних бесідах з батьками чи учнями про засвоєння ними навчального матеріалу. Доцільно відзначати активність учнів на уроці умовними символами - фішками, геометричними фігурами тощо. Проте ними не слід фіксувати певний рівень навчальних досягнень, тобто підміняти власне оцінку. Використання ігрової оцінки - нагородження переможців, учасників гри різними ігровими атрибутами (книжки-розмальовки, машинки, квіти, листівки тощо) - теж посідає в роботі з 6-7-річними першокласниками чільне місце.

Оскільки сучасна школа ініціює оновлені підходи до контролю й оцінювання навчальних досягнень учнів шестирічного віку, то, як зазначає О. Савченко, "акцент зміщується на опанування учнями вмінь і навичок, досягнення певного рівня компетентності, а не вимірювання обсягу знань та досягнення широкої інформативності навчання" [168, с. 4].

За результатами аналізу психолого-педагогічної літератури щодо оцінки в навчально-виховному процесі виокремлюємо два напрями досліджень: згідно з першим - вивчається здебільшого зовнішня оцінка результатів діяльності учнів на основі оцінки вчителя. Відтак виділяють різні види оцінок: парціальну, поточну, підсумкову. Згідно з другим - розглядається внутрішня самооцінка учня, досліджується вплив оцінки на навчальну діяльність з участю учнів в оцінці процесу й результату розв'язування навчальних завдань. Така оцінка за своїми особливостями наближена до самооцінки і поступово стає вмінням, надбанням особистості.

Аналізуючи складові загальнонавчальних умінь та навичок у першому класі, помічаємо, що їх за програмою структурували аналогічно до попереднього розділу для всіх класів початкової школи. Контрольно-оцінні уміння в учнів на початкових етапах навчання полягають у знаходженні фактичних помилок способом зіставлення результатів своєї роботи зі взірцем та оцінюванні їх за орієнтирами вчителя, скажімо: правильно; охайно; що саме; якщо помилився, то в чому і що потрібно виправити; чого уникати в подальшій роботі тощо [119].

За дослідженнями Я. Кодлюк [82], контрольно-оцінні вміння і навички належать до групи загальнонавчальних, а їх формування здійснюється відповідно до таких теоретичних положень: передбачає поєднання мотиваційного і процесуального аспектів. Актуальним є те, що "виховання потреби у самоконтролі, з одного боку, це озброєння дитини засобами та способами самоконтролю, з іншого - необхідні чинники його формування", як вказує А. Маркова [114, с.23]; контрольні й оцінювальні вміння необхідно формувати у взаємозв'язку, з урахуванням кожного з них.

Контрольні вміння психологи розглядають як дії, спрямовані на співвіднесення виконання дій та їх результатів відповідно до взірця (В. Давидов, А. Маркова). Вони виділяють підсумковий та поетапний контроль як найтиповіші форми контролю для молодших школярів.

Як відомо, контрольні вміння зумовлені порівнянням та узагальненням, хоча їх роль досить різна. Оскільки основна функція само- та взаємоконтролю полягає у співвіднесенні отриманого (чи запланованого) результату з тим, який передбачається відповідно до взірця й умови завдання, більше уваги на початковому етапі навчання вчителеві слід приділяти формуванню у школяра вміння аналізувати об'єкти та виокремлювати їхні ознаки, зіставляти предмети за певними ознаками.

У педагогічних дослідженнях зроблено спробу виокремити загальнонавчальні навички, вміння і способи дій та їх погрупувати в єдину програму для початкових класів [50]. Зокрема, в працях Ш. Амонашвілі [2], І. Кулагіної, Л. Фрідман [194] досліджено вплив оцінки на загальнонавчальні вміння і способи організації навчальної діяльності, про що ми писали вище. У навчанні сучасного школяра доцільно виокремлювати чотири групи загальних умінь і навичок: навчально-організаційні, навчально-інтелектуальні, навчально-інформаційні, навчально-комунікативні. Для започаткованого дослідження особливий інтерес становить перша група вмінь і навичок. Розглянемо їх детальніше.

Навчально-організаційні вміння передбачають опанування учнями такими способами: а) виконання кожного компонента навчальної діяльності (навчальне завдання, навчальні дії, самоконтроль й самооцінка, способи їх самостійного поетапного перенесення); б) зовнішня самоорганізація роботи.

Вплив оцінки відносимо до групи загальних навчальних умінь і навичок організації навчання, зосереджуючи увагу вчителів саме на першому класі початкової школи, оскільки тут закладаються основи навчальної праці школяра. Уже з першого класу діти повинні вчитися "розуміти навчальне завдання, перевіряти свою роботу за зразком і правильно її оцінювати" [194].

В експериментальній програмі Л. Фрідман і І. Кулагіної контроль та оцінку віднесено до вмінь та навичок забезпечення організації процесу засвоєння знань й виписано рекомендації для вчителів з формування загальнонавчальних умінь. Виокремлено також декілька конкретних видів впливу оцінки, а саме: а) правильність виконаного завдання і завершеної роботи; б) рівень засвоєння навчального матеріалу теми (розділу); в) рівень оволодіння навчальними вміннями; г) оцінка письмової роботи та відповіді однокласника. Зміст програми очевидно націлює вчителів на розв'язання складного завдання - формування в учнів умінь оцінювати власну діяльність і можливості його здійснення на підсумковому та післяопераційному етапах [194].

Предметом аналізу та оцінки педагога в ДНЗ мають бути не лише кінцеві результати, продукти діяльності, здібності дошкільників. Неабияку роль у формуванні адекватної самооцінки відіграють оцінки авторитетними дорослими зусиль, вкладених дошкільником у своє досягнення. Вкладені зусилля, старанність, здатність долати труднощі, прояв ініціативи й творчості, самостійне прийняття рішення - сутнісні характеристики особистісного зростання дитини. На жаль, педагоги зважають на них рідше, ніж це було б варто робити.

У повсякденній практиці вихователь має диференціювати дошкільників на тих, хто прагне досягти успіху, і тих, хто старається уникнути неуспіху. Це різні за життєвим досвідом та здібностями діти, які істотно різняться між собою життєвою позицією. Перші намагаються бути "на очах", прагнуть визнання своїх чеснот і досягнень іншими, потребують схвалення, вирізняються високою самоповагою, вміють себе підтримати й захистити, зорієнтовані на життєвий успіх. Другі прагнуть залишитися "в тіні", не люблять ризикувати, побоюються помилок та зауважень, невпевнені у собі, мають низьку самоповагу, залежні від оцінок та підтримки інших, у них низькі чекання щодо життєвого успіху. Саме цим дітям украй потрібна підтримка та допомога педагога, який спроможний виробити в них оптимістичну гіпотезу свого розвитку, свідоме ставлення до життя.

Як зазначено у Базовій програмі розвитку дитини дошкільного віку педагогічна оцінка - важливий складник виховної роботи, спрямований на відновлення чи підвищення тонусу юної особистості. Оцінка вихователя як судження про цінність досягнень дошкільника є для нього значущою, орієнтиром для подальших дій. Саме тому, оцінюючи продукт діяльності дитини, варто брати до уваги, з одного боку, складність виконуваного завдання, з другого - кількісні та якісні показники кінцевого продукту праці, з третього - вкладені конкретною дитиною зусилля. Таким чином, процес оцінювання - складна, багаторівнева, відповідальна процедура, що висуває високі вимоги до педагога як професіонала та особистості.

Пам'ятаючи, що педагогічна оцінка - соціальний інструмент, який істотно впливає на самопочуття дошкільника, вихователь має дуже відповідально ставитися до винесення вердиктів, прийняття рішень щодо висловлювань на адресу дитини. Недоцільно проводити паралель між якісно-кількісними показниками кінцевого результату діяльності та особистісними властивостями дошкільника: якщо завдання виконане погано, це ще не означає, що виконавець нездібний або лінивий; той факт, що завдання виконане добре, ще не свідчить про те, що дитина використала раціональні способи дій, була творчою та старанною, адже один і той самий результат може мати різну ціну, вартувати дітям різних зусиль.

Важливо знайти тактовну форму фіксації помилок: чим дужче вихователь їх підкреслює, тим більш знижуються впевненість дитини у собі, почуття самовартісності, самоповаги. Якщо помилок багато, вихователю краще пояснити кожну, ніж підкреслювати їх кількість. Педагогу не варто концентрувати увагу дитини на тому, що вона помилилася, не зрозуміла, з чимось не впоралася. Адже мета полягає не в тому, щоб навчити дошкільника діяти безпомилково.

Право на помилки є в кожної людини. Помиляючись, вона навчається знаходити й виправляти свої помилки, не комплексувати з приводу них, не боятися труднощів, шукати їх причини, знаходити вихід з труднощів.

Науково доведено: в більшості педагогів з часом виробляється установка на кожну дитину як на "хорошу" чи "погану". І це дається взнаки під час спілкування з вихованцем. Щоб перевірити справедливість цього твердження, педагогам пропонується розглянути та проаналізувати наскільки вказані нижче установки "спрацьовують" у кожному випадку зокрема:

1. Даю "поганому" дошкільникові порівняно з "хорошим" менше часу на відповідь; позбавляю його можливості зосередитися, поміркувати.

2. Якщо відповідь "поганої" дитини неправильна, не повторюю запитання, не пропоную навідних запитань або часткових підказок. Одразу запитую іншого або сама формулюю правильну відповідь.

3. Частіше висловлюю незадоволення неправильною відповіддю "поганого" вихованця порівняно з "хорошим".

4. Рідше хвалю неприємну мені дитину за правильну відповідь.

5. Частіше ігнорую підняту руку "поганої" дитини, не помічаю її.

6. Рідше усміхаюся, дивлячись в очі неприємного мені вихованця, ніж "хорошого".

7. Частіше вдаюся до крайніх форм ставлення до "поганої" дитини на заняттях - або не працюю з ним зовсім, або весь час тримаю у напрузі [118].

На нашу думку пропоновані твердження більше стосуються учнів, аніж дітей дошкільного віку, оскільки вихователь у навчально-виховному процесі ДНЗ не поділяє дітей на "поганого" і "хорошого" намагаючись зацікавити та залучити до будь-якої діяльності усіх дошкільників групи.

Важливий показник особистісної компетентності старшого дошкільника - зріла форма спілкування. Дитині замало спільної з дорослим пізнавальної діяльності та його доброзичливої уваги. Вона прагне особистісної взаємодії з людьми, що навколо, до взаєморозуміння та співпереживання. Дедалі більшого значення для дитини набуває ставлення до неї авторитетних дорослих та однолітків, оцінки ними її чеснот і вад, особистості в цілому, визнання ними її цінності. Якщо дорослий обмежує свої функції організацією лише ділової взаємодії, не приділяючи належної уваги особистісній формі спілкування з дитиною, це негативно позначається на змісті та динаміці її особистісного зростання.

У старшому дошкільному віці більшого, ніж у попередні вікові періоди, значення набуває навчання - організований та регламентований дорослим процес оволодіння дитиною системою наукових знань про природу, культуру, людей, власне "Я". Поряд з грою, працею, художньою діяльністю та спілкуванням навчання є діяльністю, яка, за умови її оптимальної організації, просуває процес формування компетентної особистості. Оптимальною моделлю організації навчальної діяльності вважається така, що сприяє: розвитку її загальнонавчальних умінь та навичок (організаційних, загальнопізнавальних, конструкторських, мовленнєвих, контрольно-оцінних); збагаченню наукових знань про довкілля та саму себе; створенню умов для самореалізації особистості, розвитку її творчих здібностей, здійснення вільного вибору та прийняття самостійного рішення; включенню рухливості як специфічної для дошкільного віку умови повноцінного буття; реалізації індивідуальних та диференційованих підходів; будується на сучасних особистісно орієнтованих освітніх технологіях.

Аналізуючи процес формування компетентної особистості розуміємо, що запропонована модель організації навчальної діяльності в старшому дошкільному віці більш сприятливою є для формування у дитини 6-7 річного віку, а це учні першого класу.

Аналіз програми початкової школи доводить, що у розділі формування загальнонавчальних умінь і навичок та їх види, передбачано контрольно-оцінні вміння і навички та формування їх вчителем в учнів на перших етапах навчання. Діяльність учителя спрямовувалась на опанування учнями способами перевірки й самоперевірки, формування в них умінь оцінювати одержані результати діяльності. Отож програми теоретично передбачали оцінювальну діяльність учнів на уроці під керівництвом учителя, однак практична організація такої роботи покладалась на творчість педагога.

В аналізі сучасної програми, ми вдалися до їх розділів з переліком умінь, навичок і способів дій, рекомендованих упорядниками для опанування першокласниками навчальних завдань. У програмах [153; 154] передбачено формування специфічних і конкретних умінь та навичок за змістом кожного навчального предмета. Особливу увагу звертали на використання в програмах терміна "оцінка, оцінювання" і зміст рекомендацій учителям щодо оцінювання навчальних досягнень молодших школярів. За результатами аналізу пояснювальних записок, змісту програм з рідної мови, читання, математики й природознавства констатуємо, що в них не йдеться про вміння оцінювати; відсутній термін та цілепокладання діяльності вчителя щодо керівництва дітьми задля формування означених умінь. Натомість у вступі до програми для середньої загальноосвітньої школи (1-2 класи) у формулюванні обсягу загальнонавчальних умінь і навичок учнів мовиться про їх контрольно-оцінні вміння [ 154]. Йдеться про контрольно-оцінні вміння загалом, а не про вміння учня оцінювати власні навчальні досягнення з кожного предмета зокрема.

Оскільки провідним для шестирічних учнів є також підсумковий контроль, важливо навчити їх зіставляти результати своєї діяльності з чинними вимогами.

Формування поетапного контролю передбачає привчання учнів до виконання будь-якої роботи за правилами. Скажімо, для того, щоб добре виконати завдання, слід підготуватися; виконувати все за алгоритмом, старанно, охайно; перевірити тощо. Алгоритм передбачає відповіді на запитання: що потрібно зробити; чи відповідає дія вимогам завдання тощо. Така робота привчає дітей до контролю дій та виправлення помилок, а також сприяє розвиткові самоконтролю, який формується у взаємозв'язку з умінням планувати діяльність, оскільки попереднє продумування дозволяє завчасно визначити об'єкт контролю та продумати способи його реалізації. На розвиток мотивації контролю позитивно впливає виконання дітьми ролей учителя, контролера, казкових героїв тощо.

У навчальній діяльності, як ми стверджували вище, контроль зумовлений оцінкою. Враховуючи вікові особливості учнів першого класу, процес формування оцінних умінь організовується в певній послідовності однаково для шести- та семирічних дітей (див. схему 2.1).

Означена послідовність відповідає висновкам учених про те, що оцінювання рівня власної роботи формується внаслідок усвідомлення рівня роботи інших (В. Левкович) [82, с. 102].

Розглядаючи подану схему послідовності формування оцінних умінь у дітей старшого дошкільного віку дотично до сучасної програми розвитку зазначимо, що доцільною буде навальна діяльність педагога та самооцінка під його керівництвом та вказівками.

Необхідною педагогічною умовою формування само- та взаємооцінки є мотивація оцінювання. Його сутність зводиться до відміни позитивних і негативних оцінок роботи і передбачає підказку учневі способів уникнення помилок, а також вираження оптимістичного ставлення до нього. Під впливом оцінювання формуються оцінні судження дітей.

Колективна оцінювальна діяльність (якість виконання завдання одного учня аналізують решта) є визначальним еталоном формування взаємо- та самооцінки, оскільки допомагає побачити успіх, висловити думки щодо способу та помилок у роботі, дати поради. Беручи участь у колективному оцінюванні, молодший школяр практично ознайомлюється з побудовою розгорнутого оцінного судження (позитивні сторони - помилки, зауваження - побажання), вчиться використовувати його, аналізуючи різні за якістю відповіді. Критеріями оцінювання завдань та відповідей, за дослідженням Я. Кодлюк [82], стають правильність; повнота; загальне враження. Під час навчання вони набувають деталізованого характеру, формується вміння застосовувати їх відносно інших і самого себе.

Взаємооцінка передбачає участь у оцінювальній діяльності інших учнів - відповідача та контролера, який після завершення завдання аналізує результат. Контролер мотивує оцінні судження, використовуючи уже відомі критерії. За таких умов у дітей розвиваються взаємодопомога, уважність, намагання бути об'єктивним. Включення учнів у контроль та оцінювання допомагає формуванню самооцінки, створенню дружної атмосфери у колективі.

Основне призначення зовнішнього оцінювання вчені вбачають у врахуванні результатів навчальної діяльності учнів. їх кількісним показником є оцінка-бал. Оцінка характеризує не лише рівень і якість знань, набутих у процесі навчання, а й роз виток і підготовленість учнів до їх застосування на практиці, тобто демонструє знання учнем програми; того, що він має знати за конкретний період навчання; досягнутий рівень відповідно до еталону рівня засвоєння знань [97; 99]. Головною особою є вчитель, який, спостерігаючи за діяльністю школярів і вивчаючи їх під час занять та перевірки виконання домашніх завдань, різних вправ, відповідей на уроках тощо, подумки "оцінює" не лише якість цієї підготовки, а й їхню старанність, працьовитість, здібності, психологічні особливості.

Дослідники виділяють такі функції зовнішнього оцінювання: а) орієнтація школяра в знаннях і ступінь їх відповідності вимогам обліку; б) безпосередня чи опосередкована інформація про успішність (неуспішність) у певній ситуації; в) думки вчителя про конкретного учня [5, с. 142].

Ш. Амонашвілі пише, що словесна оцінка "є процесом, діяльністю оцінювання, яку здійснює людина", а бал "є результатом цього процесу, цієї діяльності, їх умовно-формальним віддзеркаленням" [3, с. 12].

Мотивована оцінка вчителя - важливий засіб виховання особистісних якостей учня. Поєднання орієнтувальної функції оцінювання зі стимулюючою формує знання дитини про саму себе та її самооцінку. Завдяки цьому оцінка впливає на інтелект, на вольову сферу, на особистість дитини загалом [2; 15; 107].

За результатами досліджень учених встановлено, що оцінки оточення, а особливо педагога, сприяють розвитку в дітей почуття обов'язку (Т. Вершиніна, Л. Айунц), упевненості у власних силах (Г. Ліпкіна), чесності й поняття про честь (М. Скудіна, І. Свадковський), колективізму й відповідальності (Л. Буєва, А. Жаворонко, А. Шнирман), охайності (К. Бирліба). Оцінка є способом виховання волі учня в процесі навчання, впливає на розвиток його самоконтролю і самовиховання (Т. Вершиніна, К. Деметр), формує критичність розуму (В. Сінєльніков, Л. Рибак), активізує почуття гордості й сорому (Р. Шакуров), мотивує працьовитість (І. Свадковський) тощо.

На підставі результатів аналізу досліджень [97; 168; 170] можемо стверджувати надзвичайну складність станів, настроїв, відчуттів дитини, що виникають під впливом педагогічної оцінки.

Дослідники зазначають, що оцінка починає виконувати свої виховні функції лише за умови вдумливого ставлення педагога до неї. В системі інших стимулів оцінка посідає важливе місце, а за вмілого використання дає очікувані результати (Ш. Амонашвілі, О. Богданова, Л. Гордін, І. Мар'єнко, С. Руновський, Н. Селезньов, В. Сухомлинський). Оцінні дії педагога значною мірою визначають мотиви діяльності, впливають на рівень домагань учня, прямо чи опосередковано діють на становлення соціально схвалених норм поведінки (Н. Анкудінова, М. Боцманова, А. Захарова, Г. Ліпкіна, М. Матюхіна, П. Якобсон).

Негативну глобальну оцінку особистості загалом, у тому числі і її можливостей, О. Ковальов називає, безумовно, важливою, проте шкідливою особливістю педагогічної оцінки. Вчений наголошує, що лише парціальну негативну оцінку, яка залишає місце для позитивних зрушень у розвитку особистості, правомірно використовувати в практиці роботи початкової школи [56].

У роботі Г. Дюдіної йдеться, зокрема, про доцільність розробки науково обґрунтованих, добре відомих не лише педагогові, а й кожному учневі критеріїв педагогічної оцінки. Дослідниця доводить, що помилок щодо оцінювання знань і поведінки можна успішно уникнути за умови обізнаності з ними не лише педагогів, а й учнів, а також співучасті кожного школяра в оцінюванні своїх ділових і моральних якостей [52]. Вельми важливо, щоб учні якомога раніше оволоділи чіткими уявленнями про вимоги до їхніх відповідей та робіт, а також до оцінок на різних етапах навчання.

Специфіка навчальних завдань визначає навчальну діяльність і її особливість - самозмінюваність шести-семирічного школяра як суб'єкта діяльності у процесі оволодіння ним загальними способами розв'язування конкретних практичних завдань. Згідно із цією теорією, для опанування школярами загальних способів дій припустима особлива організація їх навчальної діяльності, важливі компоненти якої - навчальне завдання, навчальні дії, контроль, оцінювання та оцінка. Навчальне завдання і навчальні дії спрямовують на предмет засвоєння, натомість контроль і оцінювання - на самого учня як суб'єкта діяльності. Відтак останні в структурі навчальної діяльності виконують специфічні функції, пронизуючи навчальну ситуацію на всіх її етапах, тобто функціонують як післяопераційні компоненти [59].

Оцінювання в процесі навчальної діяльності має інший сенс, ніж педагогічна оцінка виконаної роботи, оскільки є засобом опису змісту і стану навчальних дій учнів та фіксує не лише факт засвоєння (незасвоєння), а й причини неуспішності. Отож таке оцінювання спрямовує школяра на усунення недоліків і спонукає його до роботи - аж до досягнення позитивних результатів. У навчальній діяльності воно має лише два значення - позитивне і негативне, відповідно до яких знімається чи продовжується навчальна ситуація [144].

Окремі дослідники (ПІ. Амонашвілі, Т. Андрущенко, Л. Берцфаї, А. Захарова, Г. Цукерман) особливо наголошують на змісті оцінки як на компоненті навчальної діяльності, що є процесом оцінювання суб'єктом своєї діяльності на різних етапах її здійснення, через те вона є ідентичною з певними аспектами самооцінки [3; 7; 68; 194]. Скажімо, Д. Ельконін вважає за раціональне організовувати навчальну діяльність задля формування самоконтролю і самооцінки, оскільки оцінка є "встановленням того, чи засвоєна навчальна дія", і забезпечує те, що зазвичай називають "умінням вчитися" [202].

Аналогічної думки дотримується і В. Давидов, розглядаючи оцінку як таку, що дозволяє визначити рівень засвоєння (незасвоєння) загальних способів вирішення конкретного навчального завдання, його відповідність (невідповідність) узагальненому результату навчальних дій, їх прикінцевій меті. На думку вченого, оцінка дає змогу школяреві визначати рівень доступності (складності) навчального завдання і можливість переходу до його виконання в різних конкретних діях з опертям на певні поняття або ж недоцільність створення його нових варіантів для досягнення першочергової мети [48, с. 19].

Вчені дослідили і вплив оцінки на становлення школяра - суб'єкта навчальної діяльності: формується особлива оцінна діяльність учня, новий тип його ставлення до власної діяльності. Адже активні навчальні дії з матеріалами, що вивчаються, оволодіння новими способами їх здійснення ставлять дитину в нову позицію щодо них, уможливлюють оцінювання з огляду на їх відповідність соціально значущим вимірам, еталонам тощо.

На цій підставі дослідники розглядають оцінювання як компонент навчальної діяльності у контексті з узагальненими прийомами й способами управління ним. За сучасних умов утвердження розвивального навчання доцільно формувати у школярів усвідомлені узагальнені способи управління своєю діяльністю, а саме: самоконтроль, планування і оцінку. Спілкування з учнями є одним з головних принципів формування особистості в системі розвивального навчання, який передбачає вербальне оцінювання (табл. 2.3).

Слід зазначити, що спілкування з дітьми - один з основних принципів формування та розвитку особистості, як у дошкільному, так і шкільному віці.

За твердженнями В. Рєпкіна, функція впливу оцінки полягає у "фіксації відповідності (невідповідності) фактичного результату діяльності чи її фрагмента кінцевій меті-мотиву" [161, с. 11]. Оцінка є не формальною констатацією такої відповідності (невідповідності), а змістовним, якісним аналізом результатів навчальної діяльності та їх зіставленням з метою. Невіддільність результату від мети слугує ознакою того, що певне навчальне завдання виконано, отож логічним є перехід до постановки і розв'язання нового завдання. Натомість їх невідповідність спонукає суб'єкта до повернення задля виконання повторних навчальних дій і контролю [161].

Зауважимо, що Л. Фрідман в аналізі результатів діяльності з розв'язання навчальних завдань виділяє водночас з аналізом, пошуком плану розв'язання і його реалізацією специфічний компонент - "обговорення здійсненого розв'язання". Дослідник вважає його надзвичайно важливим у навчанні школярів розв'язувати завдання, оскільки він синтезує обговорення, аналіз способів розв'язання з одночасним з'ясуванням недоліків, а також пошук ефективних прийомів, їх відтворення й закріплення в пам'яті учнів. На думку вченого, це найбільшою мірою сприятиме перетворенню способів вирішення завдання в навчальний засіб. Очевидно, що реалізація такого складного компонента передбачає участь оцінки і самоконтролю учня, хоча автор їх прямо не називає [194].

Варто наголосити на виокремлених у праці Л. Фрідман трьох груп розумових дій, необхідних для вирішення навчального завдання: орієнтовних, контрольно-корекційних. Зміст і роль перших - прогнозування суб'єктом дотичних до завдання наявних засобів, дій, що допускають включення оцінних механізмів. Після віднайдення способу суб'єкт приступає до вирішення завдання, зіставляючи виконувані дії з умовами, тобто оцінюючи їх. На завершальному етапі оцінюється одержаний результат, натомість неправильне розв'язання спонукає учня до пошуків нових способів діяльності [194].

У цьому дослідженні спираємось на оцінку як компонент навчальної діяльності згідно з поглядами ПІ. Амонашвілі. Вчений розглядає її як "пізнавальну активність до виконання завдання відповідно аналізувати предмет, результат діяльності чи її хід з урахуванням певних стандартів" [3, 77]. Зіставивши виконані або заплановані конкретні інтелектуальні та практичні операції з їхніми результатами і зі стандартами, учень утверджується в правильності (хибності) своїх дій. Водночас активізацію оцінних дій, навчальної діяльності загалом, навіть за умови правильності результату, не слід вважати повноцінною, оскільки правильного кінцевого результату можна досягти і механічно.

Учені поділяють підхід Ш. Амонашвілі до розуміння важні пості оцінки і підкреслюють, що наявність оцінки мотивує потреби учня в нових навчальних ситуаціях. Натомість негативна оцінка ініціює пошук інших способів, постановку нового навчального завдання. Водночас Г. Вергелес звертає увагу на те, що об'єктом оцінки у навчальній діяльності є шляхи, якими учень доходить певного результату. На відміну від трудової діяльності, в якій здебільшого оцінюють кінцевий результат, у навчальній оцінюють й особистісні зміни школяра [32].







Дата добавления: 2015-10-15; просмотров: 552. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2020 год . (0.028 сек.) русская версия | украинская версия