ІДЕЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ ТУШИНСЬКОГО

Дата добавления: 2014-10-22; просмотров: 1607

В основі педагогічної системи К.Ушинського лежить ідея на­родності. "Всяка жива історична народність є найпрекраснішим створінням Господа на землі, і вихованню залишається тільки чер­пати з цього багатого і чистого джерела" , - писав він у статті "Про народність в громадському вихованні".

Під народністю К.Ушинський розумів своєрідність кожного народу, зумовлену його історичними та географічними умовами.

Характерною рисою для народності, в розумінні К.Ушинського, є громадськість. Він був переконаний у тому, що народна ідея виховання вимагає широкої громадської атмосфери навколо себе і не може бути здійснена без залучення найширших громадських сил. К.Ушинський писав: "Сам народ і його великі люди прокладають шлях в майбутнє: виховання тільки йде по цій дорозі...".

Керуючись ідеєю народності, К.Ушинський прийшов до ви­сновку, що народна освіта повинна знаходитися в руках народу, а навчання дітей здійснюватися рідною мовою, яка є найяскравішим виявом народності. Навчання дітей рідною мовою, на думку К.Ушинського, має на меті: розвиток "природженої душевної здіб­ності, яку називають даром слова", введення дітей у свідоме воло­діння скарбами рідної мови, пояснення їм логіки цієї мови, тобто граматичних законів у її логічній системі. Ці три цілі, зауважував педагог, досягаються не одна за одною, а разом.

Загальна оцінка ролі та значення мови в громадському житті дана К.Ушинським в його чудовій статті "Рідне слово". "Мова на­роду - найкращий цвіт усього його духовного життя, який ніколи не в'яне". Він вважав, що основними завданнями народної школи у вихованні особистості є виховання патріотизму засобами рідної мови, яка не тільки виражає духовні якості народу, а й являється найкращим його наставником, що вчив народ ще тоді, коли не було ні книжок, ні школи.

5. ДИДАКТИКА Й МЕТОДИКА ПОЧАТКОВОГО НАВЧАННЯ К.УШИНСЬКОГО

К.Ушинський був видатним дидактом і педагогом-методистом. Свої дидактичні погляди він виклав, головним чином, у працях "Керівництво до викладання рідного слова", "Педагогічна подорож: по Швейцарії". К.Ушинський не лише розробив кардинальні проблеми дидактики, але й реалізував основні ідеї в своїх підручниках "Рідне слово " та "Дитячий світ" .

Дидактику він поділяв на загальну і спеціальну. Загальна дидактика включає загальні правила, план навчання, а спеціальна повинна подавати правила викладання окремих наук.

К.Ушинський вважав, що для забезпечення оптимізації навчального процесу треба добре знати основні закономірності і принципи дидактики, індивідуальні та психологічні особливості розвитку дітей, які він виводив іззакономірностей процесу пізнання, добре розуміючи відмінності між процесом наукового пізнання і учіння.

КУшинський вважав, що навчально-виховний процес повинен виконувати такі основні функції: освітню, виховну, розвивальну, які мають реалізуватися через зміст та методи навчання.

Він зробив спробу встановити критерії відбору змісту навчального матеріалу для школи:

• відповідність змісту рівню розвитку науки;

• важливість і значення для життя людини кожного знання, що да

ється в школі;

• врахування вікових особливостей і можливостей дітей при

побудові навчального курсу;

• народність, тобто вивчення здобутків народної культури в

усіх навчальних дисциплінах.

У навчанні треба передбачати зміст і характер навчального матеріалу, посильність його для учнів, міцність засвоєння знань, зв'язок з життям, наочність, емоційність, виховуюче навчання тощо. Усі ці педагогічно-дидактичні принципи навчання детально розробляються в його творах, хоча самого терміну "принцип" в дидактиці Ушинського ще немає. Він називає їх як "необхідні умови будь-якого викладання".

Заслуга вченого полягає в тому, що дидактичні принципи він розглядав у тісному зв'язку з формами та методами навчання.

К.Ушинський у своїй педагогічній системі багато уваги приділяв уроку. Необхідною умовою успішної організації навчальних занять мають бути заняття з постійним складом учнів, сталим розкладом, з поєднанням фронтальних та індивідуальних форм при умові ведучої ролі вчителя.

Кожен урок повинен мати цільову установку, бути закінченим і носити виховуючий характер. Враховуючи порівняно швидку стомлюваність дітей (особливо молодшого шкільного віку), К.Ушинський рекомендував застосовувати зміну занять і різноманітність методів.

Види навчальних завдань на уроках можуть бути різні: повідомлення нових знань, вправи, повторення пройденого, облік знань, письмові і графічні роботи учнів. Надаючи великого значення розвитку у дітей вміння самостійно працювати, К.Ушинський радив застосовувати самостійні роботи з усіх предметів.

У дидактичній системі К.Ушинського особливе місце займають проблеми початкової народної школи. Право на виховання педагог розглядав як природне право кожної людини. Визнаючи головним засобом виховання навчання, він зробив висновок, що навчання, і особливо навчання в початковій народній школі, повинно бути загальним. В запровадженні загального обов'язкового початкового навчання К.Ушинський бачив могутній фактор прогресу народу і країни.

У дискусії про характер загальноосвітньої школи, що проходила в 60-х роках, К.Ушинський був одним з прихильників такої школи, яка забезпечувала б учнів різнобічними гуманітарними і реальними знаннями. Педагог підкреслював, що однаково важливим є як розвиток розумових сил і здібностей учнів, так і оволодіння ними необхідними в житті знаннями. Він стверджував, що у зв'язку з індустріальним розвитком суспільства виникає необхідність ознайомлення дітей з науками про природу і людину, оскільки вони розвивають вміння спостерігати життя, сприяють логічному мисленню і мають велике практичне значення.

Піклуючись про освіту народу, К.Ушинський запропонував навчальний план народної школи в складі двох циклів - елементарного (пропедевтичного) і власне початкового (систематичного) навчання. Педагогічна доцільність такої системи навчання полягає в тому, що селянські діти, вступаючи в народну школу без попередньої підготовки, не були готові до систематичного навчання.

К.Ушинський був прихильником єдиної системи загальної освіти, народна школа виступала першою ланкою в усій системі освіти.

'6. УШИНСЬКИЙ ПРО ПІДГОТОВКУ ВЧИТЕЛЯ

"Якщо медикам ми довіряємо своє здоров'я, то вихователям ввіряємо моральність і розум наших дітей, ввіряємо їхню душу, а разом з тим і майбутнє нашої Вітчизни". Так визначав К.Ушинський роль і значення професії вчителя. Його працю він порівнював з творчістю художника, який створює духовний образ

людини.

Головна функція вчителя, за його висловом, - бути посередником між усім, що було благородного і високого в минулій історії людей і поколінням новим, бути охоронцем святих заповітів людей, що боролися за істину і за благо. Вчитель повинен стати живою ланкою між минулим і майбутнім. І тому його справа - одна з найважливіших справ історії.

Відводячи учителеві відповідальну роль у суспільстві, К.Ушинський розробив певну систему його підготовки , зокрема у педагогічних семінаріях. Відповідно до ідеї народності виховання, першою і основною умовою плідної діяльності педагога К.Ушинський вважав його близькість прагненням і інтересам народу.

У викладача середнього навчального закладу знання предмета є далеко не головним надбанням. Головне надбання гімназійного викладача полягає в тому, щоб він умів виховувати учнів своїм предметом. Вчитель має добре знати психологію дітей і чітко визначати мету своєї діяльності.

К.Ушинський писав, що педагоги - це єдиний клас людей, для практичної діяльності яких вивчення духовної сторони людини є так само необхідним, як для медика - вивчення тілесної.

Вчитель має володіти педагогічним тактом, знати свою справу і завжди займатися самовдосконаленням та підвищенням власної професійної майстерності. -

Для підготовки народних вчителів він пропонував створювати учительські семінарії ("Про проект учительської семінарії"), а для підготовки учителів середніх шкіл - педагогічні факультети при університетах. В університетську учительську семінарію слід при-

ймати вихованців тільки тоді, коли можна з упевненістю передбачити в них хороших вчителів.

К.Ушинський вважав необхідним виховання у майбутніх вчи

телів потягу до знань, до самоосвіти. Він запроваджує після завер

шення навчання в семінарії річне стажування, яке випускники про

ходили під керівництвом наставників семінарії, брали у них консу

льтації, звертались за порадами, за необхідною літературою, мето

дичними посібниками. Окремим стажистам семінарія надавала

грошову підтримку. Лише після цього випускники отримували

кваліфікацію вчителя народної школи.

ДИДАКТИЧНА СИСТЕМА К.Д. УШИНСЬКОГО

МЕТА

ОСВІТИ

Поєднання формальної та матеріальної цілей освіти: забезпечення оптимальних шляхів засвоєння різноманітних знань про природу і суспільство, необхідних для вдосконалення суспільного життя;

формування світогляду людини

ЗМІСТ

ОСВІТИ

Народна школа:

рідна мова як провідний предмет навчання, засіб морального та розумового розвитку дитини;

- арифметика, Закон Божий, елементи природознавства, основи

вітчизняної історії;

- основи ремесел.

Середня школа:

- гуманізація освіти (рідна мова і література, історія, географія, мате

матика, природничі науки, сучасні іноземні мови);

- давні мови (лише для окремих спеціалістів);

- поєднання класичної і реальної освіти.

ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ НАВЧАННЯ:

Принципи:

наочність навчання; природовідповідність навчання; виховуючий характер навчання; зв'язок навчання з життям; свідомість і активність навчання; послідовність на систематичність навчання; міцність засвоєння знань.

Методи: синтетичний (індуктивний); аналітичний (дедуктивний)

Творчі завдання і реферати

1. Г.Сковорода І К.Ушинський про народність виховання.

2. К.Ушинський про гармонійний розвиток людини.

3. Система морального виховання К.Ушинського.

4. Дидактика і методика початкового навчання

К.Ушинського.

Питання для роздумів і проблемні запитання

1. Поясніть положення К.Ушинського: "оскільки основи харак

теру у кожного народу різні, то існують різні системи виховання".

2. Покажіть зв'язок між розумінням початкового навчання Й.

Песталоцці і К. Ушинського.

3. Виділіть головні компоненти гармонії (за К.Ушинським) у

розвитку особистості.

4. Доведіть, що казка (після матері) є найпершим вихователем

дитини, за К.Ушинським.

Тест

1. Головною ознакою етносу, за К.Ушинським, є: а) природа; б)

історія; в) традиції; г) мова.

2. Генералізуючим у вихованні, за К.Ушинським, є принципи:

а) гуманізму"; б) системності; в) народності; г) природовідповід-

ності.

3. К.Ушинський був прихильником загальної освіти, її напрям

ку: а) матеріальної; б)формальної; в) гуманітарної.

4. К.Ушинський вперше обґрунтував у вітчизняній дидактиці

метод навчання грамоти: а) буквоскладовий; б) звуковий; в) поскла

довий.

5. К.Ушинський вперше включив у початкове навчання метод:

а) коментованого письма; б) виразного читання; в) пояснювально

го читання.

ТЕМА XIV

ОСВІТА ТА ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ

1. Стан освіти в Україні у 60-ті роки. Характеристика гро

мадсько-педагогічних рухів.

2. Освітньо-педагогічна діяльність М. Пирогова.

3. Організаційна й педагогічна діяльність М. Корфа.

4. ПросвіттщькО'Педагогічна діяльність X. Алчевської.

5. Теорія п практика вільного виховання Л. Толстого.

6. Теорія фізичного виховання особистості П. Лесгафта.

Література

1. Левківський М. В. Історія педагогіки. -Житомир, 2002.

2. Єгоров С.Ф. Хрестоматія з історії школи і педагогіки Росії.

-М.,1968.

3. Нариси історії українського шкільництва 1905-1933: Навча

льний посібник /О.В.Сухомлинська та ін. - К.; Заповіт, 1996.

4. Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки: Курс лек

цій. -Тернопіль, 1994.

5. Історія педагогіки /за ред. М. В. Левківскього, О. А. Дуба-

сенюк/. - Житомир, 1999.

6. Любар О. О. та ін. Історія української педагогіки /за ред.

М. Г. Стельмаховича. - К.: ІЗМН, 2000.

7. Сбруєва А. А., Рисіна М. Ю. Історія педагогіки у схемах,

картах, діаграмах: Навчальний посібник. - Суми: СумДПУ, 2000.

Ключові СЛОВА ТА ТЕРМІНИ

Закон Божий, грамота, лічба, реальна і класична гімназія, "чиста дошка", Медико-хірургічна академія, шість типів поведінки дітей: лицемірний, честолюбний, добродушний, затурканий-м'який, затурканий-злісний та пригнічений.

1. СТАН ОСВІТИ В УКРАЇНІ У 60-ТІ РОКИ. ХАРАКТЕРИСТИКА ГРОМАДСЬКО-ПЕДАГОГІЧНИХ

РУХІВ

60-ті роки XIX століття характеризуються новими явищами в історії школи та педагогічної думки в Україні. Скасування кріпосного права, розвиток капіталізму, загострення соціальних суперечностей, зростання селянських заворушень, революційно-демократичний рух - усе це об'єктивно сприяло розвитку шкільної освіти. У 60-х роках XIX ст. передові педагоги України виступили проти станової школи з її муштрою і відривом від життя, теорії від практики. Вимогам реформи початкової, середньої і вищої школи, розвиткові жіночої освіти, боротьбі за українську національну школу, запровадженню ефективніших методів навчання приділялося дедалі більше уваги.

Цей період характеризується бурхливим розвитком педагогічної преси, появою цілого ряду педагогічних журналів і газет. На сторінках педагогічних журналів висвітлювались питання, що стосувалися реформи шкільної освіти, психології, педагогіки, дидактики, методики викладання окремих дисциплін та ін. Суспільно-педагогічний рух 60-х років був неоднорідним. Педагоги, що належали до різних напрямків, трактували питання з своїх класових позицій. Педагогічна думка середини та кінця XIX ст. була представлена відомими діячами громадсько-педагогічної думки М.І.Пироговим, Л.М.Толстим, М.О.Корфом та ін. (буржуазно-ліберальний напрямок), К.Д.Ушинським, В.ІВодовозовим, М.Ф.Бунаковим та ін. (буржуазно-демократичний напрямок), М.Г.Чернишевським, В.Г.Бєлінським, Д.І.Писаревим (революційно-демократичний напрямок), О.В.Духновичем, П.О.Кулішем, Л.Ф.Головацьким та ін. (національний напрямок).

ГРОМАДСЬКО-ПЕДАГОГІЧНИЙ РУХ 50-60-х РОКІВ XIX ст.

ПРОВІДНІ ІДЕЇ РУХУ

Перетворення в сфері освіти, які б сприяли приведенню школи у відповідність із потребами суспільного розвитку: створення масової народної школи, зокрема й для жінок.

Створення педагогічних, просвітницьких та наукових товариств. Розвиток педагогічної публіцистики і педагогічних журналів. Відкриття громадських та приватних шкіл різних типів. Участь представників руху у здійсненні реформ освіти, у становленні земського освітнього руху. Сприяння народній освіті шляом розвитку книговидавничої справи та "ходіння в народ".

НАПРЯМКИ РУХУ ТА ЙОГО ПРЕДСТАВНИКИ ,

Ліберально-буржуазний М. І. Пірогов, М. І. Костомаров, 1.1. Глібов, М. П. Драгоманов Монархічний С.С.Уваров Анархічний Л.М. Толстой, М. Г. Чернишевський, М О. Добролюбов, Т. Г.Шевченко В. І. Водовозов, X. Д. Алчевська, М. О. Корф Революційно-демократичний Буржуазно-демократичний К. Д. Ушинський,

2. ОСВІТНЬО-ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ М.ПИРОГОВА

Короткі біографічні дані.

13.11.1810 рр.- народився в Москві в сім'ї небагатого чиновника. 1824-1828 рр. - навчання на медичному факультеті Московського університету. 1828-1832 рр. - працює в Дерптському університеті. 1832р. - захист докторської дисертації і виїзд на стажування до Німеччини. 1841р. - переїзд в Петербург і керівництво кафедрою хірургії в медико-хірургічній академії. 1847р. - член-кореспондент АН, автор ряду наукових праць. 1854-1856рр. - учасник Кримської війни, організатор першої дружини санітарних сестер. 1856-1858рр. - опікун Одеського учбового округу. 1858- 1861рр.- опікун Київського учбового округу. 1861р. - відставка М.Широгова. 1866р. - закордонне відрядження. 1866-1881рр. -вихід на пенсію, лікувальна практика в с.Вишня під Вінницею. 23.11.1881р. -М.Широгов помер.

Видатний вчений, лікар, основоположник воєнно-польової хірургії, М.І.Пирогов (1810-1881) увійшов в історію громадсько-педагогічного руху як теоретик у галузі педагогіки і організатор народної освіти. Його діяльність в Одесі, а потім у Києві мала великий вплив на розвиток педагогічної науки і народної освіти не тільки в Україні, айв Росії. В працях "О ходе просвещения в Ноеороссийском крає и о вопиющей необходимости преобразования учебньіх заведений" "О публичньїх лекциях по педагог-гике, "Циркулярное предложение директорам училищ Одесского учебного округа, "Об изліенении правил приема в благородньїе пан-сионьі при гшшазиях..", та ін. він виступав за демократизацію керівництва школою та шкільною системою в цілому.

У статті "Питання життя" М.Пирогов формулює свої погляди на роль, значення та сучасний стан виховання, на його завдання і характер, проводить думку про те, що вихованню належить відповідальна роль в житті суспільства в цілому і кожної особистості зокрема, що від нього у значній мірі залежить майбутнє людини.

М.Пирогов відзначає, що питання виховання не стали поки ще питанням життя, що сучасне суспільство не надає йому потрібної уваги, не піклується про забезпечення виховання правильним спрямуванням. Більше того, у вихованні підтримується саме помилкова спрямованість. Найбільш суттєвим недоліком, а, вірніше, вадою сучасного виховання, М.Пирогов називає становість освіти і виховання, вважаючи цю перешкоду несправедливою, такою, яка не відповідала інтересам держави, педагогіки і моралі. Він заперечував становість. Не менш серйозною вадою, ніж становість, 228

М.Пирогов вважав вузькопрофесійну та чиновницько-кар'єристську спрямованість виховання, зниження загальноосвітнього рівня навчання учнів початкової і середньої школи і студентів університетів.

У статті "Школа і життя" Пирогов пропонує єдину народну, загальнодоступну школу для всіх дітей, починаючи з елементарної і до вищої. При цьому він пропонував запровадити принцип колегіальності у керівництві учбовими закладами.

Найактивнішу участь взяв Пирогов в обговоренні реформи народної освіти 60-х років. Борючись проти станової нерівності і національних обмежень щодо школи, Пирогов запропонував нову систему народної освіти. Основою цієї системи має бути елементарна школа з двох класів, в якій вивчається Закон Божий, грамота, лічба. Наступною ланкою є прогімназії - реальна і класична з 4-х річним курсом навчання кожна. З реальної прогімназії можна вступити також до класичної, яка є вищим типом навчального закладу в порівнянні з реальною прогімназією. Середня школа передбачалася двох типів - реальна і класична гімназія. Реальну гімназію рекомендувалось відкривати відповідно до місцевих потреб: у ній вивчались прикладні, математичні і комерційні науки. Учні, що закінчують реальну гімназію, вступають до вищих технічних навчальних закладів. Класична гімназія готує до університету.

З високою оцінкою слова пов'язаний погляд М.Пирогова на роль і значення таких методів в середній школі, як розповідь вчителя, бесіди, твори учнів. У навчанні і вихованні дітей раннього віку М.Пирогов рекомендував користуватися також іграми. Він називав їх сильними вежами початкової освіти. За правильної організації гри вона сприяє розвиткові мислення, почуттів, фантазії.

Для М.Пирогова було аксіомою, що кожен вчитель будь-якого ступеня школи тільки тоді відповідає своєму призначенню, якщо одночасно з викладанням виховує учнів. Великого значення він надавав самостійній роботі вчителів щодо підвищення рівня знань і удосконалення своєї педагогічної майстерності.

На противагу діючому статутові і офіційній педагогіці, Пирогов у ряді статей обґрунтовує принципи навчання у дусі демократичної педагогіки, виховуючого навчання, поєднання наочності і слова, диференційованого підходу до методів навчання і виховання, урахування індивідуальних особливостей, підвищення ролі вчителя в навчально-виховному процесі, творчого підходу до нього таін.

Пирогов був прибічником жіночої освіти. Однак, Пирогов противник рівноправ'я жінки з чоловіком в платні за працю. В цих поглядах відчувається типовий представник ліберальної буржуазії.

В основі покращення життя людей , за Пироговим, є, насамперед, широкі соціальні перетворення, головною умовою яких мають бути радикальні зміни системи освіти і виховання, розвиток освіти і науки в Україні. Саме пропозиції щодо ліквідації станового характеру системи народної освіти, відкритого доступу в середню і вищу школу всім дітям, ідея гармонійного розвитку вроджених "сил народу", утвердили М.І.Пирогова як відомого громадського діяча.

3. ОРГАНІЗАЦІЙНА Й ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ М.КОРФА

Корф Микола Олександрович (1834-1883) - видатний педагог і методист. Народився у Харкові. Закінчив петербурзький пансіон А.Я.Філіппова. У 1848-1854 роках навчався в Олександрійському ліцеї (Петербург), після закінчення якого служив у Міністерстві юстиції. Створив мережу навчальних земських малокомплектних шкіл. М.О. Корф, виконуючи обов'язки голови повітової училищної ради у м. ОлександрІвську (нині м. Запоріжжя) багато зробив для створення у повіті нових навчальних земських шкіл, здійснював організацію недільних повторювальних шкіл.

У створених М.О.Корфом початкових земських школах (з трирічним курсом навчання) заняття проводив один вчитель одночасно у трьох класах. Підготовці вчителів для цих шкіл він віддавав багато сил, розроблюючи плани занять і методики проведення уроків, а також сам проводив уроки. Крім того, М.О.Корф організував проведення вчительських з'їздів. Значне місце у його педагогічній спадщині відведено ідеї загального обов'язкового навчання шляхом досягнення загальної письменності населення. До важливих умов здійснення загального навчання М.Корф відносив :

а) обов'язкове навчання дітей різної статі, незалежно від їх національного походження і соціального статусу;

б) така організація навчально-виховного процесу, яка б гарантувала набуття дітьми дійсно корисних і міцних знань, умінь і навичок;

в) спільне навчання хлопчиків та дівчаток;

г) близькість школи до місця проживання учнів.

Основною метою загальноосвітньої школи М.Корф вважав підготовку людини до життя, і до того ж людини розвинутої фізично і духовно. Школа при цьому має забезпечити надання учням різнобічних гуманітарних і реальних знань, розвинути здатність до самоосвіти, виховати у них такі моральні риси, як патріотизм, чесність, справедливість, любов до праці, дисциплінованість; сприяти зміцненню фізичних сил і здоров'я учнів і розвивати естетичні почуття.

Основними дидактичними правилами М.Корф називав такі:

1. Не вимагати від учнів заучування того, що їм не зрозуміло, але добиватися міцного запам'ятовування того, що ними добре засвоєно.

2. Доступність процесу навчання.

3. Привчати дітей до самостійної роботи.

У процесі навчання йти вперед, спираючись на досягнуте.

4. Наочність навчання з метою реалізації вищезазначених правил М. Корф написав підручник "Наш друг".

4. ПРОСВІТНИЦЬКО-ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ X. АЛЧЕВСЬКОЇ

Алчевська Христина Данилівна (1841-1920) - український педагог просвітитель, харківська вчителька. Відіграла провідну роль у розвитку недільних шкіл на Україні. Народилася Х.Д. Алчевська (Журав-льова) 16 квітня 1841 р. у с.Борзі на Чернігівщині у сім'ї вчителя. Батько через свою жорстоку обмежену натуру був проти жіночої освіти. У своїх відомих спогадах '''Передумане й пережите" Христина Данилівна згадує, як вона самотужки навчилася читати, підслуховуючи за дверима кімнати ті уро-

I .д»^ ^ з.- ки, що їх давав братам

найнятий за 5 карбованців студент-семінарист. очатком педагогічної діяльності Х.Алчевськоі прийнято вважати початок епохи "ходіння в народ" (60-ті роки XIX ст.). У цей час вона багато читає, пише вірші, відвідує у Курську гурток молоді, захоплюється творами Г.Чернишевського, А.Добролюбова, О.Герцена. З останнім вона навіть листувалася в журналі "Колокол"; у тих листах закликала жіноцтво прокинутись і розбудити Росію до нового життя. У 1862 р. Х.Журавльова виходить заміж за О.К.Алчевського і засновує жіночу недільну школу, що якийсь час діяла нелегально через заборону царського уряду і була офіційно відкрита лише у 1870 р.

Недільна школа Х.Алчевської являла собою унікальне, гідне подиву явище в історії вітчизняної педагогіки. "Коли б ця школа була за кордоном, вона ... служила б предметом дбайливого вивчення, становила б предмет симпатій, турбот усього суспільства". На початку 90-х років XIX століття у діяльності Х.Алчевської настали дійсно зоряні години. За десять років кількість учнів збільшилася з 100 до 317, а ще через два десятиліття - 619. Серед тих, кому випало щастя вчитися у цій школі, були малі дівчатка й зо-232

всім дорослі жінки, жительки міста і селянки з харківських околиць. Поділ на класи здійснювався одночасно за віком і рівнем підготовки. Учні мали можливість отримати початкову освіту безкоштовно. Навчання з усіх предметів велося за спеціальними програмами, що передбачали посилену роботу в класі; домашнє завдання передбачало читання художніх творів. У 1885 р. програми навчання Х.Алчевської були вперше надруковані (взагалі вони витримали чотири видання) і впродовж трьох десятиліть були своєрідним орієнтиром для багатьох недільних шкіл Росії.

Серед плеяди видатних діячів освіти кінця XIX ст. харківська вчителька Х.Д. Алчевська у своїй діяльності на ниві освіти багато зробила для розвитку недільних шкіл в Україні. У історію педагогіки вона ввійшла як основоположник методики навчання дорослих грамоти (посібник ' "Книга дорослих", методико-бібліографічний порадник "Що читати народовіТ). Нею також була розроблена методика проведення літературних бесід з учнями, що були введені як обов'язкові до плану навчання.

5. ТЕОРІЯ Й ПРАКТИКА ВІЛЬНОГО ВИХОВАННЯ Л.ТОЛСТОГО

У педагогічних поглядах Л.М.Толстого чільне місце займає проблема свободи у вихованні, навчанні та освіті дітей, до якої він звертався протягом усього життя. Цю проблему педагог розглядає на основі створеної ним теорії виникнення, розвитку і сутності моральності. Будучи прибічником ідеалістичної філософії, він вважав, що здорова дитина, народившись на світ, не є "чистою дошкою", на якій можна писати все, що хочеш, проте позбавлена будь-яких негативних якостей і є первісним образом гармонії, правди, краси і добра.

Критикуючи сучасну йому школу, він протиставив їй свою систему виховання, побудовану на принципі свободи, поваги до особистості дитини,- розвитку її активності та творчості. Л.М.Толстой підкреслював, що вільне виховання повинно сприяти розвитку природних задатків дитини, допомагати самостійно формувати світогляд і моральні переконання. Високий моральний ідеал, на його думку, треба шукати у поглядах селянських мас.

Школа при невтручанні у

виховання, на думку

Л.М.Толстого, ставить собі за мету передачу відомостей, знань без намагання вплинути на моральну область переконань, вірувань і характеру; мета її одна - наука, а не результати її впливу на людську особистість. Школа не повинна намагатися передбачити наслідки впливу науки, а передаючи її , має надавати повну свободу її застосування. Невтручання школи у формування світогляду учнів не означає, вважав Л.Толстой, що у вчителя не повинно бути прагнення здійснювати виховуючий вплив на своїх учнів. Таке прагнення є природним, воно спонукає вчителя із захопленням займатися своєю справою. Якщо вчитель передбачає виховну мету викладання, то це його стимулює. Але справа у тому, - писав Л.М.Толстой, - що виховний елемент науки не може передаватися насильно. Хочеш наукою виховувати учня, люби свою науку і знай її, й учні полюблять тебе і науку, і ти виховаєш їх, але якщо ти сам не любиш її, то скільки б ти не примушував вчитися, наука не матиме виховного впливу. І тут одне мірило, одне спасіння - знову свобода учнів слухати чи не слухати вчителя, сприймати або не сприймати його виховного впливу, тобто їм одним вирішувати, чи знає він і чи любить свою науку. Говорячи про свободу в справі організації народної освіти, Л.Толстой вказував, що неможливо насаджувати в країні систему шкіл, яких не бажає народ, не можна нав'язувати школі теоретично надуманого плану навчальних занять, який має складатися природним шляхом, з існуючого кола знань у відповідності до вимог народу.

Порівнюючи між собою погляди Л.М.Толстого на роль виховання у 60-ті роки з тими, що він писав з цього приводу в середині 70-х років, можна прийти до таких висновків: у 70-ті роки він значно уточнив свою постановку питання про свободу у педагогічному процесі і прийшов до висновку, шо, поки в суспільстві немає єдиної думки про зміст і методи навчання, питання про те, чому і як навчати в народній школі, повинні вирішувати не діти, а їх батьки, тобто народ, якому треба надати право свободи в організації школи. Свобода у вихованні та навчанні не є правилом, межі ЇЇ в школі визначаються вчителем, його вмінням керувати дітьми.

Вважаючи релігію основою виховання та навчання, Л.Толстой вказував, що вона не повинна обмежувати свободу дітей.

Єдиний шлях для покращення освіти, на думку Л.М.Толстого, полягає у тому, щоб вчителі і учні мали спільну основу, яка б визначала вибір предметів, що вивчаються в школі. Такою основою, за Л.Толстим, мала бути релігія в дусі істинного християнства. Л.М.Толстой стверджував, що необхідним є моральне виховання на основі релігійної моралі, бо не може бути моралі без релігії. Він пропагував теорію "неопирання злу насильством", доводив важливість таких якостей характеру особистості, як незлобливість, смиренність, любов до ближніх.

У своїх творах педагог, проте, обійшов таке питання, як виховання у дітей сильної волі та твердого характеру.

6. ТЕОРІЯ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ П.ЛЕСГАФТА

Видатний представник російської педагогіки кінця XIX - поч. XX століття Петро Францович Лесгафт народився в Петербурзі у родині ювеліра в 1837 році. У 1861 році він закінчив медико-хірургічну академію і в 1865 році захистив дисертацію на ступінь доктора медицини, .а через три роки захистив другу дисертацію на ступінь доктора хірургії.

З 1868 року П.Ф. Лесгафт завідував кафедрою фізіологічної анатомії в Казанському університеті. За лист "Що діється в Казанському у ніверситетГ{\%1\), де він критикував дії реакційно настроєних професорів, вимагав дотримання колегіальності при прийомі на посаду викладачів, розподілення коштів на потреби учбового процесу, правильної організації іспитів, П.Ф. Лесгафт був звільнений з університету без права займатися педагогічною діяльністю.

У 1872 році П.Ф. Лесгафт почав працювати лікарем у приватному гімнастичному закладі, де активно займався питаннями фізичного виховання. У 1874 році виходить його праця "Основи природної гімнастики", в якій П.Ф Лесгафт узагальнив практичний досвід гімнастичних занять. У цьому ж році йому було дозволено займатися педагогічною діяльністю. П.Ф. Лесгафт працював консультантом з питань правильної постановки фізичної підготовки у військово-навчальних закладах і в армії. На цій посаді П.Ф Лесгафт перебував протягом дванадцяти років.

Протягом цього часу він, застосовуючи дослідно-експериментальні методи, займався дослідженням фізичного стану вихованців. Результатом цієї роботи стали праці "Матеріали для вивчення шкільного віку" та "Фізичний розвиток у школах", які були опубліковані у 1880 році.

Влітку 1875 року П.Ф. Лесгафт відвідав багато країн Західної Європи, де вивчав досвід підготовки вчителів гімнастики. У працях "Про відношення анатомії до фізичного виховання" (1876) та "Підготовка вчителів гімнастики в країнах Західної Європи" {1877-1880) він детально розглянув усі існуючі в країнах Західної Європи системи гімнастики та дав їм наукову оцінку. Багато уваги приділяв П.Ф. Лесгафт загальним питанням виховання. Цій темі присвячені його праці "Про ігри та фізичне виховання в школГ (1883), "Про покарання в сім'Г та ін.

За сприяння П.Ф. Лесгафта у 1896 році були відкриті курси виховательок та керівниць з фізичної освіти. Це був приватний, перший в Росії та в світі вищий жіночий навчальний заклад, який готував спеціалістів по фізичному вихованню. Помер П.Ф. Лесгафт у 1909 році в Єгипті, похований на Волковому кладовищі в Петербурзі.

Стрижнем педагогічної концепції П.Ф. Лесгафта є його вчення про фізичну освіту та виховання. Розроблена ним система фізичного виховання відома під назвою російської (лесгафтовської) системи виховання. Демократизм, зв'язок з наукою та педагогічною практикою, прогресивний характер - такі головні риси цієї системи. Вона побудована на анатомо-фізіологічних, гігієнічних 236

та психологічних основах, з урахуванням вікових, статевих та індивідуальних особливостей і можливостей учнів.

У системі фізичної освіти та виховання П.Ф. Лесгафт головну роль відводив фізичним вправам. Хода, біг, стрибки, кидання, подолання перешкод, прогулянки, катання на ковзанах і лижах, плавання - все це з урахуванням віку, пори року, конкретних умов повинно використовуватись як у сім'ї, так і в навчальних закладах.

Вперше в історії фізичного виховання П.Ф. Лесгафт систематизував фізичні вправи на основі педагогічних завдань: прості вправи; складні вправи зі збільшенням навантаження; вивчення просторових відношень і розподілення вправ у часі; систематичні вправи у вигляді складних дій; епізодичні необов'язкові заняття ручною працею.

Головними ланками в системі фізичної освіти та виховання, на думку П.Ф. Лесгафта, є сімейне виховання дітей дошкільного віку; шкільний період виховання (молодшого, середнього та старшого шкільного віку); період фізичного виховання дорослих, у якому особливо виділялась підготовка до військової служби; лікарська (коригуюча) гімнастика.

Щодо вікової періодизації, П.Ф. Лесгафт розділив фізичну освіту в школі на три періоди: 1) елементарний (для дітей 7-12 років); 2) середній (для дітей 12-15 років); 3) старший (для дітей 15-18 років). Для кожної вікової групи він визначив зміст фізичної освіти.

У систему фізичного виховання П.Ф. Лесгафт включав рухливі ігри. У процесі гри дитина наслідує мову, звички, поведінку дорослих. У дитячій грі відбиваються звичаї різних народів і країн. Гра є своєрідною формою діяльності, завдяки якій дитина засвоює соціальний досвід.

П.Ф. Лесгафт як вчений-медик зауважував, що нікотин, алкоголь, фармакологічні засоби, підвищена радіація, хвороби та психічні розлади матері - все це рано чи пізно позначається на психічному та фізичному розвитку дитини.

П.Ф. Лесгафт зазначав, що сім'я є одним з найголовніших факторів у вихованні дитини. У праці "Сімейне виховання дитини та його значення" він узагальнив багаторічний досвід своєї лікарської та педагогічної діяльності, виділивши шість типів поведінки дітей: лицемірний, честолюбний, добродушний, затурка-

ний-м'який, затурканий-злісний та пригнічений; дав кожному з них детальну характеристику. Тип дитини залежить від впливу на неї середовища, де вона росте.

Великим внеском П.Ф. Лесгафта в педагогічну науку є розроблена ним теорія та методика фізичної освіти і виховання, наукове обґрунтування її необхідності як органічної частини гармонійного розвитку особистості. Його праця "Сімейне виховання та його значення" є дуже актуальною в наш час, коли сімейне середовище визнане одним з найголовніших факторів формування особистості дитини.

Творчі завдання і реферати

1. Навчальні книги Ушинського і Толстого.

2. "Вільне виховання" Руссо і Толстого (порівняльний аналіз).

3. Природа як засіб виховання у Руссо, Ушинського, Толсто

го: порівняльний аналіз.

4. Ідея загальнолюдського виховання М. Пирогова.

Питання для роздумів і проблемні запитання

сті?

1. Яке значення малокомплектних шкіл М. Корфа для сучасно-

2. Обґрунтуйте, за Лесгафтом, 3 періоди фізичної освіти у шко-

лі.

3. Що є основою фізичного виховання дітей (за Лесгафтом)?

4. Що є стрижневою основою освіченої особистості (за Пиро

говим)?

Тест

1. Який тип виховання обстоював Пирогов: а) національне; б)

загальнолюдське; в) прагматичне.

2. Домінуючий метод навчання молодших школярів у Пирого

ва: а) гра; б) бесіда; в) дискусія; д) психодрама.

3. Тип початкової школи, який обґрунтував та відкрив М.

Корф: а) школа-дитячий садок; б) школа для найменшеньких; в)

малокомплектна школа.

5. Вид діяльності школярів, який Толстой вважав визначальним:

а) екскурсії; б) творчі вправи; в) читання.

ТЕМА XV

ІДЕЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТИ Й ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIX СТОЛІТТЯ).

А Ідея національної школи М. Драгоманова.

2. Наукова й освітня діяльність Наукового товариства імені

Тараса Шевченка.

3. Ідея національного шкільництва М. Грушевського.

4. Загальна характеристика освіти на західноукраїнських

землях.

5. Педагогічні погляди Ю.Федьковича.

Література

1. Винар Л. Галицька доба життя М.Грушевського (1894-1914)

// Український історик. - 1967. - № 2-3.

2. Грушевський М. Про українську мову і українську школу. -

К.: Веселка, і 991.

3. Крип'якевич І.П. Історія України. - Львів: Світ, 1990.

4. Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки: Курс лек

цій. -Тернопіль, 1994.

5. Історія педагогіки /за ред. М. В. Левківскього, О. А. Дуба-

сенюк/. - Житомир, 1999.

6. Любар О. О. та ін. Історія української педагогіки /за ред.

М. Г. Стельмаховича. - К.: ІЗМН, 2000.

7. Сбруєва А. А., Рисіна М. Ю. Історія педагогіки у схемах,

картах, діаграмах: Навчальний посібник. - Суми: СумДПУ, 2000.

Ключові СЛОВА ТА ТЕРМІНИ

"Емський указ", Наукове товариство ім.Т.Г.Шевченка, Українське наукове товариство, "Киевская Старина", Український соціологічний інститут, "Руська трійця", товариство "Просвіта", Українська Академія Наук.

1. ІДЕЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ШКОЛИ М. ДРАГОМАНОВА

Михайло Петрович Драгомапов (1841-1895) належить до тих діячів, що увійшли в нашу історію як духовні натхненники українського національного, соціально-політичного та культур-

ного відродження. Чільне місце в його спадщині займають праці, в яких безпосередньо або певною мірою розглядається розвиток української освіти, школи, культури та їх взаємодія на різних етапах національно-політичного життя народу.

М. П. Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в м. Гадячі на Полтавщині. Раннім і різнобічним розвитком він передовсім зобов'язаний своїм батькам, оточенню. З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, пізніше - в Полтавській гімназії. Восени 1859 року Драгоманов стає студентом істо-рико-філологічного факультету Київського університету, де вдосконалює свою загальну й професійну освіту, дістає перший справжній громадянський гарт, витримує перші серйозні випробування. Аргументовано, спираючись на історичні факти, Драгоманов переконував у споконвічному прагненні українців до освіти й культури, до вченості та знань.

У наступні роки помітним політичним явищем у соціальному житті України та Росії стали публічні виступи Драгоманова в різних газетах із закликом до освіченої української та російської громадськості об'єднатися задля проведення радикальних реформ у галузі освіти: створення елементарної, спеціальної та вищої шкіл. Він наполягав на поверненні прав українській мові, насамперед в галузі народної освіти.

Займаючись просвітницькою діяльністю, Драгоманов мріяв про той час, коли етичне та естетичне виховання в українських школах звернеться до джерел педагогічного впливу кращих народних традицій, а діти будуть виховуватись прекрасними українськими піснями; він прагнув створити українську енциклопедію (розробив план до неї). Не раз піднімав Драгоманов проблеми вчительства. Особливо його хвилювало становище сільських учителів. Драгоманов вважав, що вчителі повинні чітко усвідомлювати мету педагогічної діяльності - виховання гуманної, національно свідомої людини. Це завдання ставили перед собою різні педагоги; якою вона має бути, розуміли по-різному, залежно від соціально-політичних ідеалів, що сповідували їх творці. У Драгоманова цей ідеал спирався на демократичну, гуманістичну й патріотичну основу національної свідомості, котра поєднувалась з толерантністю у взаєминах між людьми, з правдою і справедливістю.

Великого значення надавав Драгоманов вихованню дитини в сім'ї, тобто саме батьківському вихованню. Дбаючи про вихо-240

вання тогочасної української молоді, Драгоманов орієнтує її на найвищі людські взірці духу і праці, нагадуючи ще й про неодмінну високу моральну якість самовіддано служити рідному народу, а не бути його "провінційним родичем, прихвоснем чужого".

Отже, можна простежити думку про те, що основними напрямками концепції національного виховання Драгоманова є етичне, естетичне, патріотичне, моральне виховання дітей, яке включає формування у дітей любові до батьківщини, рідної мови. Значне місце надається у працях Драгоманова батьківському вихованню, а також підготовці кваліфікованих кадрів для здійснення процесу виховання в умовах освітньої діяльності.

2. НАУКОВА Й ОСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Доказом національного пробудження галицьких українців та пожвавлення українського народного життя стала поява в кінці XIX ст. на теренах Західної України цілої низки культурно-освітницьких гуртків, товариств, часописів. Неквапно відроджуючись, Галичина зміцнювала свої взаємини з Україною. Цензурні утиски в Україні все зростали й наддніпрянці стали думати про працю у західних землях. 1873 р. з ініціативи чернігівця Олександра Кониського у Львові виникло Товариство ім.Т.Шевченка. За його ж пропозицією 1892 р. це товариство було перейменовано на Наукове товариство Ш.Т.Шевченка. З 1894 р. головою НТШ обрано Михайла Грушевського.

НТШ стало провідним українським центром на зразок європейських Академій наук. В його рамках діяло три наукових секції: іс-торико-філософська, філологічна, математично-природничо-лікарська, а також цілий ряд комісій, в тому числі археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична та ін. В НТШ працювали М.Грушевський, І.Франко, В.Гнатюк, І.Горбачевський, І.Пулюй, І.Раковський. Товариство заснувало власне видавництво, силами якого науковці І.Франко, К.Студинський, О.Колесса, Ф.Вовк, В.Гнатюк, І.Верхратський та інші започаткували кілька серійних видань, таких як "Записки НТШ' (120 томів), "Пам'ятки українсько-руської мови", "Етнографічний збірник\ЗН томів), "Матеріали до української етнології' (26 томів), "Збірник філоло-

гічної секці'Г{2?> томи), "Українсько-руський архів". Ці видання збагатили українську науку вагомими працями переважно в галузі українознавства, стали потужним засобом піднесення рівня національної культури.

Зі створенням Наукового товариства ім.Шевченка Львів вважається духовним центром усього українського життя й прогресивної української думки. А коли невдовзі (17 травня 1876 р.) з'являється нечуваний за своєю дикістю Емський указ про заборону в Російській імперії українського слова й українського письменства, погляди всієї Східної України звертаються до Львова як до можливого загального осередку культурної української праці.

Під впливом Товариства в Галичині стали виходити різні літературні часописи. Слідом за "Правдою" з'явився літературний часопис "Зоря"(1880), потім "Життя і слово" (1894), а з 1898 р. -"Літературно-науковий вісник". Двотижневий часопис "Зоря" (редактор О.Партицький, а потім В.Лукач та О.Барковський) виходив у Львові з 1880 р. до 1897 р. З 1895 р. він перейшов у власність НТШ і практично зробився всеукраїнським органом, об'єднавши співробітників і передплатників з усіх українських земель.

Тут широко вміщувалися життєписи, спомини, листування визначних людей. За сприяння редакції "ЗорГ відбулися також перші українські літературні конкурси, що мали неабияке значення для розвитку українського письменства. Саме в цьому часописі друкували свої твори молоді тоді українські письменники Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Осип Маковій, Богдан Лепкий та інші. Завдяки заходам В.Левицького (В. Лукача) цей часопис незабаром перетворився з видання для українських родин у репрезентативний всеукраїнський літературно-науковий орган, що виходив аж до кінця XIX ст., коли його заступив "Літературно-Науковий Вісник", сторінки якого в часи редагування М.Грушевським та І.Франком збагатилися цілою низкою перлин красного письменства.

Заходами діячів Товариства головний на Західній Україні Львівський університет, хоча і поволі, через перепони з боку поляків, поступово робив кроки на шляху до українізації: збільшувалася кількість українських кафедр, української професури (на кінець XIX ст. тут було вже 9 професорі в-українців: М.Грушевський, О.Колесса, К.Студинський, С.Дністрянський, П.Стебельський, В.Вергановський, С.Рудницький, С.Томашівський, І.Свенцицький).

Більш активними й масовими (за участю студентів) стали виступи щодо відкриття самостійного українського університету. Ці вимоги набули такого розголосу, що австрійський цісар навіть погодився на відкриття університету в 1916 році, проте на заваді стала перша світова війна.

Товариство активно здійснювало опіку над студентською молоддю. Воно мало кілька фондів, з яких давало стипендії студентам. Товариство дбало також і про українські середні школи, вимагало від уряду поширення мережі українських гімназій, які, хоча й повільно, постійно зростали. Варто відзначити тісний зв'язок Товариства з наддніпрянськими вченими і культурно-освітніми діячами. НТШ всіляко допомагало їм в їх тяжкій боротьбі проти царського уряду і великодержавницької шовіністичної російської громадськості за права української нації.

3. ІДЕЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ШКІЛЬНИЦТВА М.ГРУШЕВСЬКОГО

Після Т.Г.Шевченка та І.Я.Франка постать Михайла Сергійовича Грушевського є

найвидатнішою в українській культурі. У 1894 р. він, за порадою свого вчителя, Володимира Антоновича, видатного українського історика, переїздить до Львова й обіймає посаду професора історії України у Львівському університеті, на якій перебуває до 1914 р. Одним із головних завдань громадсько-наукової, літературної та освітньої діяльності Грушевського у цей

період було, за його словами, "обстоювання українства як на російському, так і на галицькому грунтГ.Рельєфно виступає велич його особистості у довготривалому (1897-1913) керівництві Науковим товариством ім.Т.Г.Шевченка. З його керівництва починається новий період у праці та розвитку цього Товариства, в якому

він виявив себе неперевершеним організатором наукового й літературного життя. Саме він перетворив Товариство з суто літературного в науково-літературне і прагнув того, щоб на його ґрунті заснувати в Україні Академію Наук, та світова війна завадила йому цього досягти. Часи головування М.Грушевського в НТШ - це золота доба наукового розвитку українознавства і впровадження українознавчих дисциплін у світову науку. В його планах було зробити Товариство свого роду трампліном, з котрого українське національне життя мало піднятися на висоти повної культурної незалежності й знайти визнання свого академічного характеру в світових наукових колах.

Товариство під керівництвом Грушевського з успіхом виконувало функцію найвищої української наукової установи в Галичині, яка мала сильний вплив серед українських науковців на Наддніпрянській Україні. Грушевський в той час був не лише найвидатні-шим українським істориком, але й винятково здібним організатором. Проте він добре розумів, що головний центр українського наукового життя повинен бути в столиці України - Києві, але до 1905 року не було змоги заснувати наукового товариства з українським національним спрямуванням з причини насильної русифікації української культури на Наддніпрянщині.

Коли у 1905 році було скасовано заборону українства, проголошену 1876 року, київські науковці, які гуртувалися в ""Старій Київській Громаді" та її органі "Киевская Старина", вирішили приступити до організації Українського Наукового Товариства. 29 квітня 1907 року на загальних зборах УНТ Грушевський був обраний його головою. За свою організаційну модель УНТ взяло Наукове Товариство ім.Т.Г.Шевченка. Грушевський, як голова НТШ у Львові та УНТ у Києві, спричинився до об'єднання наукових сил із різних українських земель і до створення ще до 1918 року, як він писав згодом, безтитульної академії наук.

Дещо пізніше, у резолюціях, винесених на Всеукраїнському вчительському з'їзді, що відбувався 5-6 квітня 1914 року в Києві, секція вищої школи ухвалила звернутися до Української Центральної Ради із заявою про організацію на основі УНТ Української Академії Наук як неминуче потрібного органу розвитку українознавства і взагалі науки українською мовою. У кінцевому результаті в 1920-1921 роках УНТ прилучилося і злилося з новонародженою Академією Наук. Давня мрія Грушевського, його попере-244

дників і співробітників створити всеукраїнське наукове вогнище до певної міри була здійснена.

Проте Грушевський не обмежувався тільки науковою діяльністю. Поруч з нею він виконував велику культурно-освітню роботу: виступав із публічними доповідями, співробітничав у львівській пресі, заснував загальноукраїнський літературний і науковий місячник "Літературно-Науковий Вісник"{\ЮІ), плідна діяльність якого високо оцінена в історії української літератури, культури й освіти. Роком пізніше за його ініціативи з'явилася "Українська Видавнича Спілка" - перше на всю Україну книжкове видавництво. Крім того, він співробітничав у київському щомісячному істо-рико-етнографічному та літературному часописі "Киевская Старина", що відіграв велику роль у розвитку української культури в умовах Російської імперії.

Грушевський на власні кошти заснував у Києві школу імені свого батька. Намагаючись забезпечити нормальний розвиток українського національного шкільництва в Галичині, він очолював львівську Крайову Шкільну Раду.

Особливо слід відзначити заслуги Грушевського у відстоюванні права українського народу на навчання дітей рідною мовою. У боротьбі за українську мову він дуже ґрунтовно обговорює справу заснування українських кафедр при університетах (у Львівському університеті йому вдається це зробити), енергійно піднімає голос за те, щоб створити приватні українські гімназії (у Львові вони таки були створені).

Грушевський прагне розвинути національну самосвідомість українського народу, роз'яснити йому, хто він такий і звідки з'явився, де його витоки, як йому треба відноситись до своєї материнської мови і навчання своєю мовою. Видатний вчений пише й публікує цілу низку відповідних статей, об'єднує їх у збірки "Хто такі українці і чого вони хочуть", "На порозі Нової України", "Вільна Україна".

На теренах шкільництва Грушевський підкреслює, що першим принципом організації народної освіти й національного виховання має бути навчання рідною мовою. Для втілення цього принципу він видає "Історію українського народу", "Коротку історію України", "Ілюстровану історію України" та інші навчальні посібники та науково-методичні статті.

Грушевський вважав, що серед усіх потреб розвою національного виховання потреба рідної школи є найголовнішою, бо народ, який не має своєї школи, ніколи не виб'ється на самостійну дорогу існування; він може бути лише пасинком чужих народів. Отже, Грушевський, відстоюючи право українського народу мати свою народну мову і навчати своє підростаюче покоління цією мовою, зробив великий внесок у розбудову національної системи освіти в Україні.

4. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСВІТИ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Стан західноукраїнських земель, які з 1340-го року в результаті приєднання до Польщі майже на 500 літ відірвалися від Східної України й попали під польський вплив, на кінець ХУШ ст. був дуже невідрадний. У той час, коли над Дніпром зростала вільна козацька держава, західні землі не зазнали таких потужних народних визвольних рухів, як на Правобережжі та Лівобережжі. Вони потерпали від такого кріпацтва й національного пригнічення, якого не знали селяни на Великій Україні.

Щойно, коли 1772 року Галичина (а згодом і Буковина) перейшла під юрисдикцію Австрії, український народ, що населяв ті землі, відчув деяке полегшення. На західноукраїнських землях не було ні національних шкіл, ні освіти. Народ репрезентувало головним чином селянство, яке коротало свій вік у кріпаччині й безпросвітній темряві, та духовенство, яке своїм щоденним життям, освітою й духовними інтересами відрізнялося від селянства. Австрійський уряд, маючи на меті полегшити собі управління захопленою територією, зробив деякі кроки, щоб трохи послабити польський вплив і посилити свої позиції на західноукраїнських землях. Так, у 1782 році кріпацтво було скасоване й замінене на панщину. Одночасно відбулися певні зрушення у справі шкільництва: у 1774-му й 1790-му роках міністерством освіти були видані закони, відповідно до яких на кінець XVIII - початок XIX сторіччя в Галичині починають з'являтися перші народні школи.

З метою піднесення освіти серед українського духовенства Йосип II, австрійський цісар, започаткував у Львові в 1783 р. духовну семінарію. У Львові й Перемишлі діяли університети з 4 відділами: філософським, юридичним, медичним і богословським.

Про стан справ з викладанням у школах та інших навчальних закладах українською мовою яскраво свідчить той факт, що до існуючих курсів для підготовки вчителів українці доступу не мали. Існувало тільки декілька середніх навчальних закладів. Загалом варто зазначити, що невеликі зрушення, які намітилися в тій порі на західноукраїнських землях, були ще занадто малосильними, щоб домінувати на освітній ниві. Мережа шкіл залишалася занадто слабкою для охоплення всіх дітей шкільного віку навчанням: поза школою залишалося 60% дітей в Галичині, біля 80% на Закарпатті, понад 80% на Буковині. Ще менше молоді було охоплено середньою і вищою освітою.

Нове сторіччя розпочалося для Західної України з добрими ознаками. Важливою подією, яка ознаменувала, з одного боку, початок нового віку, а з другого - зародження сталої національної системи освіти, виявилося прийняття у 1805 році шкільного закону, який визначив мету та зміст навчання, типи навчальних закладів, порядок їх створення та функціонування, їх взаємозв'язок та взаємозалежність.

У відповідь на численні меморіали, що їх слав Іван Могил ьни-цький разом з митрополитом Михайлом Левицьким, цісарським наказом від 1818 р. в суто українських школах дозволено було навчати всім предметам українською мовою, а у змішаних школах було введено українську мову як обов'язковий предмет для української молоді.

Справу української мови, літератури у школах, видання книг рідною мовою продовжили в 30-х роках М.Шашкевич, І.Вагилевич та Я.Головацький. Ці високоосвічені, активні представники української інтелігенції, що тоді народжувалася, створили у 1832 р. гурток, відомий в історії під назвою "Руська трійця", який став провісником національно-культурного відродження на західноукраїнських землях. Вони склали літературно-етнографічний альманах "Русалка Дністрова", вперше написаний живою народною мовою і фонетичним правописом.

Окрім трьох названих засновників гуртка, до нього входили також М.Ьіькович та М.Кульчицький. Позиції гуртка розділяли М.Устиянович та А.Могильницький. Вони відстоювали рідномов-не навчання, право на існування української літературної мови, збирали та вивчали набутки народної творчості, поширювали освіту серед народу.

Започаткований у Франції, революційний рух 1848-го року швидко охопив Італію, Німеччину та Австрію і знайшов широкий відгук у Галичині, Буковині й Закарпатті. Цього разу Австрія більш рішуче переглянула свою пропольську національну політику й почала виразніше підтримувати своїх "русинів" супроти поляків.

Революційні події в Австрії відчутно окрилили західних українців. У травні 1848р. у Львові було створене політичне товариство "Головна Руська Рада", яке зайняло позицію відокремленості української мови й українського народу. Відображенням думок і поглядів товариства став тижневик "Зоря Галицька", перший номер якого вийшов 15 травня 1848 року.

"Головна Руська Рада" зайнялася народною освітою. На полі народного шкільництва українцям вдалося вибороти певні пільги, у тому числі відкрити кафедру руської мови й літератури при Львівському університеті, на чолі якої стояв Я.Головацький. Під егідою "Ради" львівські українці 16-го червня 1848 р. заснували культурно-освітнє товариство "Галицько-Руська Матиця", призначене дбати про освіту широких верств суспільства, друкуючи й розповсюджуючи популярні книжки та навчально-методичну літературу.

Новий етап в освітній галузі пов'язаний з проголошенням нової конституції 1867-го року, яка надавала всім народам Австро-Угорщини право на розвиток національної культури, мови, школи. У 1868р. видається шкільний закон, у якому проголошуються принципи організації та діяльності початкових шкіл і учительських семінарій. Ним передбачався перехід шкіл з підлеглості церковним властям до світських шкільних органів. Для керівництва початковими, середніми й професійними школами була створена Крайова Шкільна Рада, а пізніше - повітові та місцеві шкільні ради. Закон проголосив обов'язкову й безкоштовну початкову 6-річну освіту, право навчатися рідною мовою. Істотно змінювалися існуючі типи шкіл: замість парафіяльних, тривіальних і головних шкіл установлювалися одно-, дво-, три- і багатокласні школи світського характеру, єдині для сіл і міст.

Починаючи з 60-х років, на західноукраїнських землях помітно розвивається середня освіта - гімназії й реальні училища. Термін навчання в гімназіях становив 8 років, а в реальних училищах -7років. Закінчення гімназії давало право вступу в університет, а реального училища - у вищі спеціальні навчальні заклади. Навчання було платним. Висока плата за навчання, витрати на учнівську форму й утримання - все це було під силу тільки заможним людям. До цього часу навчання проводилося німецькою мовою, а з 1867 р. урядовим законом в Галичині вводилася польська мова викладання, на Закарпатті - угорська (мадярська). На Буковині мовою викладання залишилася німецька.

Становлення українських середніх навчальних закладів відбувалося дуже повільно. Тільки в 1874 р. українська мова навчання вводиться в першій (академічній) гімназії Львова. Під кінець панування Австро-Угорщини на Галичині існувало 5 державних українських чоловічих гімназій, в яких навчалося менше 4 тисяч учнів, що становило 22% всіх учнів гімназій. Крім4 державних, працювали 2 приватні українські чоловічі (Городенка, Рогатин) та 3 приватні утраквістичні (німецько-українські) гімназії (Яворів, Рогатин, Турка).

Становище з вищою освітою в Західній Україні не можна було назвати задовільним. На початку ХХст. тут функціонувало лише 4 вищих навчальних заклади: університети у Львові (1661) та Чернівцях (1875), політехнічний Інститут у Львові (1844) та академія ветеринарної медицини теж у Львові (1897). У другій половині XIX ст. реформувалася і педагогічна освіта. В Галичині й на Буковині почали створюватися вчительські семінарії з 4-річним терміном навчання.

5. ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ Ю.ФЕДЬКОВИЧА

Юрій Федькович народився 8 серпня 1834 р. у Сторонці-Путилові на Буковині в родині сільського урядника-мандатора. Його батько Адальберт Гординський Федькович походив із польського шляхетного роду, з Галичини. Освіту Юрій отримав у нижчій реальній школі в Чернівцях, куди був змушений переїхати його батько, помінявши впливове становище мандатора на роботу невисокого урядовця. На 19-му році життя Ю.Федькович, за порадою батька, вступив до війська й прослужив там 10 років, брав участь у війні з Італією. Після звільнення повернувся на Буковину і віддався письменницькій праці. Проживав у Путилові в домі своєї матері, як простий гуцул-селянин, займався не тільки господарськими та громадськими справами, але й літературній праці. У рідному селі він здобув таку довіру, що односельчани вибрали його війтом.

Педагогічну діяльність Ю.Федькович розпочав 1869 р. шкільним інспектором Вижницького повіту, в якому на той час було 7 народних шкіл, ще 7 з'явилося в перший рік його інспекторської роботи. Протягом першого року роботи Ю.Федьковичу вдалося підготувати співаник і подати його до Крайової Шкільної Ради з проханням запровадити його в народні школи. Дозвіл було отримано, і в 1870р. співаник вийшов у Відні під назвою "Співаник для господарських діточок". На розгляд КШР був запропонований також календар для дітей, написаний живою українською мовою. Обґрунтовуючи свій намір використати в ньому фонетичний (а не етимологічний) правопис, Ю.Федькович підкреслював, що саме такий правопис є найлогічнішим з усіх слов'янських і неухильно зростаюча потреба в ньому змушує перебороти схоластичні середньовічні норми, У відповідь надійшла відмова КШР. Проте цей календар, як і багато інших педагогічних творів, був виданий Ю.Федьковичем у видавництві товариства "Просвіта", коли він увійшов до її редакції.

Погляди Ю.Федьковича на народне шкільництво випереджували сучасні йому на Буковині на цілі десятиріччя. Про це свідчать його глибокі інспекторські звіти.

У першому звіті Ю.Федькович розмірковує про стан шкіл, вчителів, місцевої шкільної ради Вижницького повіту. Ці роздуми дуже тривожні: "учні ходять до школи нерегулярно, селян доводиться примушувати посилати дітей до школи. З учителів тільки двоє відповідно підготовлені до навчально-виховної роботи в школі, іншим ще необхідно самим навчатися на педагогічних курсах. Місцевих шкільних рад або немає, або вони не знають своїх прав і обов'язків. Інспекторами шкіл нема кого вибрати, бо придатних для цього людей бракує. Про деяких місцевих інспекторів не варто й говорити, бо вони не доросли до своєї посади. Економічний стан шкіл незадовільний. Громади не дають потрібних коштів на утримання шкіл, вчителям платять мало й невчасно, так що вони поневолі мусять вдаватися до інших заробітків".

У 1871р. у м.Вижниці під керівництвом Ю.Федьковича відбулася перша повітова вчительська конференція. На ній було запропоновано створити вчительські бібліотеки, де можна було б здійснювати самоосвіту, наполягалося на необхідності переходу від так званого етимологічного правопису до фонетичного (Ю.Федькович подав детально розроблений проект такого переходу ), узгоджене 250

положення про запис дітей до школи, підготовлено звернення до уряду з вимогою терміново вирішити "прожиточне діло" вчителів.

У лютому 1872 р. Ю.Федькович в останній раз інспектував школи свого повіту і пересвідчився, що рівень навчання у школах підвищився, вчителі більш сумлінно виконують свої обов'язки, зросла кількість учнів, які регулярно відвідують заняття, приміщення шкіл охайніші. Проте, після поїздки він захворів і більше не повертався до інспекторської праці.