Правове регулювання інших видів спеціального використання тваринного світу

Дата добавления: 2015-08-17; просмотров: 658

Між Бугом і Кодимою… Для когось – це звичайний клапоть землі з полями, вибалками і лісами, яких безліч і в нашій багатостраждальній Україні.

Для нас, мешканців межиріччя, частиною якого й становить наша Кривоозерщина, - це те місце на планеті, де ми вперше побачили сонце, де вперше пробігли босоніж по росяному споришу, зміряли глибину калюж, протоптали стежку по снігу, де навчаємося і просто щасливо живемо.

“І хоч всі ми – гості на цьому світі, але прагнемо залишити добрий слід своїми діяннями. Саме з цих діянь різних поколінь, діянь великих і малопомітних, складається історія нашого краю” (В.Д. Волошанівський. Слово до читача. “Між Бугом і Кодимою”. Сторінки історії Кривоозерщини.

Шістдесят один рік – це багато чи мало? З погляду історії цей час – краплина в океані тисячолітньої біографії людства, а для нас, нині живучих, це ціле життя, яке прожили наші дідусі і бабусі, живуть наші батьки, які народилися вже на кривоозерській землі. Чому “вже на кривоозерській землі”? Ми хочемо розповісти Вам про збереження традицій, звичаїв, яких і сьогодні дотримуються наші рідні та односельці, яких було депортовано з села Скородне Нижньо-Устріцького району Дрогобицької області в 1951 році, у зв’язку з відселенням з території, яка відійшла до Польщі за радянсько-польським договором.

Дослідженню етнографії Бойківщини чимало уваги приділяли І. Вагилевич, І. Франко, М. Зубрицький, В. Охримович, І. Свєнціцький та ін. «Цінні колекції етнографічних матеріалів зібрані у Музеї етнографії та художнього промислу АН України (Львів), зразки народного будівництва з цього краю у Львівському музеї народної архітектури і побуту» [27,с. 15].

«В нашій родині зберігаються звичаї і традиції наших предків, яких дотримувалися, коли жили в Західній Україні. Так, наприклад, на Різдво Христове, Святий Вечір і Пасху всі родичі збираються у нашого дідуся Дмитра Васильовича. Сьогодні він старійшина роду. На Різдво обов’язково пол всипаємо сіном, готується 12 страв, на столі обов’язково запалена свічка. В кінці вечері найстарший неодружений задуває свічку.

Якщо дим над столом – до весілля в цьому році, якщо в якийсь бік – наречений (наречена)буде з того боку. Їжа на столі залишається не прибраною, щоб душі померлих могли завітати на вечерю. В ніч з 6 на 7 січня під подушку кладемо по надкушеному шматочку часника – щоб блуд не брав. А якщо все ж таки блуд нападе, то ми знаємо, що треба сісти і згадати, які страви їли на Святий Вечір. Якщо в хаті на Святий Вечір хтось псіхає (чхає) – корова приведе бичка, та інші» [19].

«Всім переселеним дозволяли працювати в одному колгоспі «Заповіти Ілліча». Це давало можливість спілкуватися рідною говіркою, дотримуватися звичаїв, обрядів. Минали роки і все це потроху забувалося, новоприбулі зливалися в один колектив з корінними жителями. На превеликий жаль погано збереглися звичаї та одяг переселених, можливо це тому, що люди ще не усвідомлюють значимості та історичності цих речей» [29, с. 167].

руки. Такі чудні були , а тоді ми привикли» [24, c.155] , [ДОДАТОК 6].

Бойківський весільний обряд зберіг багато архаїчних рис. Одна з них – прощання молодої зі своїм родом. Бойківські весілля супроводжували ладанки – ритуальний спів на честь богині Лади. «Наталя Маройко з Кривого Озера починала всі весілля своїми ладанками аж до 80-х років ХХ століття» [28,с. 145]. [ДОДАТКИ7,8]

В церкві Пресвятої Богородиці селища Криве Озеро зберігаються ікони, привезені із села Скородне Ново-Устріцького району Дрогобицької області. [ДОДАТКИ 9-11]Варто додати, що саме наполегливістю переселених в 1990 році цей храм було повернуто віруючим.

«На півдні України поширений звичай, коли вранці наступного дня після похорону покійному чи покійній несуть снідати безпосередньо на могилу. На цвинтарі розстеляють скатертину, викладають їжу і напої, а потім частуються, вживаючи при цьому алкоголь. Вихідці з західної України перейняли цей звичай, доповнивши його обов’язковою молитвою перед частуванням і після нього. Найстаріші люди моляться уклякаючи. Подібна практика вшановувати померлих не знаходить розуміння у родичів, які мешкають на заході України» [29,с. 165].

З іншого боку, не тільки бойки перейняли традиції степовиків, але й декотрі елементи бойківських традицій прижилися в степах. Оповідачі запевняють, що тепер місцеві люди вже не покидають покійника вночі, а сидять біля нього до світанку.

Місцеві мешканці зневажливо називали людей «переселенцями» або «бандерівцями». Самі бойки дуже рідко називають себе бойками, частіше – «українцями, які жили в Карпатах і яких Сталін переселив» [17]. Теперішні 70-80-річні люди, переселенці 1951 року, хоч і не кажуть, що вони бойки, але говорять і думають по-бойківськи, співають бойківських пісень, дотримуються бойківських звичаїв і традицій. «На Свят-вечір намагаються приготувати 12 страв, в хату приносять солому або сіно, ворожать, який буде врожай» [18].

Катерина Федорівна Самборська розповіла про страви, які готують переселенці старшого віку в селищі Криве Озеро Миколаївської області.

«Терчані галушки. Терту картоплю добре відціджували. Воду до­водили до кипіння, додавали частину крохмалю, щоб галушки не роз­варилися. Тоді надавали шматку тертої картоплі кулеподібної форми (розміром близько 3 см) і кидали в кип'яток. Намагалися робити це швидко. Потім галушки періодично помішували і варили близько 15 хв. Виймали друшляком. Заливали молоком. Можна споживати їх із жиром, підсмаженим із цибулькою.

Мачанка. Брали 1 частину солодкої сме­тани і 2 частини солодкого молока. Додавали 1-2 плавлених сирки, які за певний час розчинялися. Додавали жиру, смаженої цибулі, соус для вареників.

Стульники. Жменю тертої відцідженої картоплі розрівнювали і клали всередину варену подушену картоплю (пюре). Закривали так, як терчані пироги, тільки стульники були набагато більшими - до 20 см, овальної форми. Згори притискали, щоб були приплюснуті. Ставили їх на свіжий лист капусти, який перед тим злегка розмина­ли. Товстіші жили капустяного листа знизу зрізали. Ставили в піч, де стульники випікалися до засмаги. Споживали зі сметаною і молоком..

Щипанка. Шматок тіста, замішаного з яйцем, тонко розкачували (товщиною 5-7 мм), а тоді щипали і кидали в кип'яток. Помішували, готовий виймали друшляком. Вживали з молоком або з жиром і капу­стою, шкварками.На Святий вечір обов'язково був борщ із квашених буряків, до складу якого входили «вушка» - маленькі вареники з вареними грибами.»[15].

На Різдвяні свята ставився вертеп. [ДОДАТОК12].

На Великодень дотримувались звичаїв малювання писанок воском, урочистого освячення пасок. Донині бойки намагаються, щоб весілля тривало три дні, хоч тепер уже не дотримуються всіх давніх звичаїв. Десь до середини 80-х років в селищі Криве Озеро на всіх весіллях переселених грали музиканти на інструментах, привезених з собою.[ ДОДАТОК 13]

Урочистий одяг бойків мав субетнічний вигляд. Жінки старшого віку бойківського походження і сьогодні вишивають, для цих вишивок характерні стрічкові й сітчасті композиції. Ромб або квадрат у них є головним мотивом. Ламані лінії, трикутники і зубці вибудовуються на полотні стрічкою або утворюють заповнену дрібними елементами сітку. Оригінально вишивається фартух – запаска. Багато рослинного орнаменту, вишитого бісером або вовняними нитками на бойківських безрукавках.[ ДОДАТОК 14]

Зберегти свою субетнічність в умовах українського півдня бойкам було дуже непросто.Дослідники виділяють чотири причини втрати субетнічні риси : «по-перше, бойки втратили свою малу батьківщину і поступово усвідомили неможливість повернення до неї; по-друге, вони опинилися в незвичних географічно-кліматичних умовах – степова зона має інші основні напрямки господарської діяльності. Це призвело до того, що трудові навички, якими володіли бойки, були втрачені. Окрім того, працюючи в колгоспі з ранку до ночі, батьки не мали змоги передати дітям свої знання та навички; по-третє, бойкам довелося жити в середовищі людей з іншим історичним досвідом та іншою ментальністю. Тут культивувався негативний образ українця західних теренів – «ненадійної людини», «антирадянського елемента», «бандерівця»; по-четверте, свідомо замовчувалася історична доля і культура бойківського субетносу» [32,с.56].

«Примусове виселення 1951р. з подальшим розселенням у областях, віддалених від місць колишнього мешкання, призвело до незворотної втрати багатьох елементів неповторної субетнічної культури. На межі зникнення опинилися весільні латканки, великопісні пісні, скрипальське традиційне мистецтво. Зникли образи, особливості ландшафту, побуту, які горянин століттями опоетизовував у своєму фольклорі. Втратилися кулінарні навички приготування страв із грибів, овечого сиру, а також вівса (знаменита киселиця не готується).» [24,с.232].

За шість десятиліть час зробив свою справу: живучи в однакових умовах дві громади – степовиків і горян – вже не виглядають настільки контрастно, як це було спочатку. Однак ментальні особливості, розбіжності в мові, пріоритетах господарювання (бойки надзвичайно прив’язані до тваринництва), релігійній свідомості й навіть у політичних орієнтаціях, все ж даються взнаки.

Пам'ять про обряди, що супроводжувала життя бойка від колиски до могили, ще живуть у пам’яті людей. «Відійшли у минуле багато елементів весільної обрядовості, породільних ритуалів і ритуалів похоронних. Неважко простежити, що вихідці з одних сіл ще зберігають більше елементів обрядовості, а вихідці з інших – менше. Наївним було б думати, що ці обряди збереглися повністю і в своєму первісному вигляді, якби не було примусового переселення, але безперечно, воно значною мірою прискорило процес втрати самобутності» [31,с. 115].