Ефективність особистісної психокорекції практичного психолога

Як уже зазначалось, сучасні науковці виокремлюють два аспекти формування професіоналізму майбутнього практичного психолога: оволодіння знаннями та вміннями, що відповідають практичній спрямованості професії, та дослідження емоційних характеристик і розвиток особистісних рис. Рівень сформованості психологічних властивостей потрібних для цього фаху, можна з’ясувати за допомогою тестових методик. Такий підхід дає змогу визначити кількісні та якісні показники, які засвідчують наявність (або відсутність) особистісних рис. Ефективним є тестове дослідження студентів психологічного факультету з першого по п’ятий рік навчання, що пройшли повний курс глибинної психокорекції за методом АСПН, порівняно зі студентами четвертого й п’ятого курсів інших факультетів, які її не проходили. Показниками можуть слугувати порівняльні результати тестових досліджень та вільні самоописи реципієнтів (саморефлексія) як допоміжна техніка. Важливим є проведення попередньої бесіди зі студентами та їхніми викладачами, у процесі якої можна з’ясувати чи є у них достатні інтелектуальні здібності для оволодіння професійно-навчальними знаннями та набуття навичок, чи всі вони психологічно здорові і не мають яскраво виражених проблем у спілкуванні з однокурсниками та викладачами. Особливу увагу потрібно звернути на виявлення мортідно-агресивних тенденцій, які є несумісними з професією практичного психолога.

Результативність особистісної психокорекції можна досліджувати за допомогою низки методик.

Методика діагностування показників і форм агресії А. Басса і А. Даркі дає змогу визначити ступінь обтяженості студентів (здебільшого абітурієнтів та першокурсників) мортідними тенденціями, що є показником невідкоригованості, та прослідкувати їх динаміку у процесі особистісної корекції (психологи п’ятого курсу) або за її відсутності (студенти інших факультетів). Хоча тест не є вільним від викривлень унаслідок феномену соціальної бажаності, його результати мають високу достовірність.

Методика вимірювання ригідності належить до групи тестів, що досліджують риси особистості, актуальні для професій, пов’язаних з впливом на іншу людину. Ця методика діагностує особистісні труднощі оволодіння фахом практичного психолога, а також індивідуально-особистісні можливості їх подолання. Оскільки зазначена професія психолога потребує об’єктивної психологічної перебудови, відмови від стереотипних форм мислення та світогляду, тест на визначення рівня ригідності психіки може слугувати критерієм придатності до оволодіння нею.

Методику діагностування рівня емоційного вигоряння В. Бойко застосовують у роботі зі студентами п’ятого курсу психологічного факультету, які в переважній більшості вже мають досвід роботи з людьми. Завдяки цьому тесту можна дослідити особливості регуляції емоційної сфери у майбутніх психологів-практиків порівняно зі студентами інших факультетів, які не пройшли психокорекції. Застосування методики визначає агресивні тенденції, які домінують (що саме по собі вказує на необхідність їх особистісної корекції), а саме:

· тенденція до фізичної агресії проти іншої особи;

· вияв вербальної агресії (провокування сварок та конфліктів, погрози, афективні реакції гніву);

· опосередкована агресія, що виявляється в " гострих" жартах;

· негативізм як опозиційна форма поведінки, спрямована проти авторитету (викладача), активний протест проти встановлених нормативних правил і вимог;

· почуття, що передбачають потенційну готовність до агресії (роздратування, гнів, тривожність);

· ненависть, заздрощі, ревнощі, образа на тих, хто оточує, невдоволення життям;

· аутоагресія та почуття провини, що виявляється у негативному ставленні до себе та самодокорах;

Зазначені форми агресії є взаємопов’язаними та взаємозумовленими. Студентам психологічного факультету можна запропонувати вільні самоописи на тему: " Агресивність та професія практичного психолога". Як прикладнаведемо окремі з них, що характеризують типові труднощі психокорекції, пов’язані з наявністю тенденції до агресії.

Олена М.: Кажуть, що мені притаманна агресія. Проте сама я ніколи не вважала себе агресивною, швидше інших людей, від нападів яких мені потрібно захищатися. У боротьбі за справедливість я намагаюсь прямо висловлювати власну думку, яка не завжди подобається іншим або звучить агресивно. Вважаю, що така прямота є важливою якістю практичного психолога. Нерідко внутрішні почуття роздратування та гніву заважають мені висловлюватися у тактовній формі.

Олександр Д.: Для мене не є новиною, що я схильний до фізичної агресії. На мою думку, такі вияви є типовою чоловічою рисою. Мені часто доводиться брати участь у бійках, що призводить до тривалих та неприємних наслідків, проте в момент виникнення агресії не можу стриматись. Навчаючись на психологічному факультеті, зрозумів, що моя агресія має глибинні витоки, які потрібно досліджувати. Результати цього тесту виявили, що я маю схильність і до опосередкованого вияву агресії, що може завадити в опануванні професією практичного психолога. Я боюсь несподіваних нападів агресії, які не завжди вдається контролювати, проте сподіваюсь, що особистісна психокорекція допоможе з цим впоратись".

Олег К.: Конфліктувати або битися – марнування часу. До того ж, фізично я не дуже сильний, і навряд чи зможу здобути перемогу. Однак агресія мені властива. Цей тест допоміг мені зробити відкриття, що мої уїдливі висловлювання – це форма вияву агресії. Піймав себе на тому, що в мене часто виникає бажання спровокувати інших на непокору, опір соціально прийнятим нормам та правилам, коли в цьому немає об’єктивної потреби. Тепер я зрозумів, отримую від такого негативізму внутрішнє задоволення, і водночас не хочеться псувати стосунки.

Наталя О.: На заняттях з практичної психології почула цікаву думку, що особистісні проблеми, які є в кожної людині, породжують агресію. Мабуть, я дуже проблемна людина, яких постійно відчуваю роздратування, гнів, страх, і хочеться плакати й кричати просто так, " у повітря". Чи стане в мене сил позбутись агресивності? Тест підтвердив, що я не відкоригована людина. Усі сподівання – на практичну психологію.

Оксана К.: Тест показав, що я схильна до образ. І це справді так: через будь-який дріб’язок я ображаюсь на людей, плачу. Вважаю, що практичний психолог не повинен бути таким. Він має розуміти людей і власні реакції. Часто мені здається я ображаюсь на весь світ – батьки в мене не такі, грошей бракує і друзі зраджують. Навіть у першій психокорекційній групі, я ображалася: мені не приділяють уваги, кажуть неприємні речі, хоча всі інші були задоволені. А тепер замислилась: може, я завжди шукаю привід для образ та самоагресії?

Сергій П.: Згідно з результатами тесту, я виявляю агресію у формі ненависті до себе. І це цілком відповідає дійсності: всіх людей, порівнюючи із собою, я вважаю хорошими. Відчуття підсилюється словами близьких: " будь чоловіком – не впадай у розпач! ". Проте від них моє самовідчуття ще більше погіршується. Гадаю, з мене не вийде психолога, бо я – нікчема! Дуже хочеться позбутись неприйняття себе і реалізуватися саме в професії практичного психолога, щоб допомагати іншим людям. Адже дещо в собі я вже зрозумів і в цьому відчуваю свою силу!

Ольга О.: Агресія мені не властива: я легко спілкуюсь з людьми, намагаюсь бути доброю, ввічливою, уникати конфліктів. Я пам’ятаю випадок, що мене дуже травмував: людина, якій я довіряла, несподівано виявляти щодо мене агресі, і так було досить довго. Після того я не довіряю людям і навіть з підозрою ставлюсь до їх позитивних виявів, за якими може критись агресія. Це заважає мені зав’язувати близькі стосунки з людьми протилежної статі, дружити. Сподіваюсь, що за час навчання професії практичного психолога відкоригуюся, позбудуся своїх страхів".

Застосування методики самоаналізу дає змогу діагностувати рівень рефлексії власних агресивних виявів, розуміння потреби у подальшій здійснення особистісній корекції з метою нівелювання мортідних і суперечливих тенденцій психіки. Наявність емоційних реакцій у студентів не пов’язана безпосередньо з рівнем інтелектуального розвитку та успішністю засвоєння теоретичних дисциплін. Це – особистісні вияви, що детермінуються несвідомою сферою та внутрішніми суперечностями психіки, і тому потребують глибинного пізнання. Як уже згадувалось, допоміжною методикою для діагностування емоційної сфери студентів випускового курсу можуть слугувати самоописи (прийом саморефлексії) на задану тему, наприклад “Емоційне сприйняття професійної взаємодії у роботі практичного психолога”. Наведемо ті з них, які найяскравіше презентують розвиток здатності до самостійної регуляції емоційної сфери.

Олександр С.: Тема моєї дипломної роботи пов’язана із синдромом емоційного вигоряння, що властивий досвідченим психологам, або ж людям, які працюють у сфері міжособистісної взаємодії. Емпірична частина мого дослідження передбачає зокрема анкетування та обстеження студентів інших факультетів. Результати проведеного мною опитування засвідчили, що на випускних курсах багатьом з них властива емоційна спустошеність, депресія, неадекватні поведінково-емоційні реакції, низький рівень мотивації до майбутньої професійної діяльності, хоча на перших курсах вони відчували підвищений емоційний тонус, радість і натхнення. Така ситуація нагадує синдром емоційного вигоряння. Адже ці студенти не відвідували психокорекційних груп, у процесі яких відкриваються можливості самопізнання, набуття нових характеристик, знімається емоційна напруженість. У студентів психологічного факультету, навпаки, порівняно з першим курсом навчання відбулися прогресивні зміни: нівелювалося відчуття страху, а я особисто почуваюся більш упевненим, психологічно захищеним й емоційно стійким. Це – результат глибинної психологічної корекції і тривалої напруженої праці над собою.

Ірина А.: Учора, готуючись до експерименту, я переглядала свій щоденник у якому впродовж усіх років навчання на факультеті описувала зміни власної особистості. Із здивуванням помітила, що на першому курсі я була неврівноваженою, знервованою, обтяженою страхами та емоційною напруженою особою. Тепер розумію, що завдяки особистісній корекції мені вдалося розв’язати свої внутрішні суперечності, збагнути несвідомі інфантильні причини емоційних негараздів. Цікаво, що конструктивні зміни в мені відбулися непомітно: я стала менш тривожною, емоційно врівноваженішою і просто щасливою людиною. Впевнена, що синдром емоційного вигоряння, про який нам розповідали на заняттях, мені не загрожує – я вмію рефлексувати та аналізувати себе.

Таким чином, тестове дослідження є доцільним для обстеження індивідуально-особистісних характеристик майбутніх психологів. При цьому важливо звернути увагу на особливості, що характеризують наявність особистісної проблеми – агресію, ригідність, емоційну нестабільність, що потребує подальшої глибинно-психологічної корекції.

1.7. Акмеологія: глибинно-психологічний ракурс бачення *

Наука про найвищі досягнення в галузі професійної майстерності дістала назву " акмеологія" (від грец. акме – вершина). Передумови для народження акмеології – науки про чинники, що приводять до досягнення вершин професіоналізму в різних сферах діяльності, створювались протягом всієї історії розвитку суспільства. Їх можна відшукати також в історії релігії (див. поняття " агіологія", " агіографія").

Розвиток акмеології як науки, що описує, систематизує й аналізує творчість в поєднанні з професійною майстерністю, набуває особливої ваги.

Термін акмеологія було введено М. Рибниковим, який намагався узагальнити основні ідеї В. Бехтерєва. Проте по-справжньому ці ідеї знайшли розвиток в працях Б. Ананьєва, який, по суті, заклав сучасні основи цієї науки, практично довів правильність і перспективність вивчення людини як цілісності. У феномені цілісності Б. Ананьєв виокремив важливі взаємопов¢ язані мікрохарактеристики – індивід, суб’єкт діяльності, особистість та індивідуальність [1].

Послідовники і учні акмеологічної школи Б. Ананьєва останнім часом розробили й успішно застосовують акмеологічний підхід у дослідженні проблем професійної діяльності, особистісного розвитку і творчої самореалізації, оптимізації різних сторін соціальної практики.

Центральним об’єктом акмеологічного дослідження є соціальний суб’єкт як цілісний феномен на етапі його зрілості. Б. Ананьєв також вибудував систему наук про людину в такій послідовності: ембріологія людини, фізіологія дитини, педіатрія, педагогіка, акмеологія, геронтологія.

Акмеологія – наука про розвиток людей під впливом освіти. Зріла людина зберігає творче довголіття під впливом самоосвіти. Таким чином, предмет акмеології – формування людини-фахівця, закономірності, умови та чинники, що сприяють або заважають самореалізації її творчого потенціалу на шляху до вершин професіоналізму.

Предметом акмеологічних досліджень в освіті стали залежності між рівнем продуктивності навчання конкретних дисциплін і суб’єктивними та об’єктивними чинниками, що сприяють або перешкоджають успішній підготовці фахівцвів різних галузей. Предметом акмеології післявузівської освіти є закономірності, чинники, умови та стимули вдосконалення, корекції й реорганізації професійної діяльності в напрямі забезпечення її високих результатів.

Вирішальна роль у процесі становлення належить самій людині. Сучасна акмеологія активно веде пошук своєї специфічної проблематики, визначає власні предмет і методи вивчення, формує методологічні принципи і концептуальні підходи, вибирає напрям пізнання і висуває дослідницькі стратегії.

З методологічного погляду є сучасною комплексною наукою, яка вивчає закономірності такої сфери реальності, що не має відображення в жодній іншій дисципліні. Якщо предметом акмеології вважати досягнення вершин професійної майстерності людини, то виявиться, що ця галузь людинознавства не досліджується навіть тими дисциплінами, які стоять до неї найближче: соціологією, фізіологією, психологією праці, психологією творчості, віковою психологією та ін.

Акмеологія є прикладною дисципліною, бо вона розробляє практично зорієнтовані технології (на базі встановлених закономірностей), які імпліцитно присутні в психологічних методах та процедурах. Передусім це стосується методів практичної психології, зокрема групової психокорекції. Їх можна віднести до акмеологічних методів і технологій, оскільки вони покликані забезпечувати діагностику, корекцію, розвиток.

Власне акмеологічні технології спрямовані на культивування рефлексивно-творчих здібностей, що забезпечують саморозвиток професійної майстерності. Для акмеології характерна чітка і багатоаспектна гуманітарна спрямованість, адже вона належить до наук про людину. Передумови формування професіоналізму досліджувались психологи, соціологи, педагоги.

Проте, саме зосередження на вивченні досягнення майстерності, культивуванні його вершинних " акме" -форм привело спочатку до породження цієї ж акмеологічної проблематики і лише згодом – до оригінальних технологій, які, в свою чергу, зміщують акценти у сфері професійної підготовки кадрів і в системі неперервної освіти. В акмеологічному підході домінує проблематика розвитку творчих здібностей майбутніх фахівців і вдосконалення їх кваліфікації.

Акмеологія має різні аспекти: віковий, освітній, професійний, креативний, проте системотвірним є рефлексивний аспект, пов’язаний із самосвідомістю особистості, з " Я" суб¢ єкта, з розумінням партнерів по комунікації у професійній діяльності.

Загалом проблеми акмеології в освіті стосуються закономірностей адаптації випускників загальноосвітніх шкіл у професійно спрямованому навчальному закладі; динаміки успішності і мотивів навчальної діяльності студентів упродовж усіх років навчання; динаміки їхньої професійної спрямованості та її чинників; закономірностей продуктивної діяльності викладачів різних дисциплін і в різних освітніх системах.

Система акмеологічних наук, що досліджує закономірності освіти, охоплює: шкільну акмеологію та акмеологію початкової професійної, середньої професійної і вищої освіти (педагогічної освіти).

Розвитку цієї системи слугують теоретичні моделі, які здійснюють спрямовувальну функцію в професійній акмеології і акмеології освіти. Співвідношення і взаємозв’язок понять у науках, центральним об’єктом вивчення яких є людина, значно ускладнилось унаслідок розподілу наук на вузькі галузі. Все це призводить до того, що актуальні проблеми розвитку особистості розв¢ язуються поза контекстом наукових досягнень. Щоб уникнути такого негативного явища, у світовій практиці посилюються тенденції до інтеграції наукового знання. Результатом цього стала поява нових наук, зокрема таких, як кібернетика, інформатика, системотехніка, ергономіка.

Оскільки акмеологія є одним із найперспективних шляхів підвищення ефективності загальної освіти людини, її професійної підготовки і перепідготовки впродовж усього життя, Н. Кузьміна зараховує її до галузей, що виникли на ґрунті єднання природничих, суспільних та гуманітарних наук. Вона вивчає феноменологію, закономірності, механізми і способи розвитку людини і досягнення нею найвищого рівня розвитку.

Методологічне підґрунтя акмеології заклали такі російські психологи, як Б. Ананьєв, О. Бодальов, Н. Кузьміна, в Україні її засади в контексті педагогічної професії розвивав В. Сухомлинський. Н. Кузьміна – ініціатор створення Академії Акмеологічних Наук, членом якої стала академік АПН України Н. Ничкало. Завдяки зусиллям українських учених професійна освіта в нашій країні виокремилась як значуща галузь психолого-педагогічної науки, в межах якої і розглядаються проблеми акмеології.

Загалом у становленні цієї науки розрізняють три періоди: перший (1965-1984) – організація міжгалузевих комплексних досліджень на факультеті психології Ленінградського держуніверситету (Б. Ананьєв, О. Бодальов, А. Крилов, Н. Кузьміна); другий (1984 –1991) – визначення предмету акмеології і створення Всесоюзної акмеологічної асоціації (1989); третій (1991) – створення Академії Акмеологічних Наук (ААН). У 1994 році російською Академією державної служби при президентові Росії вперше було видано посібник з цієї дисципліни. Виходить журнал " Акмеологія".

Говорячи про проблеми акмеології, не можна обминути питання її взаємозв’язків з психологією. Воно досить складне з кількох причин. Визначення акмеології передбачає і ширший, ніж у психології, предмет, і водночас вужчий – частковий. Це пояснюється тим, що період зрілості та досягнення високих професійних успіхів є для психології значною проблемою, хоча й не охоплює предметного її поля. Однак можна ствердити, що акмеологія ширша за психологію, тому що зрілість (незалежно від аспекту аспекті її розгляду – вікового, онтогенетичного, особистісного) – це проблема не лише психології, а й комплексу інших наук про людину: біології, медицини, соціології, філософії тощо. Таке співвідношення порушує логічний ланцюг, що подають " дитячі" науки (фізіологія дитини, педагогіка, педіатрія та ін.). На нашу думку, все стає на свої місця, якщо акме розглядати не як одновершинний, а як багатовершинний феномен.

Як зазначалось у попередньому підрозділі, акме – досягнення можливої досконалості, максимальної зрілості, зоряного часу в розвитку людини (групи, людства). Якщо ж акмеологію розуміти як одновершинну концептуальну модель, то її можливості стати конструктивно-проективною наукою та практикою зменшуються. Виходячи із одновершинної (зіркової) моделі, про такий момент завжди говорять постфактум. А це означає, що неминучі супутники (епіфеномени) феномена акме – регрес, умирання, стагнація, тощо. Більше того, за одновершинної моделі акмеології ніякого іншого достовірного показника (критерію) емпіричної ідентифікації цього феномена не можна визначити крім перелому на гірше. За інших обставин не було б упевненості в тому, що то був максимальний екстремум, оскільки залишалася б імовірність виникнення нового більш високого ступеня розвитку. Уникнення фатальної приреченості переходу акместану в регресивні процеси певною мірою дає підставу вважати " акме" багатовершинним феноменом. При цьому вивчення умов досягнення одного " піка" може допомогти розкрити характер переходу до наступного (чи його досягнення).

Уявлення про акме як багатовершинний феномен потребує уточнення процесуального боку досягнення досконалості. В цьому нам допомагає психодинамічна теорія, розроблена академіком АПН України Т. Яценко, що грунтується на застосуванні методу активного соціально-психологічного навчання.

Наше дослідження проводилось в ракурсі психодинамічної теорії і дає змогу сформулювати " динамічну" модель досягнення людиною акме. За такого психодинамічного підходу критерієм наявності рівня акме є не верхня точка екстремума розвитку (тобто переходу від розвитку до регресу), а точка максимально інтенсивного зростання та якісного стрибка в розвитку. Отже, що ознакою наявності акме є не початок регресу, а точка інтенсивного зростання та якісного стрибка в розвитку. Іншими словами – прогресивний динамізм у розвитку (згідно із психодинамічним підходом), в напрямі досягнення акме не обов’язково має приводити до деградації: інтенсивно-динамічні процеси можуть змінюватись менш динамічними (періоди затухання творчості), проте їх можна розглядати як підготовчий період до ще інтенсивнішого розвитку, тому акме за таких обставин є не вершиною в максимальних екстремумах життєдіяльності людини, а швидше точкою незперервної кривої розвитку згідно такого психодинамічного підходу. Акмеологічні сплески (вершини) можуть бути властиві не лише зрілому вікові людини, а й дитячому, підлітковому, юнацькому періодам життя.

Психодинамічний підхід зумовлює новий погляд на констатацію феномена акме. За таких обставин стає можливою побудова не лише результативних, а й процесуальних критеріїв досягнення «акме», а психодіагностика набуває при цьому характеристик процесуальності, а не статичності. Важливо розуміти, що прогресивна спрямованість творчості і професійного розвитку людини може безперервно прогресувати, проте не виключені й несприятливі обставини на шляху її акмеологічного становлення, і тоді вектор руху (динаміки) може змінитись на зворотний негативний, регресивний, інволюційний.

На наше переконання, прийняття за основу ї концептуальної моделі зумовлює характер побудови освіти та засобів надання допомоги в особистісному розвитку та професійно-творчому становленні. Психодинамічна модель зорієнтовує людину на постійну роботу над собою, на вдосконалення якостей особистості, зростання її психологічної культури та соціально-перцептивного інтелекту, збагачення рефлексивними знаннями та фаховими, академічними відомостями тощо. Все це за певних умов може йти висхідною траєкторією.

У розвитку акмеології можна виокремити два аспекти: один – професійно-предметний, другий – особистісно-креативний. При розвитку другого аспекту людина набуває здатності творчо змінювати професійні межі, знаходити нові, прогресивніші підходи до розв’язання професійних проблем.

З огляду на це в системі професійної підготовки важливо звертати увагу на особистісну підготовку. Саме вдосконалення особистісної підготовки суб’єкта до професійного спілкування і є метою нашого дослідження з використанням методу АСПН.

Акмеологія особистості розроблена значно менше, ніж акмеологія суб’єкта професійної діяльності. Предметом акмеології є процес досягнення людиною зрілості. У психологічній літературі нерідко поняття " зрілість" та " дорослість" використовують як синоніми. У цьому контексті набуває значення те, що акмеологічний процес пов’язаний із втратою особистісної залежності від дитинства. Саме на це спрямовані глибиннопсихологічні процеси в групах АСПН.

Механізми психокорекції в групах АСПН передбачають актуалізацію процесів саморозвитку.

Ця проблема є надзвичайно значущою для багатьох сучасних концепцій про людину (А. Маслоу, К. Роджерс, Е. Фромм, А. Брушлінський, В. Зінченко та ін.). Провідною вона є для гуманістичної психології, найбільш вираженого напрямку психологічної науки (її третьою силою) поряд з психоаналізом та біхевіоризмом. Центральне місце ідея саморозвитку, самореалізації, самовдосконалення посідає також і в акмеології особистості. Актуальна потреба в саморозвитку, прагнення до самовдосконалення і самореалізації мають величезну цінність: вони є показником особистісної зрілості і водночас умовою її досягнення, крім того джерелом активного довголіття людини.

Професіоналізм сприймання, мислення, діяльності особистості – це акмеологічні поняття. Звернувшись до психологічної сутності методу АСПН, можна констатувати його значну відмінність від академічної психології і наближеність до акмеології. Це виявляється в тому, що академічній психології властивий аналітичний підхід до пізнання феномену психіки – в ній процеси відображення розщеплюються і вивчаються їх частини: відчуття, сприймання, пам’ять та ін.

Натомість акмеологія і групова психокорекція застосовують цілісний підхід до пізнання психіки людини.

Наступний момент, що зближує акмеологію з практичною психологією, полягає в специфіці проведення досліджень. Якщо в академічній психології дослідницький аспект прихований від досліджуваного, щоб уникнути викривлень, то в АСПН учасників навчання залучають до опанування методів пізнання інших, ситуації спілкування та самих себе, бо найбільших успіхів на в особистісній корекції людина має досягти сама. Акмеологія також виходить з того, що найвищих вершин індивід досягає сам.

З акмеологією практичну психологію (у вигляді групової психокорекції) споріднює ще і специфічність методів. Акмеологія разом з іншими науками стверджує: професіоналізм можна набути перетворенням наукових методів на практичні.

У груповій же психокорекції науковість методу поєднується з його практичною спроможністю, теорія і практика симультанно злиті і становлять собою єдність.

Акмеологія близька з груповою психокорекцією ще й тому, що ці галузі не мають характеристик імперативності, надто притаманних педагогіці, що передбачає роз’яснення, хто і що повинен робити.

Як і АСПН, акмеологія пропонує інструментарій, розрахований на підвищення рівня рефлексивних знань, збагачених власним досвідом розв’язання проблем (що сприяє набуттю мудрості), самовдосконалення та розвиток соціально-перцептивного інтелекту і професіоналізму мислення. Водночас предмет акмеології ширший, ніж практичної психології. Якщо перша має на меті дослідження об’єктивних і суб’єктивних чинників, що сприяють або заважають досягненню вершин професіоналізму і творчого довголіття, закономірностей в організації навчання майбутніх фахівців, то друга суб’єктивних чинників оптимальної поведінки та емоційного самопочуття людини, психокорекцією деструктивних утворень психіки, які гальмують продуктивну активність призводячи до психологічної імпотенції.

Цей аспект практичної психології тісно пов’язаний з акмеологією, адже завдяки психокорекції відкривається можливість вивільнення суб’єкта від його дитячих фіксацій, що, як наслідок, нівелює тендецію вимушеного повторення. Психокорекція нейтралізує ефект соціально-перцептивних викривлень реальності, які є супутником функції психологічних захистів. Ці захисти вільно програмують психіку, створюють ригідні тенденції, що поглинають енергію суб’єкта, спричиняють реакції, неадекватні ситуації спілкування. Психокорекція таких виявів, без сумніву, просуває суб’єкта в бік розвитку можливостей акме. За таких умов чинники, які традиційно відносять до суб’єктивних (талант і здібності), набувають дієвості і можливостей реалізації у професійній діяльності.

З огляду на залежність психіки суб¢ єкта від історії його життя, пережитих травм, опіки близьких, власних тяжінь до них, системи захисних механізмів, що роблять незмінними інфантильні інтереси ідеалізованого " Я", – становлення акмеології потребує зв¢ язків з практичною психологією та її методами психокорекції. Саме вони покликані вивільнити суб’єкта від такого побічного ефекту психологічних захистів, як закритість для нового досвіду, суб’єктивна інтеграція психіки (за негативного зворотнього зв’язку) за рахунок викривлення соціально-перцептивної реальності в інтересах ідеалізованого " Я". Звісно, професійне становлення неможливе поза стосунками суб’єкта в групі людей, ускладнюватиметься, що особливо позначатиметься на спільному результаті.

Зважаючи на складність несвідомої сфери психіки, з її залежністю від інфантильних фіксацій, породжених раннім періодом життя суб¢ єкта, досягнення акмеологічних висот для переважної більшості людей буде незавершеним без спеціальної психокорекційної допомоги, адже " …довільно мислення перебудовується лише в найталановитіших" [32].

Психокорекція в цьому контексті може стати засобом руйнування зашкарублих стереотипів мислення, що завжди постають на шляху новостановлень та творчого розв’язання професійних завдань та сприяти розв’язанню внутрішніх суперечностей.

Отже проблеми акмеології не можна вирішити без застосування методів практичної психології, зокрема групової психокорекції, яка надає допомогу в розв’язанні особистісної проблеми суб’єкта.

Постає запитання: чому цю проблему можна виявити за допомогою психомалюнків? Відповідь на нього не є простою, бо потребує звернення до таких понять, як символ, архетип, колективне несвідоме, логіка несвідомого та ін. Потрібно також урахувати специфіку несвідомого, яка полягає в тому, що воно активне, прагне вирватись, скористатися нагодою бути вираженим, матеріалізованим. Таку можливість і відкривають малюнки, адже символ (образ) завжди цілісно втілює психологічний зміст у його свідомих, і несвідомих виявах. Крім того, психомалюнок дає змогу обминати опори, бо його справжній (глибинний) зміст розкривається лише у процесі аналізу. Цілісне, психоаналітичне вивчення комплексу психомалюнків допомагає виявленню дитячих фіксацій їхнього автора, зв’язків з поведінкою та деструкціями спілкування, що порушують контакт з навколишніми людьми та гальмують досягнення акме у професійній діяльності. Таке розширення самосвідомості суб¢ єкта каталізує його саморозвиток та самореалізацію в напрямі досягнення особистісної та професійної досконалості, тобто акме.