Механізми формування усталених характеристик психіки

Проблема статичних й динамічних характеристик психічного потребує дослідження глибинних механізмів психіки, внаслідок яких формується усталеність тенденцій.

Виходячи з психокорекційної практики можна стверджувати, що глибинні механізми психіки перебувають у складних взаємозв’язках у цілісності психіки. Ці механізми характеризують взаємозв’язки між свідомою й несвідомою сферами психіки. Широкий категоріальний апарат новітньої психодинамічної теорії, який був сформований на результатах безпосередньої психокорекційної практики за методом АСПН слугує поглибленню розуміння глибинно-психологічних механізмів психіки.

Окреслимо поняття психічного механізму. Даний феномен пов’язують з психічною структурою (усталений компонент психіки) та енергією (динамічний компонент). У психологічних дослідженнях зазначається, що механізми розподіляють психічну енергію за різними системами психіки (Е.Гловер). В теоріцї розвитку особистості поняття «динамізм» й «механізм» розглядаються як синонімічні й антагоністичні водночас. Механізм, за твердженням Г.Блюма, упорядковує певні складові, проте не обов'язково діє, в той час як динамізм пов'язаний зі специфічними силами, які діють у певному напрямі [11]. Започаткування механізмів психіки пов’язують з періодом раннього дитинства: механізми, що функціонують на першому році життя індивіда, лягають в основу захисних механізмів психіки (Г.Салліван); на ранніх стадіях розвитку механізм вільно функціонує, але надалі його домінування може призводити до спотворення сприйняття суб’єктом реальності (Г.Блюм). В загальній психології поняття „механізм” вживається на означення мислення, в процесі якого об'єкт, що підлягає пізнанню, включається в нові зв'язки і виступає у нових якостях, які фіксуються в нових поняттях й понятійних характеристиках. Кількість таких зв'язків може бути нескінченною, тому не існує вичерпної і безмежної усвідомлюваноcті (С.Л.Рубінштейн). Свідомість, за твердженніям С.Л.Рубінштейна, не є чистою абстрактною усвідомлюваністю, вона завжди є єдністю усвідоленого і неусвідомленого, свідомого і несвідомого, які взаємопов'язані великою кількістю перехідних станів. Окрім того, переживання не існує у свідомості без будь-яких зв'язків або одразу у всіх предметних зв'язках [37]. Таким чином, поняття «механізм» пов’язане як зі сферою свідомого, так і з сферою несвідомого, а також характеризується динамічністю й усталеністю.

Відповідно до психодинамічного підходу, статичні характеристики психіки пов’язані з фіксаціями в інфантильний період розвитку суб'єкта, мають вияв в інваріантних характеристиках психіки, що презентуються функційними особливостями несвідомої сфери: поза часом, статтю й простором (Т.С.Яценко). Останнє означає підпорядкованість активності тенденцій несвідомої сфери принципу задоволення, який конкурує з принципом реальності, що має вияв в превалюванні для суб’єкта психічної реальності над об’єктивною. Фіксації едіпового порядку пов’язані із базальною суперечністю між принципом реального та принципом задоволення. За таких умов у функційному плані особа перетворюється на механізм реалізації інфантильних програм, пов’язаних з травматичними фіксаціями раннього періоду розвитку. В контексті психодинаічної теорії ми говоримо про формування глибинних механізмів психіки, пов’язаних як з функціонуванням психічного апарату, так і інфантильними тенденціями психіки, що мають вираження у поведінці.

Дослідження глибиних механізмів потребує зосередження уваги на принципі задоволення й принципці реальності, вагомість яких у формуванні психіки відзначав З.Фрейд. Дослідник стверджував, що задоволення чи незадоволення має імперативний вплив на психіку. Протікання психічних процесів, які є енергетично потужними і пов’язаними зі збудженням, регулюється принципом задоволення. Іншими словами, незадоволення спричинює підвищення збудження, а задоволення – зменшення. Принцип задоволення, за твердженням З.Фрейда, притаманний первинному способу роботи психічного апарату, але для самозбереження у зовнішньому світі він виявляється неприродним й небезпечним. Принцип задоволення модифікується у принцип реальності під впливом потягу до самозбереження. Досягти примирення з існуючим незадоволенням через принцип реальності якраз і покликаний психоаналіз, як твердить З.Фрейд.

У дослідженні задоволення-незадоволення З.Фрейд посилався на роботи Т.Фехнера, який стверджував, що задоволення й незадоволення як певні устремління психіки психофізіологічно пов’язані з умовами стійкості й нестійкості. Будь-який психофізіологічний рух, що переходить певну межу (поріг свідомості), наближається до повної стійкості, що пов’язано певною мірою з задоволенням. Незадоволення, яке переходить „поріг чутливості”, стає нестійким. Виходячи з цього, З.Фрейд стверджує, що принцип задоволення виводиться з принципу константності: „У дійсності до принципу константносі призводять нас ті ж факти, які змушують нас визнати принцип задоволення....ця тенденція душевного апарату підпорядковується в якості часткового випадку, вказаної Фехнером тенденції до стійкості, з якою він пов'язав відчуття задоволення й незадоволення” [51, с.397]. Таким чином, кількість енергії, відповідно до досліджень З.Фрейда, керується двома принципами: інерція (тенденція до повної розрядки енергії) та стійкість (тенденція зберігання постійної суми збуджень) [33, с.87]. Принципи інерції і стійкості Т.Фехнер називав абсолютною стабільністю і відносною стабільністю. Принцип задоволення-незадоволення розглядається ним як приближеня й віддалення від відносної стабільності, при цьому сприйняття пов’язане з періодичністю стабільного руху (дії). Вважається, що цці принципи були доповнені Г.Саксом в законі про постійність психічної енергії: «Сума напруження усіх молекулярних хвиль є, всередині певних часових меж, в одному і тому індивіді приблизно постійною [див. 33, с.88].

Виходячи з досліджень З.Фрейда, можна констатувати суперечність стосовно сутності принципу задоволення. З одного боку, умовою задоволення є відчуття новизни: не можна змусити одразу перечитати книгу, що сподобалася; жарт, що повторюється, буде нецікавим. З іншого боку, дитина вимагає повторення гри, яка її сподобалася, в її поведінці повторення символізує віднаходження того самого і є джерелом задоволення.

Першоосновою формування механізмів психіки є інстинкти й потяги. Інстинкт – мимовільне ваблення до якоїсь діяльності; побудження до фіксованої активності [19, с.88]; динамічний примус до певної діяльності, компульсивна спрямованість психіки (К.Г.Юнг); всі психічні процеси, енергією котрих свідомість не володіє. Процеси, які колись у індивіда були усвідомлюваними, але з часом стали автоматичними, є не інстиктивними, а автоматичними процесами. «За нормальних умов вони не протікають на зразок інстинктивних, тому що за нормальних умов вони ніколи не проявляються в компульсованому вигляді. Це трапляється з ними лише тоді, коли до них притікає енергія, чужа їм» [19, с.89]. З.Фрейд визначає потяг як „наявність в живому організмі прагнення до відновлення якого-небудь попереднього стану..., органічна еластичність або вираження косності в органічному житті” [51, с.425]. І далі: „ми звикли бачити у потягу елемент, що прагне до зміни та розвитку, і повинні тепер визнати якраз протилежне, вираження консервативної природи того, що живе” [51, с.425]. Формування статичних механізмів пов'язане із незмінною тенденцією до відновлення попереднього стану. Останнє має зв’язок з феноменом вимушеного повторення. Роль потягу полягає в закріпленні вимушеної зміни як джерела внутрішнього задоволення. Усі потяги, згідно з дослідженнями З.Фрейда, прагнуть відновити попередній стан, тобто спрямовані до регресу. Говорить про органічне „нав'язливе повторення” у феноменах спадковості та ембріології. Зародок повторює структуру тих форм, від яких походить організм, у скороченому вигляді. „Елементарне живе створіння... повинно постійно при незмінних умовах повторювати звичайний життєвий шлях” [51, с.427]. Це пов’язано з помиранням, тобто поверненням до неорганічного стану, оскільки неживе було раніше чим живе.. Властивості живого були породжені з неживої матерії, метою всякого життя є смерть. В неживій матерії перед цим виникла напруга, яка прагнула врівноважитися, і це було перше устремління повернутися до неживого. „Наука про живі організми показу, що прогрес в одному пункті дуже часто набувається або урівноважується регресом в іншому” [51, с.431]. Ритм життя організмів, за переконанням З.Фрейда - уповільнюючий, коли одна група потягів прагне вперед задля досягнення кінця життя, а інша спрямована у зворотному напрямку, щоб подовжити тривалість життєвого шляху. Таким чином потяги надають динаміки в функціонуванні психіки й водночас стабілізують, усталюють провідні тенденції психічного (до життя і до смерті та ін.).

Глибинно-психологічні механізми імперативно управляють поведінкою, обумовлюють повторюваність і мають вираження у відповідній поведінці, яка при усій своїй варіативності підкоряється незмінним тенденціям, котрі визначаються несвідомою сферою. З.Фрейд звернув увагу на те, що в психоаналітичному процесі витіснення повторюється у вигляді переживань, а не спогадів, при цьому хворий не може пригадати найголовнішого (вагомої інформації у плані об’єктивації витісненого несвідомого змісту). Натомість має місце нав’язливий повтор, що стосується витісненого несвідомого. „Вияви нав’язливого повтору... відрізняються непереборним, а там, де знаходяться в суперечності з принципом задоволення, „демонічним” характером” [51, c.424]. Повернення витісненого змісту у свідоме як спогаду, стверджує З.Фрейд, викликає незадоволення, проте менш інтенсивне, аніж у випадку повернення його як переживання. Має місце повторення переживань, яке може маскуватися і мати вираження у рисах характеру. ”У психічному житті дійсно є тенденція до нав’язливого повтору, яка виходить за межі принципу задоволення...” [51, с.411]. Водночас витіснений потяг прагне до повного задоволення, що обумовлює повтор пережитого колись задоволення. При цьому отримане в результаті повтору відрізняється від того, що диктується прагненням до задоволення. Така різниця спричинює виникнення побуджуючого моменту, який може мати вияв, зокрема, у стремлінні до самовдосконалення. „Шлях назад, до повного задоволення, як правило, закритий перешкодами, котрі підтримують витіснення, і таким чином, не залишається нічого іншого, як іти вперед..., без сподівання на завершення цього процесу і досягнення цілі” [51, с.432]. Таким чином, в основі формування статичних характеристик психіки є витіснені змісти, пов’язані з потягами, прагнення психіки до задоволення й уникнення незадоволення, що пов’язано з ранніми переживаннями. Факт забування ранніх переживань З.Фрейд розцінював як доказ їх травматичності для суб’єкта.

 

Статичність й динамічність психіки є взаємопов’язаними й взаємодоповнюючими феноменами, які не існують один без одного. Єдність статики й динаміки виражає феномен об’єктних відношень: це “результат особистісної організації, певного типу сприйняття об’єктів і способів захисту, які обираються” [34, с.310], а також внутрішня картина, суб’єктивний стереотип взаємовідносин, що поєднує свідомі уявлення та несвідомі процеси. Поняття „об'єктне відношення” виражає динамічність. О.Бодальов, визначає термін «відношення» як динамічні стосунки. Згідно з психодинамічною теорією, об'єктні відношення виражають статичність, незмінність того або іншого емоційного фону, переживання у актуальній ситуації, що детермінується ситуацією взаємин суб’єкта в інфантильний період розвитку (в едіповій ситуації). Реалізація об’єктних стосунків відбувається через глибинно-психологічні цінності, що впливає на структурування обставин життя суб’єкта та його взаємовідносини з оточенням. Саме об’єктне відношення як стабілізоване емоційно значуще самовідчуття (породжене в едіповій ситуації) спричинює драматичні повтори певних ситуацій. Об’єктні відношення зумовлюють стабілізоване об’єктне ставлення до іншої людини і до самого себе. Об’єктні відношення латентно структурують активність суб’єкта в аспекті синтезу соціальних вимог з глибинними потягами та особистісним досвідом, створюючи тенденцію до ходіння хибним колом. На поведінковому рівні статичність психіки проявляється у тому, що з часом у поведінці (стосунках) починають домінувати регресивні прояви („наїзджена колія”) аж до руйнування бажаних для особи взаємин. Таким чином, феномен об’єктних відношень інтегровано виражає статичність й динамічність психіки.

Статичність і динамічність психіки пов’язані з психічною енергією. В елементах психічних систем, стверджує З.Фрейд, є вільно-рухлива енергія та стала (зв’язана) енергія, що покоїться. „Система з високим енергетичним потенціалом може сприймати незв’язану енергію, яка приходить, перетворюючи її на сталу, тобто психічно її зв’язувати” [51, с.418]. Чим вищий потенціал власної сталої енергії організму, тим вищою буде її зв'язуюча сила, тобто можливість сприймати і засвоювати енергію, що потрапляє в організм ззовні. Розлад в енергетиці організму викликає психічна травма, тоді процеси пертворення енергії порушуються. Психічний апарат має тенденцію утримувати певну кількість збудження на більш-менш низькому, постійному рівні [51, с.397]. У несвідомому заряди енергії легко можуть бути цілком перенесені, зміщені, згущені. До свідомої волі, на думку К.Г.Юнга, може приєднуватися певна кількість несвідомої енергії. Кількість енергії сексуальних інстинктів (лібідо), на думку Г.Блюма, наявна від народження і фіксована. К.Юнг допускав існування співвіднесення психічної й фізичної енергій, проте стверджував, що психічну енергію неможливо виміряти. В усьому іншому основні закони фізичної енергії знаходять свою відповідність у психічній енергії (закони збереження, трансформації, дисипації). На відміну від фізичної психічна енергія має не лише причину, але й мету. Витоки психічної енергії полягають в інстинктах, відбуваєтьсмя перенесення з одного інстинкту на інший (наприклад, сублімація). Кількість енергії є незмінною, а її зникнення обумовлюється збереженням її у несвідомому, з надр якого вона може бути знову приведена у рух [33, с. 349]. К.Юнг говорить про рівні психічної енергії – більш високий або більш низький (принцип ентропії – хаос, дегентропія – порядок). Може відбутися деградація психічної енергії (наприклад, у результаті шизофренії) – це збільшення ентропії. Психічна енергія має певний напрям – прогресія або регресія. Прогресія включає процес адаптації до вимог зовнішнього світу. Нездатність до адаптації породжує явище застою в розвитку та регресію, які призводять до реактивації несвідомих змістів і внутрішнього конфлікту. Тимчасова регресія дозволяє знайти втрачений контакт з несвідомим і прилагодитися до його потреб. Перетворювачем психічної енергії є символ.. Асиміляція символу дозволяє вивільнити певну кількість психічної енергії і свідомо її використати [33, с.350].

З усіченням потужної енергетичної спрямованості потягу, за твердженням Т.С.Яценко, пов’язана саме едіпова ситуація. Таке усічення призводить до капсулювання нереалізованої лібідної енергії, на місце якої стає енергія мортідо, деструкція. В едіповій ситуації, за твердженням Т.Яценко, виникає напруження і фрустрація через блокування потреб, від яких психіка намагається звільнитися, що знаходить вираження у феномені ходіння хибним колом за внутрішньою логікою: „нічого страшного, що це відбудеться ще раз”. Пошук бажаного заміщуючого об’єкта приречений на невдачу: інфантильна фіксація лібідо на одному з батьків (як правило, за ознакою психологічної сили, домінування у сім’ї) закріплюється на рівні усталеного механізму. На поведінковому рівні це обумовлює ситуацію постійного пошуку нових партнерів, взаємини з якими набувають деструктивної циклічності, завершуючись невдачею (феномен хибного кола). Це екстраполюється на інші сфери взаємовідносин при незмінному (статичному) збереженні провідної суперечності. Прикладом може слугувати неможливість підтримки подружніх стосунків, або ж неможливість професійної реалізації при наявності необхідних потенційних складових. Саме ця повторюваність і засвідчує статику.

Усталені механізми психіки започатковуються в едіповий період розвитку суб’єкта. Едіпова ситуація спричинює заборону, табу, яке зашкоджає задоволенню лібідних бажань і перетворює у нерозривну єдність бажання й реально існуючі заборони [60]. Сам інцестуозний потяг, як стверджує Т.Яценко, не усвідомлюється суб’єктом, натомість зберігається бажання ніжного контакту з лібідними об’єктами, що пов’язано з ранніми емоційними переживаннями. Едіпів комплекс не передбачає реальних (усвідомлюваних) відчуттів хлопчика, що він хоче оволодіти матір’ю, або ж дівчинки – оволодіти батьком. На рівні поведінки статичність, породжувана едіповою ситуацією, проявляється у тому, що суб’єкт немовби приречений на драматичні повтори, переживання тих або інших емоційно-навантажливих станів, що спричиняються неусвідомленими заміщеннями, перенесеннями, проекціями. Статика проявляється також в нарцисичному рубці, що породжений тривалим порушенням самовідчуття внаслідок втрати любові лібідних об’єктів. Водночас, стверджує З.Фрейд, едіпове притяжіння є найбільш емотивним у психіці й актуалізується через почуття меншовартості. Через недосяжність неусвідомлюваної мети (єднання з лібідним об’єктом) виникає напруження психічної системи. Зниження напруження відбувається через символічне заміщення її " в ірреальній сфері" завдяки інтроекції рис лібідного об’єкта. Витіснена психічна енергетика не зникає, вона зберігає свою імперативну силу. Зберігається і натиск внутрішніх неусвідомлюваних бажань, що переносяться з первинного лібідного об’єкту на заміщуючі об’єкти (оточення). Здавалось би, шлях для реалізації лібідних стосунків через заміщення відкритий. Проте має місце тенденція неможливості підтримання конструктивних стосунків з людьми, особливо протилежної статі, оскільки саме інтимні стосунки є „полігоном” для реалізації інфантильно-деструктивних тенденцій. При всій варіативності й динаміці поведінки незмінною зберігається деструктивна статичність, що має вияв зокрема у неможливості налагодження конструктивних взаємовідносин з людьми.

Едіпова ситуація імперативно детермінує поведінку суб’єкта, що полягає у створенні певних статичних програм, які спрямовані на реалізацію інфантильних цінностей всупереч просоціальним цінностям особи. Едіпова ситуація формує такі статичні характеристики: почуття неповноцінності у дитини (що об’єктивно породжується її фізичною недосконалістю і соціальною незрілістю, а також системою виховних впливів батьків); амбівалентні почуття до батьків, їх стосунків і до самої себе; внутрішнє “злиття” з окремими психологічними рисами батьків, що стабілізується в процесі життя й обумовлює фатальну доленосність не лише поведінкових патернів, а й внутрішніх відчуттів суб’єкта у актуальній ситуації спілкування, яка є віддаленою від первинної лібідної ситуації; стійку суперечність між прагненнями й бажаннями суб’єкта та засобами їх досягнення. Обізнаність суб’єкта з феноменом Едіпового комплексу не знижує його притягальної сили. Проте пізнання в процесі психокорекції взаємозв’язків актуальної поведінки з глибинно-психологічними її детермінантами може послабити енергетичну спрямованість у бік інфантильних цінностей, знизити емоційну напруженість. Психокорекційна практика дозволяє виявляти усталеність психіки в її індивідуально неповторних варіативних проявах. Усвідомлення суб’єктом повторюваності, стереотипності поведінки (непродуктивних, ірраціональних дій) та характеру інфантильних фіксацій нівелює стабілізовану внутрішню суперечність, пов’язану з едіповим притяжінням, сприяє динаміці особистісних змін у напрямку гармонізації особистості.

Таким чином, статичність психіки, відповідно до психодинамічної теорії, знаходить вираження в усталених суперечливих тенденціях і визначає зміст внутрішньої суперечливості психіки. Глибинні механізми усталеності психіки формуються через взаємозв’язки свідомої і несвідомої сфер психіки. Підґрунтям формування механізмів є інстинкти і потяги, що пов’язано з психічною енергією й принципами задоволення й реальності. Едіпова ситуація та об’єктні відношення спричиняють формування усталених тенденцій психіки, що мають вияв у особистісні проблематикою суб’єкта та формуванні ригідних психологічних автоматизмів. Необхідний новий погляд на ті фактори, які усталюють психіку, детермінують психологічні закономірності. Усталеність психіки потребує більш ретельного пізнання крізь призму взаємозв'язку глибинних механізмів, які беруть участь у формуванні стабілізованих внутрішніх суперечностей.