Людської діяльності

Розвиток суспільства не можна сьогодні уявити без широкої дослідницької роботи за всіма напрямами, котрі мають призначення забезпечувати корінне переозброєння виробництва. Народному господарству необхідний об’ємний портфель технічних, соціально-економічних розробок, прогресивних наукових підходів. Єдиною метою науки є істина, яка не знає ні симпатій, ні антипатій.

Фундаментальна наука має велике значення щодо розвитку виробничих сил та удосконалення виробничих відносин. Вона є тим кришталево чистим джерелом, з якого бере початок все те, без чого науково-технічний прогрес не може існувати.

Практичні люди діють за принципом: ми не такі й багаті, щоб купувати дешеві речі. А далекозорі люди знають, що немає нічого практичнішого за добротну теорію. До недавнього часу ставилась задача: розвивати прикладну науку не зменшуючи значення фундаментальної. Зараз визначено пріоритетність фундаментальної науки, підкреслена її роль у прискоренні науково-технічного і соціального прогресу.

Науковий прорив немислимий сьогодні без широкої науково-дослідницької роботи за всіма напрямами, котрі домінують у розбудові нашої країни. Життя ставить цілі науці, а вона освітлює шлях життю.

Активізація сил науки – це той шлях, який забезпечить підвищення престижу нашої країни на міжнародній арені. Не можна не погодитися з думкою Л. Пастера, що наука повинна бути найвищим втіленням вітчизни, адже із усіх народів першим буде завжди той, хто випереджає інших у галузі думки і розумової діяльності. Тільки створення надійної бази для прикладних досліджень, сприятиме різкому підвищенню вкладу науки у прискорення розвитку нашого добробуту.

Наука дає знання, котрі втілюють у прогресивних технологіях, новій техніці, у матеріалах, які відсутні у готовому вигляді у природі, та ще у багатьох корисних суспільству речах. Наука є носієм знань, котрі виховують саму людину. У мудреця запитали: „Що таке наука?” Він сказав: „Те, щоб знати людей”. Наука навчає людину раціонально ставитись до навкілля, будувати і виконувати громадянські плани, робити своє життя більш змістовним, розумно спілкуватися з громадянами суспільства. Тобто необхідно поєднати роботу всіх стадій – від наукової ідеї до виробу і його практичного застосування.

Національною доктриною розвитку освіти України в XXI столітті визначено, що основними чинниками подаль­шого розвитку освіти є:

- єдність освіти і науки якумови модернізації освітньої системи;

- достатній обсяг фінансування науки та підтримка вітчизняних наукових шкіл;

- фундаменталізація освіти, інтенсифікація наукових досліджень у вищих навчальних закладах;

- формування змісту освіти на основі новітніх науко­вих досягнень;

- інноваційна освітня діяльність у навчальних закла­дах усіх типів, рівнів акредитації та форм власності;

- правовий захист освітніх інновацій та результатів на­уково-педагогічної діяльності як інтелектуальної влас­ності;

- залучення до наукової діяльності учнівської та сту­дентської обдарованої молоді, педагогічних працівників;

- поглиблення співпраці і кооперації навчальних зак­ладів і наукових установ, широке залучення вчених НАН України та галузевих академій до навчально-виховного процесу та дослідної роботи в навчальних закладах;

- створення науково-інформаційного простору для молоді і всього активного населення, використання для цього можливостей нових комунікаційно-інформац­ійних засобів;

- запровадження цільових програм, що сприяють інтеграції освіти і науки;

- випереджаючий розвиток педагогіки і психології, соціології.

Діяльність людей тісно повязана із зростаням їхнього інтелекту. Це є запорукою генерації ідей, виникнення і розвитку науки. Ф. Енгельс підкреслював, що спочатку праця, а потім разом з нею і мова стали двома найголовнішими стимулами, під впливом яких мо­зок мавпи поступово перетворився в людський.

Сучасні науковці визначають, що:

Наука - це соціально значуща сфера людської діяль­ності, функцією якої є вироблення й використання теоре­тично-систематизованих знань про дійсність. Наука є скла­довою частиною духовної культури людства.

Як система знань вона охоплює не тільки фактичні дані про предмети оточуючого світу, людської думки та дії, а й певні форми та способи їх усвідомлення.

Отже, наука – це:

· система знань, специфічна форма суспільної свідомості;

· процес пізнання закономірностей об'єктивного світу;

· різновид суспільного розподілу праці;

· система отриманння і генерації знань та їх застосування у життєдіяльність суспільства.

Схема управління наукою.

 

Наука склалася історично і є структурною системою понять і категорій, пов'язаних між собою за допомогою суджень (міркувань) та умовиводів.

 

 

Не всякі знання можна розглядати як наукові. Знання, які людина отримує лише на основі простого спостереження не є науковими. Вони важливі в житті людини, але не розкривають сутність явищ, які дозволили б пояснити принципи виникнення процесу, явища та їх подальший розвиток, взаємозв’язок.

Метою науки і є пізнання законів природи і суспільства, відповідний вплив на природу й отримання корисних суспільству ре­зультатів.

Саме матеріальні об'єкти природи визначають існуван­ня багатьох галузей знань.

Історично наука формувалася на основі первинних, елементарних знань про природу, а потім на пізнанні складних закономірностей природи, розвитку суспільства (рис. 1.1.).

Удосконалювався і склад людського мислення. Перші елементи науки з'явилися ще у стародавньому світі разом з потребами суспільної практики. Тоді вони мали суто практичний характер. Тисячоліттями досвід накопи­чувався, певним чином узагальнювався і передавався наступним поколінням

 

Накопиче­ння відомостей поступово вдосконалювалося за рахунок вста­новлення певних обрядів, традицій, а потім - і писемності. Так виникла історично перша форма науки (наука антич­ного світу), предмет вивчення якої становила вся природа в цілому. Первісно створена (антична) наука ще не ділилася на окремі відособлені галузі і мала риси натурфілософії.

Натурфілософії відповідав метод наївної діалектики і стихійного матеріалізму, коли геніальні здогадки перепліта­лись із фантастичними вимислами про оточуючий світ.

У V ст. до н.е. з натурфілософської системи античної науки в самостійну галузь пізнання починає виділятися математика, яка поділялася на арифметику і геометрію. В середині IV ст. до н.е. відособлюється астрономія.

У науково-філософській системі Аристотеля намітився поділ науки на фізику і метафізику (філософську онтоло­гію). Далі всередині цієї системи починають виділятися як самостійні наукові дисципліни логіка і психологія, зоо­логія і ботаніка, мінералогія і географія, естетика, етика і політика. Розпочався процес диференціації науки і виділення самостійних за своїм предметом і методами ок­ремих галузей знань.

З другої половини XV ст., в епоху Відродження відбувається подальша диференціа­ція науки; в університетах починається викладання основ фундаментальних наукових дисциплін - математики, фізики, хімії.

Другий період у розвитку природознавства посідає час від середини XVI ст. до кінця XIX ст. Саме в цей період було зроб­лено видатні відкриття у фізиці, хімії, механіці, математиці, біології, астрономії, геології. Були відкриті закони всесвітнього тяжіння (І. Ньютон - кінець XVII ст.), збереження маси в її хімічних перетвореннях (М. Ломоносов, А. Лавуазьє - друга половина XVIII ст.), ви­явлені основні закони спадковості (Г. Мендель - кінець ХУЛІ ст.). У другій половині XIX ст. Д.Менделєєвим було відкри­то періодичний закон у хімії. Справжній переворот у приро­дознавстві відбувся в результаті таких великих відкриттів: створення еволюційної теорії (Ч. Дарвін) і закону збережен­ня і перетворення енергії тощо.

Не можна не погодитись з констатацією Цехмістрової Г.С., що „минуле XX століття ввійшло в історію як століття рац­іоналізму і розуму. Біля 500 природничих і 300 гуманітар­них наук та породжені ними техніка і технології деклару­вали свою спрямованість на захист інтересів людини в природі та суспільстві. В індустріальному суспільстві відбу­вається концентрація виробництва і населення, урбаніза­ція, формування системи цінностей, орієнтованих на ефек­тивність, раціональність безвідносно до можливостей природного середовища, тобто за будь-якої ціни. Суспіль­ство, сягнувши надзвичайно високого рівня пізнання і роз­витку, створило реальну загрозу своєму існуванню.

Насправді вперше за всю історію в першій половині XX століття людство досягло критичної межі і в другій поло­вині цього століття, переступивши поріг, реально увійш­ло в період Великої Кризи. Пережито дві світові війни, атомні бомбардування, геноцид, з'явилися нові хвороби, загострилася екологічна проблема і це викликає сумнів у абсолютному прогресі науково-технічного шляху розвит­ку. Адже потужний розвиток економіки на основі досяг­нень науково-технічного прогресу виявився руйнівним і для біосфери, погіршився стан довкілля, виснажуються природні ресурси, внаслідок чого зростає злиденність, дег­радують всі сфери суспільного життя, втрачаються духовні цінності.

На підставі аналізу минулого сучасна постнеокласична наука обирає шлях антропосферного, біосферного чи ноосферного розвитку. При цьому економічне зростання тут досягається на основі нових технологій, відбувається перехід від товаропродукуючої до обслуговуючої економіки, переважає виробництво послуг, інформації. Звідси і друга назва постіндустріального суспільства - інформаційне. Х арактерною ознакою якого є знання та інформаційні тех­нології, поєднані з високою духовністю.

Сьогодні в контексті екологічних досліджень людина знову з'явилась у центрі науки, і в науковій карті світу надається перевага гуманізації науки, бо «який світ, така й людина, яка людина, такий і світ».

Усвідомлення людиною незнання в будь-якій галузі буття викликає об'єктивну необхідність здобуття та транс­формації нових знань про нескінченну загальну гармонію з природою.

Знання - це перевірений практикою результат пізнан­ня дійсності, адекватне її відбиття у свідомості людини.

Саме процес руху людської думки від незнання до знання називають пізнанням, в основі якого лежить відтворення у свідомості людини об'єктивної реальності.

Вся наука, людські пізнання спрямовані на досягнен­ня достовірних знань, що відображають дійсність. Ці знан­ня існують у вигляді законів науки, теоретичних поло­жень, висновків, вчень, підтверджених практикою і існуючих об'єктивно, незалежно від праці та відкриття вчених. Але разом з тим наукові знання можуть бути відносні, абсолютні та апріорні.

Сприйняття - це відображення в мозку людини влас­тивостей предметів чи явищ, які сприймаються його орга­нами чуття в якийсь відрізок часу і формують первинний чуттєвий образ предмету, явища.

Відносні знання відзначаються неповнотою відповід­ності образу і об'єкту.

Абсолютні знання - це повне, вичерпне відтворення узагальнених уявлень про об'єкт, що забезпечує абсолют­ну відповідність образу і об'єкту в певний період пізнання.

Апріорні знання - ті, що не ґрунтуються на досвіді, а передують йому і вказують шлях здобуття наукових знань.

Наукове пізнання - це дослідження, характерне свої­ми особливими цілями й завданнями, методами отриман­ня і перевірки нових знань. Воно покликане прокладати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішен­ня практичних проблем. Рушійною силою пізнання є прак­тика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення та обґрунтування, що створює надійну основу розуміння сутності явищ об'єктивної дійсності. Це є головною функцією наукової діяльності.

Пізнання може бути чуттєвим і раціональним.

Чуттєве пізнання є наслідком безпосереднього зв'яз­ку людини з оточуючим середовищем і реалізується через елементи чуттєвого пізнання: відчуття, сприйняття, пред­ставлення та уявлення.

 

Раціональне пізнання - це опосередковане і узагаль­нене відображення в мозку людини суттєвих властивостей, причинних відносин і закономірних зв'язків між об'єктами та явищами.

Відчуття - це відображення в мозку людини власти­востей предметів чи явищ об'єктивного світу, які сприй­маються його органами чуття.

Сприйняття - це відображення в мозку людини власти­востей предметів чи явищ об'єктивного світу, які сприй­маються його органами чуття в якийсь відрізок часу і формують первиний чуттєвий образ предмету, явища.

Представлення - це вторинний образ предмету, яви­ща, які в даний момент часу не діють на чуттєві органи людини, але обов'язково діяли раніше.

Уявлення - це систематизація різних представлень в мозку людини, об'єднання їх у цілісну картину образів.

Воно сприяє усвідомленню сутності про­цесу, виявляє закономірності їх розвитку. Формою раціо­нального пізнання є абстрактне мислення, різні міркування людини, структурними елементами яких є поняття, судження, умовивид.

Отже, наука має дати відповідь на запитання: Що? Скільки? Чому? Які? Як?

На запитання: Як зробити? відповідає методика

На запитання: Що зробити? - практика

Відповіді на ці запитання зумовлюють безпосередні цілі науки - описування, пояснення і передбачення процесів та явищ об'єктивної дійсності, що становлять предмет її вивчення на основі законів, які вона відкриває, тобто у широкому значенні - теоретичне відтворення дійсності.

Наука спрямована на отримання нових теоретичних і прикладних знань про за­кономірності розвитку природи, суспільства і мислення, характеризується такими основними ознаками:

· наявністю систематизованих знань (ідей, теорій, кон­цепцій, законів, принципів, гіпотез, основних понять, фактів);

· наявністю наукової проблеми, об'єкта і предмета дос­лідження;

· практичною значущістю процесу, що вивчається.

Отже, виникнення науки як сфери людської діяльності, тісно пов'язане з природним процесом розподілу суспільної праці, зростанням інтелекту людей, прагненням їх до пізнан­ня невідомого, всього сущого, що складає основу їх буття”. [24, с.14-19].

1.2. Понятійний апарат. Класифікація наук

 

Первинним поняттям при формуванні наукових знань є наукова ідея - форма відображення у мисленні нового розуміння об'єктивної реальності.

Тому наукові ідеї є своє­рідним якісним скачком думки за межі вже раніше пізна­ного. Вони виступають і як передумови створення теорій, і як елементи, що об'єднують окремі теорії у певну галузь знань. Ідея є основою творчого процесу, продуктом людсь­кої думки, формою відображення дійсності. Вона базуєть­ся на наявних знаннях, виявляє раніше не помічені зако­номірності. Ідеї народжуються з практики, спостереження навколишнього світу і потреб життя.

Матеріал­ізованим вираженням наукової ідеї є гіпотеза. Гіпо­теза як структурний елемент процесу пізнання є спробою на основі узагальнення вже наявних знань вийти за його межі, тобто сформулювати нові наукові положення, дос­товірність яких потрібно довести. Процес пізнання вклю­чає в себе гіпотезу як вихідний момент пошуку істини, до­помагає суттєво економити час і сили, цілеспрямовано зібрати і згрупувати факти.

Гіпотези як і ідеї мають імовірнісний характер і прохо­дять у своєму розвитку три стадії:

- накопичення фактичного матеріалу і висунення на його основі припущень;

- формулювання та обґрунтування гіпотези;

- перевірка отриманих результатів на їх практиці і на основі уточнення гіпотези.

Якщо отриманий практичний результат відповідає припущенням, то гіпотеза перетворюється на наукову те­орію, тобто стає достовірним знанням. У практиці може формулюватись декілька гіпотез з одного і того самого не­відомого явища. Наявність різних гіпотез забезпечує наукове узагальнення.

Процедури, за допомогою яких установлюється істинність будь-якого твердження, називають доказами.

Докази використовують як у науці, так і в практичній діяль­ності людей. Доказами гіпотез у досліджуваних об'єктах можуть бути цитати, запозичені в інших авторів, оприлюд­нені аксіоматизовані знання, сформовані теорії (наприклад: таблиця Менделєєва - у хімії, закон Бойля-Маріотта - у фізиці) тощо. У доказах застосовують два способи встанов­лення істини: безпосередній і опосередкований.

При безпосередньому способі істина встановлюється в процесі практичних дій: спостереження, демонстрація, вимірювання, розрахунок, облік тощо.

При опосередкованому способі, доказ є логічною проце­дурою встановлення істинності будь-якого твердження за допомогою інших тверджень, істинність яких уже до­ведена.

Аргумент - це підстава, доказ, які використовуються для обґрунтування, підтвердження чогось.

Внутрішній суттєвий стійкий взаємозв'язок явищ в при­роді і суспільстві, що зумовлює їх закономірний розвиток, визначає закон - філософська категорія, що відображає істотні, загальні, стійкі повторювані об'єктивні внутрішні зв'язки в природі, суспільстві і мисленні.

Закон фіксує спільність явищ. Винайдений через здогадку, він по­требує логічного доведення і лише в такому разі він визнаєть­ся наукою.

Для доведення закону наука використовує судження - форма мислення, яка шляхом порівняння кількох по­нять дозволяє стверджувати або заперечувати наявність в об'єктах дослідження певних властивостей, якостей.

Його можна отримати при безпосередньому спостереженні будь-якого факту, або опосередковано за допомогою умовиводу.

Умовивід - це розумова операція, в процесі якої з пев­ної кількості заданих суджень виводиться інше суджен­ня, яке певним чином пов'язане з вихідним.

Одним із результатів наукової діяльності є формування теорії - найбільш високої форми узагальнення і система­тизації знань, що дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві зв'язки дійсності.

Під теорією розуміється вчен­ня про узагальнений практичний досвід, тобто теорія бу­дується на результатах, отриманих на емпіричному рівні досліджень.

Ці результати впорядковуються, вписують­ся у струнку систему, об'єднану загальною ідеєю,

Первинною ланкою в процесі пізнання є накопичення наукових фактів - знань про об'єкт чи явище, аргументованість яких доведена, які стають складовою наукових знань лише після їх систематизації та узагальнення за допо­могою понять, абстракцій, визначень.

Поняття є відображенням найбільш суттєвих і влас­тивих предмету чи явищу ознак. Вони можуть бути загаль­ними, частковими, збірними, абстрактними, конкретни­ми, абсолютними і відносними.

Зміст поняття - це сукупність об'єднаних у ньому ознак та властивостей. Розкриття змісту поняття нази­вається визначенням. У процесі розвитку наукових знань визначення можуть уточнюватись, доповнюватись у змісті новими ознаками. Визначенням, як правило, завершуєть­ся процес дослідження.

Найбільш узагальнені й фундамен­тальні поняття називаються категоріями. Це форми лог­ічного мислення, в яких розкриваються внутрішні суттєві сторони і відносини досліджуваного предмету.

Найбільш загальні абстракції: поняття про форму і зміст явищу-філософії; товарна вартість - у політекономії тощо.

 

 

У процесі пізнання наукові працівники користуються певною методологією наукового пізнання,яка передбачає відповідні види наукової діяльності.

Науковою діяльністю вважається інтелектуальна твор­ча праця, спрямована на здобуття і використання нових знань.

У практиці застосовують різні види наукової діяльності: науково-дослідницьку; науково-організаційну; науково-інформаційну; науково-педагогічну та інші.

Завданням такої діяльності є формуван­ня системи знань, які сприяють найраціональнішій орган­ізації виробничих відносин та використанню виробничих сил в інтересах усіх членів суспільства. Вона включає в себе виконання трьох соціальних функцій:

- пізнавальну - задоволення потреб людини у пізнанні законів природи і суспільства. Зі світоглядної точки зору наука як сума знань дає наукову картину світу, як цілісну систему уявлень про світ, його властивості та законо­мірності розвитку.

- культурно-виховну - розвиток культури, громадянське виховання та формування нової людини;

- практично-діючу - удосконалення виробництва і системи суспільних відносин, тобто безпосередньої вироб­ничої сили матеріального виробництва.

Отже, можна сказати, що поняття науки потрібно розг­лядати з чотирьох основних позицій:

- з теоретичної, як систему знань, як форму суспільної свідомості; по-друге, як певний вид суспільного розподілу праці, як наукову діяльність, пов'язану з цілою системою відносин між уче­ними і науковими установами; по-третє, з позицій практич­ного застосування висновків науки, тобто її суспільної ролі. Саме матеріальні об'єкти природи визначають існуван­ня багатьох галузей знань, об'єднаних у три великі групи наук, які розрізняються за предметами та методами досл­ідження:

- природничої (фізика, хімія, біологія, географія, аст­рологія та ін.) - науки, предметом яких є різні види матерії та форми їхнього руху, їх взаємозв'язки та закономірності;

- суспільної (економічні, філологічні, філософські, логічні, психологічні, історичні, педагогічні та ін.), - науки, предметом яких є дослідження соціально-економічних, політичних та ідеологічних закономірностей розвитку сус­пільних відносин;

- технічної (радіотехніка, машинобудування, літакобу­дування) - науки, предметом яких є дослідження конкретних тех­нічних характеристик і їх взаємозв'язки.

На базі розвитку природничих, суспільних, технічних наук розвиваються нові суміжні галузі науки, як технічна кібернетика, ергономіка, біоніка, біофізика, тех­нічна естетика та інші.

Вищою атестаційною комісією (ВАК) України за погод­женням з Міністерством освіти і науки України, Держав­ним комітетом у справах науки і технологій України зат­верджено певну класифікацію галузей наук.

Відповідно до цієї класифікації основними галузями наук є:

1. Фізико-математичні науки. 2. Хімічні науки. 3. Біологічні науки. 4. Геологічні науки. 5. Технічні науки. 6. Сільськогосподарські науки. 7. Історичні науки. 8. Економічні науки. 9. Філософські науки. 10.Філологічні науки. 11.Географічні науки.

12.Юридичні науки 13.Педагогічні науки. 14.Медичні науки. 15.Фармацевтичні науки. 16.Ветеринарні науки. 17.Мистецтвознавство. 18.Архітектура. 19.Психологічні науки. 20.Військові науки. 21.Національна безпека. 22.Соціологічні науки. 23.Політичні науки. 24.Фізичні виховання і спорт. 25.Державне управління

Наука є складовою частиною духовної культури люд­ства. Як система знань вона охоплює не тільки фактичні дані про предмети навколишнього світу, людської думки та дії, не лише закони і принципи вивчення об'єктів, ай певні форми та способи усвідомлення. Цим самим наука виступає як форма суспільної свідомості.

1.3. Організація наукової діяльності в Україні

Організацією науки в Україні займається Державний комітет у справах науки і технологій України, який виз­начає разом з науковими установами напрям розвитку на­укових досліджень та використання їх у народному госпо­дарстві. Державний комітет подає плани розвитку науки Уряду або Верховній Раді України на затвердження та за­безпечення фінансування із державного бюджету або інших джерел.

Державна система організації і управління науковими дослідженнями в Україні дає можливість концентрувати та орієнтувати науку на виконання найбільш важливих завдань. Управління науковою діяльністю будується за територіально-галузевим принципом. Сьогодні науково-дослідну роботу ведуть:

- науково-дослідні та проектні установи й центри Національної Ака­демії наук України (НАН);

- науково-виробничі, науково-дослідні, проектні уста­нови, системи галузевих академії;

- науково-дослідні, проектні установи і центри міністерств і відомств;

- науково-дослідні установи і кафедри вищих навчаль­них закладів;

- науково-виробничі, проектні установи і центри при промислових підприємствах, об'єднаннях.

Національна академія наук України є вищою державною науковою організацією України, до складу якої входять дійсні члени, члени-кореспонденти та іноземні члени. Вона об’єднує всіх наукових працівників її установ і здійснює дослідження в різних галузях знань, створює наукові основи технологічного, соціально-економічного та культурного розвитку країни. Академія має державний статус і користується правами самоврядності у вирішенні питань внутрішнього життя відповідно до свого Статуту.
27 листопада 1918 р. відбулися установчі Загальні збори Української академії наук, на яких першим президентом Академії було обрано видатного вченого-геолога і геохіміка зі світовим ім’ям В. І. Вернадського. Протягом багаторічної історії президентами Академії обиралися М. П. Василенко (1921-1922 рр.), О. І. Левицький (1922 р.), В. І. Липський (1922-1928 рр.), Д. К. Заболотний (1928-1929 рр.), О. О. Богомолець (1930-1946 рр.), О. В Палладін (1946-1962 рр.). З 1962 року на чолі Академії - Б. Є. Патон.
Назва Академії зазнавала змін чотири рази. У 1918-1921 рр. вона іменувалася Українська академія наук (УАН), з 1921 по 1936 р. - Всеукраїнська академія наук (ВУАН), у 1936-1991 рр. - Академія наук Української РСР, з 1991 по 1993 р. - Академія наук України, а з 1994 р. - Національна академія наук України. Українська академія наук була найстарішою з республіканських академій за часів існування СРСР.

Найвищий орган НАН України - Загальні збори її членів, що складаються нині з 512 академіків і членів-кореспондентів та 130 іноземних членів. У час між сесіями Загальних зборів керівництво роботою Академії здійснює Президія НАН України у складі президента, віце-президентів, головного ученого секретаря і членів Президії, які обираються через кожні п’ять років. До Президії входять академіки-секретарі відділень наук і голови регіональних наукових центрів. У її роботі постійну участь беруть президенти інших державних академій наук України.

У Національній академії наук діють три секції, що об’єднують 13 відділень наук: математики; інформатики; механіки; фізики і астрономії; наук про Землю; фізико-технічних проблем матеріалознавства; фізико-технічних проблем енергетики; хімії; молекулярної біології, біохімії, експериментальної і клінічної фізіології; загальної біології; економіки; історії, філософії та права; літератури, мови та мистецтвознавства. В Академії працюють 6 регіональних наукових центрів, які підпорядковані також Міністерству освіти і науки України. Основною ланкою структури НАН України є науково-дослідні інститути та прирівняні до них інші наукові установи.

Академія має дослідно-виробничу і конструкторську базу, до якої належать дослідні підприємства, конструкторсько-технологічні організації, інженерні та обчислювальні центри. При установах НАН України функціонують малі та спільні підприємства, які сприяють комерціалізації результатів наукових досліджень. Інститути Академії виступили засновниками перших в Україні технологічних парків. Зараз за активної участі установ НАН України працюють вісім технопарків, на які законодавством України розповсюджено спеціальний режим інноваційної та інвестиційної діяльності.

Вчені НАН України принесли на вівтар науково-технічного прогресу чимало результатів фундаментальних і прикладних досліджень світового рівня. На їх рахунку понад 90% відкриттів, зроблених в Україні, та ряд інших досягнень, що знайшли широке використання в промисловості, сільському господарстві і культурі. Ще в 30-і роки минулого століття вони здійснили штучну ядерну реакцію перетворення ядер літію на ядра гелію, побудували прискорювач заряджених частинок, отримали важку воду, створили трикоординатний радіолокатор дециметрового діапазону.

Вже через п’ять років після тривалої і спустошливої війни в НАН України вперше в континентальній Європі було побудовано малу електронну обчислювальну машину, а потім розроблено теорію цифрових автоматів, на підставі якої було сконструйовано кілька поколінь електронно-обчислювальної техніки.

Великий внесок зробили фізики і астрономи Академії наук зокрема у теоретичну фізику, фізику твердого тіла, низьких температур, напівпровідників, фізичну електроніку, радіофізику та астрономію.

Національна академія наук України стала всесвітньо визнаним матеріалознавчим центром у напрямах електрозварювання, спеціальної електрометалургії, надтвердих матеріалів та виготовлення інструментів з них.
Важливу сторінку її історії становлять комплексні дослідження щодо освоєння космічного простору, запровадження технології зварювання і різання металів під час орбітальних польотів і у відкритому космосі, виконання монтажних і ремонтних робіт, використання сонячної енергії для енергопостачання космічних апаратів, здійснення серії біологічних експериментів на орбіті.

Триває цілеспрямована пошукова праця з теоретичної та експериментальної онкології, радіаційної медицини, кріобіології та кріомедицини, молекулярної і клітинної біології, генної інженерії, мікробіології та вірусології.

Чимало досягнень є у галузі соціогуманітарних наук.

Створено фундаментальні багатотомні праці з давньої історії України, політичної історії XX століття, історії української культури.

Особливе місце посідає участь НАН України у подоланні наслідків найбільшої техногенної катастрофи, що сталася на Чорнобильській атомній електростанції. Академія, як відомо, застерігала керівні інстанції СРСР про небезпеку зосередження в Україні десятків енергоблоків і хибне їх розташування, але ці попередження було проігноровано.

Багато уваги приділяється підготовці наукових кадрів високої кваліфікації, зокрема через аспірантуру і докторантуру. Чимало вихованців Академії плідно працює в науково-дослідних установах, а також на виробництві, у підприємницьких структурах, фінансово-банківській системі, в депутатському корпусі різних рівнів, центральних і місцевих виконавчих органах державної влади.

За роки переходу України до ринкової економіки вчені НАН України розробили десятки нових технологій, які сприяють розвитку держави, вітчизняного виробництва конкурентоспроможної наукоємної продукції.

Національна академія наук України докладає багато зусиль для розвитку міжнародних наукових зв’язків, інтеграції у світове наукове співтовариство. Установи Академії беруть активну участь у виконанні спільних дослідних робіт за прямими двосторонніми угодами з науковими організаціями зарубіжжя, а також за грантами багатьох міжнародних наукових фондів і програм.

Укладено угоди і встановлено творчі контакти з академіями наук та іншими науковими центрами понад 50 країн Європи, Азії, Америки.

НАН України бере участь у роботі понад 20 авторитетних міжнародних організацій - ЮНЕСКО, ВООЗ, МАГАТЕ, МНРС тощо.

Зростає зовнішньоекономічна діяльність установ НАН України. Виконуються дослідження і розробки на замовлення іноземних наукових організацій і фірм, здійснюється продаж ліцензій, власної наукоємної продукції. Працюють десятки спільних підприємств з зарубіжними партнерами.

Ефективну зовнішньоекономічну діяльність ведуть інститути електрозварювання ім. Є. О. Патона, проблем матеріалознавства ім. І. М. Францевича, надтвердих матеріалів, фізики напівпровідників ім. В. Є. Лашкарьова, монокристалів, технічної теплофізики, газу, мікробіології та вірусології ім. Д. К. Заболотного. Серед їх партнерів відомі наукові установи і промислові фірми США, Японії, Великобританії, Франції, Нідерландів, Китаю, Єгипту, Турції, Ірану.

Відділення НАН об'єднують науково-дослідні інститу­ти (НДІ), які очолюють розвиток науки у певній галузі знань. У них зосереджені провідні наукові сили.

Науково-дослідну діяльність прикладного характеру на нижчих рівнях здійснюють в НДІ відділи, лабораторії, сек­тори, а також вищі навчальні заклади (університети, ака­демії, інститути). Останні мають спеціальні підрозділи, які виконують науково-дослідні роботи за рахунок державних бюджетних і госпрозрахункових коштів. Проводять досл­ідження науково-педагогічні працівники із залученням студентів, а також молодих учених, здобувачів кандидатсь­ких і докторських дисертацій за науковою тематикою ви­щих навчальних закладів.