Творче завдання. Виділіть спільні та відмітні властивості різних сенсорних систем лю(

Виділіть спільні та відмітні властивості різних сенсорних систем лю(

дини.

 

4 5

 

Розділ 4

Психофізіологія

пізнавальних процесів

 

 Психофізіологія уваги.

 Психофізіологія пам’яті.

 Психофізіологія мовлення.

 Психофізіологія мислення.

 

4.1. Психофізіологія уваги

Спільна особливість усіх пізнавальних процесів людини

полягає в тому, що вони спрямовані і вибіркові у певний пе(

ріод часу. Ця їхня властивість пов’язана з увагою.

Увага являє собою спрямованість і зосередженість свідомості

людини на якому(небудь реальному чи ідеальному об’єкті (пред(

меті, події, образі, міркуванні тощо), пов’язаної з підвищенням

рівня її сенсорної, інтелектуальної чи рухової активності.

Спрямованість виявляється у вибірковості об’єкта уваги;

з осередженість – у ступені концентрації на певному об’єкті.

Увага може характеризуватися настроюванням вибірковості від

вузької до широкої. І ступінь концентрації також може бути

різним – від слабкої (з легким відволіканням уваги), до повної

(коли людина не реагує на інші стимули).

Увага також характеризується обсягом, розподілом,

стійкістю і переключенням.

Обсяг уваги визначається кількістю одночасно чітко усві(

домлюваних об’єктів. Це 7–9 стимулів (об’єктів).

Розподіл уваги припускає розподіл його ресурсів для одно(

часного виконання двох і більш завдань.

Стійкість уваги характеризує тривалість виконання завдан(

ня, що вимагає інтенсивної уваги.

Під переключенням уваги розуміється швидкість переклю(

чення уваги з одного об’єкта на інший, чи швидкість (легкість)

переходу від одного виду діяльності до іншого.

4 6

 

Розділ 4. Психофізіологія пізнавальних процесів

Згідно із більш ранньою науковою точкою зору, увага розг(

лядається як самостійний психічний процес. У зв’язку з цим

виділяються такі її модально&специфічні види: сенсорна (зорова,

слухова і т.ін.), рухова, інтелектуальна й емоційна. Одним з ос(

новних аргументів на користь цієї точки зору є те, що при осе(

редкових ураженнях головного мозку ці форми уваги можуть

страждати незалежно одна від одної, тобто в їхньому забезпе(

ченні беруть участь різні відділи мозку.

Пізніше дістала поширення точка зору, що увага не має сво(

го власного особливого змісту, а, у першу чергу, є динамічною

характеристикою здійснення пізнавальної діяльності.

Виділяють два основних види уваги: мимовільну і довільну.

Обидва види уваги мають різні функції й у їхній основі лежать

різні фізіологічні механізми.

Мимовільна увага пов’язана з переключенням уваги на не(

сподівану зміну фізичних, часових, просторових характеристик

чи стимулів, на появу значущих сигналів. Вона протікає авто(

матично і не вимагає спеціальних зусиль.

Довільна (активна) увага характеризується спрямованістю

суб’єкта на свідомо обрану мету.

Мимовільна увага пов’язана тільки із теперішнім часом. А

довільна увага, крім теперішнього часу, може бути звернена і у

минуле, і в майбутнє.

Ще один (третій) вид уваги називається післядовільною. Це

увага, що з’являється в процесі захопленості виконуваною

діяльністю. Вона не вимагає для своєї підтримки зусиль волі,

оскільки підтримується інтересом до діяльності.

Основу мимовільної уваги складає орієнтовний рефлекс –

вид безумовного рефлексу, що викликається будь(якою неспо(

діваною зміною ситуації. Його поява автоматично викликає

довільну увагу, що далі забезпечує обробку стимулу.

Орієнтовний рефлекс виникає не на будь(який новий сти(

мул, а тільки на такий, котрий попередньо оцінюється як біо(

логічно значущий. З одного боку прояв орієнтаційного рефлек(

су тісно пов’язаний з величиною зміни стимулу (його

інтенсивності, ступеня новизни), а з іншого – із ступенем зв’яз(

4 7

 

О.М. Кокун «Психофізіологія»

ку стимулу з основними потребами людини. Так, високозначу(

щий стимул здатний викликати сильний орієнтовний рефлекс

навіть при невеликій фізичній інтенсивності.

Орієнтовний рефлекс, крім поведінкових проявів, викликає

цілий спектр вегетативних змін, що виявляються в таких ком(

понентах цього рефлексу, як: руховий (м’язовий), серцевий,

дихальний, шкірно(гальванічний, судинний, зіничний, сенсор(

ний, електроенцефалографічний.

Довільна увага – це контрольований і усвідомлюваний про(

цес. У зв’язку з обмеженою пропускною здатністю ним забез(

печується послідовна (а не паралельна) обробка інформації.

Обов’язковою умовою довільної уваги є вольове зусилля, спря(

моване на виділення й обробку необхідної інформації.

Практично всі експериментальні дослідження уваги в психо(

логії і психофізіології донедавна розвивалися в рамках інформа(

ційної парадигми. Відповідно до цієї парадигми викликане сти(

мулом збудження проходить через послідовні етапи обробки [6].

Загальна ідея теорій фільтра полягає в тому, що на шляху

проходження електричних імпульсів (збудження) по нервових

волокнах від рецепторів, що були піддані впливу зовнішніх

подразників, до кори, має місце механізм, який відфільтровує

ці імпульси.

Відповідно до першої теоретичної моделі уваги – моделі

фільтра Д. Бродмента – інформація від рецепторів надходить

у центральну нервову систему через безліч паралельних сенсор(

них каналів зв’язку. Але нервова система, незважаючи на безліч

входів, може працювати тільки як одиночний комунікаційний

канал з обмеженими можливостями. Тому на входах цього ка(

налу здійснюється операція селекції (вибирається певна сенсор(

на інформація). Селективний фільтр може бути настроєний на

прийняття бажаної інформації. Для не необхідної інформації

фільтр блокує входи, але вона якийсь час зберігається в блоці

короткочасної пам’яті, що знаходиться перед фільтром. Ця

інформація може пройти через комунікаційний канал, якщо

відбудеться зрушення селективного процесу з одного класу

сенсорних подій на інший.

4 8

 

Розділ 4. Психофізіологія пізнавальних процесів

А. Трейсман запропонувала модель двухстадійної

фільтрації – на певному рівні нервової системи знаходиться

1(й фільтр, де відбувається виділення за фізичними властиво(

стями (голосність, висота, позиція в просторі, колір, яскравість

і т.ін.) одного з каналів, по якому сигнали проходять безпе(

решкодно, і одночасно відбувається ослаблення сигналів по

інших каналах. Ослаблені і неослаблені сигнали проходять

через 2(й фільтр – логічний аналізатор (словник), що пред(

ставлений спеціалізованими нейронами. Активність кожного

такого нейрона пов’язана з певним словом, що складає слов(

ник індивіда, і призводить до усвідомлення суб’єктом слів. Ці

нейрони активуються неослабленими сигналами, а деякі з них

з досить низьким порогом чутливості можуть бути активовані

й ослабленими сигналами.

Відповідно до моделі Дж. Дойч і Д. Дойч, усі сигнали дохо(

дять до логічного аналізатора, де кожний з них аналізується на

предмет специфічності. Чим важливіший є сигнал для організ(

му, тим більш виражена активність нейронів логічного аналіза(

тора, на які він надійшов, поза залежністю від його вихідної

сили. Важливість сигналу оцінюється на основі минулого дос(

віду. Робота логічного аналізатора не контролюється свідомістю.

Усвідомлюється тільки інформація, що виходить з нього [6].

У підтримці модально(специфічних видів уваги (сенсор(

ної, рухової, емоційної й інтелектуальної) беруть активну

участь зони кори, безпосередньо пов’язані з забезпеченням

відповідних психічних функцій. Найважливішим регулято(

ром стану бадьорості в цілому й уваги, як вибіркового про(

цесу, є фронтальна кора. Вона модулює в потрібному напрям(

ку активність стовбурної і таламічної систем, забезпечуючи

керовану коркову активацію.

З погляду фізіологічних механізмів увага може бути зістав(

лена з реакцією активації. Цей термін був уведений після відкрит(

тя в 1949 р. у середньому мозку ретикулярної формації – неспе(

цифічної системи, що регулює рівень активності кори великих

півкуль і мозку в цілому. Реакція активації означає збільшення

збудливості, лабільності і реактивності тих нервових структур, у

4 9

 

О.М. Кокун «Психофізіологія»

яких вона представлена. Ретикулярна формація довгий час вва(

жалася головною системою активації з висхідними проекціями,

що полегшують сенсорні процеси, і низхідними шляхами, що

полегшують моторну активність. Пізніше неспецифічна система

активації була знайдена в таламусі.

Відповідно до теорії М. Познера, у мозку людини існує са(

мостійна система уваги, яка анатомічно ізольована від систем

обробки інформації, що надходить. Увага підтримується за ра(

хунок роботи різних анатомічних зон, що утворюють сітьову

структуру, і ці зони виконують різні функції, які можна описа(

ти в когнітивних термінах. При цьому виділяється ряд функц(

іональних підсистем уваги. Вони забезпечують три головні

функції: орієнтацію на сенсорні події, виявлення сигналу для

фокальної (свідомої) обробки і підтримка пильності, чи стану

бадьорості. У забезпеченні першої функції істотну роль відіграє

задня тім’яна ділянка і деякі ядра таламуса, другої – латеральні

і медіальні відділи фронтальної кори. Підтримка пильності за(

безпечується за рахунок діяльності правої півкулі [5].

 

4.2. Психофізіологія пам’яті

 

Пам’ять – це психофізіологічна функція, що забезпечує

закріплення, збереження і наступне відтворення людиною

її досвіду.

За допомогою пам’яті людина накопичує інформацію про

закономірності навколишнього світу, свої враження про нього.

Пам’ять є найважливішою передумовою розвитку і навчання

особистості. Вона лежить в основі надбання і використання

людиною знань, навичок і умінь. За допомогою пам’яті людина

інтегрує минуле, сьогодення і майбутнє.

Існують різні підстави для виділення різних видів пам’яті.

Так, у залежності від її природженого чи надбаного характе&;

ру виділяють генотипічну і фенотипічну пам’ять. Генотипічна

пам’ять успадковується і у людини представлена у вигляді

певного набору безумовних рефлексів. Фенотипічна – набу(

вається індивідуально в процесі онтогенетичного розвитку.

5 0

 

Розділ 4. Психофізіологія пізнавальних процесів

У залежності від характеру психічної активності, що пере(

важає в діяльності, виділяють емоційну, образну, рухову і сло(

весно(логічну пам’ять.

Емоційна пам’ять – це пам’ять на почуття. Вона пов’язана

з запам’ятовуванням і відтворенням емоційних переживань.

Припускають, що її морфологічною основою служать розподі(

лені нервові мережі, що включають нейрональні групи різних

відділів кори і найближчої підкірки.

Образна пам’ять пов’язана з запам’ятовуванням картин

оточуючого світу. У залежності від модальності провідного ана(

лізатора виділяють зорову, слухову, тактильну і нюхову пам’(

ять. Припускають, що її морфологічною основою є складні ней(

рональні мережі, що включають взаємозалежні нейронні ланки,

розташовані в різних відділах мозку.

Рухова пам’ять – це пам’ять на рухи. Вона являє собою

запам’ятовування, збереження і відтворення різних рухів і їхніх

систем. Рухова пам’ять служить передумовою різноманітних

локомоторних, практичних і трудових навичок.

Словесно&логічна пам’ять являє собою пам’ять на словесні

сигнали і символи, що позначають як зовнішні об’єкти, так і

внутрішні дії і переживання. Вона є специфічним видом па(

м’яті, властивим тільки для людини, і пов’язана з функціо(

нуванням другої сигнальної системи. Вважається, що її мор(

фологічну основу можна схематично представити як

упорядковану послідовність лінійних ланок. Тому випадін(

ня навіть однієї ланки, як правило, призводить до порушен(

ня послідовності збережених у пам’яті подій і випадінню з

неї певного обсягу інформації.

У залежності від рівня управління виділяють мимовільну і

довільну пам’ять. Мимовільна пам’ять являє собою запам’ято(

вування і відтворення, що відбувається без цілеспрямованих

зусиль що(небудь запам’ятати чи пригадати. Наявність под(

ібних зусиль характеризує довільну пам’ять.

У залежності від тривалості закріплення і збереження ма&;

теріалу виділяють сенсорну, короткочасну (оперативну) і дов(

гострокову пам’ять. Вважається, що кожний із зазначених видів

5 1

 

О.М. Кокун «Психофізіологія»

пам’яті забезпечується різними функціональними і структурни(

ми системами головного мозку.

Тривалість збереження інформації в сенсорній пам’яті скла(

дає від 250 мс до 4(х сек. Її обсяг 12–20 елементів. Тривалість

збереження інформації в короткочасній пам’яті складає близь(

ко 12 сек. Її обсяг – 7±2 елементи. Довгострокова пам’ять ха(

рактеризується тривалим збереженням інформації і її великим,

практично необмеженим, обсягом.

Відповідно до вчення І.П. Павлова про закономірності вищої

нервової діяльності, фізіологічною основою запам’ятовування

служить умовний рефлекс – утворення тимчасового зв’язку

між стимулом і реакцією.

Пам’ять людини пов’язана зі змінами на рівні нервової сис(

теми, що зберігаються впродовж певного часу і впливають на її

подальшу поведінку. Комплекс таких структурно(функціональ(

них змін пов’язаний із процесом утворення енграм ("слідів

пам’яті"). Пам’ять також є своєрідним інформаційним фільтром,

що відтинає не актуальну для життєдіяльності інформацію. У

пам’яті обробляється і зберігається лише незначна частка від

загальної кількості подразників, що впливають на організм.

Таким чином, фіксація інформації в пам’яті має три основ&;

них етапи:

1. Формування енграми. У сенсорній пам’яті на основі діяль(

ності аналізаторів формується енграма – сенсорний слід

(зоровий, слуховий, тактильний і т.ін.), який залишає в

мозку та чи інша подія.

2. Сортування і виділення нової інформації. Сенсорна інфор(

мація спрямовується у вищі відділи головного мозку. У

коркових зонах, гіпокампі і лімбічній системі відбуваєть(

ся аналіз, сортування і переробка сигналів з метою виді(

лення з них нової для організму інформації. Вірогідно

роль селективного вхідного фільтра виконує гіпокамп. Він

також бере участь у видобуванні слідів з довгострокової

пам’яті під впливом мотиваційного збудження. Скронева

область вірогідно відповідає за реорганізацію нервових ме(

реж у процесі засвоєння нових знань, але у подальшому

збереженні інформації участі не бере.

5 2

 

Розділ 4. Психофізіологія пізнавальних процесів

3. Довгострокове зберігання значущої інформації. Слідові про(

цеси переходять у стійкі структури довгострокової пам’яті.

Переведення інформації з короткочасної пам’яті в довгос(

трокову може відбуватися як під час бадьорості, так і у сні.

У цілому в системі управління і регуляції пам’яті в голов(

ному мозку виділяються два рівні регуляції: 1) неспецифічний

(загальмозковий) бере участь у забезпеченні практично усіх

видів пам’яті і включає ретикулярну формацію, гіпоталамус,

неспецифічний таламус, гіпокамп і лобну кору; 2) модально(

специфічний (локальний) забезпечується діяльністю аналіза(

торних систем, головним чином на рівні первинних і асоціатив(

них зон кори [5].

Відповідно до теорії Д. Хебба, короткочасна пам’ять являє

собою процес, зумовлений повторним збудженням імпульсної

активності в замкнутих ланцюгах нейронів, що не супровод(

жується морфологічними змінами. А довгострокова пам’ять

ґрунтується на структурних змінах, що виникають у результаті

зміни синапсів і появі ревербераційних кіл збудження (замкну(

тих нейронних ланцюгів). У цих колах нейрони утворюють

клітинний ансамбль, і будь(яке збудження хоча б одного його

нейрона призводить до збудження усього ансамблю, що являє

собою нейрональний механізм збереження і видобування

інформації з пам’яті.

Згідно із синаптичною теорією, при проходженні імпульсу

через певну групу нейронів у межах певного нейронного ан(

самблю виникають стійкі зміни синаптичної провідності.

Згідно із гіпотезою Г. Лінч і М. Бодри повторна імпульсація

у нейроні, яка пов’язана з процесом запам’ятовування, супро(

воджується збільшенням концентрації кальцію у постсинап(

тичній мембрані, що призводить до розщеплення одного з її

білків. У результаті цього звільняються раніше неактивні

білкові рецептори (глутаматрецептори), за рахунок збільшення

числа яких виникає стан підвищеної провідності синапсу, здат(

ний зберігатися до 5–6 діб.

Відповідно до ревербераційної теорії Л. де Но унаслідок на(

явної структури нервових контактів (аксони нервових клітин

5 3

 

О.М. Кокун «Психофізіологія»

зістиковуються не тільки з дендритами інших клітин, а й мо(

жуть повертатися назад до тіла своєї ж клітини) з’являється

можливість циркуляції нервового імпульсу за ревербераційни(

ми (поступово загасаючими) колами збудження різної склад(

ності. У результаті розряд, що виникає в клітині, повертається

до неї або відразу, або через проміжний ланцюг нейронів і

підтримує в ній збудження. Ці стійкі кола ревербераційного

збудження не виходять за межі певної сукупності нервових

клітин і розглядаються як фізіологічний субстрат збереження

енграм. Саме у ревербераційному колі збудження відбувається

перехід з короткочасної в довгострокову пам’ять [5].

Але вищенаведені у якості ілюстрації та багато інших теорій

і гіпотез щодо механізмів пам’яті поки ще залишаються у ранзі

теорій, оскільки на сьогоднішній день фізіологічні і психофізіо(

логічні механізми пам’яті достовірно не виявлені.

 

4.3. Психофізіологія мовлення

Мовлення – це історично сформована в ході діяльності

людей форма спілкування, опосередкована мовою. Під мовлен(

ням розуміють як сам процес говоріння (мовленеву діяльність),

так і його результат (мовленеві твори, що фіксуються пам’яттю

чи письмом). Мовлення займає особливе місце серед когнітив(

них процесів, оскільки воно включається в різноманітні пізна(

вальні акти (мислення, сприйняття, відчуття) і забезпечує вер(

балізацію одержуваної людиною інформації.

Мовлення являє собою багатоланковий психофізіологічний

процес, що складається з різних елементів. Воно включає три

основні ланки: сприйняття мовлення, продукування мовлення

і "внутрішнє мовлення". Цей процес заснований на роботі

різних аналізаторів і містить у собі периферичний рецептор,

провідні нервові шляхи, центральну ділянку кори головного

мозку, яка відповідає за діяльність даного аналізатора.

Виділяються три основні функції мовлення: комунікативна,

регулююча і програмуюча.

Комунікативна функція забезпечує спілкування між людь(

ми. Мовлення використовується для передавання інформації і

5 4

 

Розділ 4. Психофізіологія пізнавальних процесів

спонукання до дії. Завдяки мовленню людина одержує знання

про предмети і явища оточуючого світу без безпосереднього

контакту з ним. Мовлення розширює можливості пристосуван(

ня людини до оточуючого середовища, можливості її орієнтації

в природному і соціальному світі.

Регулююча функція мовлення пов’язана зі свідомими фор(

мами психічної діяльності. Мовлення відіграє важливу роль у

розвитку і прояві довільної, вольової поведінки.

Програмуюча функція мовлення виражається в побудові зна(

ченнєвих схем мовленевого висловлення, граматичних структур

речень, у переході від задуму до зовнішнього розгорнутого вис(

ловлення. В основі цього процесу лежить внутрішнє програму(

вання, що здійснюється за допомогою внутрішнього мовлення.

Як показують клінічні дані, воно необхідно не тільки для мовле(

невого висловлення, а й для побудови різних рухів і дій.

На жаль, поки ще не з’ясований механізм того, як саме одна

людина матеріалізує свою думку у потік звуків, а інша, сприй(

нявши цей звуковий потік, розуміє звернену до неї думку.

Мовлення функціонує на основі другої сигнальної системи,

що виникла в результаті розвитку мовлення як засобу спілку(

вання між людьми в процесі праці. Ця система оперує знако(

вими утвореннями ("сигналами сигналів"), охоплює усі види

символізації і використовує не тільки мовленеві знаки, але й

інші засоби (мімічні, жестикуляційні й емоційні, музичні зву(

ки, малюнки, художні образи, математичні символи тощо).

Зв’язок слова, що позначає предмет, з цим предметом прин(

ципово не відрізняється від зв’язків першої сигнальної систе(

ми. У слові відбиваються не конкретні, а найбільш істотні вла(

стивості предметів і явищ. Саме це дає можливість

узагальненого і відстороненого відображення дійсності.

У периферичних органах мовлення виділяють три системи:

 енергетична система дихальних органів необхідна для

виникнення звуку (легені і головний дихальний м’яз –

діафрагма);

 генераторна система – звукові вібратори, при коливанні

яких утворюються звукові хвилі (голосові зв’язки гортані –

5 5

 

О.М. Кокун «Психофізіологія»

тоновий вібратор; щілини і затвори, що утворюються у

роті при артикуляції);

 резонаторна система (носоглотка, череп, гортань і грудна

клітка) [5].

Мовлення утворюється в результаті зміни форми й обсягу

надставної трубки, що складається з порожнини рота, носа і глот(

ки. У резонаторній системі, що відповідає за тембр голосу, утво(

рюються певні форманти, специфічні для даної мови. Резонанс

виникає в результаті зміни форми й обсягу надставної трубки.

Артикуляція являє собою спільну роботу органів мовлення,

що необхідна для продукування звуків. Її регулюють мовленеві

зони кори і підкіркові утворення (зорові бугри, гіпоталамус,

таламус, лімбічна система, ретикулярна формація). Локальні

ураження лівої півкулі різної природи у праворуких осіб при(

зводять, як правило, до порушення функції мовлення в ціло(

му, а не до випадання якої(небудь однієї мовленевої функції.

Для правильної артикуляції необхідна певна система рухів

органів мовлення, що формується під впливом слухового і кіне(

стезичного аналізатора.

Аналіз і синтез у людини мовленевих звуків пов’язаний з

фонематичним слухом, що забезпечує сприйняття і розуміння

фонем певної мови. Функціонування фонематичного слуху без(

посередньо пов’язано з таким "центром мовлення", що розташо(

ваний у слухомовленевій зоні кори великих півкуль (задня тре(

тина верхньої скроневої звивини лівої півкулі), як центр Верніке.

Другим "центром мовлення" є зона Брока, яка забезпечує мотор(

ну організацію мовлення (у більшої частини людей знаходиться

в нижніх відділах третьої лобової звивини лівої півкулі).

Передбачається, що сприйняття і вимова слів має таку по(

слідовність. Вкладена у слово акустична інформація обробляєть(

ся в системі слуху і в інших "неслухових" утвореннях мозку

(підкіркових областях). Надходячи в первинну слухову кору

(зону Верніке), яка забезпечує розуміння змісту слова, інфор(

мація перетворюється там для формування програми мовної

відповіді. Для вимови слова необхідно, щоб "образ", чи семан(

тичний код, цього слова надійшов у зону Брока. Обидві ці зони

5 6

 

Розділ 4. Психофізіологія пізнавальних процесів

(Брока і Верніке) пов’язані між собою дугоподібним пучком

нервових волокон. У зоні Брока виникає детальна програма

артикуляції, що реалізується завдяки активації лицьової зони

області моторної кори, яка керує лицьовою мускулатурою. Але,

якщо слово надходить через зорову систему, то спочатку вклю(

чається первинна зорова кора. Після цього інформація про про(

читане слово спрямовується в кутову звивину, що зв’язує зо(

рову форму даного слова з його акустичним сигналом у зоні

Верніке. Подальший шлях, який призводить до виникнення

мовленевої реакції, є таким самим, як і при винятково акустич(

ному сприйнятті [5].

Права і ліва півкулі мозку відрізняються за своїми функці(

ями при забезпеченні мовленевої діяльності. Функціонування

лівої півкулі забезпечує здатність до мовленевого і немовлене(

вого спілкування, розуміння усного і письмового мовлення,

формулювання граматично правильних відповідей, регуляцію

складних рухових мовленевих функцій. Завдяки роботі правої

півкулі людина розрізняє інтонації мовлення, модуляції голо(

су, людські обличчя, розпізнає складні образи, що не піддають(

ся розкладанню на складові елементи, сприймає музику і тво(

ри мистецтва як джерело естетичних переживань. Але при цих

загальних закономірностях варто мати на увазі, що мовленеві

функції локалізовані переважно в лівій півкулі у 95% правшів і

70% – лівшів, у 15% лівшів – у правій півкулі, і в 15% лівшів

півкулі не мають чіткої функціональної спеціалізації за мовою.

 

4.4. Психофізіологія мислення

Мислення являє собою найбільш узагальнену й опосеред(

ковану форму психічного відображення, що встановлює

зв’язки і відносини між об’єктами, які пізнаються, і дозволяє

одержувати знання про такі об’єкти, властивості і відносини

реального світу, що не можуть бути безпосередньо сприйняті

на почуттєвому ступені пізнання. Мислення є найскладні(

шою формою психічної діяльності людини, вершиною її ево(

люційного розвитку.

5 7

 

О.М. Кокун «Психофізіологія»

Розумовий процес здійснюється за допомогою таких розу&;

мових операцій як аналіз, синтез, порівняння, узагальнення й

абстрагування. Його результатом є поняття, судження й умо(

виводи.

Виділяють такі форми мислення:

 наочно(дієве – ґрунтується на безпосередньому сприй(

нятті предметів у процесі дій з ними;

 образне – ґрунтується на уявленнях і образах;

 абстрактно(логічне (вербальне): 1) індуктивне (ґрунтуєть(

ся на логічному висновку "від часткового до загального"

(побудова аналогій); 2) дедуктивне (ґрунтується на логі(

чному висновку "від загального до часткового" чи "від

часткового до часткового", зробленому відповідно до пра(

вил логіки).

Вербальне мислення являє собою найбільш складну форму

мислення людини, яка нерозривно пов’язана з мовленням, що

дозволяє кодувати інформацію за допомогою абстрактних сим(

волів. Завдяки мовленню мислення людини в процесі еволюції

стало узагальненим і опосередкованим. Слово виступає не

тільки як засіб вираження думки, а й перебудовує мислення

людини, оскільки сама думка відбувається і формується за до(

помогою слова.

Образне мислення пов’язане з скронево(тім’яними областя(

ми кори головного мозку, а абстрактно(вербальне мислення –

з лобовими відділами кори. Лобова кора, очевидно, відповідаль(

на і за вибір цілей, що людина ставить перед собою, за її оцінку

різних обставин у зв’язку з цими цілями. Функції лівої півкулі

ототожнюються з усвідомленими, логічними процесами мислен(

ня, а функції правого – з інтуїтивним мисленням.

 

5 8

 

Розділ 4. Психофізіологія пізнавальних процесів

Питання для самоконтролю

1. Що являє собою увага і які є її основні властивості?

2. Які основні психофізіологічні механізми і моделі (теорії) уваги?

3. Які основні функції пам’яті?

4. Які існують види пам’яті?

5. Які основні психофізіологічні механізми і моделі (теорії) пам’яті?

6. Які послідовність процесу мовлення?

7. Які основні психофізіологічні механізми мовлення?

8. Що являє собою мислення як психофізіологічний процес?

 

Література

1. Батуев А.С. Физиология высшей нервной деятельности и сенсорных

систем: Учебник для вузов. – СПб. Питер, 2005. – 317 с.

2. Блум Ф., Лейзерсон А., Хофстедтер Л. Мозг, разум и поведение / Пер.

с англ. – М.: Мир, 1988. – 246 с.

3. Данилова Н.Н. Психофизиология: Учебник для вузов. – М.: Аспект

Пресс, 2000. – 373 с.

4. Лебедев А.Н. Психофизиологические закономерности восприятия и

памяти. М.: Наука, 1985. – 224 с.

5. Марютина Т.М., Ермолаев О.Ю. Введение в психофизиологию. –

4(е изд. – М.: Флинта, 2004. – 400 с.

6. Психофизиология: Учебник для вузов / Под. ред. Ю.И. Александрова. –

3(е изд. – СПб.: Питер, 2004. – 464 с.

 

Теми рефератів

1. Психофізіологічні концепції уваги.

2. Психофізіологічні механізми пам’яті.

3. Мовлення у філо(та онтогенетичному розвиткові людини.

4. Мислення як психофізіологічний процес.