Принципи організації і діяльності правової держави

Розглянемо конкретніше суть правової держави через характеристику принципів її організації і діяльності.

1. Принцип верховенства права.

У літературі при характеристиці правової держави дуже часто вживається термін "панування права", походження якого, мабуть, зв'язано з англійським "rail of low" - "правління права" чи "панування права". Українській переклад даного терміна не адекватний вкладеному в нього змісту і точніше було б говорити про пріоритетність права. Це допоможе уникнути, з одного боку, трактування права як засобу придушення і насильства, а з іншого боку — фетишизації права як самодостатнього і самоврядного явища.

У словосполученні „правова держава” на першому місці стоїть право, на другому - держава. Це означає верховенство права в суспільстві.

Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи і колективів, для всіх громадян країни. Така формальна рівність є властивістю права, виражає таку його специфіку, як справедливість. Право у суспільному житті виступає насамперед у формі законів та інших нормативних актів. Тому громадяни і організації можуть бути юридично рівними і вільними тільки як учасники конкретних правовідносин. Отже, верховенство права (закону) у суспільстві – основний принцип правової держави.

Хропанюк так пояснює цей принцип.

У системі правових цінностей вищою формою вираження, організації і захисту свободи людей є закон. У законах держава встановлює загальнообов'язкові правила поведінки, що повинні максимально враховувати об'єктивні потреби суспільного розвитку на засадах рівності і справедливості. Саме тому закон володіє вищою юридичною чинністю. Всі інші правові акти повинні відповідати закону. Закони регулюють найбільш важливі, стрижневі сторони громадського життя. Підзаконні акти, тим більше відомчі, при необхідності можуть лише конкретизувати деякі положення законів. Але вони не удосконалюють і не змінюють законів.

Основний закон держави - це Конституція. У ній сформульовані правові принципи державного і громадського життя. Конституція являє собою загальну правову модель суспільства, котрій має відповідати все поточне законодавство. Ніякий інший правовий акт держави не може суперечити Конституції.

Верховенство закону, і насамперед Конституції, створює тривкий режим правової законності, стабільність справедливого правового порядку в суспільстві [19].

Принцип пріоритету права може бути розкритий при засвоєнні наступних моментів. По-перше, право нерозривне пов'язано з людиною, це сторона його буття, універсальний засіб спілкування і гарантія нормального способу життя. По-друге, держава не єдиним джерелом формування права. У багатьох випадках воно лише оформляє, наділяє в правову форму або природно-правові вимоги, або волевиявлення всього народу (суспільства), що виражене через референдуми, або положення, що сформувалися в ході суспільної практики, особливо судової. По-третє, право виникло раніше, а тому носить більш природний характер, ніж держава.

Великі мислителі здогадувалися про походження права і його ролі в житті людей, але лише зараз можна сказати, що людство поступово, але послідовно усвідомлює цю його роль і вибирає право як пріоритет у своєму розвитку. Звідси необхідність обмеження державної влади, зв'язаності правом діяльності державного апарата, орієнтування держави на захист прав і свобод людини.[20]

У кінцевому рахунку пріоритет права означає: а) розгляд усіх питань суспільного і державного життя з позицій права, закону; б) з'єднання загальнолюдських морально-правових цінностей (розумність, справедливість) і формально-регулятивних цінностей права (нормативність, рівність усіх перед законом) з організаційно-територіальним розподілом суспільства і легітимною публічною владною силою; в) необхідність ідеологічно-правового обґрунтування будь-яких рішень державних і суспільних органів; г) наявність у державі необхідних для вираження і дії права форм і процедур (конституції і законів, системи матеріальних і процесуальних гарантій і т. д.).

2. Другим принципом правової держави виступає реальність прав особистості, забезпечення її вільною розвитку.

У соціально-політичному житті свобода людини виступає як її право. Правова держава визнає за індивідом визначену сферу свободи, за межі якої втручання держави є неприпустимим.

Правовий характер свободи індивіда виявляється в різноманітних сферах громадського життя. Наприклад, це права індивіда на позитивні дії держави в його інтересах: право на недоторканність особи, право на освіту, соціальне забезпечення, судовий захист тощо. Ступінь розвиненості і гарантованості свобод особи обумовлюється зрілістю правових засад державності, економічними і духовними передумовами.

Корельський вказує, що це так званий принцип правової захищеності людини і громадянина. Відразу варто підкреслити, що даний принцип носить первинний, комплексний, неминущий і абсолютний характер.

Людина як розумна і суспільна істота в процесі свого життя, спілкування із собі подібними створює різні організаційні форми свого існування і встановлює прийнятні для себе правила гри, норми поведінки. У цьому змісті право і держава похідні від людини.

Комплексність полягає в тім, що названий принцип лежить в основі усіх взаємозв'язків громадянина як з державою і її органами, так і з іншими суспільними утвореннями, іншими громадянами в рамках правових відносин із приводу всіляких об'єктів.

Неминущий характер зазначеного принципу обумовлений природним походженням права, що виникло, власне кажучи, із прагнення людини зберегти, захистити свої життя, волю, здоров'я і т. д. Іншими словами, право виникло й існує як розумна сторона буття, міра свободи людини.

Абсолютність (тотальність) цього принципу полягає в тому, що усі взаємини індивіда з державою (її органами, посадовими особами) повинні будуватися тільки на правовій основі. Якщо вони виходять за межі дії права, з боку держави це може обернутися сваволею, позаправовим насильством, ігноруванням потреб людини.

Принцип правової захищеності в змістовному плані має специфічні правові ознаки. Це:

1) рівність сторін і взаємна відповідальність держави і громадянина;

2) особливі тип правового регулювання і форма правовідносин;

3) стабільний правовий статус громадянина і система юридичних

гарантій його здійснення.

3. Принцип взаємної відповідальності держави й особистості.

Відносини між державою як носієм політичної влади і громадянином як учасником її формування і здійснення повинні будуватися на засадах рівності і справедливості. Держава бере на себе зобов'язання забезпечувати справедливість стосовно кожного громадянина. Підпорядковуючись праву, державні органи не можуть порушувати його розпорядження і відповідають за порушення або невиконання цих обов'язків. Обов'язковість закону для державної влади забезпечується системою гарантій, що виключають адміністративну сваволю. До них слід віднести: відповідальність депутатів перед виборцями, відповідальність уряду перед представницькими органами, дисциплінарна і кримінальна відповідальність посадових осіб держави будь-якого рівня за невиконання своїх обов'язків перед конкретними суб'єктами права.

На тих же правових засадах будується відповідальність особистості перед державою. Застосування державного примусу повинно носити правовий характер, не порушувати міру свободи особистості, відповідати вазі вчиненого правопорушення.[21]

Правова держава має забезпечувати правову захищеність особи та її природних прав. Проте кожна особа наділена не лише позитивними рисами. Нерідко її поведінка суперечить суспільним інтересам, порушує прийняті в суспільстві норми. Держава змушена приводити певні репресивні дії стосовно порушників права, але завжди чітко визначені. У законотворчій діяльності, як у дзеркалі, відображається природа держави. При цьому стає зрозумілим, чи може конкретна держава набути ознак правової.

З погляду того ж таки Корельского, з урахуванням історичних даних, суспільної і державної практики і з позицій сучасного наукового знання можна окреслити такі додаткові принципи правової держави:

4. Принцип єдності права і закону.

У правовій державі будь-який нормативно-правовий акт повинен не тільки за формою і найменуванням, але і за змістом бути правовим. Це означає, що він повинен відображати природно-правові засади, відповідати міжнародно-
правовнм нормам про права людини і громадянина, бути прийнятим легітимним органом державної влади, законно обраним чи призначеним. І нарешті, при його виданні повинен бути використаний весь комплекс правових засобів і прийомів, вироблених світовою практикою.

5. Принцип правового розмежування діяльності різних галузей державної влади.

Традиційна концепція поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову стосовно до сучасних держав повинна розумітися не як поділ влади, а як створення системи стримувань і противаг, що сприяють безперешкодному здійсненню всіма галузями влади своїх функцій. Законодавча влада (верховна), обрана всенародно, відображає суверенітет держави. Виконавча влада (похідна від законодавчої), призначувана представницьким органом влади, займається реалізацією законів і господарською дальністю. Судова влада виступає гарантом відновлення порушених прав, справедливого покарання винних.

 

Отже, узагальюючи, можна сказати, що в основі організації і діяльності правової держави лежить принцип поділу влади: законодавчої, виконавчої і судової. Кожна влада здійснює свої функції, і разом з тимвони стримують і врівноважують одна одну, забезпечуючи тим самим гарантію проти порушення демократичних норм і зловживання владою. Окрім того, принцип демократизму передбачає, що громадяни через загальну виборчу систему мають можливість контролювати влади і у разі потреби коригувати їх дії.

Державна влада у правовій державі є підзаконною.Її піззаконність доповнюється визнанням за окремою особистістю невід′ємних і недоторканих прав, що передують самій державі.Недоторканність особи забезпечується законом. Всі ці принципи спрямовані на забезпечення верховенства закону у всіх сферах громадського життя, реальність прав особистості, створення умов для її вільного розвитку, взаємну відповідальність держави і особистості, міцний режим законності і стабільності правового порядку.