Б. Антоненко-Давидович
Розділ 2 ПИСЕМНІ ЖАНРИ НАУКОВОГО СТИЛЮ § 1. Писемні жанри наукового стилю. Анотація План 1. Анотація як жанр наукової літератури. Види анотацій. 2. Сутність анотування. Структура анотації. 3. Стандартні лексико-граматичні конструкції для написання анотації. 4. Власне українські терміни в економічній термінології. 5. Правила милозвучності української мови. Чергування префіксів-прийменників у/в, сполучників і/й, прийменників з/із/зі (Додаток А).
Ключові слова: анотація, анотування, довідкова анотація, рекомендаційна анотація, загальна анотація, спеціалізована анотація, аналітична анотація, групова анотація, негрупова анотація, скорочення обсягу джерела, надлишковість інформації.
1. Анотація як жанр наукової літератури. Види анотацій Анотація (лат. annotatio – зауваження, помітка, від annotato – позначаю) – це стисла характеристика змісту книги, статті тощо. Анотація обов’язково складається з двох частин: бібліографічного опису (вихідні дані джерела) і власне тексту. Сутність і призначення анотації полягають у тому, що вона є стислою характеристикою джерела інформації. Анотація не розкриває змісту наукового джерела, а лише інформує про наявність наукового джерела певного змісту й характеру. Таким чином, анотація дозволяє користувачеві скласти достатнє й об’єктивне попереднє уявлення про незнайому для нього наукову публікацію і тим самим допомагає в пошуку, доборі та систематизації необхідної інформації. За різними параметрами виокремлюються кілька видів анотацій [10]: 1) за змістом і цільовим призначенням – довідкові ( описові, інформаційні ) та рекомендаційні; 2) за повнотою охоплення змісту анотованого джерела – загальні та спеціалізовані (у тому числі аналітичні); 3) за кількістю анотованих джерел – групові та негрупові. Довідкові анотації, які ще називають описовими чи інформаційними, характеризують тематику документа, повідомляють певні відомості про нього, але не дають його критичної оцінки. Рекомендаційні анотації характеризують документ і дають оцінку його придатності для певної категорії споживачів, з урахуванням рівня підготовки, віку й інших особливостей споживачів. Загальні характеризують документ у цілому й розраховані на широке коло читачів. Спеціалізовані анотації характеризують документ лише в певних аспектах і розраховані на вузьке коло фахівців. Групові подають загальну характеристику декількох документів, об’єднаних спільною тематикою чи проблематикою. Негрупові анотації розкривають зміст одного документа. Найбільшого поширення в науковій та навчально-науковій літературі набули довідкові анотації, які характеризують наукове джерело за тематикою й проблематикою. Саме вони є найефективнішими в наданні своєчасної, об’єктивної і достатньої інформації про нові досягнення в різних галузях науки та суттєво заощаджують час пошуку й збирання наукової інформації
2. Сутність анотування. Структура анотації Сутність анотування полягає в максимальному скороченні обсягу джерела інформації при збереженні його основного змісту. Анотація перераховує питання, що висвітлюються в першоджерелі, не розкриваючи змісту цих питань. Вона відповідає на питання: „Про що йдеться в тексті?”. Через стислість в анотації не допускається цитування й використання частин тексту оригіналу. Основний зміст передається „своїми словами” за допомогою простих речень. Мова анотації має бути науковою, нормативною, лаконічною, ясною, простою, без довгих і занадто складних речень; загальний обсяг анотації не повинен перевищувати 500 друкованих знаків і лише у виняткових випадках може сягати 800-1000 друкованих знаків. Довідкові анотації можуть бути максимально лаконічними (до 3-х речень) або розгорнутими, але не перевищувати вказаних обсягів. Найпоширенішою помилкою при складанні анотацій є їх надлишковість, яка виникає переважно при повторенні інформації, використанні зайвих фраз, вставних слів, складних підрядних конструкцій. Найпоширенішою є така структура довідково-рекомендаційної анотації наукового джерела: 1. Вступна частина: бібліографічні дані джерела (автор, назва роботи, місце видання, видавництво, рік, кількість сторінок або автор, назва роботи, назва джерела, де надруковано роботу тощо). 2. Основна частина: перелік основних проблем або питань, що розглядаються в роботі. 3. Заключна частина: адресат джерела. (Для статей ця частина є необов’язковою).
3. Стандартні лексико-граматичні конструкції для написання анотації Під час написання основної частини анотації найчастіше використовуються такі стандартні лексико-граматичні конструкції: Стаття (робота, книга, монографія тощо) присвячена питанню, темі, проблемі... є узагальненням (аналізом, описом, оглядом) чого? являє собою узагальнення (огляд, аналіз, виклад, опис)... Автор висвітлює такі проблеми... зупиняється на таких питаннях... порушує питання... здійснює ґрунтовний аналіз (чого?) визначає сутність поняття... висвітлює в ході дослідження такі актуальні питання, як... У статті розглядається (узагальнюється...) (що?), йдеться (про що?) дається оцінка (аналіз) (чого?) представлена точка зору (на що?) порушене питання (яке?) розв’язуються (висвітлюються, порушуються, досліджуються, ставляться) проблеми... Заключна частина анотації може починатися так: Стаття адресована (призначена) (кому?) може використовуватися (ким?) є цікавою (для кого?) зацікавить (кого?) розрахована на (широке коло читачів, студентів, аспірантів, маркетологів тощо) Пам’ятайте! Показниками високого рівня анотації є: · якість і точність інформації про першоджерело; · логічне її оформлення; · відповідність чинним мовним нормам; · обмежений обсяг.
Як складати анотацію 1. Ознайомтесь з вихідними даними наукового джерела (назва, жанр, автор, рік і місце видання, структура, обсяг тощо). 2. Прочитайте текст, усвідомлюючи його загальний зміст. 3. Визначте головну інформацію тексту, відповівши для цього на такі запитання: ü Які проблеми висвітлюються? ü Що констатує автор? ü Яких висновків доходить автор? 4. З’ясуйте адресата джерела (у разі потреби).
4. Власне українські термінологічні одиниці в економічній термінології Як відомо, лексика сучасної української літературної мови не однорідна за походженням. Виділяють корінну (питому, власномовну) й запозичену лексику. Корінна лексика – це слова, які успадкувала українська мова з індоєвропейської мовної єдності, праслов’янської мови, а також створені на власному мовному ґрунті[11]. Саме власне українські слова становлять найбільшу частину лексичної системи. Їх можна розпізнати за такими фонетичними й граматичними ознаками[12]: · [о], [е], що стоять у закритих складах, чергуються з [і], якщо потрапляють у закритий склад: дієслово – дієслівний; · [е] замінюється на [о] після шиплячих та [й] перед колишнім твердим приголосним: шести – шостий; · у словах – назвах людей за родом занять поширеними є суфікси – ник, -івник, -ець, -овець (-івець): комірник, промовець. Характерними для власне українських слів є також суфікси – ій, -ень, -ищ-, -шн-, -от-, -неч-, -анн-, -енн-, -інн-, -ач, -аль, -ив-, -иськ-, -юк-, -юр-, -ар-, -езн-, -елезн-, -ісіньк-, -есеньк-, -юсіньк-. Наприклад: плаксій, красень, днище, метушня, голота, ворожнеча, зростання, знищення, горіння, викладач, скрипаль, печиво, хлопчисько, злюка, носюра, нездара, старезний, довжелезний, гарнісінький, малесенький, тонюсінький. · українські префікси су-: сузір’я, сукупний; перед-: передбачати, передвечірній; по-: посадити, подвір’я; прі-: прірва, прізвище. · якщо термін під час перекладу російською мовою має інше словесне оформлення: налог – податок, смета – кошторис, розница – роздріб тощо. Певний відсоток власномовних термінів (приблизно 17-20 %)[13] нараховує й сучасна економічна термінологія. Вона почала формуватися ще в період Київської Русі з розвитком торгівельних відносин, пройшовши шлях від понять ремесел, цехових майстерень до одиниць сучасних міжнародних торгівельних відносин: выкоупати (викупати), гостьба (виїзна торгівля), гривьна (гривня), грошь (гріш), доходъ (дохід), дългъ (долг, борг), заимъ (займ, позика), заимодавьць (позичальник), закладъ (застава), казна (казна, скарбниця), коупити (купити), кγпець (покупець) [14]. Важливо, що в сучасній економічній термінологічній лексиці збереглося багато слів економічної сфери із таким самим значенням, які беруть початок із давнього періоду: оборот, ціна, дохід, товар, мито, продаж та ін[15]. Заслуговує на увагу той факт, що вже в пам’ятках XVIII ст. трапляються терміни з додаванням суфіксів, які надають спеціальній одиниці виразного емоційно-експресивного забарвлення. За такої умови лексеми набувають якісно нового функціонального навантаження з вираженням позитиву чи негативу (залежно від контексту): дєнєж к і, гроши к и, монєт к и [16]. Більшість із зазначених лексем і стали тією власномовною основою, на якій протягом наступних століть формувалася система термінів ринкової економіки. Деякі з таких одиниць функціонують досить обмежено, у той час як інші ще з самого початку стали базою для утворення словотвірних гнізд і термінів-словосполучень: гроши ® грошикъ, грошовый, грошъ; коупити ® коуплєнина, купля, купєць. Перші спроби впорядкувати економічну термінологію припадають на другу половину ХІХ ст – початок ХХ ст. Найбільш уживані економічні терміни тією чи іншою мірою відображалися в тогочасних службових словниках, словниках іншомовних слів та збірках термінів суміжних галузей (службова, справочинна, юридична сфери) таких, як “Словарик. Пояснення чужих та не дуже зрозумілих слів” В. Доманицького (1906), “Українська службова термінологія й зразки службових папер” (1918), “Російсько-український діловодний словник”Л. Падалки (1918). Характерним для українського зібрання економіних термінів є те, що до нього включали не лише типові західноукраїнські слова (гурт, гуртівня), а й використувавали велику кількість термінів, що вживалися у східних областях України: господарство, позика, власність тощо. Становлення економічної термінології української мови в кінці XIX – на початку XX століття було нелегким, багато в чому не подібним до процесів у інших слов’янських мовах. Умови бездержавності, постійні дискримінаційні заходи стосовно української мови й у Росії, куди входила Наддніпрянщина, і в Австро-Угорщині, у складі якої перебувала Наддністрянщина, стримували розвиток української загальнонаціональної мови, отже, і її термінології. У цей період до складу економічної термінології запозичується значна кількість слів російської мови (безроботиця (безработица)) та польської (вартість (wartość), позичка (poźyczkię)). Проте дуже швидко ці лексеми змінюються відповідно до лексико-семантичної й фонетичної струкутри української мови й перестають сприйматися як запозичення. У 20-30 роки XX століття у зв’язку з набуттям народами колишньої Російської імперії можливості вільного розвитку спостерігається „тенрмінологічний національний бум”. З’являється величезна кількість словників, у яких простежується тенденція до створення трмінів на власномовній основі, навіть заміни інтернаціоналізмів власне українськими відповідниками. Наприклад: ажіо - надплата, аукціон - торги, афера - гешефт, баланс - рівновага, банкнота - банківка, вексель - обмінка (Словник правничої тенрмінології / за ред. В.І. Войткевич, Г.Д. Вовкунівський, В.О. Крижанівський та ін. – К, 1926 р.). Наступні десятиліття перебування України в складі Радянського Союзу звели нанівець створення термінології на власномовній основі. У більшості прекладних словників простежується тенденція до зближення термінологічних систем обох мов: першим подається термін найбільш подібний до російського, а другим як варіант власне український відповідник. Наприклад: опт – опт, гурт; в рассрочку – у розстрочку, на виплат; неустойка – неустойка; недоимка – недоїмка, недоплата тощо ( Ворбьёва С.А., Молодид Т.К. Русско-украинский словарь социально-экономической терминологии. – К.: Вища школа, 1976. – 412 с .). Нині економічна термінологія зазнає змін в її лексичному складі, зумовлених бурхливими економічними процесами в житті держави. Деякі поняття переходять з активного словникового запасу до пасивного (п’ятирічка, госпрозрахунок, колгосп, народна власність, ваучер, колективний підряд) і, навпаки, з пасивного – до активного (акція, вексель, біржа, облігація). Відбувається зміна термінологічних одиниць, що утворювали ядро української термінологічної системи. Раніше в центрі системи перебували такі терміни, як додана вартість, капіталістична експлуатація, народне господарство. За останнє десятиріччя центральне місце в термінологічній системі посіли терміни, що стосуються процесів ринкової економіки, зародження приватної власності, утворення ринку цінних паперів, функціонування системи комерційних банків та ін.: ринкова економіка, інфляція, котирування, позичка, позика, боргове зобов’язання, банкрут. З’являється велика кількість нових економічних термінів (здебільшого слів іншомовного походження), що позначають нові явища в українській дійсності: спонсор, дистриб’ютор, лізинг, лібералізація цін, мерчендайзер.
Запитання для самоконтролю 1. Поясніть цілі складання анотацій до наукових джерел. 2. Схарактеризуйте основні види анотацій та з’ясуйте особливості їх оформлення. 3. Поясніть відмінність довідкової анотації від рекомендаційної. 4. Який вид анотації є найбільш поширеним у науковій та науково-навчальній літературі. 5. Назвіть складові частини анотації. 6. Яка інформація є обов’язковою в тексті анотації? Чому? 7. Назвіть найтиповішу помилку при складанні тексту анотації та поясніть її причини. 8. Наведіть мовленнєві стандарти-кліше для оформлення тексту анотації. § 2. Писемні жанри наукового стилю. Вторинні тези План 1. Композиційно-змістові елементи написання вторинних тез. 2. Економічна термінологія іншомовного походження. 3. Правопис економічних термінів іншомовного походження: 3.1. Написання „і” та „и” в загальних назвах іншомовного походження (Додаток В). 3.2. Подвоєння в загальних назвах іншомовного походження (Додаток В). 3.3. Уживання апострофа та знака м’якшення в загальних назвах іншомовного походження (Додаток В). 4. Невідмінювані слова іншомовного походження.
Ключові слова: тези, оригінальні тези, вторинні тези, тезування, інтернаціоналізми, терміни іншомовного походження.
1. Композиційно-змістові елементи написання вторинних тез Тези – ( від грец. tesus – положення) стисло сформульовані основні положення статті, лекції, доповіді тощо. Тезування [17] – це вилучення основної інформації з тексту-джерела у вигляді положень-тез. Скорочення відбувається з урахуванням проблематики текстів і авторської оцінки інформації. Рекомендований обсяг тез становить 2-3 сторінки машинописного тексту через 1,5 інтервали. Укладають тези після поглибленого й аналітико-критичного читання тексту статті, доповіді, складання відповідного плану і виписок. Розрізняють два види тез: вторинні та оригінальні. Оригінальні тези пишуться як первинний текст до виступу на семінарі, конференції чи конгресі. Вони публікуються в спеціальних збірниках. (Докладніше про оригінальні тези див. § 7). Вторинні тези пишуться з метою виділення основної інформації будь-якого джерела, наприклад, підручника, статті або монографії. Вони укладаються для подальшої роботи з інформацією. Реквізити вторинних тез: 1. Бібліографічні відомості про джерело. 2. Текст тез.
|
