Наші ж люди пішли на долиниНабсурсара, потім на Сирію і Єгипет» («Велесова книга», К.,1995, д.№6в, с.33-34). Нагадаємо, що віск часто використовувався в хеттських (отже – хаттських!!!) релігійних ритуалах. Другою обставиною є те, що мовне визначення: «прямий шлях», яке передує цій «Велесовій» звістці, часто повторюється саме в Корані: «И поистине Аллах – мой Господь и ваш Господь: поклоняйтесь же Ему, это – прямой путь!» («Коран», М.,1990, Сура 19 «Марйам» (37), с.253) Чи не від того історичного «Адомора» в українській мові збереглось слово – «Ад» - «місце тортур», «місце – мук», «пекло»? «Велесова книга» свідчить: «Коли вавілонське рабство терпіли, то князем їхнім був Набсурсар, який повелівав ними. А ті свою юнь давали до війська і тягло до чурси і чересел на лани, і зазнавали утисків. Їх били киями, і не могли терпіти того» («Велесова книга», К.,1995, д.№6г, с.35). Слово «кий» з шумерської мови означає «камінь», а це означає, що наших далеких пращурів у «вавілонському» полоні «били каміням», що є формою смертної кари у арабів та мусульман.
«християни» («крестьяни»), Спробуємо зрозуміти, яким чином пов’язане ім’я «хрест» («крест»), Месії – Ісуса Христа з такими поняттями, як «християнство» («крестьянство»), «християнство», «християнин», «хрест», Ісус «Христос» і чи пов’язані вони взагалі? Для розуміння цього, дуже важливим є розуміння імені месії – Ісус Христос. Зустрічаємо твердження, що ««Христос» – перевод на греческий язык слова мессия (арам. mesiha, евр. masiah, «помазанник»» («Мифы народов мира - энциклопедия», Т.1(А-К), М., 1991, с.490) Ми вважаємо, що це хибна думка. Слово «Христос» (χριστος), з грецької мови, має мати визначення «з косицею на голові», і відповідати латинському відповіднику «cristatus» [ crista ] (хохлатый или с гребешком). Тобто, це слово виступає прикметником до імені Ісса (Ісус), і сформувалось, як «прозвисько» Ісси (Ісуса), як людини з певною зачіскою, можливо, не характерною для його оточення – євреїв? Таке розуміння, дає можливість ототожнити єврейського месію - Ісуса (тюркського месію – Іссу!) з єгипетським Богом – Гором, на оголеній голові останнього, бачимо оселедець – «локон молодости»! Можливо, це підтверджується і дослідженнями італійського вченого Амброджо Доніні, який зазначає: «В эмиграции прозвание Христос как имя глашатая и открывателя столь желанного мессианского царства не могло не утратить постепенно своего первоначального значения: оно стало толковаться как новое имя божества, сына бога или самого бога, ещё до того, как его стали отождествлять с Иисусом. На латинском языке оно и звучало не как «помазанник», а как Христос, имя собственное. В Евангелии от Марка, например, выражение «Иисус Христос» встречается только в прологе (1:1) – это некая составная формула, поздняя, отражающая эллинистическую терминологию, а не палестинскую. В остальной части повествования Марк везде говорит Иисус, а не Христос, и уж совсем не Иисус Христос. В то же время автор посланий, приписываемых Павлу из Тарса, преимущественно употребляет имя Христос в манере диаспоры. Термин «христианин» (от греческого christianos через латинскую форму christianus), в котором греческий корень служит для образования латинского прилагательного, встречается тоже редко, не более трёх раз в Новом завете. Он возник не в палестинской среде. Не исключено, что его употребляли в ироническом и уничтожительном смысле («помазанные», «напомаженные»), чтобы отличать новообращённых, странных нестриженных людей, напоминающих современных «длинноволосых», от правоверных синагогальных евреев» (Амброджо Донини «У истоков християнства», М., 1989, с. 17-18) Український науковець М.Ю. Брайчевський вказує: «Однако необходимо иметь в виду, что символ креста выработан и утверждён в качестве главной христианской инсигнии не сразу. Имя «христианин» длительное время было не самоназванием, а обидной кличкой. Крест в сознании граждан Римской империи был орудием позорной казни» (М.Ю. Брайчевский «Утверждение христианства на Руси», К., 1989, с.22) Амброджо Доніні пов'язує етимологію слова «християни» саме з зачіскою носіїв цього слова, і визначає їх, як «длинноволосых». Ми вважаємо, що мова може йти про людей, які мали на голові зачіску, коли волосся збиралось у косицю, або на стриженій голові мали «косицю – оселедець», наприклад, як у єгипетського бога Гора – сина Осіріса (Осиліса). Таким чином, вибудовується певна взаємозалежність понять: «антихристи» - (воїни з характерною зачіскою, певної етнічної групи, яких ми вважаємо хатто-шумерами – «атлантами»);
«християни» - «крестьяни» - (загалом люди цього народу – хатто-шумери, які будучи християнами, зазнавали утисків від правлячих ними лувійських княжих династій. Саме лувійці вели боротьбу з «християнством» та «християнами» на теренах Київської Русі (тобто, на українських землях!).
«християнство» - (релігійні погляди цієї етнічної спільноти – хатто-шумерів, які визнавали християнську віру. Нагадаємо, що в часи існування Хеттської імперії релігійний світогляд хаттів визнавався правлячою верхівкою хеттів, союзними хаттам - шумерами, їх сусідами – лувійцями, палайцями, касками… Ця «християнська» релігія, як ми вважаємо, була «посіяна» серед народів Малої Азії, Фінікії, Палестини, острівної Греції малоазійськими хаттами, тобто, нашими далекими щурами та пращурами. Це відбувалось за довго до того, як єврейські емігранти почали написання історії єврейського народу – «Біблії». Основні канони християнської релігії, як ми вважаємо, були запозичені у хаттів (у хатто-шумерів) греками, євреєми, а від двох останніх народів – римлянами!!! Ця релігія, як система сталого світобачення, як система універсальних законів поведінки людини в суспільстві (10 заповідей) існувала задовго до написання Біблії – «Історії єврейського народу» - історико-релігійного оповідання єврейських рабінів. Носієм цієї релігії були хатти – народ про який до цього часу людство планети мало що знає. «Як таке може бути?», скаже читач, адже, українці, яких ви вважаєте нащадками хатто- шумерів, прийняли «християнство» в 9-10 століттях нашої ери; згадаємо хрещення Аскольда у 860 р., хрещення у Константинополі княгині Ольги у 946 р., хрещення киян Володимиром Святославичем у 988 році. Зазначені «хрещення» були нічим іншим, як «хрещенням» правлячих лувійських княжих родів, їх дружин (переважну частину яких становили варяги та лувійці), які до цього були рішучими ворогами цієї віри. Італійський науковець Амброджо Доніні обґрунтовано доводить, що Біблія була написана групою єврейських емігрантів у діаспорі, десь на просторах Римської імперії, та не в Палестині!!! М.Ю.Брайчевський вказує: «…обратим внимание, что согласно Прокопию анты и склавины признавали единобожие – «одного только бога» (курсив наш – М.Б.). Значит, речь идёт о какой- то форме монотеизма или этнотеизма. Конечно, можно сомневаться в точности выражения или же информированности автора относительно деталей чужого верования, но так или иначе комментируемый текст нуждается в уточнении. Какого рода монотеизм мог исповедоваться антами и склавинами? Ислама в то время ещё не существовало. Иудаизм утвердился в Хазарии через два столетия после смерти Прокопия. Манихейство, возникшее в III в., представляло собой не монетеизм, а бинарную систему. Вряд ли Прокопий не упомянул бы рядом с богом света и добра манихейского бога зла. И уже совсем странно было бы искать у древних славян 6 в. буддизм или какую-то другую восточную религию типа конфуцианства или даосизма. Следовательно, единой альтернативой остаётся предположение о какой-то особенной системе, созданной самими славянами» (М.Ю. Брайчевский «Утверждение христианства на Руси», К., 1989, с.32) Анонімний автор «Велесової книги» пише: «Якщо ж трапиться якийсь блудень, що хотів би порахувати богів, поділити в небі, то вигнаний буде з роду, бо не мали богів, лише Вишень і Сварог і іні суть множеством, бо бог є єдин і множествен. І хай не розділяє ніхто того множества і не говорить, що мали богів многих. Се бо світло Іру йде до нас, і будьмо гідні того» (д.№30, с.111);
«Отож, молячись богам, матимемо чисті душі і тіла наші, матимемо життя з праотцями нашими, які з богами злилися воєдино» (д.№1, с.14);
«Слава богам нашим! Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви» (д.№7а, с.39);
«Се боги русі не беруть жертви людської, ані тваринної, лиш плоди, овочі, квіти, зерно, молоко, суру питну, на травах настояну, і меди, ніколи не живу птицю, ані рибу. І се варяги й елани богам дають жертву іну і страшну чоловічну» (д.№24б, с.92);
«наші праотці пішли до землі сухої, знайшли вящень (?) і так посіяли інде і не мали краю того на землі нашій. І хрещена Русь того дня… (д.№38б, с.132)
Дослідники хеттів відзначають високий культурний, духовний, релігійний рівень їх попередників - хаттів. Хетти запозичили назви хаттських богів, хаттських релігійних свят, релігійну (обрядову) термінологію. Якщо подивитись, з цього виміру, на дивовижний факт збереження, через тисячоліття минувщини, у сучасній українській культурі давнього символу хатто -шумерів - «зірки Коляди» («зірка Інанни - Іштар»), яку Біблія пов’язує з народженням Ісуса (месії), то виникає слушне запитання: «А чи не хатто-шумери принесли в наш світ релігію про сина божого- Ісу (Ісуса)?». З тюркських мов, а одже з шумерської, про що свідчить Коран, ім“я «Ісус» звучить подібно- «Іса»!!! Зверніть увагу на фонетичну спорідненість українського слова «хрест» його відповіднику, назві месії – «Христос», та на графічну відповідність правопису української літери «Х», графічному зображенню хреста - символу релігії - +. Такої відповідності не має у лувійській мові: «к ресть» (ст. сл.) – «к рест» (русск.) - «Х ристос», у німецькій - «К rist» («Х ристос»), у латинській – С hristus. Подібність, яку зустрічаємо у грецькій мові – Х ριστος, вважаємо раннім запозиченням з хаттської мови. Лувійське запозичення підтверджує, що ім’я месії має писатись у хаттській мові з голосною «е», а не «и»: «Хрестос» від «хрест», а не «Христос», як його подає грецьке запозичення. Слово «хрест» має близькі за семантикою слова в українській мові: «перехрестя», «хрестовина», «хрестини», «хрещатий», «хрестоподібний», «хрещення»… Очевидно, що кінцева літера «т», у слові «хрест», є залишком від вказівного хаттського займенника «то». Таким чином, отримуємо первісну основу, яка в глибоку давнину несла змістове значення того символу, який ми зараз називаємо «хрест» - «ХРЕС». В сучасній українській мові це слово зберігає свою транскрипцію у поняттях: «хресний хід», «хресне знамення». Зазначимо, що такий вид тортур, та страти, як розпяття на «хресті» існував задовго до виникнення «християнства», як форми світової релігії. Науковці зазначають, що це слово «вважається раннім запозиченням з германських мов; двн. Krist, Crist, Christ «Христос», яке зводиться до гр. Χριστος «Христос», букв. «помазаник», пов’язаного з Χριστος «придатний для натирання; помазаний», … малоймовірна думка про автохтонність слова krьstь, нібито утвореного від krьstьjaninь…» («Етимологічний словник української мови», Т.3, Київ, 1989, с.86). Останнє визначення, на нашу думку, не є вже таким «малоймовірним та помилковим». Навпаки, пряма відповідність хаттського слова «християни» (має бути «хрестияни» [Б.В.]), лувійському - «крестьяни» існує, і підтверджується відповідністю «хрест» - «крест». Лувійське (праросійське) слово «крестьяни» виникає в часи перших спроб боротьби лувійців проти християн (хатто-шумерів) на землях Київської Руси. Ніякого відношення, в ті далекі часи, етимологія слова «крестьяни», як того, що визначає «мешканців сільської місцевості», не мало. Це слово визначало мешканців периферії, околиць «по вірі», по релігійним поглядам, які вони відстоювали у боротьбі з княжим (лувійським за походженням) центром. Прошу звернути увагу, що в українській мові існує пряма відповідність назви місцевості, навколо певного державно-адміністративного центру – міста, та мешканців цієї місцевості: «село» - «селяни». В російській мові цієї відповідності не існує: «деревня» - «крестьяни». Чому так? Пояснюється все просто. Боротьба з «християнами» Київської держави, а отже, з мешканцями сучасних українських земель велась «вогнем і мечем». Деякі лувійські (старослов’янські) літописи доносять звістку про те, яким чином це робилося. В містах цей процес, завдячуючи присутності князівських лувійських (та варязьких) дружин, відбувся швидко і рішуче. Невдоволених було страчено. На периферії (на околицях), тобто, в сільській місцевості Київської держави, населення якої вже визнавало себе «християнами», воно збройно захищало віру своїх пращурів від зазіхань правлячих лувійських княжих династій. Лувійці таких людей, з периферії українських земель, фактично з сільської місцевості, називали, зважуючи на віру наших пращурів - «християнами», але на свій лувійський манер – «крестиани» (суч. «крестьяни»). Так хаттське слово «хрестияни», яке визначало людей «за вірою», як захисників цієї віри, стало вживатись у чужій лувійській мові, як «крестиани», («крестьяни»). Через кілька століть світової історії, коли лувійська правляча еліта все ж таки визнала нову віру, коли у вжиток лувійців увійшли слова: «христиани», «хрест», «християнство», «Христос»…, попсоване запозичення - «крестьяни» збереглось, і продовжувало існувати паралельно, визначаючи людей, з периферії, з сільської місцевості (не з міста!) - «землеробів», ставши тотожнім лувійському визначенню «земледельцы», «землепашцы». Зауважимо, що лувійці, як і інші народи, в деяких випадках псували запозичені слова на свій лад. Порівняйте хаттське (праукраїнське) «хто», та лувійське (праросійське) «кто», «хрест» - «крест», «хрестиянин» - «крестиянин» (суч. «крестьянин»), «хрусталь» - «кристалл»... Факт вжитку у лувійців слова «крестьяни» означав, що самі лувійці, на той час, не були ще «християнами», тобто, «не були хрещеними»!!! Читачам, яким ця наша гіпотеза видасться надуманою, процитуємо думку українського мовознавця Г.П. Циганенко. Галина Павлівна зазначає: «Крестьянин «сельский житель, обробатывающий землю». В значении, близком к современному, а именно – «поселянин», «тот, кто обробатывает землю», это слово начинает употреблятся с 14 в. До этого оно имело значение «христианин», т.е. «крещёный», «принявший христианство» (ср. болг. крестьянин «христианин»). В др. - русск. языке слово крестьянинь было паралельной формой к слову христианинь с тождественным значением». (Г.П. Цыганенко «Этимологический словарь русского языка», К., 1970, с. 224 – 225)
Нам видається, що висновок Г. П. Циганенко про те, що «это слово начинает употреблятся в 14 в.» є помилковим, і не відповідає, з етимологічного боку, історичному процесу розповсюдження християнства на теренах Європи, та у Східній Європі, зокрема. Лувійське слово «крестьянин» має бути «старшим» років на 800-700. Витоки його мають сягати кінця 6-го – початку 7-го століть, або, навіть – перших століть нашої ери, часів хрещення «авхаттів» Геродота – нащадків малоазійських хаттів – пізніших венедів. Правляча, на українських землях (в географічному розумінні), лувійська верхівка не визнавала «християнства», рішуче боролась проти нього. Це означає, що і лувійський народ не був «християнським», тобто він ще не був хрещеним, на противагу хаттам (венедам) та шумерам (антам), які вже визнавали християнство!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Такі приклади боротьби з християнами відомі на теренах Римської імперії, як в Європі, так і в Азії. Така боротьба не оминула і українських земель. Коли ж відбулось знайомство з християнством у наших далеких пращурів - хатто-шумерів (венедів-антів)? Факти історії свідчать про наступне. «Близько 867 р. патріарх Фотій у так званому «Окружному посланії» повідомляє про хрещення русів. До 879 р. належить письмова згадка про єпархію росів у Криму, поблизу нинішньої Керчі. Також у договорі князя Олега з греками від 907 року зазначено, що його укладено «для збереження і на засвідчення дружби, яка од багатьох літ була межи християнами і Руссю, за бажанням наших князів і за велінням, і від усіх, що є під рукою його (Олега) сущих русів» (Олександр Палій «Ключ до історії України», К., Дніпро, 2005, с.85) Наведені факти, очевидно свідчать про «Аскольдове хрещення» у 860 р., та його наслідки. Та, все ж, ці події мали місце за довго до часів «хрещення княгині Ольги» (у 946 р.), «хрещення киян» князем Володимиром Святославовичем (у 988 р.). Мали б бути і більш ранні контакти русів і християн! Український історик О. Палій зауважує: «Запровадження християнства на Русі в 10 ст. відбувалося на грунті контактів, які значно раніше мали місце між населенням Північного Причорномор’я і християнскою церквою. Існують достовірні дані про поширення християнства серед скіфів і сарматів. Щодо мандрів територією Скіфії апостола Андрія відомо з джерел 5 ст. (Євхерій Ліонський): «Варфоломій пішов до Індії, Хома до парфян, Андрій пом’якшив проповіддю скіфів». Твердження, що апостол Андрій «пом’якшив проповіддю скіфів», має означати, що його діяльність у Скіфії була успішною. Церковний історик Євсевій Памфіл Кесарійський (4 ст.) також підтверджує, що Андрій проповідував у Скіфії… …Теодорит оповідає, що Іван Златоуст (4 ст.) надсилав місіонерів до скіфів, що жили поблизу Дунаю (після витіснення частини скіфів сарматами у так звану Малу Скіфію в Добруджі, нині Північно-Східна Болгарія), причому місіонери закладали там церкви. У Малій Скіфії навіть був свій єпископ. Чимало церковних письменників 3-4 ст. (Тертуліан, помер 240 року; Афанасій Олександрійський, помер 373 р.; Іван Златоуст, помер 407 р.; Ієронім, помер 420 р.) серед народів, де прийнялося християнство, називають скіфів та сарматів. Отже, християнство у 10 ст. вже мало певну історію на українській землі завдяки досвідові християнізації частини місцевого населення». (Олександр Палій «Ключ до історії України», К., Дніпро, 2005, с.68) Грецький історик Геродот (5 ст. до н.е) в своїй «Історії», пишучи «про походження скіфів», серед скіфських племен згадує «авхаттів». (друге «т» долучено нами, згідно з правописом малоазійського народу Хатти та Хеттів). Наголосимо, що «авхатти» згадуються грецьким істориком лише один – єдиний раз! Римський історик Пліній Старший (1 ст. до н. е.) писав: «Від таврів (Тафр) у напрямку до середини континенту сидять авхати, в яких народжується Гіпаніс». Дуже важливим для нас є повідомлення В. Петрука, про те що, на думку дослідниці М.В. Скржинської: «Пліній користувався грецькою географічною літературою 7-6 ст. до н. е., тобто більш ранніми і незалежними від Геродота джерелами». (Володимир Петрук «Велика Скіфія-Оукраїна», К., «Спалах», 2001, с.162). Назва «авхати», як ми вважаємо, означає дослівно «з хаттів», тобто, «народ, що походить “з хаттів”», де «ав» відповідає латинському та грецькому - «ab» («з», «від»). Наприклад, згадаємо епонім войовничого племені з острова Евбеї - «абанти», про яких згадується в грецькій міфології. Дослівно ця назва, має свідчити, що плем’я, проживаюче на цьому острові, походить «з антів». На нашу думку, «авхати», що мешкали понад сучасною річкою Буг є нащадками, маловідомого науковцям, древнього малоазійського народу «хаттів», далеких пращурів пізніших венедів. Хатти були не тільки сусідами скіфів (кочівників-іранців), але й перебували з ними в певних договірних (союзницьких) відносинах. Ця думка в історичній науці не є новою. Новиною нашого дослідження є те, що ми поєднали «авхаттів» Геродота з їх далекими пращурами – малоазійським народом – «Хатти», та з їх пізнішими нащадками - «венедами». «Велесова книга» згадує скіфів то «скіфами», то – «іронцями». Наведемо кілька таких повідомлень: «А там іронці зайняли худоби нашої десятину…» (д.№2б, с.17); «Сам будучи іронцем, од Іроні допомоги просив, а ті прислали кінноту і хозари були вигнані … …Іронці не чіпали звичаїв наших, ні рабів не брали, отож лишили русам життя русів… …Тут кіннота іронців вступила в бій і розбила готів» (д.№4а, с.20); «Тому боруси не могли стати проти греків і наступу скіфів» (д.№6в, с.33); «Тут русь зібрала свої сили і розбила гунів, утворивши край антів, а скуфь – Києву» (д.№7в, с.42); «І були ми – кравенці і скіфи, анти, руси, боруси і сурожці. І тако стали діди русове» (д.№7є, с.48); «Отож прийшли вороги на отців наших на півдні, і втратили Скіфську землю на побережжі морському і степи…» (д.№17а, с.75)
Відомий російський історик Б. Рибаков слушно наголошував: «Особливо дорогоцінним для нас є розповідь Геродота про щорічне землеробське свято у «скіфів», під час якого пошановувались нібито впалі з неба священні золоті землеробські знаряддя – плуг і ярмо для биків та інші предмети. Оскільки Геродот одинадцять раз писав про те, що справжні скіфи-скотарі, що кочують у кибитках, не мають осілих поселень, варять м'ясо в безлісному степу на костях убитої тварини, не орють землю, не займаються землеробством, остільки для нас ясно, що при описові свята в честь ярма і плуга він мав на увазі не кочівників- скіфів, а народ, умовно і помилково названий скіфами. Це саме Геродот і сказав своїми словами: “ Всім їм в сукупності (шанувальникам плуга) єсть ім'я – сколоти по імені їх царя. Скіфами ж їх назвали елліни “. Отже, в 5 ст. до н. е. під час перебування Геродота в Скіфії землероби-дніпровці мали особливе, відмінне від скіфів ім'я – сколоти» (жирним шрифтом виділено Б. Рибаковим)» (Володимир Петрук «Велика Скіфія-Оукраїна», «Спалах», К., 2001, с. 155- 156).
В. Петрук не погоджується з Б. Рибаковим. А даремно, бо не помічає, як сам, трохи раніше, дає вірне, як ми вважаємо, тлумачення самоназві цього народу – «сколоти», і яке посилює точку зору свого опонента – відомого російського історика.
Цитуємо В. Петрука: «Дуже близьке до дієслова «змішати» є «сколоти» (Там само, с. 28). В українській мові такі слова, як «сколотити», «розколотити», «сколочувати» означають: «перемішати», «переплутати», «змішати», «зплутати», «перемішувати», «плутати», «змішувати». Геродот записав, почуте ним, хаттське (венедське) слово «сколоти», яке можна вважати спробою самовизначення представників цього народу. Хаттське пояснення: «Ми всі тут є сколотами», мало підкреслювати, що вони «змішані серед інших народів». Це означає, що слово «skoloty» виступає як прикметник, історія появи якого в грецькій мові, подібна історії виникнення грецького слова «spory» (розкидані). Це хаттське пояснення, древньому грецькому історику, можна вважати спробою підкреслити свою окремішність від сусідніх народів, у тому числі, і скіфів!!! Таким чином, «авхатти» не є скіфами. Вони є «хаттами» - народом, який творив свою історію на теренах Малої Азії ще в 4 тисячолітті до н. е., і який, у 8 ст. до н. е. покинув свою Батьківщину, переселившись на північні береги Чорного моря. Серед науковців точаться тривалі дискусії щодо концепції Скіфії. Про це докладно пише В. Степовик. Концепцію №2 ми вважаємо ближчою до істини.
Б. Мозолевський так її описує: «Скіфія була великим політичним утворенням, що об’єднувало різні етнічні племена з єдиною скіфською культурою, панівне місце серед яких займали іракомовні скіфи. Останні при цьому жили не тільки на території Степової України, але й у Лівобережному Лісостепу. Правобережний Лісостеп був заселений протослов’янськими племенами скіфів-орачів, що входили з іраномовними скіфами в єдине політичне об’єднання. Північні сусіди Скіфії, перераховані Геродотом, жили в зоні лісів». «Початок цьому напрямку поклав М. Ростовцев, а детально розробили О. Тереножкін та В. Іллінська», зазначає дослідник В. Степовик. (Володимир Петрук «Велика Скіфія-Оукраїна», «Спалах», К., 2001, с. 31.) «Скіфи-орачі», яких Б. Рибаков називає «сколотами», та «авхатти» Геродота були одним, і тим самим, народом – малоазійськими «хаттами» (венедами)! Таким чином, вважаємо, що серед народів, які сприйняли християнство вже в перших століттях нашої доби, поруч з «скіфами та сарматами», були і наші пращури – «авхатти», тобто, нащадки малоазійських хаттів (пізніші - венеди і руси) і «анти» (нащадки шумерів, пізніші – «поляни»). Саме їх – «землеробів» за покликанням долі, та – «хрестиян» за вірою, лувійці називали «крестианами» (сучасними - «крестьянами»). Про те, що культура (та релігія) саме хаттів (хатто-шумерів) була взірцем для багатьох давніх народів, свідчить біблійний факт звернення пророка Авраама до «синів Хеттових» дозволити поховати свою дружину Сарру у печері Махпели. Авраам говорить, звертаючись до них: «Я приходько й захожий між вами. Дайте в себе мені власність для гробу, і нехай я поховаю свою небіжку з-перед обличчя свого». Поховання у печері, може свідчити про традицію поховання у «перших храмах» - природніх печерах. Звідси, з теренів Малої Азії, походить традиція українських храмових печер: Київських, Чернігівських, та багатьох інших… Нагадаємо, що на території Туреччини, під містечком Деринкуйю, у 1963 році, було знайдено підземні галереї довжиною кілька десятків кілометрів. Вченими були досліджені кімнати для утримування тварин, склади для зберігання харчів, кімнати для приготування їжі, для відпочинку, проведення зібрань, кімнати для молитв… Час створення цих рукотворних печер, як і матеріальні знахідки в них, вчені датують часами існування Хеттської держави (18 ст. до н.е. – 12 ст. до н.е.)… Про високий культурний рівень хаттів, ще в 18 ст. до н.е., свідчить факт запозичення іншим індоєвропейським народом – хеттами хаттської релігії, термінології хаттських релігійних відправ, назв хаттських релігійних свят, імен хаттських Богів, про що не забувають наголошувати численні дослідники історії Хеттської імперії. Держава, створена хеттами, своєю могутністю не поступалась ні сильній Єгипетській державі, ні могутній Вавилонській державі. Враховуючи, що у Хеттській імперії, яка була створена на засадах федерації, проживали хетти, хатти, шумери, лувійці, хурити, палайці, каски…, можемо констатувати, що культура хаттів, їх релігійні погляди мали залишити серед цих народів помітний слід. Для цього було достатньо і історичного часу, адже Хеттська держава проіснувала близько 600 років (з 18 ст. до н е. – до 12 ст. до н. е.)!!! Наприклад, Пасха, «свято свят», яке в наш час відзначають мільйони православних, католиків, протестантів, і яке встановлене, нібито, на честь «чудесного воскресіння» розіп’ятого на хресті Ісуса Христа, бере свої витоки від свята «Пасхалусас», яке відзначалось в Хеттській державі, а отже за хаттськими релігійними канонами. Порівняйте з литовським словом, яке визначає свято «Пасху» («Velykos»), і яке відповідає сучасному українському - «Великдень». Науковці помилково зазначають: «ПАСХА. Заимствовано при посредстве старословянского – из греческого языка, где Πασχα восходит к древнееврейскому pesach – названию праздника в память избавления евреев от египетского рабства» (М.Э. Рут «Этимологический словарь русского языка для школьников», Екатеринбург, У-Фактория, 2007, с.300). Слово «Пасхуласас» знаходять науковці на глиняних таблицях у Малій Азії (на теренах Хеттської держави), написаних клинописним письмом, і яке датується часом, значно ранішим часу «виходу євреїв з Єгипетського полону». Таким чином, походження цього слова, яке пробують нам нав’язати деякі науковці, як єврейське, не є таким. Це слово треба віднести до слів хаттської релігійної термінології. Ритуал «очищення народу Ізраїлевого», який супроводжувався відпущенням козла Азазеля в пустиню тотожній ритуалу, який використовувався в Хеттській державі. («Біблія», українського біблійного товариства, [UKRAINIAN BIBLE ], 1991, книга левит (16), с.120) Таких прикладів можна назвати безліч… Ось, таким чином і розкривається таємниця «хрещення Руси»!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Після тривалих років боротьби, лувійські княжі династії почали більш лояльно відноситись до християнської віри. Через певний час відбулась ціла хвиля «хрещень» князя Аскольда, княнині Ольги, князя Володимира… Це відбувалось не раптово, «християнізація» мала свій певний еволюційний шлях. Були випадки, коли новий князь повертався до старої віри своїх предків - язичництва. Наприклад, князь Святослав був язичником. Вихований дядьком-шумером у дусі воїна-анта, він полюбляв військові походи, простий одяг, носив оселедця, розумів життя простого люду. Згадаємо запровадження його сином - князем Володимиром Святославичем, у 980 році, пантеону 6 богів – Перуна, Стрибога, Мокоши, Дажбога, Хорса, Семаргла. Через вісім років, князь Володимир Святославич зруйнує цей пантеон, та визнає нову релігію – християнство. Можна констатувати, що в період з 9 - по 10 століття, правляча на українських землях лувійська княжа династія була на роздоріжжі духовного вибору. Через сто років, завойовуючи землі, які знаходились на північно-східному напрямку, від Київської Русі, лувійці забрали з собою назавжди і зіпсоване мовне запозичення «крестьяни», яким продовжували називати мешканців навколо міст своєї нової північної держави – «Московії». Цікавим є те, що з офіційним прийняттям християнства лувійськими княжими династіями, мешканці українських земель зазнають нової хвилі репресій. Вони пов'язувались з тим, що українське християнство (українська людність!), не визнавало цілої низки канонічних правил офіційного Візантійського християнства. Український дослідник Яроцький П. розкриває зміст такого релігійного поняття, як - «Християнство Київське», і яке, на нашу думку, і є віддзеркаленням тої боротьби наших далеких пращурів «за віру своїх щурів та пращурів»: «Християнство Київське – творення на київському грунті після охрещення Русі-України власного – руського, тобто українського, синтизу християнства, яке запозичуючи зі Сходу обрядові і культові форми, не сприймало
|
