Історія Польщі. нальні проблеми позначалися на їхньому розвитку

нальні проблеми позначалися на їхньому розвитку. У цих країнах проявилися тенденції до встановлення авторитарних або тоталітарних режимів, котрі в ім'я збереження влади вдавалися до репресій, соціальної демагогії й провокування конфліктів.

Для розвитку післявоєнної Європи особливе значення мала справа кордонів. 18 січня 1919 р. в Парижі розпочала роботу мирова конференція за участю делегацій 26 країн, які брали участь у війні на боці переможної Антанти. Переможені держави не були на неї допущені. На конференції провідну роль відігравали керівники Франції, Великобританії і США. Вони хотіли підважити позиції Німеччини на континенті й в колоніях. 28 червня 1919 р. був підписаний Версальський договір з Німеччиною, за яким вона втрачала значні території в Європі та в колоніях, зобов'язувалася сплатити величезні репарації та відшкодування, не могла утримувати армію і флот. Умови миру були тяжкими для німців, ставили їх у залежність від європейських країн, сприймались як "диктат".

20 вересня 1919 р. у передмісті Парижа Сен-Жермен було підписано мирний договір з Австрією, 27 листопада в м. Нейї-з Болгарією, згодом, 4 червня 1920 р. в м. Тріанон -з Угорщиною і 10 серпня 1920 р. в м. Севр - з Туреччиною. Усі переможені країни були позбавлені частини своїх територій, примушені до сплати великих репарацій на користь переможців. Договори отримали спільну назву Версальської системи; вони визначали кордони й принципи взаємин між державами на наступний період. Уся система була суперечливою і відбивала інтереси переважно великих держав - Франції, Великобританії, США, Італії, Японії. Паризька конференція створила міжнародну організацію для запобігання конфліктам і залагодження міжнародних відносин - Лігу Націй. Для розв'язання складних проблем утворено Міжнародний Трибунал у Гаазі й низку спеціалізованих міжнародних організацій. Усі новопосталі держави підписали т.зв. Малий Версальський договір, або трактат про права національних меншин. Його потреба випливала з факту значного змішування населення на теренах колишніх імперій, що створювало серйозні труднощі при визначенні кордонів.

Післявоєнний лад в Європі формувався під впливом країн-переможниць, які отримали сприятливі умови для розвитку господарства і подолання післявоєнної кризи. У міжнародних відносинах домінуючі позиції посіла Франція, прагнучи зміцнити свої впливи на Заході і Сході континенту. В складній ситуації опинилися переможені держави. Особливо дошкульними були умови для Німеччини. На цьому ґрунті тут виникли сильні політичні течії, які закликали саботувати Версальський договір, виступали за повернення могутності країни, об'єднання німців. Шукаючи партнера, Німеччина у 1922 р. підписала в Рапалло угоду про співпрацю з СРСР. Це дало можливість її правлячим колам припинити виплачувати репарації. Наслідком стала криза, яка охопила частину європейських країн і супроводжувалася новою хвилею революційних виступів. Західні країни дійшли висновку, що вигідніше надати економічну допомогу Німеччині. Від 1924 р. німецьке господарство при підтримці іноземних капіталів стало на ноги. Восени 1925 р. на міжнародній конференції в м. Локарно Франція, Бельгія та Німеччина підписали договір про непорушність західних кордонів Німеччини, залишивши відкритим питання про східні. Це стало можливим при підтримці Великобританії, яка непокоїлася зростанням впливів Франції. Після цього позиції Німеччини значно поліпшилися; користаючи зі взаємин із СРСР і Західною Європою, вона швидко відновлювала свій економічний потенціал.

Тоталітарні ідеології та режими. У післявоєнній Європі, за винятком СРСР і кількох країн Центрально-Східної Європи, утвердилися режими, засновані на засадах лібералізму і демократії. Але в умовах політичної та господарської нестабільності такі режими викликали нарікання з боку малозаможних верств, що прагнули швидкого

Польська Республіка в 1918-1939pp.

поліпшення свого становища. Здавалося, що авторитарні й диктаторські режими можуть прискорити стабілізацію. У 1922 р. Б. Муссоліні встановив в Італії фашистський режим, обмеживши права партій та організацій, обіцяючи за короткий строк відновити велич Італії за традицією давнього Риму. З допомогою загонів бойовиків він застосував репресії до опозиційних сил і встановив однопартійний режим, ведучи агресивну зовнішню політику. В Угорщині після придушення революції запанував диктаторський режим адмірала Л. Горті, який спирався на армію. У 20 - 30-х роках диктаторські й авторитарні режими були встановлені в інших країнах. Вони були ознакою зростання антидемократичних тенденцій в ідеології та політиці й свідчили насамперед про прагнення політиків здійснити "стрибок" у стабільне суспільство з простою ієрархією стосунків. До цього домішувалися націоналістичні погляди, згідно з якими сусідні або інші народи "перешкоджають" досягти їм загального добробуту.

У 1929 - 1933 pp. західний світ пережив одну з найглибших економічних криз, яка розпочалася з краху фінансової системи США, але відбилася на промисловості та сільському господарстві більшості європейських країн. Вона спричинила спад промислової продукції, фінансовий хаос, падіння цін, ріст безробіття тощо. Найбільш болісно криза відбилася на Німеччині, де зниження промислової продукції досягло 47 %. Збанкрутували сотні банків і підприємств. Вихід зі ситуації багато фахівців бачили в посиленні ролі держави в керівництві господарством (етатизації). У Німеччині з'явилися настрої занепаду і безвиході. Лідер Національно-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП) Адольф Гітлер розвинув пропаганду доктрини націонал-соціалізму (нацизму), яка поділяла народи на повноцінні та неповноцінні, обіцяв звільнити Німеччину від міжнародних зобов'язань, обмежити вплив іноземного капіталу, піднести рівень життя широких верств. На виборах у липні 1932 р. НСДАП здобула 13,7 млн. голосів виборців і здобула більшість у рейхстазі. У січні 1933 р. А. Гітлер став канцлером і використав владу для встановлення нацистської диктатури. Різними способами, включаючи терор, він розправився з опозицією і створив однопартійну систему влади, що спиралася на сувору субординацію і підпорядкування лідеру (фюреру). Він прокламував гасло - "один народ, одна держава, один вождь". Після зміцнення особистої влади німецький фюрер розпочав швидке озброєння та підготовку завоювання "життєвого простору" для німців, створення III імперії (райху) німецької нації. Головними ворогами німців він оголосив комуністів, євреїв, циган, до яких застосував жорстокі репресії.

На середину 30-х років в Європі сформувалася група тоталітарних держав, які прагнули змінити існуючий уклад сил і розширити свої території. До них належали Німеччина, Італія, Угорщина, Болгарія. Гітлер перейшов до активної зовнішньої політики, початком якої стало приєднання Саарського басейну до Німеччини у 1935 р. Формально він оголошував, що йдеться про рівноправність німців, а насправді прагнув усунути впливи західних держав і поставити Європу під свій контроль. "Життєвий простір" він збирався здобути на Сході континенту, підкоривши і витіснивши за Урал слов'янські народи. Італія проводила агресивну політику в басейні Середземномор'я, зазіхаючи на Балкани. Восени 1936 р. Гітлер і Муссоліні підписали союзний договір, а з Японією - Антжомінтернівський пакт про поборювання комунізму.

Англійські та французькі політики легковажили воєнні приготування Німеччини та Італії. Англійські керівники, зокрема прем'єр Н. Чемберлен (1869-1940) проводив політику умиротворення, яка мала на меті за будь-яку ціну не допустити до війни у Європі, скерувати погляди Гітлера на Схід. У 1936-1939 pp. в Іспанії розгорілася громадянська війна, де проти фронту лівих сил виступили консервативні військові. Німеччина та Італія надали допомогу путчистам, очолюваним генералом Ф. Франко; ліві сили спиралися на підтримку лівих Європи й Америки, а також СРСР. Трагедію цієї