(1879-1926) вела драматичну боротьбу на три фронти: проти більшовиків, "білої"" армії ген. О. Денікіна і поляків. 1 вересня 1919 р. С Петлюра підписав перемир'я з поляками на Волині, яке передбачало співробітництво в боротьбі проти Червоної Армії.
25 червня 1919 р. Верховна Рада Паризької конференції ухвалила рішення передати Східну Галичину під тимчасове управління Польщі за умови надання їй автономії й проведення плебісциту. 21 листопада 1919 р. Верховна Рада затвердила Статут для Східної Галичини. Вона оголошувалася підмандатною територією Ліги Націй, а Польща отримувала мандат на управління нею впродовж 25 років за умови запровадження автономії з окремим сеймом, судівництвом, військом. 2 грудня Верховна Рада прийняла ще одне рішення, яке встановлювало кордон етнічного розмежування між поляками, українцями та білорусами. Він проходив по лінії Буг-Пінськ-Німан. Пізніше її назвали лінією Керзона (Д. Керзон, міністр закордонних справ Великобританії). Ухвала забороняла полякам творити адміністрацію на схід від цієї лінії. Польський уряд виступив з протестом, у засобах масової інформації розгорнулася кампанія засудження цього рішення. Польські керівники проігнорували його.
Восени 1919 р. бойові дії на сході завмерли. Ю. Пілсудський вичікував, чим завершиться боротьба більшовиків з Денікіним. Він відмовився розпочати спільний наступ з армією "білих", на якому наполягали лідери західних країн, і розраховував на знекровлення обох сторін, щоб потім реалізувати свою концепцію східної політики. У січні 1920 р. Польща взяла участь у конференції прибалтійських країн. Однак досягти угоди про зміцнення зв'язків і співробітництва не вдалося. У розпорядженні Ю. Пілсудського залишався єдиний можливий союзник - Директорія УНР, армія якої зазнала поразки від більшовиків. С Петлюра, перебуваючи у безвихідній ситуації на території Польщі, міг розраховувати тільки на польського союзника. З травня 1919 р. точилися таємні переговори з представниками УНР щодо умов польсько-українського союзу. Каменем спотикання були справи Східної Галичини і польської власності в Україні. Делегація УНР, очолювана А. Лівицьким, восени 1919 р. взяла участь у тривалих переговорах з польськими дипломатами у Варшаві. "Політичне та військове положення України тепер остільки трудне, - зазначав на нараді Української Дипломатичної Місії її керівник, - що підписання такої Декларації (з польським урядом - Л.З.) являється єдиним порятунком". Українська делегація погодилася з втратою Галичини і Західної Волині та забезпеченням польської власності в Україні. Після цього відкрився шлях до союзу двох далеко не рівноправних партнерів. Умови співпраці диктувала польська сторона. За її наполяганням до українського уряду були введені два міністри-поляки: Генрик Юзевський (міністр внутрішніх справ) і Станіслав Стемповський (рільництва). Поляки надали матеріальну допомогу урядові та армії УНР.
Переговори між представниками УНР і Польщі тривали до середини квітня 1920 р. Вони проходили в обстановці таємності, тому що Ю. Пілсудський не хотів наражатися на критику ендеків. Після тяжких переговорів, які відбувалися під тиском польської сторони (коли С Петлюра не погодився на польські умови, то його разом з міністрами заарештували й протримали 24 години), 22 квітня 1920 р. було підписано Договір між Польщею і Україною (договір Пілсудський-Петлюра). У ньому Польща визнавала Україну незалежною державою і зобов'язувалася надати уряду УНР матеріальну та військову допомогу. За Польщею залишалися Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя, Полісся. 24 квітня була підписана Військова конвенція, яка передбачала спільні дії армій Польщі та УНР проти більшовиків під загальним польським командуванням, надавала польській армії та адміністрації значні права розпоряджатися майном і матеріальними цінностями на території України. Польща зобов'язувалася забезпечити українських вояків необхідною зброєю і спорядженням і
