БУДОВА І ВЛАСТИВОСТІ НУКЛЕЇНОВИХ КИСЛОТ

Нуклеїнові кислоти

Нуклеїнові кислоти відіграють головну роль в передачі спадкових ознак (генетичній інформації) і управлінні процесом біосинтезу білка.

Історія їх вивчення починається з виділення швейцарським хіміком Ф. Мішером (1869) з ядер клітин лейкоцитів речовини кислотного характеру у вигляді комплексу із білками, названого їм нуклеїном (від лат. nucleus — ядро). Термін «нуклеїнові кислоти» запропонований А. Коселем в 1889 р. До кінця 19 століття нуклеїнові кислоти були отримані Р. Альтманом (1899) у вільному від білка стані з тваринних тканин і дріжджів, а в 1936 р. А.Н. Белозерським із співр. — з рослинного матеріалу.

Нуклеїнові кислоти є складними високомолекулярними сполуками з молекулярною масою яка змінюється в межах від 25 тис. до 120 млн., полімерні ланцюги яких побудовані з мономерних одиниць — нуклеотидів (у зв'язку з чим нуклеїнові кислоти називають полінуклеотидами).

Нуклеїнові кислоти діляться на рибонуклеїнові, що містять D-рибозу (РНК), і дезоксирибонуклеїнові, що містять 2-дезокси-D-рибозу (ДНК).

Особливо характерний для нуклеїнових кислот вміст Р (8—10%) і N (15—16%). Нуклеїнові кислоти також містять С, Н і О. Крім того, у складі ДНК відкритий кремній в кількості 0,26-0,31%, тому припускають, що він в нуклеїнових кислотах є ізоформним до фосфору і здатний включатися в полінуклеотидну послідовність.