Цигайська порода овець

1. Походження цигайських овець. Цигайські вівці належать до стародавньої культурної породи. Питання про походження цигайських овець свого часу різні дослідники освітлювали досить неоднаково. Наприклад, професор Н.П. Червінський просто казав, що "походження цигаїв" невідоме. Значно раніше перший дослідник цієї породи С.П. Щепкін [14] вказав на поширення серед дослідників думки про те, що цигайські вівці походять від черкеських овець, що їх виписав Петро І з Кавказу. Але сам автор вважає її помилковою, бо в такому разі цигайські вівці поширилися б далеко більше у східній, а не в західній частині Південного краю. На його думку походження цієї породи слід шукати за Дунаєм, відкіля у Бессарабію вона перейшла разом з болгарами-переселенцями.

Аналізуючи гіпотези С.П. Щепкіна і Н.Н. Дерягіна про походження цигайських овець, професор П.М. Кулешов довів безпідставність їхніх тверджень щодо походження породи шляхом метизації мериносів з волоськими та черкеськими вівцями. Посилаючись на те, що цигайські вівці з'явилися в Росії, Угорщині і Саксонії раніше від мериносів і це є свідченням самостійності цієї породи, він писав: "Дивна однорідність цигайської вовни, її звивистість, тонина, а також здатність цигайських овець до відгодівлі приводять нас до висновку, що і ця порода є уламком стародавньої породи". Свої висновки П.М. Кулешов обґрунтував історією вівчарства у стародавніх народів і стверджує, що цигайські вівці належать до старої культурної породи, котру вивели мешканці Малої Азії і Греції, а звідти вона розповсюдилася по Південній Європі.

Дослідник Л. Адамець припускає, що область розповсюдження цигайських овець (південна частина колишнього СРСР, Румунія, Семиграддя) вказує на місце їх походження, і в ніякому разі не на походження від мериносів. Він посилається на думку Келлера про те, що степова вівця є родоначальницею багатьох світлорогих і довговухих порід овець, таких як мериноси, цигаї, вівці цакель та інших. Р.Р. Правохенський вказував на походження цигайської породи із Малої Ази на підставі її назви, яка співзвучна з назвою народу “ціги” ', котрий проживав у тій місцевості.

Бом, Цех, Синицький та Гнєдіч [6] у свою чергу зазначали що в Бессарабії існує думка, ніби цигайських овець раніше завезено з Іспанії. Але самі ж вони вважають, що ця порода потрапила в Бессарабію ще за тих часів, коли мериносова вівця з південного берега Чорного моря (Колхіда) рухалася через Малу Азію та Грецію в Італію (тарентинська вівця). Проте, пишуть вони далі, можливо, що її перевезено було сюди й просто з південного берега Чорного моря. В. Гнєдіч схиляється до тієї думки, що цигайська вівця походить від метизації простих овець з мериносами, що зустрічається іноді в Таврійській губернії. Посилаючись на вчених, котрі на основі краніологічних досліджень різних порід Болгарії стверджують, що всі вівці на Балканах походять від цакелеподібних диких овець, що мають загального з муфлоном предка, який існував тут ще в XIV столітті, А.М. Жиряков [3] пише: "Отже — центром одомашнювання овець, а разом з цим і походження цигайських овець, на нашу думку, могла бути Південно-Східна Європа".

Відносно питання про походження цигайських овець академік М.Ф. Іванов писав: "На основі зовнішньої схожості і, особливо, схожості у будові і якості вовни, цигайських овець необхідно визнати дуже близькими до мериносів". Він вважав, що мериноси і цигайські вівці походять від загального кореня, тобто від тих тонко вовнових овець, котрих розводили на фригійських пасовищах у Малій Азії за 800 років до нашої ери. Усі думки про те, що південноросійські цигайські вівці є продуктом метизації мериносів з кавказькими та волоськими вівцями — пише він — цілком помилкові й базуються на непорозумінні та плутанині поняттів про цигайську вівцю".

Якщо про походження цигайських овець в науці існує декілька точок зору, то про їх ареал є достовірні дані. Цих овець розводили у багатьох країнах, які прилягали до Дунаю — Болгарії, Югославії, Румунії, Угорщині, — звідки вони різними шляхами потрапили до Бессарабії, де у просторих степах Буджаку зародився своєрідний природний розсадник овець цієї чудової породи. Болгарські переселенці розводили і широко використовували їх і завдяки цьому було покладено початок цигайському вівчарству, вважає Ф.В. Івлєв. Але масове розповсюдження цих овець відноситься до початку XIX століття, коли переселення болгар у Бесарабію посилилося під час російсько-турецької війни — 1806—1820 рр. З часом Бесарабія стає основним районом розведення цигайської породи в Росії. Звідси вона розповсюджується на північний схід південної Росії, де потім виникли розсадники цигайських овець при Катерино­славській, Харківській та Саратовській казенних фермах.

На південь України, у Бердянський повіт, цигайські вівці завезені болгарами у 1860 р. До Криму овець цієї породи завезли трансільванські вівчарі з Румунії і організували тут спілку трансільванських вівчарів, яка проіснувала до 1926 р.

Розведенням цигайських овець у той час займалися безсистемно, їх схрещували з мериносами і грубововновими вівцями і, як наслідок, за своїм складом вони були неоднорідні.

З 1932 р. державними директивними органами було заборонено схрещувати цигайських овець з іншими породами, і з 1934 р. цигайське вівчарство стало розвиватися як самостійний напрямок. В цей час створюються держплемрозсадники і племінні радгоспи цієї породи: у Донецькій області — Маріупольський держплемрозсадник і племрадгосп ім. Р. Люксембург; у Кримській області - Джанкойський держплемрозсадник і племрадгосп "Чорноморський".

За передвоєнний період племінне цигайське вівчарство набуло значного розвитку, але в період тимчасової німецької окупації майже всі племінні вівці були знищені, документи племінного обліку в більшості випадків також були втрачені. Відродження розпочалося на базі поголів'я, яке повернули в племінні господарства з Саратовської області. Низька продуктивність, строкатість поголів'я за вовновими ознаками та наявність ознак схрещування з іншими породами спонукало до відновлення племінної бази цигайського вівчарства в Україні на основі створення нових типів та високопродуктивних за­водських стад.