Грушевський М. Історія України-Руси. — К.. 1995. — Кн. VIII. — С. 92. " Цит. за: Феномен Петра Могили. — К.. 1996. — С. 34—35.

Києво-Могшіянська колегія часів П. Могши. Реконструкція В. Січинського за гравюрою /. Щирського. 1698 р.

та й Могила не прагнув до цього. Головним завданням стало формулювання фундаментальних догматів і впорядкування служби в такий спосіб, щоб обрядовість була логічна й однотипна. Цим цілям і служила копітка й напружена праця, що завершилася виданням «Краткого ка-техізиса» (1645 p.), «Великого требника» (1646 р.) та інших церковних книг.

Опрацьовуючи православну догматику та обрядовість, Могила і його співробітники широко використали досягнення католицької церкви, західних теологів. Використання католицьких джерел при підготовці «Требника» і «Катехізиса» не порушувало цілісності задуму — створити обґрунтований варіант євро-пейськи орієнтованого східного християнства.

З упорядуванням справ віросповідних, служби, адміністративного життя, налагодженням церковного господарства, митрополія Київська, Галицька і всієї Русі стає фактично найбільш авторитетною серед православних церков. Стараннями Могили розпочалось будівництво у Києві, місту поверталася слава національного центру.

Петро Могила підтримував союзницькі стосунки з протестантами.

Він сам вінчав Марію Могилянку з лідером литовських протестантів Радзивіллом і надрукував частину своєї промови при вінчанні. В книгах Могили прочитується лояльне ставлення до євреїв та старозаповітного іудаїзму. Продовжуючи полеміку з уніатами і католиками, він надав їй стриманого тону дискусії.

Задуми митрополита, проте, були набагато ширшими. Для нього і невеликого кола втаємничених (до якого входив із світських чернігівський воєвода Адам Кисіль) йшлося не лише про вплив і незалежність української церкви, можливе об'єднання з уніатами, а й про широкий евку-менічний рух. У плані об'єднання християнських церков Київська митрополія стала ключовою точкою в християнському світі.

1928 р. опубліковано знайдені в архіві Конгрегації пропаганди віри документи, що кинули світло на далекосяжні наміри митрополита Могили. Йдеться про його листування з папою 1644—1645 pp. Петро Могила був готовий піти на широкий компроміс із західною церквою. Погоджуючись визнати примат папи римського, Могила наполягав, проте, на збереженні, можна сказати, конфедеративного принципу об'єднання церков, прийнятого в східному християнстві. Згідно з проектами митрополита, українська церква в разі об'єднання незалежно від папи обирала б свого владику, який тільки для інформації надсилав би йому сповіщення та свій символ віри. Могила вказував на можливість розв'язання віросповідних труднощів і наполягав на тому, щоб було збережено обрядову специфіку церков. Пропозиція Могили не була прийнята Римом, який мислив об'єднання з ук-

раїнською церквою тільки як капітуляцію в дусі Флорентійської унії.

Через кілька років Вестфальський мир закінчив низку релігійних війн у Європі і підвів риску під амбіціями Ватикану. В тому ж 1648 р. вибухнуло козацько-селянське повстання під проводом Богдана Хмельницького, і в полум'ї української Жакерії згоріли всі ліберально-компромісні плани й проекти.

Якби вік Петра Могили не був таким коротким, якби років на двадцять раніше визначилось співвідношення сил у Європі, хід історії міг би бути іншим. Адже за об'єднання з Римом на конфедеративних засадах церкви України, цілком очевидно, патріархії на чолі з Петром Могилою, стояли і ті соціальні сили, що прагнули перетворити Річ Посполиту Обох Народів, як вона офіційно називалась, на Річ Посполиту Трьох Народів.

Збіг кількох перспективних ліній розвитку в одній точці є рідкісною можливістю, і така можливість у нас не здійснилася.

У заповіті, написаному з такою ж твердістю, з якою прожите було недовге життя митрополита, Петро Могила на першому місці ставить головний свій доробок — колегію, чи академію, створену через об'єднання братської та лаврської шкіл 1631 — 1632 років. Нечуваним був той факт, що засадовим стосовно системи викладання в цій православній школі був передовий досвід єзуїтських колегій. Не здійснились глобальні заміри київського митрополита, натомість пережило лихоліття й справило вирішальний вплив на духовну історію України його улюблене діти ще.

Після смерті Петра Могили митрополичий престол тривалий час очолювали його послідовники. В період Хмельниччини це був Сильвестр Ко-сов, вихованець Замойської академії, префект київської школи. Не випадково він відмовився присягати російському царю після підписання Переяславської угоди. До 1686 р. київські ієрархи утримували незалежність митрополичого престолу, і тільки митрополит Гедеон Четвер-тенський визнав за московським патріархом титул церковного глави Київського і всея Русі.

Про культурну політику в роки однієї з найбільш кривавих і затяжних європейських релігійних війн, якою була національно-визвольна війна і так звана Руїна, важко говорити — війна завжди є війна. Вона приносила і явища нечуваного духовного піднесення, і духовне та матеріальне спустошення. Супутником війни завжди буває фанатизм, і фун-даменталістські умонастрої одержали, зрозуміло, додаткові імпульси, тим більше, що вони були пов'язані з проросійською орієнтацією. Історія перебрала за цей короткий час всі варіанти — і Андрусівський мир із спробою польсько-литовсько-«ру-ського» триєдинства, і проосманську орієнтацію Дорошенка, і промос-ковську орієнтацію, яка з епізоду дипломатії Хмельницького перетворилася на найбільш стабільний політичний вихід. Ідейним натхненником Андрусівського миру був європейськи освічений шляхтич, протестант, який прийняв православ'я, письменник Юрій Немирич (1612—1659 pp.), учасник нещасливих походів гетьмана Виговського. В його праці, мабуть, найвірніше вгадано трагічну перспективу України.