Жолтовський П.М. Художнє життя на Україні в XVI— XVIII ст. — К.( 1983. — С. 89.

унормована мова є неминуче і тільки мова сакральна, церковнослов'янська. Не випадково Вишенський підкреслює, що сила його у простоті та «нашій словенській мові»: за Ви-шенським, лжа і не може бути сказана словенською мовою. Норма можлива лише як сакральний текст. Але ця позиція не взяла гору.

Залишаючись центром усієї культури, релігійне життя не зупиняє її десакралізації, посилення світського характеру й орієнтованості на людський світ. Нормальним, унормованим і високим може бути культурне (в тому числі мовне) явище й тоді, коли воно живе поза сферою священного. Диглосія розвалюється. Розвиток іде в напрямі двомовності і багатомовності, визнання рівноправності сакральної і різних несакральних мов.

Звідси і паралельне використання мов у одному й тому ж тексті, як, наприклад, у Транквіліона Ставро-вецького:

Прето, що ся кому бачить,

Вольно, яко собі рачить.

Убі дівінум іллюмшаціо,

Ібі тацет поетарум шкондаціо.

Це нагадує жартівливий варіант народної пісні «І шумить, і гуде, дрібен дощик іде», яку спудеї співали так:

Et sonat, et tonat, pluvium que coelum dat, А хто ж мене, молодую, meum domum reducat?

Обізвався козак

на солодкім меду:

— Гуляй, гуляй, теа сага,

я додому проведу.

Київський митрополит Сильвестр Косов писав: «бог дасть грека будет ad chorum, а латинь ad forum» (тобто грецька мова для церкви, латинська — для культури світської). Поль-ськомовні вірші Лазаря Барановича (наведені в перекладі В. Крекотня) були шляхетним викликом Польщі:

Не усякому поляку Будуть вірші ці до смаку.

0 коли б ти, ляше, вірші

В руській мові склав не гірші! Звір се дикий для русина — Що польщизна, що латина. Звір той гострі мас роги. Тож, поляче, не будь строгий. Почитай, як я утямив,

1 оддай нам тим же самим.

Я б радів лиш, ляше-брате, Коли б руську вмів ти знати. Щоб вернулися часи ті, Як ходили турка бити, І святий гнів на турчина Єднав ляха і русина. Схаменись, вернись до згоди, Загаси пожар незгоди!

Переживши архаїчну диглосію, мовна свідомість українців вводить у ранг культурних, унормованих мов все, пов'язане з книжністю. Тільки на Низу діє обов'язковість (норма) вживання української мови. Природно, що саме протестанти намагаються ввести українську розмовну мову в книжний обіг. Оскільки ж роль головного противника папізму і лідера міської громади відігравала в Україні православна церква, розмовна, народна мова не стала символом боротьби проти католицизму. Утвердженню національної релігії й національної культури служить всяке слово, і сакральне, і несакральне.

Як і культура контрреформації, староукраїнська культура головним чином орієнтована на слово.

Один із перших гомілетів — теоретиків казання — Іоаникій Галятов-

ський (пом. у 1688 р.), в 1657—1669 pp. ректор Києво-Могилянської академії, а потім архімандрит Єлецького монастиря в Чернігові. Обґрунтовуючи нову культурну стилістику в дусі західноєвропейської естетики, Галя-товський зазначає чотири можливих значення, чи смисли сакрального тексту: «літеральний, моральний, алегоричний, анагогічний. Літеральний сенс належить до гісторії самой, моральний належить до обичаіов добрих, коториі повинна душа наша заховати... алегоричний належить до церкви воюючей, которая на землі знайдується, анагогічний зась сенс належить до церкви тріумфуючей, которая знайдується в небі»*.

Відмінність від старої, традиційної художньої доктрини тут у напрямі руху через мистецтво. Для класичної східнохристиянської доктрини мистецтво і вся культура є уподібненням передіснуючим схемам; згори вниз, через канони зображення від світу небесних прообразів до земної реальності, іде і майстер, і споживач твору. Мова, задана сукупністю канонів, сакралізована і перекладу не підлягає. З позицій же барочного стилю шлях йде від словесного, образного ряду буквального («літерального») значення через повчально-моралізаторські смисли до вищої алегорії сакрального рівня і «анаго-гії» — проникнення в небесну, духовну суть земного буття. Читач, глядач, слухач виходять із слова, що має буквальний смисл. Більш глибокий смисл — повчання, мораль, що за цим словом криються. Але й це ще не все. Життєва мораль є лише натяком, щаблем осягнення смислу цілого як певної мудрої алегорії. І тоді, коли алегорія зрозуміла, людина наближається до розмови з Богом.

Від усвідомлення обмеженості буквального смислу слів, ставлення до мовних засобів як усього лише мовних засобів, що дозволяють увійти в світ прихованих смислів, — виникає потреба в складних символічних конструкціях алегоричного характеру, свобода у виборі символіки. Культура XVI—XVIII ст. орієнтована на символічні структури, геральдику, алегорії, подвійний і потрійний сенс. Іконостас повторює книжну заставку — форту, на якій символи-алегорії зображують усе, що має бути змістом книги. Бурхлива символічна орнаментація його поверхні створює ту ж атмосферу напруженого піднесення, що й вся барочна архітектура.

Література тієї доби вірить, що віршованим алегоричним словом можна виразити всі смисли реальності.

В польській поезії розвивається система, де довжина строфи продовжується до 11 і 13 стоп. Ця непомірно довга строфа, закінчена римою, дозволяє оформити у віршованому розмірі текст на будь-яку тему. Створюється враження, ніби віршем можна сказати все, що завгодно.

Що тільки не роблять із словом у поетичній майстерні українські майстри під цими впливами! Віршотворці вправи Івана Величковського, його акростихи, «раки», «єдино-гласні», «єдино-падежні» тощо вірші нагадують поетичну лабораторію Ве-леміра Хлєбнікова. Але «єдйноглас-ний вірш» («слово плотоносно, много плодоносно») не претендує розбудити якісь приховані почуття: своїми алітераціями та асонансами поети тієї школи прагнуть раціоналізувати словесну творчість, створити певну символіку, яка потребує розшифрування задуму. Довжелезні

' Цит. за:

Жолтовський П.М. Художнє життя на Україні в XVI—XVIII ст. —

С. 19.

віршовані тексти мають бути об'єднані чимось понад текстом, як і взагалі в барочній конструкції для досягнення багатоголосся.

Часто зазиачуваною особливістю бароко є надзвичайний драматизм композицій, що виникає з поєднання в одному цілому різноманітних і навіть протилежних художніх явищ. Можна сказати, що Україні властива особлива строкатість культурного життя, поєднання якого в цілісність якраз і здійснювалось у староукраїнську добу. Звідси й випливає та напруженість, для якої така властива барочній культурі узагальненість, дещо моралізаторська, оперта на слові й раціональності. Ці риси можна зазначити і у культурної еліти, і в народній творчості.