Цит. за: Яковенко Н.М. Українська шляхта. — K.. 1993. — С. 80.

збереглася. Про інші першодруки вірогідних відомостей немає.

Книги друкувались невеликим накладом, у 300—400 примірників. Друкувались переважно книги релігійного змісту. В широкому вжитку були рукописні переклади і переспіви — численні повісті про Олександра Македонського та Трою, рицарські романи про Трістана і Бово, Петра Золоті Ключі, Оттона, Аттілу, віршований переказ поеми Торквато Тассо «Звільнений Єрусалим».

Розвиток книгодрукування спричинився до величезних культурних зрушень, що в Україні насамперед пов'язане з недовгою, але надзвичайно плідною діяльністю Острозької академії.

Організація академії була заслугою однієї з найзначніших постатей в староукраїнській культурі — князя Острозького. Константин-Василь Константинович князь Острозький (1526—1608 pp.) був середнім сином відомого військового діяча Великого князівства Литовського князя Константина, який після смерті Стефана Баторія, на думку сучасників, мав найбільше шансів стати королем, якби не був «вождем схизматиків». Визнаним вождем українців і всіх православних у Речі Посполитій був і Константин-Василь. Присвячуючи йому свій трактат, відомий єзуїтський діяч Петро Скарга звертався до нього як до «першого в тім грецькім законі і народженням з великих предків, і великою заможністю від пана Бога»'. Князь Острозький увійшов в історію у зв'язку з ще однією подією: саме проти нього було спрямоване перше козацьке повстання під проводом Криштофа Ко-синського. Ніхто не надав тоді великого значення місцевому заколоту, а

 

між тим це був перший ледь чутний поштовх великого «землетрусу» XVII століття.

Заснована 1576 р. в Острозі академія стала, по суті, першим українським навчальним закладом європейського типу. Історичне значення Острозької академії насамперед полягало в тому, що вона утвердила зразок української православної школи як «тримовного ліцею», чи «тримовної гімназії». її називали ще «грецьким колегіумом», але це був колегіум слов'яно-греко-латинський. Православна освіта орієнтувалася на вищі зразки, здобуті в річищі «латинської» вченості, що було виявом західної орієнтації, незвичайної для східного християнства.

Далі, саме Острозькій академії довелося розпочати ту видавничу роботу, яка породила наукове вивчення біблійних текстів. Перехід на книгодрукування вимагав критичного перегляду рукописних варіантів книг. Списки, в тому числі сакральних книг, істотно різнилися, і потрібне було ставлення до них як до людських рукотворних писань, продуктів культури. Так було розпочато вивчення Біблії як тексту, і першим результатом стала\'«Острозька біблія», видана 1581 року. Це — видатна дата в історії української культури.

Острозька академія проіснувала 60 років і розпалася незабаром після смерті її організатора і покровителя.

Вже в перші десятиліття братського руху виявляються різного характеру культурні орієнтації: «західницька», що намагається спрямувати освіту на «латинські» зразки, і «слов'яно-грецька», що в боротьбі проти католицизму орієнтується на візантійське православ'я.

Заставки з книги «Василій Великий» Острог. 1594 р.

Дві культурно-політичні орієнтації

Реформування церкви, на той період абсолютно необхідне, могло йти різними шляхами: або при оперті на низовий братський рух, або «згори», шляхом перебудови церковної адміністрації та політики. Оскільки низові братські організації одержали великі права і практично ставили під контроль всю діяльність православної ієрархії, конфлікт став неминучим. Антіохійський патріарх Іоаким, а за ним і Константинопольський Вселенський патріарх Ієремія, перший в історії патріарх, який відвідав Русь, рішуче підтримали ревний православний простолюд і різко засудили єпископів, особливо Львівського. Відповіддю вищого кліру було прийняття пропозицій католиків про унію західної та східної церков. Собор у Бресті 1596 р. затвердив акт про унію.

Ідея унії була на Україні-Русі не нова, і коли перед лицем турецької загрози Константинополю таке об'єднання церков було здійснене («Флорентійська унія»), воно сприйнялося в Україні з млявою нехіттю,

 

але принаймні не так вороже, як у Москві. А в кінці XVI ст., в епоху, яка в історії України пов'язана з іменем Константина-Василя князя Острозького, для верхівки суспільства не було сумніву в тому, що якась угода з західною церквою неминуча. Це випливало вже з тих культурних орієнтацій, що їх приймало нове українське шкільництво. Освіта, яку одержував молодий шляхтич чи міщанин, повинна була відкривати йому якісь можливості в суспільстві Речі Посполитої. Тому латинська мова і західна організація школи з'являються в різних українських навчальних закладах — від протестантських до православних.

Від католицької культури Україну-Русь відділяли відмінності в церковних обрядах та догматиці (спосіб хреститися, служби і свята, сакральний одяг ієреїв, мова служби, догмати, насамперед догмат про походження Святого Духа від Отця чи, як у католиків, також від Сина, католицький догмат про чистилище і т. д.). Громом з ясного неба для простих віруючих було впровадження папою Григорієм XIII нового календаря з 1.VIII. 1582 р. Це було пов'язане з перенесенням дат календарних церковних свят і викликало шалений опір у православних. Для напівязич-ницького світосприймання зміна традиційних днів свят, в яких злилися християнська сакралізація часу з давнім язичницьким осмисленням часового круговороту, вносила хаос в звичні ритми і була майже перемогою сил темряви.

Проте самі по собі ритуали не становили непереборної перешкоди для унії. В католицькому середовищі, щоправда, дискутувалось питання, чи є «схизматики» християнами і чи не треба їм після прийняття унії наново хреститися. Перемогла, проте, поміркована точка зору, згідно з якою догматичні й обрядові розбіжності не настільки великі, щоб вважати православних іновірцями. Варто згадати, що така ж проблема виникла і після об'єднання української та російської церков: для частини ортодоксальних церковників (вже після реформ Никона!) українці були нехристями, бо обряди, включаючи хрещення, відрізнялися від російських (українців називали обливаниями тому, що дитину під час хрещення не обов'язково було опускати в купіль, досить облити її водою).

Справа навіть не в тому, наскільки великі обрядово-догматичні відмінності між церквами. В Україні обрядовому боку віри не надавалося такого значення, як в Росії. До XVI ст. в Україні хрестилися так само, як і в Росії, двома перстами, але виправлення книг і ритуалів пройшли майже безболісно, натомість у Росії це була надзвичайно драматична історія. Ставлення до кожної букви обрядового тексту яскраво виражене в словах одного з московських захисників віри: «Нам всем, православным христианам, подобает умирати за един аз, его же окаянный враг выбросил из Символа там, иде же глаголется о Сыне Божий Иисусе Христе: «Рожденна, а не сотворенна»; велика зело сила в сем аз сокровенна»'. Сказати, що пересічний український православний віруючий готовий був умирати за кожен аз, не можна. Під час подорожі антіохійського патріарха Макарія через Україну в Росію в часи Хмельниччини його син Павло Алеппський зазначав у своїх записах неймовірну здатність росіян стояти годинами службу, зосередженість на ритуаль

• Цит. за: Соловьев СМ. Сочинения. — М.₍1981, —Кн. VI.—

С. 35.

ному боці релігії (до речі, Макарій вперше відслужив у Москві службу, підчас якої хрестилися троєперстям). В Україні ставлення до обряду відображало більш загальну культурно-політичну проблему — ставлення до перспектив національного розвитку.

Ініціатори унії взяли курс на західноєвропейську загальну орієнтацію, пожертвувавши культурними реформами для зміцнення організаційних зв'язків із західною церквою; було збережено і старий юліанський календар, і церковнослов'янську мову служби. Орієнтація на Захід виявилась досить консервативною орієнтацією на контрреформацію. Реформа і реорганізація церкви провадились надалі в тому ж напрямі, що й очищення, і перебудова церкви в католицькому світі. Польські власті підтримали уніатів і визнали тільки уніатську ієрархію.

Наступні чверть століття, коли Константинопольська патріархія чітко не виражала свого ставлення до унії, а братства і непокірні православні ієреї не підкорялися митрополиту, надзвичайно розповсюдилася література, яку називають полемічною. Полемісти не були дискутантами в звичному для нас розумінні; крім догматичної та політичної дискусії, література цього роду містила — чи не переважно — вираз почутгів обурення і неприйняття противника, що набували іноді яскравої літературної форми. Зви-нувачення-інвективи мали спонукальні, силові функції, що їх можна порівняти з функціями словесної магії. Прокльони, якими сторони осипали одна одну, слід сприймати радше як заклинання — анафеми завжди мали сенс не тільки слова, а й дії.

Серед полемічної літератури виділяються книги-послання Івана Вище не ького (близько 1550 р. — після 1621 p.), захисника братської православної ідеології. В цих надзвичайно яскравих і пристрасних творах найбільш повний вираз знаходить той образ мислення, який сьогодні має назву фундаментализму.

Характер діяльності Вишенського можна окреслити як пророцтво. Чернець, родом із досить значного на той час галицького міста Судова Вишня, — невідомо, чи з міщан, чи з шляхти, найімовірніше самоук, — він обирає незвичний спосіб поведінки: живе майже все життя в Греції в монастирі на горі Афон і шле послання-інвективи у далекі підкарпатські долини. На запрошення однодумців-братчиків взяти участь у практичній

Церква св. Духа, с. Потелич, південно-західна Волинь. 1502 р.

 

 

роботі Іван відповідає з погордою — знає Бог, коли йому спуститися в грішний світ. Послання для нього — політ його дум до людей, «мислене видовище», він іноді розписує маршрут своїм листам. Разом з ними вій немовби здійснює містичний політ думки по далекій вітчизні. Іван тримається з людьми як пророк — посередник між Богом і людьми, слово якого мас спопелити антихристове сім'я. На горі Афонській, близько неба, чернець Іван, «райська людина», безпосередньо спілкується з Богом. Але в своїх посланнях він описує діалог з дияволом! Це природно, бо свій голос пророк ототожнює з голосом Божим, якому він слугує лише знаряддям.

Тому така сила криється в його напучуваннях-закляттях, повних владної зневаги до слуг Божих: «На трапезі без молитов (по-свинському) їсти не починайте, як оце нині ос-котілі їсте». «О країно грішна, люди лютії, повні гріхів, плем'я лихеє, синове беззаконнії! Залишили Господа і розгнівили святий Ізраїль, поверніться назад!»' Це «назад» — не випадковість, бо Вишенський вбачає порятунок у поверненні до «простака», до ранньохристиянських ідеалів: «...ви ж нині увіч постраждали, коли спокусилися на латинську й мирську мудрість... Чи не ліпше тобі вивчити Часословець, Псалтир, Октоїх, Апостол і Євангеліє з іншими церковними книгами й бути простим боговгодииком і вічне життя дістати, аніж осягнути Арістотеля і Платона і, називаючись у цьому житті мудрим філософом, зійти в геєнну?»" Герой Вишенського — простак, простий чоловік за соціальним станом і невчений вірний, мудрий своєю глупотою. Еразму Роттер-дамському з його «Похвалою глу-поті», де безглуздість-глупота світу трагічно смішна, протистоїть захист ірраціональної глупоти-мудрості.

Соціальна природа симпатій Івана Вишенського — поза всяким сумнівом. «Як же ви духовними, та не тільки духовними, але й вірними зватися можете, — звертається він до ієреїв-уніатів, — коли брата свого, з одної купелі хрещення — вірою і від однієї матері, — який народився з тієї ж таки, що й ви, благодаті, робите гіршим за себе, принижуєте і ставите його за ніщо, хлопом на огуду прози-ва юч и, кожу м' я кою, сідельн и ком, шевцем? Добре, хай буде хлоп, кожум'як, сідельник та швець, але згадайте, що він брат ваш, рівний з вами в усьому»"*.

Захист загальної рівності не має нічого спільного з гуманізмом у тому розумінні, яке характеризує тодішня «латинська» культура. Іван Вишенський виходить із глибокої грішності брудного і мерзенного людського єства і джерело всіх зваб вбачає в самовпевненості й гордині людини. Звідси і тон нещадних ви-

Фрагмепт настінного розпису в церкві св. Духа в с. Потелич. Прицвяхування до хреста