Національно-культурна своєрідність фразеологічного складу мови

Фразеологія будь-якої мови є відображенням здобутків культури, звичаїв, прагнень і сподівань народу, одним із найважливіших джерел для дослідження його історії та словесних естетичних цінностей.

Пам'ять народу до сьогодні зберегла чудові перлини народної мудрості, які дійшли до нас з глибини віків і служать людству і далі. Загальновизнано: культурно-національна своєрідність фразеологізмів співвідноситься з певними образами, асоціюється з матеріальною культурою або історичними подіями.

Мова зберігає і передає з покоління в покоління лише ті фразеологізми, що прямо або опосередковано співвідносяться з еталонами, стереотипами й міфологемами національної культури – як матеріальної, так і духовної: виступаючи в ролі експонентів культурних знаків, фразеологізми не лише зберігають пам’ять про образну мотивованість значення, а й культурні конотації світорозуміння носіїв мови. Без досліджень культурологічного компонента фразеологічного складу мови неможливо створити повне уявлення про культурно-національний менталітет.

Влучність характеристики, сконденсованість думки, відчутна оцінна функція і національна своєрідність пояснюється почасти самою природою фразеологізмів як специфічних мовних одиниць. Усі фраземи сучасної української літературної мови у минулому були вільними словосполученнями. Унаслідок поступової втрати прямого значення, переосмислення, тобто багатовікової практики народу, вільне словосполучення перетворилося у фразеологізм з властивою йому цілісною структурою. Звичайно, цей процес був довготривалим. Щоб той чи інший вираз фразеологізувався, потрібен певний час, упродовж якого поволі послаблюється лексичне значення слів-компонентів, вираз набуває іншого сенсу, відбувається тривале шліфування, обробка цього вислову у процесі мовлення десятків, а то й сотень поколінь людей.

Культурний компонент мови на рівні фразеології певною мірою фіксує культурну спадщину народу – носія мови, оскільки фразеологічний фонд містить у своїй семантиці національно-культурний компонент.

Країнознавча цінність фразеологізмів як мовних знаків культури складається з кількох чинників, які відбивають національну культуру різними способами, а саме:

1) комплексно, усіма своїми ідіоматичними значеннями, деякі з них називають явище минулого й сучасного, котрих немає в зарубіжних національних культурах;

2) складовими одиницями; деякі з таких слів належать до безеквівалентної лексики;

3) своїми прототипами, оскільки відтворюють звичаї, традиції, деталі побуту й культури, історичні події та інші явища, притаманні національній культурі [41, с. 104].

Йдеться не просто про культуру, а про характерні мовні засоби, котрі цю культуру відтворюють. Так формується культурна пам’ять носіїв мови і розширюється світогляд при вивченні чужої мови.

Опанування іноземної мови на початковому етапі вимагає якнайповніше використовувати ті фразеологічні еквіваленти, які є подібними і в етнокультурному розумінні, і в структурно-типологічному плані. При вивченні мови представниками інших культур вона засвоюється не лише як новий надзасіб вираження думок, а й виступає джерелом відомостей про національну культуру народу – її носія.

Так, у фразеологічному фонді побутового походження, наприклад, зустрічаються найменування традиційного українського побуту, антропоніми, зооніми, фітоніми, історичні назви, символіка кольору та деяких понять, деталі й продукти традиційного харчування тощо. Подекуди прототипи фразеологізмів засвідчують зовнішній вигляд людини, її одяг, взуття, подробиці повсякденного побуту, народні прикмети, звичаї, традиції тощо.

Зіставляючи за значенням українську фразеологію з мовними відповідниками різних культур, слід звертати увагу на спільне й відмінне в образності фразеологічних одиниць, в основі чого лежить національна своєрідність, так званий національно-культурний компонент (НКК). Сам об’єктивний факт існування етнокультурних фразеологічних паралелей, котрі можуть охоплювати не лише в тій чи іншій мірі споріднені і в культурному відношенні постійно контактуючі мови, а й мови неспоріднені, що не мали в минулому тісних етнокультурних контактів, свідчить про спільність законів мислення різних народів. Наявність таких паралелей наочно підтверджує присутність певної тенденції й тісного взаємозв’язку й взаємозумовленості розвитку мови та культури кожного народу; самобутні в національному відношенні фразеологічні звороти – результат мовного відображення специфіки тієї чи іншої культури.

Досить простежити це на паралелях, об’єднаних спільною ознакою. Відповідник ФО народитися в сорочці перекладається з англійської народитися з срібною ложкою в роті. Фразеологізм про схожість як дві краплі води має англійський синонімічний відповідник ‘як дві горошини’, німецький еквівалент – ‘як двоє яєць’. Так, уживані імена у фраземах стають індивідуально значущими, стають репрезентантами його смислу. В цьому випадку лінгвокраїнознавча семантизація власного імені має складатися з подання як групової, так і індивідуальної інформації.

Перлини народної мудрості, пов’язані з національною психологією, містять знання з історії, географії та інших наук країни носіїв мови. Деякі з фразеологізмів, що мають аналоги в плані відтворення в інших мовах, проте за своєю образністю вони є унікальними. У них імплікована психологія народу, його традиції, побут, культура, ставлення до довкілля.

Вивчення мови і культури виступає предметом дослідження багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених. У сучасній лінгвістиці бінарна проблема перетворюється на тернарну «мова-культура-суспільство». Відтак набуває важливості завдання розкриття національно–культурної специфіки багатьох мовних явищ. Новітні дослідження зі згаданого аспекту здійснюються, за словами В. А. Маслової, «на базі багатьох даних і стосуються таких питань, як лінгвістичні і соціокультурні відмінності, соціально-етичні норми, на яких ґрунтується комунікація, взаємодія мови і культури у процесі історичного розвитку» [102, с. 56].

У дослідницькій галузі загальновизнаним є той факт, що фразеологічний склад виступає мовним засобом, котрий утілює культурні концепти, оскільки в образній основі фразеологічного значення відображається менталітет народу.

Поняття національної лінгвокультури містить широке коло мовних явищ, пов’язаних з ідеєю про внутрішню форму мови і віддзеркалення в ній духу народу. Цей факт відображений у загальновідомому твердженні В. фон Гумбольдта, що «мова народу – це його дух. Найбільш яскраво національно-культурну самобутність репрезентує фразеологічний склад мови. Національно-культурна семантика виявляється насамперед у тих одиницях мови, що безпосередньо і прямо відображають позамовну дійсність, називають предмети і явищат довкілля. До таких одиниць мови і належать фразеологізми» [93, с.16].

Фразеологізми з яскраво вираженою національно-культурною семантикою є невід’ємною частиною і одним із засобів формування мовної картини світу, яка формується засобами природної мови, тобто певного типу семіотичних систем; це сукупність уявлень народу про дійсність на певному етапі розвитку народу, зафіксованих у мовних одиницях. У фразеології національно-культурні особливості дійсності виявляються досить виразно. Загальновідомим є той факт, що фразеологічний корпус мови виступає носієм і джерелом культурно-національної інформації. Саме у фразеологічному фонді національно-культурна семантика набуває яскравого і безпосереднього вияву. Це пояснюється тим, що фразеологізми роздільно оформлені мовні одиниці, компоненти яких характеризуються повним чи частковим семантичним перетворенням. Нова семантична структура, котра виникає внаслідок цього, більшою мірою залежить від екстралінгвістичних факторів, ніж семантика окремого слова, що багато в чому визначає специфіку фразеологічних одиниць, котра найбільш повно відображає самобутність побуту певного народу. Як вважає О. П. Левченко, етнолінгвістичні та лінгвокультурологічні напрямки досліджень репрезентують засоби і способи проникнення «мови культури» у фразеологічні знаки природної мови і форми презентації ними культурно-значущої інформації. Наявність культурно-мовних універсалій, однією з яких є національно-культурний компонент (НКК), зумовлено універсальним характером людського мислення, загальним поступовим розвитком людської культури і цивілізації, спільністю буття та пізнання, і, відповідно, їх універсальними законами та категоріями. Культурно-мовна специфіка виявляється як результат дії мовного кодування при описі фактів дійсності, які відображають особливості побутових і пізнавальних моделей, акцептованих мовною спільнотою [93, с. 26]. Становлення і розвиток у сучасній лінгвістиці таких напрямів, як філософія, лінгвокультурологія, антрополінгвістика, когнітивна лінгвістика сформували передумови для вивчення фактів мови і мислення в їх зв’язку з духовними національними цінностями народу.

Як зазначав В. фон Гумбольдт, «мова концентрує в собі безкінечну і невичерпну цілість духовних устремлінь того чи іншого етносу. Вона є його творчим продуктом, який, з одного боку, виступає онтологічно-комунікативним відображенням особистісного стрижня буття» [52, с. 551], а з іншого – «генеральною лінією розвитку колективної свідомості через протиставлення світу внутрішнього світові зовнішньому, суб'єктивного об'єктивному, духовного фізичному, нематеріального матеріальному» [130, с. 90]. Різноманіття людських мов свідчить про багатство реального та пізнавального світів. Якщо виходити з постулату В. фон Гумбольдта про те, що «людина думає, почуває й живе тільки в мові» [52, с. 478], то в словах і ширше в мовній системі А. Вежбицька вбачає «наслідки великої праці людського духу, тим самим національну мову сприймаємо як колективний витвір духовної енергії народу. З іншого боку, мовний феномен виступає індикатором життя та інтелектуальної орієнтації людини в предметному світі, на що вказував ще Е. Сепір [126, с. 71]. Тобто «сама мова окреслює своєму носієві напрями світосприйняття, про це свідчить хоч би традиційне її вживання через фольклорні тексти замовлянь, вірувань, оповідей, міфів тощо» [52, с. 48].

Звідси випливає, що національно-культурну семантику знаходимо переважно у словах, фраземах, які виникли на національному ґрунті протягом багатовікової мовної діяльності народу. Інакше кажучи, описи співвідношення мови і культури повинні бути спрямовані на виявлення репертуару тих одиниць мови, що стосуються власне національних фактів матеріальної, соціальної чи духовної культури як прототипів цих одиниць безвідносно до співвідношення їх власне значень з концептами загальнолюдської чи національної культури, оскільки культура і мова існують у діалозі між собою, при цьому культура – це історична пам'ять народу, а мова завдяки кумулятивній функції зберігає її, забезпечує так званий «діалог» поколінь. Відтак культура мова і суспільство нерозривно пов’язані [126]. Культурою зумовлена форма літературної мови, її зв'язок з народнорозмовною мовою. На думку Е. Сепіра, безсумнівним є вплив культури на своєрідність лексико-фразеологічних засобів мови, на особливості її нормативно-стилістичної системи та мовленнєвий етикет [126].

Як відомо, корені проблеми взаємодії мови й культури сягають далекої давнини. Одним із перших, хто поставив питання про зв'язок мови та культури, був В. фон Гумбольдт, який стверджував, що мова є «надбудовою нашої культури» [52, с. 43]. Видатний лінгвіст писав: «Мова, незважаючи на всі зовнішні впливи, зберігає свою індивідуальність, притаманну її характеру. В ній ми завжди знаходимо «сплав власне мовних рис з тим, що мова перейняла від характеру нації. Мова може бути створена тільки нацією, якій вона належить» [52, с. 372]. На думку дослідника: «Мова народу є його дух, а дух народу є його мова, і важко уявити собі щось більш тотожне» [52, с. 68].

Фразеологічна номінація істотно відрізняється від лексичної, оскільки вона належить до підтипу специфічної непрямої номінації і ускладнена конотативним значенням. Лінгвісти дотримуються думки про те, що в основі фраземи лежать асоціативні трансфери, адже у процесі мовлення відбувається передача інформації не лише об’єктивного, але й суб’єктивно-оцінного характеру. На відміну від лексем, значення яких потенційно охоплюють усі ознаки і властивості предмета, фразеологізми належать до знаків мови, що виражають лише деякі якості.

Так, основна функція фразеологічних одиниць полягає не в номінації денотатів. Фразеологізм не стільки іменує предмет думки, скільки характеризує його в певному плані, дає йому оцінку – позитивну чи негативну, причому із конкретним ступенем інтенсивності. Елементами фразеологічної підсистеми, на думку В. Д. Ужченка, є «експресивно забарвлені одиниці» [147, с. 31].

Отже, культурний компонент мови на рівні фразеології певною мірою засвідчує культуру народу – носія мови, оскільки фразеологічний фон уже містить у своїй семантиці національно-культурний компонент. Національно-специфічне у мові можна дуже легко виявити, і водночас воно являє собою дуже складне явище, що містить цілий комплекс взаємопов’язаних факторів: спосіб життя і характер народу, його історію, духовне життя, національні традиції і звичаї, етнічний побут.